„1937“

Володимир В'ятрович у своєму літературному есеї „1937“ нагадує сучасникам, що нікому не вдасться оминути нової хвилі "красноґо тєррора", затхле дихання котрого вже суттєво відчулось! Нікому не вдасться оминути, навіть найбільш лояльним до окупантів, навіть посіпакам окупантів — Совєти перемелюють на фарш геть всіх!
І не варто тішитись тому, що чєкісти знищують "укрáінскіх националістов" — ваша черга теж прийде. "А мєня-то за что?" — з подивом запитає ватяний охломон. "А в целях профілактікі!"
І якщо сьогодні за вами ще не прийшли, то цілком можливо прийдуть завтра.
Тільки тепер у двері не стукають. Їх виламують "спецзасобами".

Володимир В'ятрович

1937

Знову не спиться. Хоч як перевантажував себе роботою удень. Страхи і тривоги обступили ліжко, не пускають у сон. Лежиш і чекаєш. Ніколи не знаєш, чи станеться це цієї ночі. Не існувало ніякої системи, жодної послідовності. Приїжджали і в будні, і на вихідні, опівночі і о пів на п‘яту. Завжди затемна.

Він ніколи їх не бачив. Скрип коліс біля під’їзду, важкі кроки сходами, стук у двері. Чиї нині?
Коли від’їжджали, переконував себе: йому нічого боятися. Ті, за ким приходили, варті того. Ну хіба ж він сам не вважав підозрілим Миколу з його недоречними жартами? А Петро? Цей хам точно заслужив!
Навіть Василь… Хіба він може бути певен, що знав його краще, як за тих, хто приходять вночі? Ну так, вважав його кращим другом, але, певно, таки чогось не догледів. А треба було.
Неуважність може бути сприйнята як співучасть. Чи не наговорив сам чого зайвого за чаркою? Все, треба припиняти ці "дружби" — небезпечно. Нині він тобі друг, а завтра виявляється, що народові — ворог.

Ну але про себе ж точно знав: служить вірою і правдою партії і народу. Тому в ці двері не постукають.
Важче було в ті ночі, коли ніхто не приходив. До перших променів сонця був геть виснажений, а попереду важкий робочий день. Натомість отримував насолоду, коли жах почутих знадвору звуків завершувався стуком у двері сусідів.

"Знов не до мене", — щоразу ця думка не лише дарувала полегшення, але й посилювала переконання, що за ним не прийдуть, що вони знають, кого обирають. Тому хай краще вже роблять свою роботу, хай врешті завершать. Тоді повернуться спокійні ночі. Він заслужив їх…

Думки перервав знайомий звук знадвору — під’їхала автівка, гримнули двері. Годинник показував 3:30. За кілька хвилин все закінчиться, заберуть чергового ворога народу. Навіть встигне поспати до ранку.
Важкі кроки, стогін дерев‘яних сходів. Холод в животі. Очі, прикуті до ледве помітних у темній кімнаті дверей — тонкого шару деревини, що відділяє його від жаху. Повна тиші мить. Іззовні не чути кроків, зсередини — завмерло дихання. Очікуваний
гучний стук розриває тишу. Нарешті.
Він майже видихнув з полегшенням перш, ніж зрозумів — це його двері…

„За ким наступним прийдуть тепер, у 2019? Тяжки думи після п‘ятничних судів…“ — ставить риторичне питання лікар-волонтер Яна Зінкевич…