Як Україну чують в еспанськомовному світі

 
Доктор філологічних наук Олександр Пронкевич для видання «Український Тиждень» написав публіцистику, де схарактеризував поточний стан сприйняття України в еспаномовному світі.
Наразі кількість людей у Світі, які розмовляють еспанською мовою наближається до 600 мільйонів мовців. Чи є україністика в Еспанії?* Що знають про Україну в Латинській Америці та які настрої панують серед еспаномовних мешканців США, — розповідає Олександр Пронкевич.

Доктор філологічних наук Олександр Пронкевич — філолог, еспаніст, доктор наук з еспаномовних літератур, дослідник еспанської літератури в Україні, директор Інституту філології Чорноморського державного університету і викладач Києво-Могилянської Академії.

Як Україну чують в еспанськомовному світі

Олександр Пронкевич
Доктор філологічних наук, еспаніст

Як Україну чують в еспанськомовному світі?
Беруся дати відповідь на це запитання, тому що еспанська мова, література, культура — моя професія. Уже понад сорок років я є безпосереднім учасником, а не тільки спостерігачем того, як колишня УССР, а потім Незалежна Україна спілкується з еспанськомовним світом, як вона підтримує відносини з ним, як поширює інформацію про нього всередині нашої країни, як представляє себе еспанською мовою. Це повчальне, але сумне видовище.

Межі еспанськомовного світу

Свій виклад хочу розпочати з пояснення того, чим є сьогодні еспанськомовний світ. Його дуже умовно можна поділити на три великі частини (такий підхід пропонує мексиканський письменник Карлос Фуентес). Частина перша — це сама Еспанія, у якій, як ми знаємо, розмовляють не тільки еспанською (кастильською) мовою, а й баскською, каталонською, галісійською. Країна є членом Євросоюзу й живе за тими правилами, які діють на території цієї конфедерації держав. Друга складова еспанськомовного світу — це Латинська Америка, колосальна територія в Західній півкулі, де розташовані 20 держав з унікальною історією й надзвичайно складним соціальним, політичним, економічним буттям. Третя частина — еспанськомовні мешканці США, кількість яких сягає 80 мільйонів. З них 40 мільйонів (а ця кількість співвідноситься з кількістю населення Еспанії) визнають еспанську своєю рідною мовою. На сьогодні кількість людей, які розмовляють нею, чи вже досягла, чи наближається до 600 мільйонів мовців. За оцінками деяких лінгвістів, еспанська є другою або третьою світовою мовою. У багатьох галузях знань вона змагається з англійською. Абсолютно не дивує той факт, що кількість людей, які бажають її вивчати, постійно зростає. Ця тенденція найпомітніша в найрозвиненіших країнах, таких як Велика Британія, Німеччина, Франція, а також у США й Китаї.

А що ж Україна? Вона рухається в протилежному напрямі — байдужа до того, що відбувається з вивченням еспанської мови й культури в наших школах та університетах. Хочу запросити читача до ще одного короткого історичного екскурсу, щоб пояснити свою думку. Коли Совєтський Союз зникав, в Україні ще діяли квоти, що визначали кількість загальноосвітніх шкіл, які пропонували різні іноземні мови своїм учням. Відповідно до такої системи, 15 % "звичайних" шкіл України викладали еспанську.

Після 1991 року й до сьогодні ця кількість (звичайно, тому що цього бажали батьки) скоротилася настільки, що на 2021 рік, коли ще діяло ЗНО, ми мали 110–115 учнів на цілу країну, які вибрали еспанську для складання фінального тесту для перевірки знань і вступу в університет. Кількість спеціалізованих шкіл (тепер вони називаються інакше) — також скоротилася. Якщо я не помиляюся, з тих, що реально працюють, є чотири або п’ять. Англійська мова знищила еспанську в Україні. Ситуація на університетському рівні, а також у приватному секторі значно краща, а це доводить, що попит на еспанську мову є і він зростає навіть за часів війни. Але, буваючи на акредитаціях еспанських відділень, я завжди запитую себе, де працюють наші випускники, і гублюсь у здогадках.

Відповідь еспанськомовного світу на нашу байдужість щодо еспанської мови й еспанськомовної культури є симетричною: він так само байдужий до нас, до наших мови й культури, як і ми до нього.

Україна до початку широкомасштабного вторгнення не входила в число економічних пріоритетів Еспанії. Так було написано на офіційному сайті Посольства Еспанії в України, і це за умови, що на 2021 рік офіційна кількість українських трудових мігрантів становила 120 тисяч осіб. Як повідомляє веб-сайт Міністерства Закордонних Справ, у нас є лише кілька посольств латиноамериканських еспаномовних країн, зокрема Аргентини, Мексики, Куби, Панами, Перу. Той самий веб-сайт інформує про посольство Венесуели в Україні у Варшаві і про посольства Нікарагуа і Східної Республіки Уругвай в Україні, акредитовані в москві. Останні повідомлення звучать зовсім абсурдно й моторошно під час війни.

Відповідно, і ми на такому самому рівні представлені в Латинській Америці. Останнім часом є позитивні зсуви в царині освіти, оскільки запрацювали системи обміну Еразмус, але вони стосуються тільки Еспанії. Проте ми досі не маємо й ще багато десятиліть не будемо мати Інституту Сервантеса. Україністика в самій Еспанії майже відсутня. Ситуація зі співпрацею з Латинською Америкою в культурній, науковій та освітній сферах ще гірша. Наші політики, журналісти, чиновники не володіють еспанською. Ось така загальна рамка, у якій відбувається спілкування України з еспанськомовним світом.

Україна на ментальній мапі еспанськомовного світу

Тепер хочу перейти до того, як чують Україну в кожній із частин цього світу, які я описав. Розпочну з Еспанії. Тут після 24.Ⅱ.2022 відбулися дивні речі. Нас не тільки почули, а ще й побачили. Раніше Україну майже не помічали в країні або, якщо помічали, лише націоналістичну й "фашистську" спільноту. Так відбувалося тому, що майже вся інформація про Україну доходила з москви. Протягом останніх двох років я та колеги, які викладають і вивчають еспанську мову й культуру, відчуваємо фізичну підтримку еспанського суспільства. Користуюся нагодою, щоб подякувати Посольству Еспанії в Україні, яке працює в Києві й організовує культурні заходи (і не тільки культурні) і робить ще багато різних проєктів, щоб підтримати Українців. В Еспанії нині перебуває приблизно 180 тисяч біженців.

Чи стали Еспанці нас краще розуміти?
Як окремих індивідів, які переживають трагедію, безумовно.
Але як носіїв української культури не зовсім.
Вплив російської культурної пропаганди такий потужний, а наш спротив йому такий слабкий, що еспанські культурні еліти продовжують бачити нас крізь московські окуляри. Я це називаю "синдромом Террі Ґілліама". Є такий американо-британський режисер, якому на Одеському кінофестивалі вручили приз, і він, дякуючи, несподівано вигукнув: "Дякую, россія!" А потім довго просив вибачення. Я люблю Террі Ґілліама, але ніколи не забуду його дурницю, адже його реакція показова саме для діячів еспанської культури.

Я багато разів спостерігав, як вони, відчуваючи солідарність з нами, намагаються вести мову про Україну, але з їхніх ротів і голів автоматично виходять російські наративи. І це не їхня, а наша провина. Нам немає чого дивуватися, якщо адекватно написаної еспанською мовою інформації про Україну немає, україністики в еспанських університетах (як я вже казав) майже не існує. Вони користуються тим, що є, а те, що є, зроблене в москві.

Наведу ще один приклад. Я вивчаю феномен української драматургії про війну, перекладеної англійською мовою. Протягом перших місяців після 24.Ⅱ.2022 в англомовному світі було влаштовано кілька сотень читань українських п’єс, а деякі з них поставлені в престижних театрах. Наскільки мені відомо, жодного такого читання не відбулося в Еспанії. І це не тому, що там не люблять театр або бояться п’єс про насильство. Просто вони нічого не знають про існування цих п’єс, як і про багато інших яскравих явищ сучасної української культури. А спроби Українців, що опинилися в Еспанії як трудові мігранти або біженці, свідчити про війну, попри всі їхні героїчні зусилля, мають обмежений вплив на широкі еспанські маси.

Стіни невігластва

Ситуацію з Латинською Америкою я знаю набагато гірше, оскільки мої наукові й культурні інтереси зосереджені на Еспанії, але з того спілкування із науковцями, письменниками, журналістами, кінорежисерами, що маю, склав собі уявлення, що Латинська Америка давно нами втрачена…

Коли я вивчав еспанську мову в Києві в 1980-х, ми майже не бачили Еспанців, тому що їх майже не було. Проте скрізь були латиноамериканці — кубинці, перуанці, нікарагуанці, навіть чилійці. Найбільшою насолодою для мене було гуляти з ними вулицями Києва. Після 1991 року вони зникли з нашого культурного поля, як зникла Латинська Америка з наших державних інтересів. Ми віддали її москві, яка протягом цих десятиліть не припиняла "опрацьовувати" континент.

Міграційні потоки до країн Латинської Америки слабкі. Зв’язки в галузі освіти й науки мінімальні, якщо не відсутні взагалі. Звичайно, є винятки, прориви, нові переклади книжок, мистецькі контакти, але обсяги цих практик спілкування такі невеликі, що аж ніяк не можуть розбити ті стіни невігластва, які виросли між Україною й Латинською Америкою.

Ба більше, я припускаю, що там не тільки не знають, а ще й сприймають як ворогів.

Таке твердження може викликати здивування, але нічого дивного в ньому немає. Багато інтелектуалів Латинської Америки переймаються проблемами деколонізації свідомості. На практиці це означає, що вони закликають викорінювати епістеми (когнітивні механізми) мислення, які відтворюють колоніальне знання. Колонізаторами для них є США та Європа — ті самі країни, які ми визнаємо своїми союзниками й взірцями. Захід постачає нам зброю, а це для багатьох (насамперед лівих латиноамериканських мислителів-політиків) автоматично означає, що ми, Україна, є об’єктом американо-європейської колоніальної політики.

За таких умов риторика путіна, який оголошує себе лідером антизахідного, антиколоніального руху, отримує підтримку серед латиноамериканців.

Майданчиків для спілкування, де ми могли б еспанською мовою викрити брехливість путінської культурної пропаганди, у нас немає. Людей, які вміють це робити, також. Наші спроби вразити свідомість широких кіл латиноамериканської громадськості свідченнями про геноцид, що влаштовують росіяни, також не спрацьовують, тому що їхня історія знає свої геноциди не менш страшні, ніж наші. Можу припустити, що в сухому залишку Україна або зовсім не існує у свідомості широких латиноамериканських мас і вузьких груп політиків та інтелектуалів, або існує як неясний зловісний відгомін чогось далекого, можливо, страшного, але точно не їхнього й навіть ворожого світу.

І нарешті про третю частину еспанськомовного світу. Вона найменш присутня в українській культурній свідомості, навіть у наших професійних дослідженнях. І це ще одна прикра помилка, адже долі наших мігрантів і біженців дедалі більше набувають подібності з долями тих мільйонів латиноамериканців, які законно й не законно перетинають кордон зі Сполученими Штатами Америки, шукаючи найкращої долі.

Переконливим доказом цього зв’язку є ситуація з допомогою Україні, яка була загальмована в Сенаті США: тепер рішення щодо України виявилося безпосередньо пов’язаним з політикою американського уряду щодо контролю за кордоном між США й Мексикою.

Великі проблеми латиноамериканського світу вже прийшли в наш дім, але ми вкотре не готові. Нам треба зосередити увагу на взаємодії англо-саксонського й еспанськомовного світів усередині США для того, щоб щонайменше розуміти логіку прийняття рішень американськими виборцями й політиками. Як уже бачимо, від цього залежить не тільки наше майбутнє, а й саме життя.

На завершення спробую дати відповідь на запитання, яке виніс у заголовок.
Як Україну чують в еспанськомовному світі?
Але спочатку хочу, щоб ми запитали себе, чи чуємо ми еспаномовний світ?
Якщо казати серйозно, то ні. Ми не приділяємо йому тієї уваги, на яку він заслуговує, враховуючи його роль у світовій політиці, економіці, культурі.
Тож чого ми дивуємося, що еспанськомовний світ чує нас або фрагментарно, або не чує взагалі.
Якщо Еспанці, що перебувають (що б там не казали) з нами в одному просторі, щось таки знають, то яке діло до нас тим латиноамериканцям, які страждають у своїх країнах або ризикують життям, перетинаючи кордон із США, або ведуть боротьбу за виживання, уже перетнувши його? Я думаю, у них немає часу слухати про нашу трагедію. Тим паче що ми самі не хочемо вчитися розмовляти з ними тією мовою, якою вони могли б нас зрозуміти.

Той, хто має вуха, хай почує…

© Олександр Пронкевич
Доктор філологічних наук
© «Український Тиждень»
Титульна ілюстрація:
© «Ковчег Україна» — “Русь-Україна” © Андрій Єрмоленко
Малюнок: © Олег Шупляк

* España — Еспанія — майданчик «Порохівниця» використовує старожитнє українське написання назви Королівства Еспанія.