“Громадянська війна” в Еспанії
Українці у боях із комунізмом в Еспанії

До 85-х роковин початку la Guerra Civil в Еспанії
Совєтська гібридна "ґражданская война в Іспаніі" (1936—1939)

17.Ⅶ.1936 в Еспанії почалось військове повстання націоналістичних сил Еспанії проти про-совєтського уряду "Іспанської Республіки".
Після перших невдалих спроб повалення режиму марксистів в серпні 1932 і в лютому 1936, зрив еспанських націоналістів і військових в липні 1936 року зрештою призвів до la Guerra Civil в Еспанії.
Не стояли осторонь і Українці.
На жаль, воювали по обидва боки, вкотре…
Українці в Еспанії воювали по обидві лінії фронту — як за націоналістів, так і на боці республіканців-марксистів, за якими стояли Совєти.
При цьому, варто зазначити, що СССР до цієї "ґражданской войни" готувалось дуже ретельно і не один рік, роздмухуючи ситуацію всередині Еспанії до вибухової.
Гібридна війна Совєтів проти Еспанії почалась 17.Ⅶ.1936…

Guerra Civil Española

Для світової спільноти la Guerra Civil в Еспанії стала символом битви між лівим світоглядом (республіканці) та традицією (націоналісти). Еспанські націоналісти насамперед рятували свою рідну Еспанію від совєтської окупації й перетворення на "Іспанскую ССР".
Війна в Еспанії стала першою гібридною війною терористичного квазідержавного утворення "РСФСР"\"Совєтская Россія"\"СССР" у західному світі. Про-совєтській "Республіці Іспанія" простягнув руку "братской помощі" товаріщ сталін та міцно схопив за горло Еспанію!
Гібридна війна Совєтів проти Еспанії, відома як “Громадянська війна”, передувала Другій Світовій війні. Так загартовувався гібридно-терористичний характер СССР.

Совєтська експансія та інтервенція до Еспанії почалась ще у 1919 році, по завершенню Першої Світової війни, участь в якій Королівство Еспанії не брало. Поступово ідеї марксизму та совєтська пропаґанда метастазами вкрили всю Еспанію, призвело до падіння монархії, утворилась комуністична Іспанська Республіка. Неодноразові невдалі спроби еспанських націоналістів повалити про-совєтський комуністичний режим лише підбурювали "Страну Совєтов" до встановлення повного контролю над Еспанією. І це майже вдалось, але на заваді совєтській окупації Еспанії став генерал Франсіско Фрáнко.

Еспанська армія, яка мала столітні імперські традиції, дала бій большевизму, марксизму і совєтським окупантам та захистила від совєтської окупації Еспанію. Звісно, Фрáнко допомогли в цьому ситуативні союзники — майбутній злодій Гітлер і його партнер Муссоліні, позаяк увесь Світ і Європа просто відвернулись від Еспанії так само, як відвернулись від України, не помічаючи чисельних злочинів СССР.

Каудильйо Еспанії Франсіско Фрáнко

25 липня 1936 року у своєму першому радіозверненні до еспанського народу Каудильйо Франсіско Фрáнко так пояснював необхідність воєнного перевороту:

„Немає сумнівів у тому, що потрібно або ставати на бік Москви й таким чином принести в жертву Еспанію та її християнську цивілізацію, або ж почати хрестовий похід за велику, могутню й улюблену Вітчизну… Еспанія назавжди залишиться вільною від цього жаху, коли чесного еспанського робочого обдурять і використають для виконання московських планів…“

„Ми, військові, піднялися, щоб урятувати Батьківщину від хаосу й запобігти створенню в цій важкій ситуації комуністичної республіки…“

Участь Українців в Громадянській війні Еспанії на стороні Франко не обійшлася лише колишніми білогвардійцями українського походження. Були й також бійці Армії Української Народньої Республіки, а також вояки ОУН і майбутньої УПА.

Співпрацю Організації Українських Націоналістів з Еспанією доби Каудільйо Франко, а також „Паралелі й мерідіяни Еспанської та Української Революції“ досліджує публіцист ОУН(б) пан Олексій Усенко в матеріялі „Еспанія і ОУН“.

Олексій Усенко

Після перемоги еспанських націоналістів на чолі з Франсіско Франко у "громадянській війні" ідеолог ОУН Орест Чемеринський (Оршан), який під час війни в Еспанії був акредитований як журналіст при Штаб квартирі Каудільйо Франко, у своїй праці “Доба націоналізму”, що вийшла у 1938 році у Парижі писав:
“Еспанію та Портуґалію донедавна французькі історики називали країнами, які можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Європи. А з 1936 року, Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Портуґалія ж при боці Еспанії”.

Обов’язки представника Організації Українських Націоналістів в Еспанії виконував Михайло Мушинський, який до його призначення представником ОУН в Еспанії, був “комбінацією особистого секретаря з ад’ютантом” Провідника ОУН Євгена Коновальця, цю роботу він виконував до того часу поки совєтський терорист павєл судоплатов не вчинив теракт проти лідера ОУН.
Михайло Мушинський знайшов прихильників України серед еспанської еліти, зокрема професорів Товара, Валенціана, Лісараге — вдалося йому також налагодити стосунки з пані Кармен Прімо де Рівера, з рідною сестрою Хосе Антоніо Прімо де Рівера, засновника Еспанської Фаланґи. Михайло Мушинський установив стосунки з Міністром внутрішніх справ Еспанії Рамоном Серрано Суньєром, шурином Франсіско Франко. Міністр внутрішніх справ погоджувався на переїзд Проводу Українських Націоналістів до Еспанії, але в ОУН стався розкол, і ці наміри не були здійснені…

Протягом всього існування організованого українського націоналістичного руху перед українською нацією стояла задача здійснення історичної місії України, яку влучно сформулював ідеолог українського націоналізму Максим Орлик (Дмитро Мирон) у своїй праці “Ідея і чин України”:
“Ідея української великодержавності, яку висуває український націоналізм, є вимогою історичної долі України, її історичної місії, геополітичного положення між Європою і Азією, врешті є вона випливом стратегічно-політичних потреб. Щоби відбити наступ московського імперіалізму, треба йому протиставити могучість і здобувчість українського духа й волі, імперіалізм духа й меча, здобувчу імперіалістичну ідею великої революції, визволення й оборони всіх поневолених Росією народів в цілі повного розвалу московської імперії. А на місці совітського хаосу й тиранії треба створити новий український лад на сході Європи під володарством України”.

Для здійснення цієї місії співпраця між ОУН та Еспанською Фаланґою була продовжена і після Другої Світової війни. Націоналістична Еспанія на чолі з Франсіско Франко на відміну від багатьох інших країн вийшла більш міцною та оновленою. У січні 1955 року Ярослав Стецько – голова ЦК Антибільшовицького Блоку Народів за наказом Голови Проводу ОУН Степана Бандери відвідав Еспанію з офіційним візитом. 26 січня 1955 року Ярослав Стецько мав тривалу офіційну зустріч з Франсіско Франко. Після цієї аудієнції Ярослав Стецько дав інтерв’ю газеті “Арріба”, в якому зазначив, що серед багатьох державних мужів і політиків Європи, Каудільйо Еспанії найкраще розуміє проблеми антиросійської та антибільшовицької боротьби.

Генералісимус виказав таку поінформованість у цій галузі і таке розуміння ситуації, яких, можливо, не мав жоден інший державний діяч Заходу. Під час свого офіційного візиту Ярослав Стецько у Мадриді зустрівся з Міністром закордонних справ Еспанії Альбертом Артайо, в якого він також знайшов повне розуміння і симпатії до України та інших поневолених народів. Ярослав Стецько провів зустріч також з Генеральним секретарем Фаланги, міністром Раймундом Фернандесом Куеста, з метою налагодження контактів між ОУН та Еспанською Фаланґою, якому передав вітання та зазначив, що Еспанська Фаланґа є одним з найбільших та найвпливовіших націоналістичних рухів Європи та світу.

9 лютого 1955 року Ярослав Стецько (перший заступник провідника ОУН(б) Степана Бандери) відвідав славетну фортецю Алькасар в Толедо, в якій під час бойових дій еспанські націоналісти зупинили наступ "інтербріґад" комуністів, анархістів та сепаратистів ("іхтамнєти" зразка 1936 року).

Наприкінці свого візиту до Еспанії Ярослав Стецько зустрівся з військовим міністром, генералом Августином Муньоз-Грандеза, колишнім командиром Блакитної Дивізії (División Azul). Загальні враження Ярослава Стецька про Еспанію були такі, що ця країна є бастіоном європейської культури, а люди розуміють боротьбу ОУН та України, бо самі на власній шкірі відчули, що таке большевизм та россійський імперіалізм.

Саме про цю фортецю писала у своїй статті “Сила через радість” геніальна українська поетеса Олена Теліга:

“Всі ми пам’ятаємо безприкладний вчинок кадетів Альказару, і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов’язку.
В яку бездонну розпач попали б юнаки з психікою ХІХ-го століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку. Для них той період був би повільним умиранням. Їх з’їдав би біль, що так мало гуманности в житті!

Оборонці ж Альказару хотіли умирати лише в ту єдину, найбільш потрібну хвилину. Весь же період сидження в замкнених мурах вони жили нормальним життям: голилися, співали, навіть влаштовували бали, і власне ця нормальна радість тримала їх до кінця незаломаними.

Пригадую, читала я в часописі лист якогось кореспондента з Еспанії.
Він оповідав, як сидів колись в каваренці, близько прифронтової смуги, де відбувалися бої. Каварня була порожня, й настрій у кількох людей, що опинилися там, дуже пригнічений, бо невідомо було, що їх чекає за хвилину. Але в сусідній кімнаті грав патефон і якесь молоде товариство весело розмовляло і танцювало танго. Кореспондент-чужинець був здивований, так як були б здивовані наші народники.

Бавитися в той час, коли під боком іде забава не на життя, а на смерть!
Але ще більше він був здивований, коли двоє панів з того товариства глянули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в куті, і — попрощавшися з товариством — просто від танго відійшли туди, куди кликали їх переконання і, може, смерть. Одним з тих хлопців був молодий Прімо де Рівера, розстріляний пізніше червоними. І таке поступовання характеристичне для сучасної молоді. Шалена любов до життя і шалена погорда смерти. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання? Звичайно, можна бути завжди поважним і бути героєм. Але нас завжди будуть більше захоплювати ті, які з усміхом стрічали небезпеку. Це тип людей, який своїми ідеями, своїми жертвами ніколи не гнітить свого оточення; навпаки, його захоплює і пориває за собою.”

© Олексій УСЕНКО
© «Націоналістичний Портал»
© Організація Українських Націоналістів (бандерівці)
— „Еспанська та Українська Революції: паралелі і меридіяни“

✠ ✠ ✠

“Громадянська війна” в Еспанії
Український вимір

Андрій Якубув
журналіст (Еспанія)

Після того як не вдалося побороти самопроголошений большевицький уряд в Україні, розпочалася масова еміґрація незгодних з цим режимом совєтської окупації.

Між такими еміґрантами був і Всеволод Марченко — уродженець Поділля, колишній пілот гідролітаків у царському флоті. В Еспанії, де на той час у рамках монархії мала місце диктатура генерала Прімо-де-Рівера, він продовжив свою справу вже як цивільний. Згодом отримав іспанське підданство та став викладати в Школі Авіації міста Альбасете.

З проголошенням Другої Іспанської Республіки в 1931 році, республіканці призначили Марченка директором мадридського аеропорту “Барахас”. Відтак, коли три роки потому чергові вибори виграли консерватори, він знову став цивільним авіапілотом.

Проте, вже на наступний день після того, як 17 липня 1936 року група еспанських генералів на чолі з генералом Мола повстала проти Республіки та її нового уряду, сформованого з Народного Фронту, Марченко записався в ряди Національної авіації.

Там, у небесах, в званні лейтенанта він пілотував “Юнкерс-52”, воюючи "проти комунізму, атеїзму та анархії" поряд із братом генерала Франко, Рамоном.

Чотири франкісти і пес

Наші земляки в еміґрації з радістю зустріли цю новину, але вирушати на поміч еспанським повстанцям не поспішали.

Лише тоді, коли перші совєтські фахівці стали прибувати на Піренейський півострів, 25 жовтня 1936 року генерал-лейтенант Євген Міллєр звернувся з таким закликом до членів Російської загально-військової спілки (РОВС). Це розкололо емігрантську спільноту, адже генерал Дєнікін, підтримуючи Франко, рішучи противився участі у цій війні.

Разом із тим, із різних причин (брак коштів на доправлення та вишкіл, з міркувань безпеки, тощо) командування "націоналів" всіляко стримувало масове поповнення своїх рядів іноземцями — особливо з далекого закордоння — і "фільтрувало" тих, хто хотів перетнути еспансько-портуґальський, а згодом й еспансько-французький кордон.

Прибулих добровольців з колишньої Російської Імперії, колишніх білогвардійців та вояків Армії Української Народньої Республіки, переважно направляли в різні підрозділи ("терсіос") формування під назвою “Рекетес” — мілітаризоване ідеологічне об'єднання, сформоване з вихідців з Країни Басків та Наварри, традиціоналістів та карлістів, гаслом яких було “За Бога, за Батьківщину й Короля!”.
Білогвардійці поділяли ці принципи, адже колись вигукували: "За Вєру, Царя, Отєчєство".

В 1937 році генерал Франко став лідером Руху і наказав “Рекетесам”, які мали певну автономію, інтеґруватися в Національну Армію під його проводом.

Генерал-майор Шинкаренко у формі лейтенанта Еспанського Леґіону

Микола Шинкаренко, уродженець Курщини з українськими коріннями, який воював в Еспанії у званні лейтенанта, був не тільки поетом та письменником, але й генерал-лейтенантом Добровольчої армії.

Відгукнувшися на заклик Міллєра, Шинкаренко прибув на землю Іберії разом iз іншим білим офіцером — Антоном Яремчуком.

Освоївшися, Шинкаренко почав писати листи до вже Генералісімуса — тобто, Головнокомандувача — Франко. В своїх зверненнях він просив окремий підрозділ для своїх співвітчизників — бажано артилерійський, адже сам був цього роду військ — із думкою, що це сприятиме прибуттю нових добровольців.

Він також просив присвоїти низці товаришів, як і собі самому, більш гідне військове звання, згідно з рангом та військовим досвідом.

Про це Шинкаренко говорив особисто з Франко 5 серпня 1937 року, отримавши таку можливість у Сараґосі. З того не вийшло розмови двох генералів, навпаки — Каудільйо не задовільнив клопотань Шинкаренка, але перевів його в Іноземний Леґіон, де вже несли службу з десяток Українців.

Франко не хотів, щоб Еспанія стала плацдармом відродження россійсько-імперської "білої армії", адже усвідомлював ідеологічні розбіжності з цими "русос": вони поділяли твердження націоналістів, що ця громадянська війна — Хресний Похід проти комунізму, але не могли зрозуміти встановлення тиранії.

Участь Українців у Громадянській війні Еспанії на стороні Франко не обійшлася лише колишніми білогвардійцями українського походження. Були й також бійці Армії Української Народньої Республіки.
Про цей цікавий факт свідчить документ, віднайдений в Головному військовому архіві міста Авіла, написаний згідно з риторикою іспанського діловодства.

Володимир Бєлинський — колишній вояк Армії УНР звернувся з письмовим проханням до Головнокомандувача Франсіско Франко. У своєму зверненні “лейтенант запасу Української Національної Армії, Українець (біографічні дані додаються), який бореться з комунізмом з 1919 р. і добровільно пропонує свої послуги задля подолання марксизму в Еспанії.”

Володимир Бєлинський
Лейтенант запасу
Української Національної Армії

Нижчепідписаний В. Бєлинський, лейтенант запасу Української Національної Армії, Українець (біографічні дані додаються), який бореться з комунізмом з 1919 р. і добровільно запропонував свої послуги задля подолання марксизму в Еспанії в жовтні 1936 р., але через труднощі в пересуванні дістався лише восени 1937 р.
Прибувши до Національного Штабу Ополчення, був скерований до Другого Батальйону в Марокко, а згодом, в якості Інструктора другорядних Міліцій ополчення до Сантандеру, вважаючи, що його праця буде корисніша в тилу.
ПРОСИТЬ прийняти його з званням лейтенант до Легіону Чорних Стріл та визнати в його військовому квитку виконану роботу, як Інструктор другорядних Міліцій ополчення.
Цю милість сподівається отримати від Вашої Вельможності, чиє життя най береже Бог багато років.

м. Сантандер, 20 липня 1938 р. – 3-й Переможний Рік.
Підписано, В. Бєлинський.

Честь Франко. Вперед, Іспаніє!

Відповідь на це звернення надійшла зі штабу Франко телеграмою наступного дня після його отримання.

Nо. 13989
м. Бургос, 29 липня 1936 р.
Військовому Губернатору Сантандера.

Ваше Вельможносте, повідомте В. Бєлинського, лейтенанта запасу Української Національної Армії, у відповідь на звернення від 20 липня з проханням зарахувати його у званні лейтенанта в Бригаду "Чорні Стріли", що це не є можливим через його статус іноземця, з поверненням йому документів, які він додав до свого звернення.

Від імені Головнокомандуючого.

— Причина цієї відмови сумнівна, — каже історієзнавець, полковник артилерії запасу Хесус Флорес. — "Чорні Стріли" була змішаною дивізією, сформованою спершу як бригада у 1937 році з італійських офіцерів (Експедиційного корпусу), тобто іноземців, та еспано-італійських бійців".
За словами Флореса, не раз так буває в арміях, що менеджер середньої ланки, клерк, просто "Дон Ніхто", є головним вершителем доль:
— Тільки так можна пояснити ситуацію щодо цього Українця.

Подальшу долю Бєлинського дослідити не надалося можливим.
Минуле — теж не ясне.

— Лейтенант Володимир Бєлинський, — каже д-р історичних наук Олександр Колянчук, — є у списку офіцерів Армії УНР, інтернованих у 1920 році в Польщі. Список зберігається в Центральному Військовому Архіві, що у Варшаві.

Доля інших фігурантів цієї статті склалася по-різному.

13 вересня 1937 року літак Всеволода Марченкa під час нічного польоту за лінію фронту був підбитий. Марченко вистрибнув із парашутом і був застрелений республіканцями при спробі добратися до своїх.

Євгену Міллєру сталін не пробачив його активність. 22 вересня 1937 року він був викрадений комуністичними агентами у Франції та доправлений до Москви, де його розстріляли 11 травня 1939-го.

За місяць до цього, 1 квітня 1939 року, Каудильйо Франко повідомив із тимчасової столиці в місті Бургос:

„Червона Армія обеззброєна і тікає. Національні війська досягли своїх останніх військових цілей. Війна закінчилася!“

По війні частина наших земляків-добровольців повісили гвинтівки на цвях.
Миколі Шинкаренку, який упродовж війни отримав 6 поранень, було виділено пенсію як лейтенанту еспанської армії. Він перебрався до Сан-Себастьяну (Країна Басків), де жив до смерті (1968) і писав мемуари.

Інша, більша, група осіб, як ось прапорщик Костянтин Гончаренко, продовжили боротьбу з комунізмом під час Другої Світової Війни в рядах іспанської “Блакитної Дивізії” добровольців.

Більшість тих, кого не спіткала доля Гончаренка, який загинув в бою 21 березня 1942 року, повернулися до Еспанії, де доживали свої дні, отримавши тамтешнє громадянство.

* ЕСПАНІЯ — за старими правилами українського правопису саме таким було написання назви Іспанії.
Старе написання Еспанії використовується на рівні з сучасним написанням Іспанії.