…Вбите Різдво…

В ніч з 22 на 23 січня 1921 року (з 9 на 10.І. за старим стилем) український композитор Микола Леонтóвич — автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору „Щедрик“, „Дударик“, „Женчичок-бренчичок“, „Козака несуть“ — перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту на Поділлі.
На світанку (10)23.І.1921 аґент ЧК афанасій ґріщєнко, що увечері, назвавшись чекістом, напросився в хату переночувати, на очах у батьків убив композитора Миколу Леонтóвича…

Композитора, який створив для нас різдвяну казку, підступно вбили чєкісти лиш за „Щедрик“…
„Щедрик“ Леонтóвича відомий у всьому Світі як головна пісня Різдва — різдвяна колядка „Carol of the Bells“…
Яким же був життєвий шлях Маестро, який подарував нам різдвяну казку?…

13 грудня 1877 року (1 грудня 1877 за старим стилем) в селі Монастирок Брацлавського повіту на Поділлі (зараз Вінницької області) народився український композитор і хоровий диригент Микола Дмитрович Леонтóвич, що прославився своїми обробками народних пісень, автор всесвітньовідомого „Щедрика“.

Раннє дитинство майбутнього композитора минуло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту.
Батько Миколи Леонтовича був священиком в селі Марківка нині Теплицького району Вінницької області, тож його син Миколка “… зростав на народній пісні, пройнявся нею так, що повернув її народові ще кращою, художньо оновленою і збагаченою…”
Таким чином, нікому раніше невідомий народний учитель із Поділля, по суті самоук, став одним із найяскравіших композиторів ХХ століття.

Початкову музичну освіту Леонтóвич здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мати навчила Миколу народних пісень.
У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.
1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.
Так почався творчий шлях, що привів сільського вчителя до світової слави. Куди б не йшов працювати Леонтóвич, він скрізь організовував аматорський хор або оркестр, для яких поступово почав створювати оригінальний репертуар на основі народних пісень.
Восени 1904 року покинув Поділля і переїхав на Донбас, де влаштувався викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтóвич організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів.

„Щедрика“ переписував п’ять разів і хотів знищити

Твір, який приніс своєму автору світову славу, Леонтович переписував декілька разів. А двічі навіть хотів знищити. У „Щедрика“ п’ять авторських редакцій: перша з’явилася 1901 року, а остання — в 1919-му. Вперше на українській сцені дану пісню виконав у 1916 році хор Київського університету.

У популяризації „Щедрика“ величезна заслуга Української хорової капели, створеної 16 січня 1919 року за дорученням голови Директорії Симона Петлюри, для популяризації української музичної культури за кордоном. Є припущення, що саме для участі в турне по Європі в складі цієї капели і мав їхати Леонтович.

П’ятого жовтня 1921 року Щедрик Леонтовича вперше почули в США — на концерті в Карнеґі-Холл в Нью-Йорку. А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записав англійську версію „Щедрика“, — „Carol of the Bells“, яка принесла мелодії всесвітнє визнання.

Із проголошенням Незалежності Української Народньої Республіки композитор Микола Леонтóвич переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор.
Під час окупації Києва 31 серпня 1919 року російськими "бєлоґвардєйцамі-дєнікінцамі", які переслідували українську інтеліґенцію, Микола Леонтóвич змушений повернутись до Тульчина.
Засновує першу в Тульчині музичну школу.
1919—1920 років працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою „На русалчин Великдень“ за однойменною казкою Бориса Грінченка.
Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К.Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капела виконувала твори Леонтóвича.
В останні місяці життя Леонтóвич закінчував оперу „На русалчин Великдень“.
На жаль, Микола Леонтóвич до світового визнання його творчої спадщини не дожив…
Доля у Миколи Дмитровича виявилась вельми трагічною…

Вбивство композитора…

В ніч з 22 на 23 січня 1921 року (з 10 на 11.01 за старим стилем) композитор Микола Леонтóвич перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту на Поділлі, де був убитий аґентом ВЧК афанасієм ґріщєнком, котрий напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом.

Зі свідчень одного з найближчих друзів Леонтовича, Гната Яструбецького:

„У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині…
Під вечір, у той же день, приїхав кіньми в Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я в’їхала підвода. Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий, 22—23-х років, середнього зросту чоловік. Попросився переночувати. Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко… Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу…
…Була 7:30 ранку. Звук пострілу розбудив батька. На ліжку під вікном сидів напівзігнутий Леонтович і слабким зляканим голосом допитувався: "Що це, вибух?" Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. У руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Вимагав ще грошей… Шукав речі. І з ними, речами, й вийшов.
У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима…
На ліжку й на підлозі була калюжа крові…
На крик панотця прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: „Тату, я помираю…“
Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий… 12 січня, коли ховали композитора, в Марківці мела дуже сильна завірюха…“
(дати вказано за старим стилем)

Коли розсекретили архіви совєтських спецслужб, то натрапили й на записи друзів Леонтовича. Ім’я вбивці було назване, але мотив тепер встановити неможливо.
Як ідеться в одному з таких записів:
„…до батька потрапляє надвечір 21 січня. (дату вказано за старим стилем)
Грає родині на піаніно, на прохання сестри записує нотами шевченківський «Заповіт». Наступного вечора до хати під’їжджає підвода. Федір Грабчак із сусіднього села керує кіньми, невідомий молодик — за пасажира. Інтелігентне обличчя, пристойне пальто, на голові легка кепка не за погодою. Представляється Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК по боротьбі з бандитизмом у селах і проситься переночувати.
Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата в отця Дмитра мала — на дві кімнати. В одній лягає він з онукою та донькою, в іншій стелять Леонтовичу і гостю. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою.
На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти — Грищенко з гвинтівкою.
Стрілець наказує Грабчаку зв’язати рушниками руки сестрі та доньці. Священик має показати, де золото. Золота нема. Грищенко забирає шубу, білизну, ложки, годинник Леонтовича, взуття…
Композитора доводиться ховати босим…“

Композитора, який створив для нас різдвяну казку, підступно вбили чєкісти лиш за „Щедрик“…

Загибелі Миколи Леонтóвича упродовж 80 років було присвячено найбільше публікацій. У своїх деталях усі ці розповіді часто ґрунтуються на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать одна одній. Це чітко виявилося уже з поваленням окупаційного совєтського режиму, в часи відновленої Незалежності України, коли стали доступні засекречені архівні матеріяли тих часів, які показали спотвореність та заангажованість публікацій у совєтські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми окупаційного совєтськими структурами — так званим ВЧК. Єдине, що так і не стало зрозумілим, — через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту, яка була причина вбивства композитора?
Лише наприкінці ХХ століття вдалося частково відкрити завісу пропагандистської машини совєтських каральних структур.

Рапорт повітової ВЧК

Диван, на якому було вбито Миколу Леонтóвича

Могила Миколи Леонтóвича

Як бачимо, наші вороги завжди намагаються знищити не лише Україну і Українців, але навіть Різдво святкувати забороняли, вбивши творця різдвяної пісні…

Тріумф „Щедрика“ в день загибелі Творця…

У цей самий день, 23 січня 1921 року, у Парижі у відомому Театрі Єлисейських полів (Théâtre des Champs-Élysées) твори Леонтóвича зривають овації.

“Досконалість невимовна… бракує слів…”
паризька газета «La Press»

“Це одна з найцікавіших подій сьогоднішнього Парижу…”
«Journal Des Debats»

“Цей хор є одним із найцікавіших явищ. Я навіть наважусь сказати – найкращим з усього, що я коли-небудь чув у своєму житті, день у день слухаючи вистави, про які пишу…”
музичний критик «L`Homme Libre»

“Здається, що велика зала Théâtre Des Champs-Elysées перетворилась на храм…”
«La Soireé»

І доки паризька преса друкує ці оди „Щедрику“, у Марківці вбивають його Творця…

❃ ❃ ❃

Різдво і Совєти

Лапландія!
Батьківщина Різдва!

Де б в сучасному Світі можна було збудувати щось подібне для розвитку туризму, скажімо, якесь таке місто Санта Клауса, куди кожні Різдвяні Свята з кожної країни можна було би відправляти казковий «Полярний Експрес» з розкішним паровозом та потягом із пульманівських вагонів.
Звісно ж, ідеальним і схожим, як в мультфільмі «Полярний Експрес», могло бути місце на самому півночі Лапландії, на перешийку півострова Петсáмо. Адже саме там міг би мешкати Санта Клаус…

Та це було би можливо, якби не совєтсько-кацапська окупація…
Місце, де мешкає Санта Клаус — Лапландія — теж наполовину знаходиться в кацапському полоні.
Ви бачили Лапландію на мапах?
Так, Лапландія — це північна частина Скандинавії, і частинами її є, власне, країна Суомі (Фінляндія), частина королівств Швеції та Норвегії, а ось півострів Кола, де мешкали колись корінні лапландські народи Саамі та Лаппі ("лопарі" за кацапською версією) — цей "Кольскій полуостров", як і Кримський, давно окупований кацапами, а корінні народи знищені…

Зараз різдвяною "столицею" є фінське місто Рован'ємі — адмінцентр фінської провінції Лапландія, там розташоване село Йоулупýккі — Сантапáрк, село Санта Клауса! Хоча до совєтської окупації вважалось, що сам Йоулупýккі мешкає на самому півночі, десь в Петсáмо.
Фінське місто Петсáмо було окуповано СССР в 1944 році. Пізніше корінне населення повбивали або виселили, заселили туди кацапів, містечко назвали "Пєчєнґа". Згодом поруч роздовбали шахти нікелевих руд — Савєтскому Союзу на ядерні бомби потрібен був нікель — збудували совєтскій шахтарський ґарадок Нікєль, перетворили все навколо на смітники…
Яке Різдво — кацапам потрібна була завжди ядерна зброя!…

В ХХІ столітті, в двох десятках кілометрів від ідеального та охайного норвежського міста Кíркенес, яке Совєтам не вдалось захопити тоді, розташовані майже вимерлі колишні фінські містечка й селища. Погляньте на Google Maps на що перетворились колишні фінські полярні містечка, і яка разюча різниця між Норвегією та окупованою кацапами забрудненою територією. Колишнє Петсамо перетворилось на руїни й провалля, закидані сміттям. Шляхів немає. "Клімат нє тот"…
І колишній півострів Петсáмо (в кацапській інтерпретації це "полуостров Рыбачий") засмічений всіляким сміттям, діжками з ядерними відходами, тощо, і серед цього сміття, в брудній засніженій пустелі на скелях поодиноко стирчать "ґулаґовскіє" бараки та чорні сараї рідких "полярных посёлков".
Різдво сюди ще довго не прийде…

Совєти, кацапи — вони мають неабиякий досвід у вбивстві Різдва…
Хоча, всі їх спроби були марними…
Та, на жаль, вони постійно їх повторюють…

❃ ❃ ❃

…Згадуються розповіді Бабусі про те, що Різдво "при Совєтах заборонялось, за колядки, щедрівки були жорстокі покарання".
А «Щедрик» був під суворою забороною, принаймі, у нас на Запорожжі.
Лише у 90-х роках ХХ століття пішла знов мода ходити по хатам колядувати. Але це були не ті різдвяні колядування й щедрування, як в давні часи… Це вже була безґлузда постсовєтська калька з кацоязычнымі "Дайтє дядька пятака, а лучьше руб желєзный!"
Й досі в наших провінціях дітвора та великі вже лобуряки-колядуни ходять та побираються таким чином.
Моя Бабуся не сприймала такі псевдо-колядування.
Спочатку радо зустрічала усіх, особливо малечу, усвідомлюючи, що нíкому було їх вчити справжнім колядкам — заздалегідь готувалась, пекла багато пряників, пиріжків усіляких, купу цукерок та солодощів для колядників готувала, щоби кожному по жменці роздати.
Але вони просили лиш гроші…
Одного разу вже майже дорослі лобуряки-колядуни, пробурчавши "дайтє тётка руб желєзный", невдоволено отримали солодощі і, вийшовши за хвіртку, ці скацаплені покручі почали жбурляти ногами свіжі пиріжки, пряники, цукерки…
Бабуся, переживши три голоди Великого Голодомору, вельми боляче сприйняла цю подію і більше ніколи не відкривала хату колядникам…
А от справжнім колядкам та щедрівкам Бабуся і Дідусь намагались вчити змалку мене.
Отже, «Щедрик» я знаю змалечку! Вельми вдячний Бабусі, що навчила.
Хоч я атеїст, але Різдво та «Щедрик» для мене священні…
Всіх вітаю з прийдешніми різдвяними святами.
Щиро бажаю, щоб свята пройшли спокійно і мирно…