1917
Українська Військова Рада Запорожжя

 
Юрій ЩУР
НДЦ «Спадщина»

Будь-які політичні процеси державотворення приречені на поразку, якщо не мають опертя на військову силу. Як свідчить історія Української Революції, для багатьох її керманичів у 1917 році це стало одкровенням, що мало досить негативні наслідки і багато в чому сприяло перемогам антиукраїнських сил. Часто військові самі на місцях брали ініціативу у руки й намагалися об’єднатися, щоб перетворити солдатів Імператорської армії української національності у представників національних збройних сил.

У сучасному місті Запорожжя (до 1920 року — Олександрівськ) на початку революційних подій 1917 року дислокувалися армійські підрозділи, які були сформовані, в основному, із представників неукраїнської національності. Відповідно, підтримки українському руху не надавали, а навпаки — стали благодатним полем для большевицьких аґітаторів. Таким чином, було заґітовано й більшість вояків розташованого у місті 8-го автопанцерного дивізіону. Цей підрозділ прибув до Олександрівська влітку 1917 року в складі 10 панцирників, які потребували ремонту. Ремонт відбувався на колишньому заводі сільськогосподарських машин Бадовського, куди у 1914 році з Варшави було перебазовано авторемонтні майстерні 3-го відділення Центральних автомайстерень.

Реклямна листівка заводу Бадовського
Ілюстрація з книги Юрій Магалéвський „В Олександрівську на Запоріжжі“

За даними Юрія Магалéвського, станом на літо 1917-го там працювало близько 1200 слюсарів, механіків, ковалів, столярів, монтерів й інших ремісників, мобілізованих до армії. Він же писав, що лише 13 із них були "зрілими" Українцями, яких за їхню національність та політичну позицію інші називали "мазепинцями".

Ілюстрація з книги Юрій Магалéвський „В Олександрівську на Запоріжжі“

Військові-Українці з майстерень 11 липня 1917 року створили Олександрівську Українську Військову Раду, статут якої 11 серпня 1917 року було направлено до Міської Думи. Рада (громада) ставила собі за мету об’єднання вояків-Українців (офіцерів, солдат, військових урядовців й інших) на ґрунті сприйняття таких положень: "Росія — федеративна демократична республіка, Україна — національна автономія, яка потребує українського війська". Головою ради був обраний підпоручик Дорошенко, який у серпні 1917 року підписав звернення до Української Центральної Ради із протестом проти рішення "Врємєнноґо правітєльства" (Тимчасового уряду Россійской рєспублікі) про урізання української території. Це звернення було надруковане у газеті «Нова Рада» 18 серпня 1917 року. Заступник голови ради "есер" Григорій Шкода брав участь у Другому Військовому з’їзді у Києві. Він же називав кількість членів ради у Олександрівську в досить оптимістичну цифру 100 осіб, що однак з огляду на подальшій розвиток подій у місті, яке на початку січня 1918 року большевики захопили майже без бою, видаються аж надто завищеними.

Згідно з статутом ради, її учасники мали брати активну участь у суспільно-культурницькій діяльності: проводити широку усну й письмову пропаганду; організовувати мітинги, лекції й читання; влаштовувати концерти й вистави, організовувати хори тощо. Крім того, де лише була можливість, необхідно було закладати військові демократичні товариства, клуби, бібліотеки й читальні.

Головне ж завдання членів військової ради полягало у здійсненні українізації підрозділів: "починаючи з найменших військових одиниць, од взводів до рот, або ескадронів; од рот до баталіонів; од баталіонів або батарей до полків або дивізіонів; од полків до дивізій, од дивізій до корпусів, од корпусів до армій". Такі досить амбітні плани, звичайно ж, не могли бути реалізовані в межах невеликого повітового міста Олександрівська. Однак, ці положення свідчать про те, що місцеві вояки-Українці рухалися у фарватері загальної лінії українізації підрозділів Російської імператорської армії. Відповідно, у своїй діяльності військові користувалися постановами Військових з’їздів, Універсалами, циркулярами, наказами та розпорядженнями Українського генерального військового комітету.

В рамках суспільно-політичного життя статут військової ради передбачав об’єднання українізованих солдат та старшин у громади (там, де була більшість Українців) та гуртки (там, де незначна кількість). Невеликі гуртки невеликих військових з’єднань мали об’єднуватися в Українську громаду конкретної військової одиниці (від полку до дивізіону).

Обов’язковою умовою українізації військових підрозділів, цілком у дусі часу, були принципи демократичності. Відповідно до цього, на чолі гуртка або громади мав бути обраний Комітет (або Рада), що складався б не менше ніж з 3-х чоловік. Вищим керівним органом визнавалися загальні збори. Кожна громада чи гурток повинні були мати окрему печатку й прапор і вести власне діловодство. Зауважимо, що принципи демократизму стосувалися й регламенту загальних зборів структурних одиниць.

Кошти на діяльність військової ради передбачалося отримувати з різних джерел. По перше, кожен член громади чи гуртка мав вносити щомісячно 1% від зарплатні. На разові внески членів та співчуваючих обмежень не встановлювалося. Передбачалося також отримувати прибуток від продажу газет, літератури, від вистав, концертів, лекцій, лотерей тощо. Контролювати усі фінансові питання, а також реґламент діяльності мала Ревізійна Комісія.

Усі починання українських військовиків у Олександрівську влітку-восени 1917 року були перервані наступом російських військ на територію Української Народньої Республіки. І якщо з грудневих боїв 1917-го року об’єднані українські регулярні та добровольчі підрозділи вийшли переможцями, то вже у першій половині січня повітове місто було зайняте росіянами. Очевидно, що самих лише бажань військових будувати новий армійський улад було мало. В умовах тогочасної гібридної війни та прямої аґресії не вистачало міцної підтримки офіційної, юридично оформленої влади.

Зауважимо також, що не кращою була ситуація у інших містах, де базувалися українські підрозділи. Практично небоєздатними виявилися запасні полки, які здійснювали українізацію: 46-й (Бердянськ), 42-й (Мелітополь) та 48-й (Оріхів), відповідно опору завойовникам вони не чинили.

Ілюстрація з книги Юрій Магалéвський „В Олександрівську на Запоріжжі“

© Юрій Щур
керівник науково-дослідного центру «Спадщина» (м. Запорожжя)
© «Український Погляд» — веб-медія ОУН(б)
Використано ілюстрації з книги Юрій Магалéвський „В Олександрівську на Запоріжжі“ (книжкова серія „Повернута спадщина“ випуск 8)