Київська катастрофа 1919-го…

 
100 років тому, 31 серпня 1919 року відбулася подія, що увійшла в історію як „Київська катастрофа 1919-го“…
Визволити Київ від совєтських окупантів і тут же втратити!…
Похід Дієвої Армії УНР та Української Галицької Армії на Київ і звільнення української столиці від другої совєтської окупації зрештою обернулося втратою столиці через зіткнення з іншими московітськими окупаційними військами — "Добровольчєская армія ґєнєрала Антона Дєнікіна Вооружённых Сіл Юґа Россіі".
Українофоб дєнікін втопив Київ в крові не гірше совєтських окупантів…
В історіоґрафії ці події отримали назву — Київська катастрофа 1919-го…


Київська катастрофа — події серпня 1919 року в Україні, похід Дієвої армії УНР (ДА УНР) та Української Галицької Армії (УГА) на Київ. Вперше спробу зайняти Київ "катастрофою" назвав Симон Петлюра, надалі цю назву використовують в українській історіоґрафії. Ця подія пришвидчила поразку УНР і втрату Державності…
Причинами "катастрофи" є неузгодженість дій між керівниками і військовими УНР і ЗУНР.

Попередні події

В перші дні серпня 1919 року розпочався похід об'єднаних українських армій на центральну і південну Україну проти окупаційних совєтських військ. За оперативним завданням війська поділялись на окремі армійські групи. До групи "схід", яка мала здійснювати наступ на Одесу, входили група Юрка Тютюнника, Волинська група, ІІІ-я Залізна Стрілецька дивізія та друга бригада УГА. Середня група мала вести наступ на Київ уздовж залізниці Жмеринка—Київ. Вона складалася з Першого і Третього корпусів УГА та Запорізької групи армії УНР. На лівому фланзі мала оперувати Північна група, що складалась з бійців Другого корпусу УГА та групи Січових Стрільців.

Українським військам протистояли 12-а й 14-а совєтські армії, з яких чотири дивізії були відправлені проти українських військ, а інші "красноармєйцы" — проти бєлоґвардєйськой "Добровольчєской арміі ґєнєрала Антона Дєнікіна", котра наступала з південного сходу.

"Вооружённыє Сілы Юґа Россіі" (ВСЮР) \українською: "Збройні Сили Півдня Росії — ЗСПР"\ мали на меті "вєрнуть Кієв в состав єдіной і нєдєлімой Россіі". Для українофоба Антона Дєнікіна це була ідея фікс!

Український наступ був досить успішним. Протягом перших днів було звільнено ряд важливих міст і господарчих центрів України — 9.VIII.1919 — Жмеринку, 12.VIII.1919 — Вінницю.

29.VIII.1919 у Миронівці між 3-м Корпусом УГА Антіна Кравса та 2-ю Теркською бригадою ВСЮР розпочалися перемовини, що завершилися підписанням угоди, ратифікованої Мироном Тарнавським, про розмежування та сфери інтересів військ, опісля чого галичани полишили Білу Церкву.

31.VIII.1919 за наказом Начального вождя Української Галицької Армії (УГА) Мирона Тарнавського українські війська, що напередодні, 30.VIII.1919, визволили Київ від совєтських окупантів, мали без бою здати Київ дєнікінцям.
Це було зроблено на підставі домовленостей в місті Миронівка між командуванням УГА та командуванням дєнікінцев, про які керівництво УНР нічого не знало, затвердженими Тарнавським 30.VIII.1919, але з явним перебільшенням. На підставі цих домовленостей Київ мав бути розподіленим між українськими й дєнікінськими військами. Проте все відбулося інакше. До Армійської групи Антона Кравса, яка визволила Київ, входив 3-й корпус УГА й Запорозька група Армії УНР. Запорожці мали антидєнікінські настрої, чого не можна сказати про УГА. Коли Антін Кравс наказав Запорожцям 30.VIII.1919 здати дєнікінцям Білу Церкву — це викликало у них неабияке здивування. Тож коли вранці 31 серпня на Хрещатику з'явилися дєнікінци і на будинку міської думи з'явився московський тріколор, командувач Запорожців Володимир Сальський наказав заступнику командира полку Чорних Запорожців Федорові Божкові прибрати це неподобство. Це було зроблено й московський прапор було кинуто під копита коневі Сальського, який хотів тим відрізати шлях керівництву УГА до домовленостей з дєнікінцями. Проте йому це не вдалося. На переговорах з генералом Брєдовим, командувачем дєнікінських військ, Антін Кравс відхрестився від УНР, сказав, що виконує лише вказівки командування УГА, для якої Головний Отаман Симон Петлюра є ніким, і погодився на виведення українських військ з Києва, яке мало відбутися до ранку 1.IX.1919. І це при тому, що українські війська чисельно значно переважали дєнікінські (близько 15 тисяч українських військ проти 3500 дєнікінських)…

Федір Божко кидає росiйський прапор під копита коню полковника Сальського.
Київ. 31 серпня 1919 року.
Художник Леонід Перфецький

Події в Києві 30-31 серпня 1919 року

30 серпня 1919 року українські війська під командуванням генерала Антіна Кравса увійшли в Київ, котрий большевики залишили практично без бою, боячись повного оточення Києва.

При вступі в Київ Українцями був захоплений в полон загін місцевої самооборони — "ґражданской міліциі" — організований Київською міською думою в останні дні другої совєтської окупації столиці. Члени загону були тут же роззброєні і відпущені по домівках.

Командуванням українських військ було віддано наказ про охорону мостів через Дніпро — частини Запорізького корпусу мали охороняти залізничний міст у Дарниці, а вояки отамана Зеленого повинні були вийти на лівий берег Дніпра і закріпитися в районі Бортничі—Бровари. Проте виконати його не вдалося — 31.VIII.1919 з лівого боку Дніпра в місто увійшов аванґард 7-ї білогвардійської дивізії генерала Ніколая Брєдова. Для українських військ це стало несподіванкою, адже за даними розвідки, денікінці на 29.VIII.1919 вели бої у 80-ти кілометрах від Києва і могли бути у Києві не раніше 3.ІХ.1919. Тому українські війська, маючи наказ командування уникати бойових зіткнень з білогвардійцями, не змогли перешкодити останнім захопити мости через річку та увійти до середмістя Києва. Також один із мостів, який у «Журналі Головного штаба УГА» названий "середнім", не був захоплений українськими військами, оскільки взагалі не був нанесений на мапу!

Зі щоденника Начальної Команди Української Галицької Армії:

„…Вже о 8-ій годині ранком увійшли частини Денікіна до Київа — здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куда переїхало кілька панцирок. Вони розташувалися в полуднево-східних передмістях.
З огляду на це приказали команданти поодиноких бригад I-го і III-го Корпусів своїм, находячимся ще поза містом, куреням сейчас вмашерувати до Київа, а отаман Віметаль, як найстарший з наших командантів, вступив в переговори з денікінськими командантами, при чім вирішено провізоричну демаркаційну лінію. Лінія ця веде по генеральній мапі з району сейчас на полудне від вуличного моста аж до напису «Деміевка». Не зважаючи на цю умову, зявився між 16-ою а 17-ою годиною денікінский генерал Штакельберг разом з сильною делегаціею старшин і відділом складаючимся около з 100 до 200 людей біля городськоі Думи, яка вже була нами обсаджена, і де в межичасі зібралася була велечезна товпа публики. В тім самім часі заїхали і генерал Кравс та полковник Микітка до городської Думи, а генерал Кравс сейчас заждав відступу генерала Штакельберга за лінію умовлену з отаманом Віметальом. Генерал Штакельберг обіцяв виконання цего жадання, просив однак о позволення переговорювати в тій справі дальше з генералом Бредовим, який — здавалося — був його найвищим командантом.

В межчасі зібрана товпа, знаючи про присутність денікінських війск в Киіві, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського. Щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато колишніх російських старшин, позволив на це генерал Кравс як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків і тим цей інцідент здався бути укінчений. Однак частини Запоріжської Групи, які в цій хвилині перемашеровували попри Думу, здерли російський прапор, а це викликало сейчас величезний заколот. Почалася стрілянина, при чім з дахів і бальконів стріляло також на наші частини цивільне населення. Там ми втратили 10 убитих козаків, убито також 7 коней. Повстала велика паніка, а Запоріжська Група лишила в місті навіть свої гармати.

З огляду на так заострену сітуацію удався генерал Кравс особисто автом до генерала Брєдова, щоби безпосередними переговорами скоро усунути це положення. Вже в дорозі стрінув він сильні кольони добровольців, які машерували на місто. Переговори тривали декілька годин.

В межичасі напали добровольці на наші — розкинені по місті частини, які по більшій части стояли ще під впливом щойно минувшої паніки, і розоружили декілька частин, під час коли инші відділи, стравляючи оружний опір, вийшли поза міста. Штаб I-го Корпуса заледво вспів в час вицофатися, штаб III-го Корпуса й одинайцять його сотень розоружено. Одноцільний опір з причини згадної паніки був неможливий. Силу денікінських частин оцінював генерал Кравс на принайменше дві дивізії; генерал Бредов е командантом гвардейського корпуса…“

Оцінивши важке положення, в якому опинилися українські війська, Начальний вождь УГА генерал Мирон Тарнавський віддав наказ залишити Київ і негайно відступити до Фастова. Безпосередні переговори з генералом Брєдовим теж не дали ніякого результату, адже він заявив, що в разі, якщо до 5 години ранку 1 вересня 1919 року українські частини не залишать Київ, проти них буде застосовано силу. В таких умовах, відповідно до наказу Антіна Кравса, українські війська в ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 року відступили зі столиці…

Художник Юрій Нікітін

Наслідки

В результаті подій 30-31.VIII.1919 перемога українських військ над большевиками під Києвом і звільнення столиці від другої совєтської окупації відразу обернулася поразкою. Українські війська відступили до Васильківа. Київські події засвідчіли цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з россійськими "бєлоґвардєйцами-дєнікінцамі".
Диктатор Західньо-Української Народньої Республіки Євген Петрушевич призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. Слідча комісія у складі начальника опервідділу штабу підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва визнала командування Галицької Армії й зокрема генерала Мирона Тарнавського, винним.

На ранок 1 вересня 1919 року в Києві був розклеєний наказ генерала Брєдова:
„Отныне и навсѣгда Киѣвъ возвращается в составъ Единой и Недѣлімой Россіи!“
В лавах українській армії почалось сум'яття і деморалізація.

1.IX.1919 — за бездіяльності галицьких частин спробу 2-ї Теркської бригади вирушити з Білої Церкви на Київ спиняють частини Окремої полтавської бригади.

2.IX.1919 — уряд УНР видав звернення до українського народу, в якому фактично визнавала стан війни з "Вооружённымі Сіламі Юґа Россіі" (ВСЮР).

3.IX.1919 — Головний Отаман Симон Петлюра, несподівано для галичан, уклав договір із Польщею, передавши їй …Галичину і Прикарпатську Русь — українські етнічні та історичні терени, з-за яких Галицька Армія й вела оборонну війну з Польщею! Взаємна недовіра між лідерами УНР і ЗУНР все більше наростала.

4.IX.1919 — Петлюра віддав наказ відвести українські війська ще далі на захід, на лінію Козятин — Житомир. Район Києва зайняли угруповання дєнікінського генерала Брєдова у складі 15-ї і 7-ї дивізій (до 8 тисяч бійців).

Командувач Добровольчої армії генерал Владімір Май-Маєвскій в інтерв'ю газеті «Київська життя» зокрема заявив:
„Что касается до наших отношений с Петлюрой, то они таковы: Петлюра или станет на платформу Единой Неделимой России, с широкой территориальной самобытностью, или ему придётся с нами драться, чего, однако, войска его совершенно не желают. Глубоких корней в массах идея Петлюры не имеет и обречена на гибель“.

13.IX.1919 — почалися переговори делегації УНР в особі генерала Михайла Омеляновича-Павленка з командуванням "Вооружённых Сіл Юґа Россіі" в особі генерала Нєпєніна. "Бєлыє" не проявили гнучкості й продовжували наполягати на своїх початкових вимогах, основною з яких було відновлення "єдіной нєдєлімой россіі"! Такі умови були абсолютно неприйнятні для української сторони, тож переговори були зірвані. Дєнікін віддав прямий наказ про наступ проти українських військ — "пєтлюровцев" і "ґалічан", як називали їх россійські "бєлоґвардєйцы". Розпочався 2-й та головний етап війни між "бєлой россієй" і Україною.

У жовтні 1919 року в умовах нестачі зброї, одягу, а також епідемії тифу в армії УНР та УГА, командувач останньої Мирон Тарнавський підписав з "бєлоґвардєйцем" Яковом Слащовим угоду про перехід УГА на бік "дєнікінцев". Під тиском невдоволеного цим Симона Петлюри Тарнавського віддали під трибунал. Проте, трибунал його виправдав, визнавши в його діях спробу врятувати українське військо з "Трикутника Смерті".
Дієва армія УНР продовжила збройну боротьбу проти білогвардійців та більшовиків.
Створити єдиний антибольшевицький фронт на південному заході колишньої Россійської Імперії не вийшло.
Відступ з Києва і самовільні дії Тарнавського посіяли суперечки в колі Директорії. Директори передали всі владні права отаману Симонові Петлюрі та самоусунулись від керівництва. Директорія фактично розпалась…

Здача Києва була рівносильною поразці. Ця подія увійшла в історію як „Київська катастрофа 1919-го“… Українці втратили символ Незалежної Держави… До морально-психологічної поразки додалися й інші негаразди: між Дієвою Армією УНР і "Вооружённымі Сіламі Юґа Россіі" розпочалися бої, тим часом польська армія окупувала Західну Волинь, позбавивши українську армію тилу.
„Київська катастрофа 1919-го“ виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали й думки про союз з Дєнікіним, головною метою ЗУНР була боротьба з Польщею. ЗУНР охоче йшла на союз з "бєлоґвардєйцамі" з надією на допомогу Антанти у війні проти Варшави. Водночас керівництво УНР віддавало перевагу тактичному і стратегічному замиренню із Польщею, жертвуючи при цьому українськими інтересами в Галичині та Волині. Врешті-решт, ці розбіжності призвели до відкритого конфлікту та розколу між УНР та ЗУНР…

Здобувши Київ після проведення у серпні 1919 року однієї з найуспішніших наступальних операцій доби Перших Визвольних Змагань, українське військо засвідчило свою боєздатність і військову злагодженість у боротьбі за Незалежність України, тоді як чвари між політиками не припинялися…

Художник Богдан Піргач

Федір Божко
і зірваний россійський тріколор

БОЖКО ФЕДІР (1893—1921) — штабс-ротмістр царської армії, Георгіївський кавалер (солдатський Георгіївський хрест 4-го ступеня), отаман селянського повстанського загону, ад'ютант оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, заступник командира полку Чорних запорожців, учасник Першого Зимового походу, український розвідник, організатор збройного підпілля на Лівобережжі.

• Освіта, служба в царській армії

Федір Божко народився 7 червня 1893 року в селі Піски Лохвицького повіту Полтавської губернії.
Освіту Божко здобував в Роменськоу реальному училищі та Петроградському політехнічному інституті. Згодом, у жовтні 1915-го вступив до Миколаївського кавалерійського учили­­ща, яке закінчив через кілька місяців прапорщиком.
Під час Першої світової війни Федір Божко служив у 2-му Дагестанському кінному полку, який входив до Кавказької, так званої Дикої дивізії.
У 1917 році за постановою аскерів-кавказців Федора Божка було нагороджено відзнакою Св. Георгія 4-го ступеня з лавровою гілкою (для офіцерів). Першу світову війну він закінчив штабс-ротмістром.
На початку 1918 року 2-й Дагестанський кінний полк вирушив із фронту додому, Бож­­ко прибув до Темір-Хан-Шури, де займався демобілізацією своєї частини.
У червні 1918 року Федір Божко повернувся до України.

• Отаман повстанського загону, служба в Армії УНР

У листопаді 1918-го Федір Божко, вже як отаман лохвицьких повстанців, узяв активну участь в антигетьманському виступі. Його загін із 200 селян бився проти підрозділів Павла Скоропадського й німців у райо­­ні Ромодана – Гребінки.
Згодом, неподалік Люботина загін Божка об’єднався з кінною сотнею 2-го Запорізького пішого полку, яку очолював сотник Володимир Римський-Корсаков. Так постав кінний дивізіон Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. Божко виконував обов'язки ад'ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії.
У січні-березні 1919 року, коли командир полку Петро Дяченко був хворим на тиф, Божко тимчасово виконував обов'язки командира полку.

• Федір Божко у споминах Никифора Авраменка

Короткий опис зовнішності сотника Божка подав у своїх спогадах ветеран 1-ї Запорізької дивізії Никифор Авраменко, який зустрів його в січні 1920 року: «В бородатім помічникові Дяченка пізнав Божка, бувшого в Кременчуці ад’ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, а ще раніше ротмістра Дагестанського полку Дикої дивізії, георгіївського кавалера». До цього слід додати, що Божко залишав­­ся приблизно в тій формі, в якій ходив під час служби в Дикій дивізії: папасі, черкесці та дагестанській бурці.
Никифор Авраменко стверджував, що Дяченко дивився на дисципліну в полку "крізь паль­­ці", і функцію її підтримування покладено було на Божка, який усіх "підтягав".

• Історія з московським прапором

У липні 1919 року на допомогу військам Армії УНР прийшла Українська Галицька Армія. З району Збруча їхні об’єд­­нані сили розпочали наступ на Київ. З іншого боку, з Лівобережжя, до міста просувалися білогвардійці. Українські частини відвоювали Вінницю, Жмерин­­ку, Житомир, Фастів і першими 31 серпня 1919 року ввійшли до столиці. Кінний полк Чорних Запорожців вступив туди через Галицьку площу (нині – Перемоги). Потім зі сходу до Києва увійшли частини Добровольчої армії.
На Хрещатику мав відбутися парад українських військ. Як стверджував у своїх спогадах Петро Дяченко, відкривати його начебто мав головний отаман Симон Петлюра на білому коні. Від кінного полку Чорних Запорожців було призначено дві сотні вершників та команду з шес­­ти кулеметів на чолі із сотником Божком.
На мостах через Дніпро розташувалася піхота 7-ї Запорізької дивізії. Жодних інструкцій щодо ставлення до білих командири українських вояків не мали, тож розгубились, коли з лівого берега на правий рушив панцерний потяг із російським прапором. Білогвардійці швид­­ко роззброїли охорону мостів. Коли Дяченко із другою частиною полку наблизився до залізничного переїзду, той уже був у руках білих. Вояки в російських погонах швидко прямували до центру міста.

Тим часом на Думський площі (нині Майдан Незалежності) зібралась юрба народу. Із боку Бессарабки симпатики УНР чекали на українські війська, а від Софійської та Царської (нині Європейська) площ прямували при­­хильники "єдіной нєдєлімой рассіі". До будівлі думи прибули командир одного з галицьких корпусів генерал Кравс та російський воєначальник генерал Брєдов.
Подальші події яскраво описав у своїх спогадах колишній викладач 3-ї Української гімназії Києва Олександр Ільницький, який був тоді на Думській площі:
„…За яких 10–15 мінут на бальконі думи, де стояло кілька галицьких вояків та повівав український прапор, появився ген. Кравс з російським генералом. Обидва в руках тримали прапори: ген. Кравс – українсь­­кий, а той старенький генерал – россійський… Після промови обидва генерали свої прапори дали присутнім воякам причепити до поруччя балькону. Вони це зараз зробили. А старшина, що мав промову, сказав, що ці два прапори є символом спільної боротьби проти московського комунізму… Та нараз з Хрещатика поміж нарід пробіг на коні козак до дверей думи під балькон, на якому висіли два прапори і крикнув до вояків на бальконі: "Кидай російський прапор!"… Ті вояки почали козакові відповідати, що вони того зробити не можуть, бо то є розказ і т. п. Але козак на коні кричав, аби прапор московський скинути, бо "він боровся не за російський прапор". По хвилині котрийсь з вояків від­­в’язав з поруччя балькону російський прапор і кинув його козакові…“
Цим козаком на коні був сот­ник Федір Божко. Пізніше він згадував, що, під’їхавши до думи й побачивши імперський триколор, зайшов досередини, піднявся на балкон і власноручно його зірвав. Тим часом до площі підійшла колона кінного полку Чорних запорожців на чолі з командиром Запорізького корпусу полковником Володимиром Сальським. Колона йшла парадом по Хрещатику. Сотник Бож­­ко кинув зірваний прапор під ноги коня Сальського. Зчинилася перестрілка. Кінні запорожці почали витісняти білих до Царської площі, де спалахнув бій. Несподівано згори, з боку Печерська, до білогвардійців надійшло підкріплення. Чорношличникам довелося відступати до думи. У цей час під Федором убили коня, а самого його по­ранили. Сотник залишився на Царській площі й утрапив у полон до "бєлых". Генерал Брєдов наказав розстріляти Божка, але караул, який складався з кубанських козаків, непомітно його відпустив.

• Перший Зимовий похід, доручення від командарма

Одужавши після поранення, Федір Божко знов долучився до кінного полку Чорних Запорожців і взяв участь у І Зимовому Поході, розпочатому 6 грудня 1919 року.
У селі Добровеличківка, яке українська кіннота зайняла 17 січня 1920 року, сотник Божко був викликаний до командувача Армії УНР Михайла Омеляно­вича-Павленка й дістав доручення вирушити на Лівобережжя, щоб зібрати інформацію про настрої серед селянства та розпочати організацію національного підпілля.
Про діяльність Федора Божка як розвідника й організатора збройного підпілля відомо мало. Та, очевидно, він успішно виконав завдання і впродовж 1920-го щонайменше двічі з’являвся до командування Армії УНР із детальними звітами. Працював із підробними документами на пріз­­вище "Дємєнтьєв" і саме так залишився в совєтському квазіутворенні "УСРР" після того, як українські сили остаточно відступили на територію Польщі.

• Перший та другий арешти, загибель

Уперше сотник був заарештований органами ЧК навесні 1921 року. Він пробирався із-за кордону до Лівобережної України з черговим завданням. Вочевидь, чекісти не знали, хто опинився в їхніх руках, а тому не пиль­­но стерегли заарештовано­­го, якого було вирішено перевезти до "особливого відділу" в Харкові. 27 квітня 1921-го ув’яз­нений вистрибнув із потяга в районі станції Кременчук і незабаром дістався додому.
Згодом Божко сам з'явився до совєтських окупантів з удаваним каяттям за колишню діяльність, але насправді з метою залишитися на окупованій Совєтами території на легальному стані, щоб знайти і викрити большевицьких інформаторів у патріотичному середовищі.
2 серпня 1921-го, коли потяг зі співробітниками ЧК й Федором Божком стояв на станції Ромодан, той вискочив начебто по пиріжки. Відтак машиніст несподівано рушив – і сотник залишився на станції. Наступного дня він, наче нічого й не сталося, знову прибув до особливого відділу в Києві. Співробітники ЧК потім свідчили, що Божко когось побачив і саме тому побіг із вагона на перон. Він відчайдушно опирався, запевняючи, що лише його необачність призвела до такого прикрого випадку. Його підозрювали в тому, що насправді він скористався можливістю, аби передати комусь із підпільників інформацію, яку йому вдалося дістати в ЧК. Швидше за все, так і було.
Божка під конвоєм привезли з Києва до Харкова й помістили в таємній в’язниці "особливого відділу" ВУЧК на вул. Губернаторській, 13. Через дорогу, в будинку № 14 містився "особливий відділ", куди Божка періодично водили на допити. У ніч із 12 на 13 грудня 1921 року Божка вивели з підвалу, аби доправити до "особливого відділу" на допит. Колишній чорношличник раптом кинув­­ся на одного з конвоїрів, вихопив у нього зброю, сильно штовхнув другого й побіг до паркану, куди було якихось 12–15 кроків. Один із охорони оговтався й, коли Божко перелазив через паркан, пустив кулю йо­му вслід. Сотник обернувся, щоб відповісти тим самим, але тієї миті вікна навколишніх будівель, де мешкали чекісти, повідчинялись і з них теж почали рясно стріляти. Відстань була дуже близька. Незважаючи на темряву, в героя поцілило щонайменше три кулі. Дві з них були смертельні…

Матеріял укладено з відкритих джерел:
© «WikipediA» — Київська катастрофа
© «Перша Українська Революція 1914-1924 років»
© «Galinfo»
Малюнки: Леонід Перфецький, Богдан Піргач, Юрій Нікітін.