Ⅱ Зимовий Похід Армії УНР
“Самогубний рейд”
Олександр Вишнівський

 
До 100-річчя Ⅱ Зимового Походу (Листопадового Рейду) Армії УНР публікується витяг з книги „Повстанський рух і отаманія“, яку написав бойовий генерал Армії УНР Олександр Вишнівський, розкриваючи причини поразки I Визвольних Змагань і втрати Державності та Незалежності України 100 років тому, в 1921 році…
Трагедія під Базаром стала останнім трагічним і сумним акордом Ⅰ Визвольних Змагань…

До 100-річчя Ⅱ Зимового Походу (Листопадового Рейду) Армії УНР
[фраґмент публікується мовою ориґіналу]

✠ ✠ ✠

“Самогубний рейд”

Ⅰ
Повстанський штаб у Львові

Ген. Ю. Тютюнник довідався про розгром Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету і його наслідки від своїх зв’язкових, що були вислані ним в Україну для організації праці. З них до большевицьких рук дісталося лише кілька. Напевно було відомо про арешти Наконечного і Кухти; пізніше прийшла вістка про арешт ген. Галкіна. Бувший нач. штабу Чорноморського Партизанського Коша, ген. штабу полк. Галкін приєднався до Армії УНР зі своїми партизанами під час Зимового походу. Пізніше його підвищено до рангу ген. хорунжого.

Ю. Тютюнник не знав, що після того, як зв’язок поміж його штабом і повстанськими організаціями в Україні відновлено, серед зв’язкових, що приходили до нього з України, були большевицькі агенти-провокатори.

Сталося це тому, що большевики змусили декого з арештованих повстанців, під загрозою знищення їхніх родин, відігравати ролю провокаторів. Їх завданням було удавати зв’язкових між, ніби, повстанськими організаціями в Україні та штабом ген. Тютюнника. Свою ролю вони відігравали добре, бо були в курсі повстанських справ. Перед своїми, в Україні, удавали, що втекли з в’язниці й повернулися до повстанської організації. Це спричинилося до витворення до них серед правдивих повстанців навіть опінії „героїв“.
Інформації цих „зв’язкових“ були інспіровані большевиками. Завжди оптимістичні, вони залишали в отамана Ю. Тютюнника враження, що повстанські організації поволі відживають від розгрому, набирають на силі й будуть готові до вибуху, як тільки в Україні з’явиться ген. Ю. Тютюнник зі своїми партизанами. Одержавши інструкції в штабі Тютюнника, ті „зв’язкові“ верталися в Україну й передавали їх большевикам. Через них большевики докладно знали, де саме міститься штаб.

Чи ж міг хто-будь з Армії УНР, включно з ген. Ю. Тютюнником, підозрівати чи припускати, що, наприклад, такий довірений старшина повстанського штабу Тютюнника і його особистий приятель підп. Добротворський, що був весь час в його дивізії та відбув з ним перший Зимовий Похід, водночас працював на користь комуністичної Москви як її агент-провокатор або став таким під час його активної участи в праці повстанського штабу Тютюнника у Львові?
Нема підстав робити закиди з цього приводу ген. Тютюнникові. У цьому випадку йде не про те, чого він не знав, а тільки про те, що було йому відомо і чого він не прийняв був на увагу, коли вирішував питання: відбути Листопадовий рейд чи відкласти його до відповіднішого часу й сприятливіших обставин.

28 вересня 1921 року, отже всього за один місяць ПЕРЕД тим як ген. Тютюнник вступив у командування НЕІСНУЮЧОЇ в Україні ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ і видав „Наказ ч. 1“, голова ради народних комісарів і народ-ний комісар закордонних справ УССР Раковський переслав Ноту міністрові закордонних справ Польщі Скирмунту в справі підготовлення Тютюнником всенародного повстання в Україні. Як видно із змісту Ноти, большевицький уряд був докладно, до деталів включно, поінформований про існування й діяльність повстанського штабу Тютюнника у Львові, як і про його плян повстання в Україні. Здавалося б, що вже цього одного було досить, щоб рейд відкласти і то тим більше, що наближалася зима – пора цілком не відповідна для селянського повстання. Чи в цих умовах, так несприятливих і так загрозливих для успіху повстання могли групи ген. Ю. Тютюнника бути тією ПЕВНОЮ ВІЙСЬКОВОЮ СИЛОЮ, що своїми успішними бойовими діями в Україні могла б переконати стероризованих селян у реальності повстанської акції й тим викликала б вибух всенароднього селянського повстання, без якого рейд згори був засуджений на катастрофальні наслідки, подібні до самогубства?

У новітній нашій історії Листопадовий рейд має дві сторінки протилежного змісту. Зміст першої – це надзвичайна, впрост надлюдська духова й фізична витривалість усіх учасників рейду й неперевершений їхній героїзм, що досяг свого апогею в трагедії під м. Базаром. Другу сторінку, ще не закінчену, буде присвячено аналізі самогубного рейду і висновкам, що мають бути пересторогою для майбутніх поколінь України.

Ⅱ
Базар
Голгота 359-ти

Дата 21 листопада ввійшла до новітньої української історії як фатум, як нещасливий, впрост трагічний день.

21 листопада 1918 року УГА залишила Львів, 21 листопада 1920 року Армія УНР залишила Україну; 21 листопада 1921 року сталася трагедія тих, що їх світлу пам’ять Українці в діяспорі незмінно вшановують, а в Україні старше покоління, що ще пам’ятає про трагедію під Базаром, лише молиться в її річницю, нишком, не вимовляючи слів, за упокій душ розстріляних.

На екрані своєї уяви я бачу шлях 359-ти вояків Армії Української Народньої Республіки до їхньої Голготи. Шлях той був довгий і тернистий. Розпочався він після того, як тодішній союзник УНР у війні проти комуністичної Москви, Річ Посполита Польська, традиційно зрадила Україну і всупереч Договору з її Урядом, замирившись сепаратно з Москвою, припинила 18 жовтня 1920 року свої бойові дії на протибольшевицькому фронті.
Скориставши з цього, червоне командування перекидає свої корпуси з довгого протипольського фронту на фронт протиукраїнський і зміцненими силами атакує Армію УНР. Боротьба нерівна. Ворог значно переважає численно і збройно. Нерівний бій тривав до 21 листопада 1920 року, коли Армія була змушена відступити з боями на територію Польщі й опинитися за дротами, в таборах зрадливого польського союзника.
Відступом із фронту й розпочався був її шлях до Голготи.

Шлях той продовжувався в жалюгідних умовах у таборах інтернованих, де наше вояцтво покутувало не свої гріхи. Стимулом їхньої витривалости в таборах була надія на відновлення визвольної боротьби. Живши цією надією, вояки спрагнено чекало на той щасливий для них день, коли вони знову, зі зброєю в руках, вирушать на відновлений визвольний фронт. Отже, не диво, що коли розпочалося вербування добровольців до партизанського відділу, з метою рейду в Україну, то оголошення охочих вояків у таборах інтернованих було масове. Тому що кількість партизанів була обмежена, завербовано лише найздоровіших і найбільш фізично витривалих.

У жовтні 1921 року розпочалося замасковане зосередження партизанів у східній прикордонній смузі Польщі. Партизанів поділено на дві нерівні групи: Подільську й Волинську. Подільська була значно меншою. Подільська вирушила на чолі з підп. Палієм, а Волинська – з ген. Ю. Тютюнником. Обидві групи зосередились у різних місцевостях, під загальною командою Тютюнника.

Обставини, серед яких розпочався Листопадовий рейд, популярно званий „Другим Зимовим Походом“, нічого доброго не віщували. Перш над усе, рейд мав розпочатися напередодні зими. Подруге, груп не забезпечено всім необхідним. На всіх партизанів не вистачало зброї й амуніції, не було коней і санітарно оборудованої частини; не було зимового одягу і взуття. Все було за тим, щоб рейд відкласти, але Тютюнник мав свою нав’язливу ідею. Не зважаючи на розгром ВЦПК й на арешти запідозрених, на стероризованість масовими арештами селян, він усе вірив, що як тільки його партизани з’являться на українських землях, то якби за натисненням ґудзика по всій Україні вибухне всенароднє повстання. З цією ілюзійною „ідеєю фікс“ і вирушили, в різних напрямках, обидві групи вглиб України. Подільська в кінці жовтня, а Волинська – на початку листопада, кожна назустріч своїй власній долі. Обидві групи мали з’єднатися в Україні, але з’єднатися не пощастило.

Історія Листопадового рейду – це окрема тема, що вимагає багато часу й місця. Тому саме я не подаю докладного перебігу боїв, не аналізую рейду й не подаю назв місцевостей і дат боїв. Моя інтенція лише з’ясувати, в яких умовах вояки виконували покладене на них завдання, неможливе до виконання, і як саме дійшло до Голготи 359-ох.

Після початкових успіхів становище обох груп ставало щораз тяжчим. Того року в Україні несподівано настала рання зима. Великі морози скували воду й землю; глибокий, по пояс сніг перешкоджав вільному рухові вояків. Червоні кинули великі сили, з артилерією й броневиками проти партизанів Тютюнника, з метою оточити їх і знищити (Партизани гармат не мали). Червона кіннота все насідала партизанам на п’яти.
У постійно-безперервних боях вичерпувалася амуніція, а поповнити її вже не було як. Подільська група вирвалася на здобутих у початку рейду від ворога конях і з огляду на безнадійність дальшої збройної боротьби, пройшовши кількасот кілометрів, повернула й з деякими втратами дісталася до Польщі. Повернула, коли була вже в 25-ти верстах від Києва.

Іншою була доля Волинської групи. У безпроміжно тяжких боях вояки цієї групи виявили найбільшу міць і надзвичайний гарт духа. В холоді й голоді, не мавши відпочинку ні вдень, ні вніч, не підтримані стероризованим селянством, хоч і втратили були надію на порятунок або хоч допомогу українських повстанців, усе ж не впали на дусі. Продовжуючи збройну боротьбу до решти своїх сил і можливостей, воліли смерть, ніж капітуляцію. Усім тим, що були на конях, пощастило прорватися через оточення ворога й також повернутися до Польщі.
Оточена з усіх боків, решта Волинської групи опинилася в безвихідно-му становищі. Вщент виснажені вояки, не бажаючи здаватися, стрілялися; дехто підкладав під себе ручну гранату й гинув від її вибуху. Втрати були аж надто великі: на полі бою полягло смертю героїв біля 400 старшин і козаків. Одначе, серед глибокого снігу залишилося 443 ще живих вояки. Були це вже інваліди: хворі, з відмороженими ногами й руками або так фізично виснажені, що не тільки не мали більше сил боронитися, але й ледве-ледве могли рухатися. Всі вони дісталися до комуністично-московської неволі.
Полонених інвалідів замкнено на ніч у сільській церкві. На другий день, ранком, після ночі мук фізичних і душевних, після допиту й знущань, серед них вибрано напів мертвих і відведено до в’язниці, де вони й померли. Решту полонених – 359 старшин і козаків – відправлено під м. Базар на розстріл. Вони нарешті дісталися до місця, долею для них призначеного, їхньої Голготи…

Це – поле, вкрите білою сніжною пеленою. Недалеко від дороги, що нею їх допроваджено, широка балка, яка перетинає поле. В середині балки довга чорна смуга. Це свіжо-викопаний рів. Уздовж рову, спиною до нього, вишиковано в один ряд взятих до неволі 359 українських вояків-інвалідів. Це вже лише тіні тих, що зголосилися були до Листопадового рейду. Здавалося, повіє легенький вітерець – і вони впадуть від його повіву. Але вони стоять твердо-нерухомо. Їхній одяг, зужитий під час боїв повзанням по землі й снігу, – це брудне, в багатьох закривавлене лахміття. Воно висить на їхніх схудлих постатях, наче на вішалці. Їхні виснажені обличчя сіро-скам’янілі, але їхні голови гордовито піднесені догори і в їхніх очах блиск завзяття. Своєю поставою вони були подібні до орлів з підстреленими крилами.

Напроти них, у недалекій віддалі, червоноармійці. У першому ряду кулеметники з націленими на 359, готовими до стрілу кулеметами. В середині першого ряду, в інтервалі, представники московсько-комуністичної влади. За червоноармійцями, в яких 5-ти метрах від них, стоять силою зігнані з ближчих і дальших сіл українські селяни. Це наочні свідки нечуваної трагедії. Їх зігнано, щоб вони побачили на власні очі, як московська влада карає всіх тих, що боряться за Волю України. За ними знову червоноармійці.

У цій трагедії хочу звернути увагу на один рішальний момент, поміж життям і смертю 359-ох старшин і козаків Армії Української Народньої Республіки. Большевицький комісар робить кілька кроків уперед, стає й прочитує вирок „Чрезвичайної комісії“. Всіх 359 засуджено на розстріл. Хвилинна павза… Засуджені на смерть вояки не реагують на вирок ні рухом, ні словом. Вони, як і перед тим, – нерухомі й скам’янілі. Вони хочуть бути гідними синами України, на вівтар якої складають життя…

Комісар забирає знову голос. Звертаючись до 359-ох, він обіцяє дарувати життя тим із них, хто покається й перейде на службу до комуністичної влади. Відповідати, каже, коротко: „так“ або „ні“. Пообіцяв і замовк, чекаючи на відповідь. З виразним зворушенням і напруженням чекали на відповідь і зігнані українські селяни. Наступив момент моторошної тиші, що нагадувала тишу перед смертоносним гураганом.

У той момент у всіх 359 вояків – а були це молоді ще люди – мусіло блискавицею пронестися-промайнути, перед їхніми духовними очима, як у калейдоскопі, все їхнє життя; мусіли повстати в їхній уяві обличчя й по-статі найближчих і найдорожчих їм людей – батьків, дружин, дітей, братів, сестер, наречених і друзів. Мусіло вибухнути з непереможною, здавалося б, силою прагнення радости життя, жадоба жити, жити за всяку ціну. Аджеж вони ще молоді, аджеж та радість приваблює-стелиться перед ними ще довгими-довгими роками. А досягнути її, ту спрагнену радість життя, стоячи перед обличчям смерти, так легко. Треба вимовити лише одно слово: „Так“! „Так“! – це життя, „НІ“! – це смерть.

Блискавичні були думки й блискавична була внутрішня боротьба почуття національного обов’язку й національної гідности зо стихійною силою волі до життя, зі зрозумілим інстинктом самозбереження. Під час цієї блискавичної внутрішньої боротьби засуджених на смерть 359 українських вояків секунди здавалися їм вічністю. А навколо них панувала все та сама несамовита тиша. Здавалося, що й червоний кат занімів перед маєстатом смерти, бо терпеливо чекав на відповідь.І ось ту тишу порушує голосне, горде й рішуче „НІ!“ – 359 героїчних партизанів воліли смерть, ніж зраду своєї Батьківщини. Зараз же за тим виявом неперевершеного героїзму, за тим фатальним для них „НІ!“, з грудей приговорених на смерть, останнім напруженням знеможених сил, у передсмертній екстазі, виривається нестримно-голосно „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА“! На це негайно слідує рівнож голосна роззлощена команда червоного ката: „ОГОНЬ“!

Заклекотіли кулемети. Враз кров’ю зачервоніли і незабутні ЛИЦАРІ України, і сніг під їхніми ногами, і та земля – українська земля – що мала бути для них місцем їхнього завчасного й примусового супочинку. Наче скошена трава, полягло 359 вірних до самої смерти синів України, уярмленої й катованої московським наїзником-окупантом – комуністичною Москвою.

Над руїнами українських визвольних ідей, над теплими ще трупами розстріляних борців за Волю і Славу України, над не просякнутою ще в землю їхньою кров’ю комуністична Москва гучно святкувала свою перемогу…

Олександр Вишнівський
„Повстанський рух і отаманія“

✠ ✠ ✠

До уваги Вельмишановного Панства — огляд перевидання ґрунтовної праці бойового генерал-поручника Армії УНР Олександра Вишнівського з книжкової серії „Повернута спадщина“, укладачем якої є запорожський історик, кандидат історичних наук, керівник запорожського науково-дослідного центру „Спадщина“ пан Юрій Щур.
✠ Олександр Вишнівський — „Повстанський рух і отаманія“
(„Повернута спадщина“ випуск 3)

„Повстанський рух і отаманія“ — актуальна в наші дні книга про причини поразки Перших Визвольних Змагань і втрати Державності та Незалежності України рівно 100 років тому.

Перевидання Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“ в рамках проєкту „Повернута Спадщина“ здійснено до 100-річчя Української Революції 1917–1921 років та з нагоди 130-річчя народин уславленого генерала Армії УНР.

Олександр Вишнівський „Повстанський рух і отаманія“
книжкова серія „Повернута спадщина“ — випуск 3
© Запорожський науково-дослідний центр „Спадщина“
© Юрій ЩУР
2020

Дмитро Дзюба
публіцист історико-освітнього майданчику «Порохівниця», укладач макетів і ґрафічного дизайну книжкової серії „Повернута спадщина“
℗ Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2020.І.10
2021.ХІ.20