✠ Шляхами Сірого Лева ✠
Северин Левицький — Сірому Леву 130 років

 
130 років тому, 6.ІХ.1890, народився Северин Левицький — Сірий Лев, Верховний Отáман Пласту (1924—1930), Начальний Пластун (1947—1962) — український пластовий та громадський діяч, ветеран Першої Світової війни, четар Леґіону Українських Січових Стрільців, активний творець Листопадового Чину, вояк Української Галицької Армії.
Відзначений бойовими нагородами.

До уваги Вельмишановного Панства — життєпис і автобіоґрафічні спомини Сірого Лева.

Начальний Пластун Северин Левицький – Сірий Лев
малюнок — Олег Кіналь

“При першій зустрічі впадало в очі його обличчя, що нагадувало римського патриція з доби Юлія Цезаря. Обличчя виразне й енергійне, повне самопевности, але в більшості усміхнене й доброзичливе. В розмові, а зокрема під час виступів на ширшому фоні, Сірий Лев як бесідник і промовець відзначався переконливістю та емоційністю. Вони були ознакою і мірою того, як глибоко Сірий Лев переживав те все, що відносилося до Пласту.
Хто слухав його палких і повних змісту промов на Сагарі під час Свят Весни, напевно, тямить переконливий та глибоко зворушливий тон його промов. Діяльний завжди, був ініціятивний у поодиноких задумах та активний у виконуванні заплянованих завдань. Був незвичайно пильний і систематичний у виконуванні свого діловодства голови Верховної Пластової Команди та понад міру репрезентативний на пості Верховного Отамана Українського Пласту”
— Яро Гладкий — „Мої спомини про Сірого Лева“ (1981)

 

Життєпис Сірого Лева

Дитинство і студентство

Северин Левицький народився 6 вересня 1890 року на Галичині в селі Щуровичі, повіт Броди (нині Радехівського р-ну Львівської обл.), в родині громадського діяча о. Михайла і Савини з дому Стрільбицької (також походила з давнього священичого роду). В сім’ї були дві старші дочки — Іванна (пізніше вчителька) і Ольга (пізніше членка УВО, заміжня Басараб, замордована у польській тюрмі).

Початкову освіту здобув вдома, згодом навчався у Бродівській гімназії (1899—1908 роки) і там був діяльним членом таємного українського гуртка. Ще учнем гімназії втратив обох батьків (1908 року помер батько, 1904-го мати)… 1908 року вступив на філософський факультет Львівського університету. З приїздом до Львова активно включився у громадське студентське життя, брав участь у боротьбі за український університет (тоді на студентському вічі вбито Адама Коцка), у визволенні з в’язниці Мирослава Січинського. Саме з приводу цієї активності зазнав переслідування адміністрацією і по закінченні університету не зміг отримати державну посаду, тому влаштувався у Яворівській приватній гімназії товариства „Рідна Школа“, де пропрацював лише один навчальний рік (1912/1913). Вже в короткому часі він організує і веде відділи Українських Січових Стрільців і у тому ж часі вперше зустрічається з діяльністю «Пласту».

Северин Левицький в Леґіоні Українських Січових Стрільців

“Не знав бо я ще характеру моєї праці, не знав навіть, куди їду. А їхав я з твердою постановою, що на новому пості я мушу бути дальше УСС-ом — себто всю мою діяльність спрямовувати на добро України. Я був тоді на 24-му році мого життя…“
— Северин Левицький

Перша Світова війна

Восени 1913 року Северин Левицький покликаний до австрійського війська. Службу відбував спершу в офіцерській військовій школі в м. Рагýза (тепер Дубровнік, Хорватія), згодом — у полку піхоти в Невесíне (Герцеґовина). У серпні 1914 року мобілізований до Золочева, однак Северин Левицький вніс прохання про службу в Леґіоні Українських Січових Стрільців, де дослужується до рангу четаря.
1915 року відряджений до німецької армії як перекладач, був перекладачем при пруському штабі генерала Маршала, згодом — старшиною розвідки. 1917 року вертається знов до УСС і виїздить з окупаційними частинами австрійської армії на зайняті центральні українські землі. У жовтні 1918 року отримує відрядження до Львова і тут бере участь в боях за Львів як командант відтинка „Замарстинів“.

ЗУНР

Северин Левицький — активний творець Листопадового Чину.
У жовтні 1918 року отримав призначення до Львова для підготовки Листопадового Чину. У Львові Северин Левицький взяв участь у проголошенні самостійности Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), відтак, бере участь в боях за Львів як командант відтинка „Замарстинів“.
Після проголошення відновлення Української Держави — Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР) — Северин Левицький став повітовим комісаром Бродів. Його фах вказаний як поштовий урядник.

1 березня 1919 року одружився зі студенткою медицини Вірою Оксаною Стернюк, дочкою пароха Пустомит о. Володимира і Євгенії Коновалець.

Згодом, в рядах Української Галицької Армії (УГА), Северин Левицький був командантом сотні, ад’ютантом полковника УГА Василя Вишиваного в Бучачі.
Як вояк Української Галицької Армії переходить решту війни.
Перейшов з УГА за Збруч, брав участь у поході на Київ, воював проти "красной арміі". У Чотирикутнику Смерти (в оточенні ворожих армій на Поділлі) захворів на плямистий тиф. Видужав лише завдяки опіці дружини Оксани, яка ділила з ним всі незгоди служби. Під час війни двічі поранений, одержав три відзначення.

Міжвоєнні роки — Інтербеллум (1920–1939)

По завершенню війни у вересні 1920 року повертається до Львова і одержує працю в державній українській учительській семінарії. В цім часі стає спершу опікуном, а згодом зв'язковим Верховної Пластової Команди для 4-го Полку ім. Б. Хмельницького, що діє на терені його школи. Того ж року заприязнюється з доктором Олександром Тисовським і стає його найближчим другом і співробітником. Офіційне членство в «Пласті» у пластовій посвідці, виписаній О. Тисовським, зазначене від 29 квітня 1922 року.

У 1924 році Северин Левицький переживає велику втрату — в лютому траґічно гине в польській тюрмі його сестра Ольга Басараб…

У квітні 1924 року відбувся перший повоєнний Верховний Пластовий З’їзд, на якому Северина Левицького обрали головою Верховної Пластової Команди (Верховним Отáманом Українського Пластового Уладу). Цю посаду Левицький займав до заборони «Пласту» польськими окупантами.

Очоливши «Пласт», Северин Левицький діяв у таких напрямках: внутрішня реорганізація Пласту, поширення членства між ремісничою і сільською молоддю, поширення Пласту на Волині, підпорядкування Верховній Пластовій Команді Пласту на Закарпатті й Буковині, організація еміґраційних пластових осередків по українських студентських центрах та інші, дав відсіч намаганням відсепарувати "шкільний" «Пласт» від головного Пластового проводу. За його участи було створено нові пластові улади — новацький, старшопластунський і сеньйорський.
Северин Левицький організував пластові зустрічі на Писаному Камені, Бубнищі, Соколі, Довбушанці, в Александрії на Волині. Поширював таборову діяльність по цілій Галичині, Волині, Лемківщині, Карпатській Україні, Буковині. Створив кадру виховників — скавтмастрів. Дописував до «Молодого життя», був редактором «Урядових вістей».

Перший табір УПС. Підлюте, 1930.
У верхньому ряду праворуч Михайло Горбовий. Нижній ряд (зліва праворуч): Арсен Річинський, невідомий, Олександр Тисовський, невідома, Северин Левицький, Іван Чмола, невідомі. Фото подав ст.пл.скоб Іван Гоменюк, ЦМ

В рóзгарі праці й успіхів приходить великий удар — 26 вересня 1930 року польський окупаційний режим заборонює «Пласт»!
Попри це, Северин Левицький очолює "Ліквідаційну Комісію", що назовні проводила ліквідацію «Пласту», а насправді створювала підпільну мережу на чолі з Пластовим Центром, до якого Северин Левицький також увійшов. Серед нових леґальних форм пластування варто згадати видавничу кооперативу «Вогнí» і редакційну групу "вогнівців", „Доріст Рідної Школи“, „Комісію Виховних Осель і Мандрівок Молоді“ (КВОММ), спортивні товариства „Плай“, „Стріла“, Український спóртовий клуб ім. Ф.Черника. Зокрема, КВОММ проводила щорічні табори-оселі на пластових таборових площах: Сокіл, Остодір, Старява, Космач, Брустури. Северин Левицький особисто брав участь у діяльности Пластового Центру (1933—1939), товариства „Плай“, кооперативи «Вогнí» (дописував до часопису під пластовими псевдами Шерш та Сірий Лев), був членом управи Українського Крайового Товариства Охорони Дітей і Опіки над Молоддю (УКТОДОМ).

Варто зазначити, що через свою пластову діяльність та політичну діяльність сестри Ольги сам Северин Левицький згодом переживає цілий ряд переслідувань та доносів. Зрештою, його переводять до польської семінарії як учителя української та німецької мов. Там працював він аж до Другої Світової війни.

Друга Світова війна

З початком Другої Світової війни та приходом большевиків Северин Левицький залишався у Львові. У червні 1941 року, під час відступу совєтських окупантів зі Львова, була арештована його дочка Тетяна разом з чоловіком Богданом Хамулою. Тетяну відпустили, а Богдан Хамула, якому закидали членство у підпільному Пластовому Центрі, загинув у застінках НКВД…

З приходом нацистських окупантів до Львова і створенням Українського Крайового (згодом — Центрального) Комітету Северин Левицький очолив Відділ молоді. Був комендантом вишкільного курсу для провідників „Виховних Спільнот Української Молоді“ у серпні 1942 року в Криниці (Лемківщина).

У липні 1944 року Северин Левицький з дружиною залишають Львів і подаються на еміґрацію. Кінець війни застав його на праці в німецького селянина в містечку Еґґенталь у Баварії. В часі перебування в Еґґенталі налагодив зв’язки з членами Пластового Центру і став одним з ініціяторів відновлення пластового руху на еміґрації.

Передача грамоти УСС пластунам 20.VI.1948

Повоєнні роки на еміґрації

У жовтні 1945 року у Карльсфельді відбулася пластова конференція, яка ухвалила відновити діяльність Союзу Українських Пластунів Еміґрантів. Сірий Лев взяв у ній активну участь. У 1947 році на пластовому з’їзді в Реґенсбурзі його проголосили Верховним (згодом — Начальним) Пластуном. Відтоді стоїть він на чолі всього українського пластового руху як уособлення організаційної єдности, його безперервної дії і традиції. Його авторитетові підлягли усі вияви пластової діяльности, де б вони і в яких організаційних формах не проявлялися.
Того ж 1947 року відбулось „Свято Весни“ у Міттенвальді.

Пластова старшина і команда „Юбілейного Свята Весни“ у Міттенвальді.
У першому ряді зліва: Начальний Пластун — Сірий Лев Северин Левицький, Голова Головної Пластової Старшини — Атанáс Фіґоль. У другому ряді зліва комендант „Свята Весни“ — Ярослав Андрухóвич.

До 1949 року Начальний Пластун Сірий Лев був головою верифікаційної Комісії в УПС, яка перевіряла членство дорослих осіб в довоєнному Пласті, ініціював створення перших правильників УПС. Реорганізував 1 курінь УПС ім. Степана Тисовського і був його першим курінним.

1949 року Северин Левицький з дружиною переїхав до Злучених Штатів Америки (ЗСА). Оселилися в місті Баффало, де й мешкали до кінця життя. На цьому терені знайшов ще одно своє "дитя" — пластову оселю „Новий Сокіл“. Існування й розбудова «Нового Сокола» — значною мірою заслуга його особистої праці та фінансової допомоги.

Начальний Пластун Сірий Лев вітає пластунів, можливо пластова оселя „Новий Сокіл“

З осідку в Баффало Начальний Пластун Сірий Лев провадить свою діяльність — слідкує за проявами пластового життя у цілому Світі, допомагає у пластовій діяльності дописами, доповідями, поїздками, участю в пластових з'їздах, конференціях чи святкуваннях, збиранням історичного матеріялу та широкою перепискою з пластовими проводами, а то й з поодинокими пластунами, у цілому Світі.

У 1960 році Северин Левицький переживає важкий удар — смерть дружини Оксани…

Не покидає своєї праці — готує до друку свої спомини, що зв'язані з історією «Пласту», бере активну участь у підготовці чергової великої Ради Українського Пластового Сеньйорату, цікавився підготовкою до урочистих святкувань 50-ліття «Пласту».

У своєму листі до Крайової Пластової Старшини ЗША від 17.І.1962, в якому на семи сторінках аналізує працю цієї установи, Начальний Пластун Сірий Лев пише:
„Чомусь не можу позбутися почуття, що сиджу вже на санях… і мушу сказати щось не так для науки, але щоб з’ясувати, як я в дійсності дивився на справи“…

За два дні перед смертю Сірий Лев бере участь у раді станиці в Баффало, а опісля у заходах до роковин Бою під Крутами.

30 січня 1962 року Начальний Пластун Сірий Лев Северин Левицький помер у Баффало від серцевого нападу…
Похований на 76 полі Личаківського цвинтаря.

Начальний Пластун Сірий Лев Северин Левицький, відкриття пластового дому, Тремонт, Клівленд, ЗША 1958

Для багатьох пластунів Начальний Пластун Сірий Лев Северин Левицький і нині залишається символом незламності духа та боротьби за Українську Ідею. Символом віри в краще майбуття, що його молоде покоління пластунів наповнить змістом гасла „СКОБ!“.
Адже Сірий Лев вважав:

„Пласт – це суспільна організація з прицілом на широке майбутнє для реалізації національно-державницьких прагнень українського народу.“
— Начальний Пластун Сірий Лев Северин Левицький

Северин Левицький – Сірий Лев

Історичний пластовий бльоґ «100 кроків — Історія Пласту» до 130-ліття від дня народин Начального Пластуна Сірого Лева Северина Левицького в пластовій „Книгозбірні ім. Прижмуреного Ока“ презентує книгу спогадів Северина Левицького „Від окопів Першої Світової до ватр 'Нового Сокола'“, про перебування Сірого Лева в Леґіоні Українських Січових Стрільців та в австро-угорському війську під час Першої Світової війни. До книги увійшла також публіцистика Сірого Лева і спогади різних пластунів про Верховного Отáмана «Пласту».

Пластовий Музей у США, Історичний пластовий бльоґ «Історія Пласту» та Музей-архів Пластового Руху спільно підготували та видали аркуш марок “130 років від дня народження Северина Левицького”
„ПЛАСТ Станиця Чортків“ спільно з художником і ґрафіком Олегом Кіналем та Андрієм Пилюхом („Козацька Пошта“) випустили та погасили поштову картку, поштовий кунверт та поштову марку з нагоди 130-ї річниці від дня народин Начального Пластуна Сірого Лева Северина Левицького.
Добірка філателії до 130-ліття Сірого Лева на «Порохівниці»…

Машинописна друкарська сторінка з автобіоґрафічного життєпису Сірого Лева

Автобіоґрафічний життєпис Сірого Лева

[мовою ориґіналу]

Батько мій називався Михайло Левицький, походив з давного священичого роду Галичини, що виводився з с. Вишенка коло Львова, гімназію кінчив у Тернополі, теологію у Львові 1886 року. Мати була також з священичого роду Стрільбицьких, вона скінчила 8-клясову школу у Рогатині і учительський курс.

Діда по батькові не пам’ятав в живих, був парохом у с. Воробіївці к. Тернополя, на теологію ходив теж у Львові в часах Маркіяна Шашкевича; діда по матері Івана пам’ятав добре, був парохом у м. Підгороддя коло Рогатина, був у 1848 р. як вихованок тайних учнівських кружків учасником революційних боїв у Львові, де також пізніше скінчив гімназію і теологію.

Любив нам оповідати про протиавстрійські акції, зокрема про свою участь у барикадних боях у Львові з військовими відділами австрійського команданта Львова ген. Гаммерштайна. Сам він був настроєний польонофільсько, але всі його діти вже були свідомими українцями. Зате брати і сестри батька, а було їх дорослих уже поверх десять, були переважно москвофілами або й польонофілами. Дві сестри батька були заміжні за православних священиків на Холмщині, роду Киричинських і Яновичів. Деякий зв’язок із ними батько піддержував навіть мимо австрійсько-російських кордонів.

По короткому сотрудництві батько був парохом у містечку Щуровичі Брідського повіту, мабуть від 1888 р. Тут і помер у 42-му році життя. Я був наймолодша дитина у моїх батьків, роджений 6-го вересня таки вже у Щуровичах, хоч я в метриці записаний на день 1-го вересня 1890 р. Найстарша дитина, Стефан, помер був немовлям і похований у с. Ушня, де батько тоді був сотрудником, дальше йшла сестра Іванна, пізніше учителька, нині у Львові, дальше Ольга, знана як Ольга Басараб, і я.

Ольга Басараб – рідна сестра Северина Левицького

З Щуровичами зв’язане моє дитинство. Тут перебував я до 11-го року мого життя, з перервами хіба шкільних місяців в гімназії в Бродах.

Щуровичі, тоді в повіті Броди (опісля – Радехів) положені на лівому березі р. Стир, що саме перед Щуровичами, опускаючи т.зв. "мале Полісся", врізується в велетенський вододіл. Околиця отже хоч і низинна, дуже романтична, чистесенькі води ріки, широкі болотисті цвітисті сіножаті з таємничими озерами, соснові ліси, що часами припирають до ріки, криють нераз в собі і села, піщані надми. Країна споминів давних, м.и. сумного відвороту з-під Берестечка. Є в лісах недалеко Щурович і досі присілок Козаки, заложене втікачами з Берестечка. Оповідання про русалок, чортів у болоті, западені в озерця церкви, про "Замок" на "Острові" при в’їзді до містечка і т.п. таки глибоко врізувалися в мою пам’ять, розбуджували живу фантазію. Коли додати до того ще й те, що Щуровичі тоді були положені на щільно закритому австрійсько-російському кордоні, який тоді переходили або тільки пачкарі, конокради, або тут славної пам’яти розбійник Решетило, що ще за моєї пам’яти провадив розбої в околиці, подібні до Кармелюка (повішений в Золочеві в 1903 р.), то стане повний образ цієї закутини.

Щуровичі згадувані вже в історичних хроніках і листах часів боїв під Берестечком як містечко з своїм старостою на замку, який старався запирати відступаючим й тут козацьким відділам шлях відступу. Складалися в мій час з двох різко інших частей властивого містечка — чотирикутного ринку з деревляними, тісно забудованими стилевими жидівськими домами, короткими вуличками, що бігли у всі сторони світа – властиво в підволинську глушу, — і довгої селянами властиво замешкалої вулиці, що бігла на полудне, здовж Стиру в сусідні ліси, де зимою ще вили тоді вовки, але де пізніше ховалися добре відділи УПА. Не диво, що в тій закутині в недалекому м. Станиславчику переводив своє дитинство сл. п. ген. Тарас Чупринка. З Щурович походили і тут виростали і Ольга Басараб, і пізніша Анна Максимець. В містечку стояла синаґоґа, мурований костел, пошта, жили жиди й мала горстка "міщан", в полудневій частині була дерев’яна стилева нова церква (давня згоріла була перед кількома роками) на хрест будована, біля неї – стара "плєбанія", бідні, соломою криті хати. Це українська частина містечка, якої люди займалися управою ріллі, худої, піщаної й жизних, чорноземних городів на скраю сіножатей, що на пів кіл[ометра] відділяли село від Стиру. Весною ті сіножаті бували залиті водою, що поволі згодом стікала до ріки.

Мій родинний дім — це найкращий спомин із мого життя. Схований від вулиці за церквою в липах, біля нього город із квітами в кльомбах, що їх Мама сама плекала, доглядала, тут і садок із вишень, побіля обійстя з господарськими забудованнями, на мурованих стайнях тато здвигнув згодом дерев’яні сушарні хмелю, який почав перший у околиці управляти, даючи тим примір, як використовувати піщані неродючі землі для заробітку. Управа хмелю від Тата пішла по цілій околиці: зразу на тичках, опісля на високих як телефонічні стовпах із дротами поверху і від корча в гору, опісля на низьких стовпах, де хміль вився поземо по дротах, творячи велику альтану. Що то за забави були в ньому, хоч і батько заправляв нас дітей і до роботи біля управи, літом – до зривання м’яких як пух шишок. Цей хміль вирятовував Тата від матеріальної нераз скрути, особливо, як почав всі троє дітей давати до шкіл на науку. Купці з «Чех» його купували. На обійстю були корови, пара малих, миших коней, були вози, сани, залубні і бричка "до виїзду".

Хата в середині: кухня з великою печею, "спальня", де ми звичайно пересиджували, "їдальня", де літом також і спали, "сальон" із м’якими "віденськими" меблями, "малий покій", де була канцелярія тата з бюрком і шафою на книжки, яких тато мав досить, купуючи чи не всі українські тодішні видання, з річниками «Зорі», «Діла», пізніше «Літерат.-Наукового Вістника». Тут був і «Дзвіночок» для дітей, були і всі діточі українські видання, м.и. і улюблена дуже нами «Олеся» Грінченка, улюблена книжечка б.п. Олі, яку вона й мені перечитувала.

Стіни кімнат були тут і там прикрашені образами, і так пам’ятаю, в спальні висіли в срібну бляху вковані образи Мати Божої й Ісуса Христа, вироблені й куплені сестрою тата на його шлюб в 1886 р. в Лаврі Печерській у Київі. Одну із тих малих ікон — Матері Божої — взяв я з собою на Велику Мандрівку мого життя, зразу як дитина ще по смерті Тата і Мами, опісля на еміграцію, маю нині в Бафало в оригінальних ще рамцях та в срібній блясі. Тільки моєї пам’ятки про Київ і про дім.

В сальоні висів великий образ Миколая Чудотворця, до якого ми, діти, молилися про дарунки, і невеличкий друк[ований] портрет ред[актора] «Дїла», Володимира Барвінського, який мав на Тата, ще як юнака в тернопільській гімназії, великий вплив у напрямі вироблення в нього українського національного світогляду.
Спальня і інші меблі в хаті були дерев’яні, роботи маломістечкових галицьких майстрів, щойно під кінець свого короткого життя Тато спромігся на деякі "віденські" меблі, таки просто з Відня, м.и. на стінний довгий вагадловий годинник, річ великого заінтересування в населення, а й у нас, дітей.

Була в нас і "служба" — зложена з "парубка" до коней, Максима довгий час, та дівчини до помочі Мамі в хаті і господарстві. Часами тільки було дві дівчини, з яких тоді одну називали "покоївкою". Вони мінялися в нас часто, бо проваджені Мамою, тішилися доброю славою й скоро виходили заміж. Одна із них — це мати одного з священиків, що так як і я подався на еміграцію в 1944 р. Часто помагала Мамі сусідка-селянка, Горпина Максимець, якої малий Василько був моїм ровесником, першим добрим товаришем діточих забав. Як юнак він був виїхав до Канади й там досить скоро помер.

Звичаї в нас у хаті були звичні тоді в священичих домах, які то Б. Лепкий описував так гарно в своїх творах. І Різдво з дідухом і ялинкою та мальованими кониками та "миколайками" з медівників, то Великдень із стрілянням з ключів і моздірів, з виходом на кладбище в обливаний понеділок та з трапезами тоді на могилах, то Зелені Свята з сипанням квітів під ноги священикові, головно жовтого розхіднику, який ми збирали в лісі, з затиканими довкола хати стятими берізками і з "лепіхом" на долівці.

З даруночків під ялинку я скоро почав діставати від батьків "камінчики Ріхтера", щороку нову скриньку, з тяжчими вже взорами будови мостів, палаток, церков і навіть "шопки" з паперовими фігурками в ній, ззаду освітленими через кольоровий папір. Подібні шопки складали ми, хлопці села, з дерева й соломи й ходили з ними по селі з вертепом, штучкою народньою, якої нас учив старий дяк Маркевич, вихідець із Волині. Був у вертепі і козак, і жид, і шляхтич, і циган, і янгол з неба. Зокрема коза з жидом, чи пак навпаки, притягали усіх увагу, а роля козака в обороні селян перед жидами і паном викликувала живі ще завжди і тут козацькі спомини.

Мама була низька, худощава, дуже лагідна, доброта серця для дітей та села, якому вона служила завжди як санітарка, м.и. особливою з живиці і воску препарованою мастю на рани. Зналася рівно ж і на зіллях, селяни так і не виходили з нас із хати, за порадами й ліками. Мама ходила й часто на село до хворих, бо до 1900 р. найближчий лікар був у на 23 км віддалених Бродах. Мама знала й оповідала нам казки й оповідання, любила співати нам пісень, учила нас їх напам’ять. Одна тільки Оля не мала по Татові ніякого слуху до співів. І бринить мені ще й нині пісня-коломийка Мами:

„Упав сніжок на обліжок, зробився водою
Чи Ти тужиш так за мною, як я за тобою?“

̶Я̶к̶ ̶у̶ ̶С̶т̶е̶ф̶а̶н̶и̶к̶а̶:̶ ̶„̶О̶й̶ ̶н̶е̶ ̶к̶о̶с̶и̶ ̶б̶у̶з̶ь̶к̶у̶ ̶с̶і̶н̶а̶,̶ ̶б̶о̶ ̶с̶я̶ ̶з̶р̶о̶с̶и̶ш̶ ̶п̶о̶ ̶к̶о̶л̶і̶н̶а̶,̶ ̶Н̶а̶й̶ ̶т̶а̶ ̶ч̶а̶п̶л̶я̶ ̶т̶р̶а̶в̶у̶ ̶к̶о̶с̶и̶т̶ь̶,̶ ̶щ̶о̶ ̶н̶а̶б̶а̶к̶и̶р̶ ̶ш̶а̶п̶к̶у̶ ̶н̶о̶с̶и̶т̶ь̶“̶…
[закреслено]

Плакала Мама нераз над моїми "збитками", бо я був змалку дуже непосидючий, живий й часто неслухняний. Тато мене за це не раз гостро карав, Мама мене випрошувала в Тата, але ніколи не скривала моїх прогріхів. Як я мав десь сім літ, Мама захворіла на гостре запалення сліпої кишки, вести до Бродів чи до Львова не було вже змоги. Тато тоді за останні гроші спровадив оператора зі Львова, проф. др Шрама, і цей оперував Маму без наркозу й іншого знечулювання. Перший її крик ще нині чую в ушах. Мама видержала операцію, але до повного здоров’я вже ніколи не прийшла. В два роки по смерти Тата й вона померла, та не в Щуровичах, а в домі своєї сестри "на ласці родини" в с. Підгороддя Рогатинського повіту. Там і похована в спільнім гробі з своїми батьками і родиною Кинасевичів, що її були прийняли.

Мама також уділювали мені початкової науки, бо Тато в боротьбі за українську школу в Щуровичах не хотів мене посилати до польської школи. Читати й писати я навчився по українськи дуже скоро, й тоді почав я набирати нахил до читання книжок, а ще більше до виучування віршів напам’ять. Мама вчила мене їх відповідно наголошувати, деклямувати.

Тато фізично був також никлий, 15-а дитина в своєї матері. Низький, з буйним і чорним волоссям до смерти (Мама на 30-му році життя вже була по Стрільбицьких цілком сива, як і я та моя дочка Тетяна, що з 30-им роком уже сивіла). Зате тато мав особливу енергію до церкви, до господарки, до громадського діла, зокрема до "присмирування" мого темпераменту. Але був дуже справедливий, так що я мимо того усмирування любив його не менш Мами. В Щуровичах Тато заложив зразу братство тверезости, опісля кооперативну касу Стефчика, щоб вирятувати селян із жидівської лихви, почав заходитися заложити читальню «Просвіти», та скоро помер. Кидався він і у політику, будучи здецидовим українцем, вів боротьбу з кацапством і польонофільством між селянами й інтелігенцією, так, що прим. кацапи священики часто навіть руки його на привітання не хотіли [подати]. Бував на вічах політичних, ідучи загалом слідами б. п. отця Степана Качали, його свояка по батькові. В нього був він також короткий час сотрудником у с. Ушня к. Золочева.

Як Мама захворіла, то тато перебрав мою науку, але скоро передав її місцевому директорові школи (мабуть Домбровському), "старорусинові" з жінкою полькою. Цей приходив до нас до хати, але тому мало енергійному педагогові я вимикався часто з лєкцій під різними претекстами, так що я властиво заправи до нормального шкільного зусилля з хати не виніс, і це мені опісля відбивалося в гімназії. Але Тато дуже звертав увагу на моє національне виховання в дусі питомого йому народо- і козакофільства. Сам читав і об’ясняв мені «Гайдамаки» Шевченка, научив мене звідтам на пам’ять «Гонту в Умані» і інші твори Тараса, оповідав мені про козаків, м.и. про близьке Берестечко з наукою, щоб воно більше не повторилося. Навчив мене і 3-ю пісню з «Лиса Микити» напам’ять. Цими віршами я пописувався перед гістьми.

Батьки були гостинні. Тато особливо любив також їздити в гостину. Бували ми в сусідніх священиків: у о. Павла Чмоли, пароха с. Завидча, того села в лісі, у о. Миколи Герасимовича, пароха м. Лешнева, у о. Чировського, пароха Корсова, у о. Демчинського, пароха с. Білявці. Всюди були діти, ми зазнайомлювалися, бавилися з дітьми, стрічалися часами і в пізнішому часі. Найліпше любив я їздити до Завидча, бо там були хлопці до забави, а сам о. Павло так живо оповідав про війну в Боснії і Герцеговині, якої був учасником.

Та Тато їздив також з нами дальше: раз аж до с. Давидковець біля Борщева, над Збручем, до маминого брата о. Северина Стрільбицького, по якому я мав моє ім’я, другий раз до Львова на свято ювілею Котляревського в 1898 р. Тоді то я був перший раз на виставі українській «Наталка Полтавка», пам’ятаю добре, ще сценічну декламацію Франкового «Прологу» до «Енеїди», тоді то Тато й учив мене з замкової гори, звідки походить місто Львів. Всі ті подорожі відбувалися возом, власними кіньми при відвідуванні по дорозі рідні і знайомих. Тоді в дорозі до Давидковець я вперше був у Підгородді, у діда по мамі, слухав пильно його оповідань у пасіці, а старенька з 1648 р. церковця між липами з старезними кам’яними хрестами довкола неї зробили також на мене велике враження.

Бували ми рівно ж часто у поляка Стжетельського, комісара пограничної сторожі, в с. Гримачівка зараз за Стиром, яких молодший син Сташко був особливо добрим партнером до забав (нині він політик у Лондоні). В гімназії я вже розійшовся з тією родиною, але тоді то я радо в них бував, тим більше, що там висіли на стінах образи Ґретґера, яких зміст мені патріотка пані Стжетельська дуже радо пояснювала. Я захоплювався ними. О, як я потім втішився, як побачив у Тата «Гайдамаки» з образами Сластьона, видані в СПБурзі чи Москві, не пам’ятаю. О, тепер Ґонта в мене не в уяві, а дійсний з ножем над гробом дітей, а романтика гайдамацького життя така жива там!

Та були й події в мойому вчасному дитинстві, що до глибини мене зворушували й давали нагоду до застанови.

Перша з них, то важка операція Мами, особливо сцена, коли Мама перед прив’язанням до стола закликала мене, казала мені молитися й тихим голосом спиталася (я з дітей був тоді один вдома): „Дитино моя, а чи ти хочеш, щоб я жила?“. Я тоді серед сліз шептав: „Хочу, хочу, Мамо!“. А потім той її страшний перший крик…

Друга з них, то подія, зв’язана з крадежжю коней у нас. Підозріння впало на "парубка". Прийшов австрійський жандарм, такий важний тоді пан, що тільки раз у тиждень появлявся в містечку з постерунку в м. Лешневі, такий з коґутячим хвостом на шапці, з блискучим багнетом на короткому крісі й ланцушками до ховання рук, які він нам, дітям, любив показувати.

Переслухував він усіх з домових, опісля пішов до стайні, і скоро я звідтіля почув страшний крик. Я звинно по стіні виліз на поверхову сушарню над стайнею й тихо підкрався до звідних дверей, що вели до стайні. Я там зобачив щось страшне: жандарм прив’язав парубка до стовпа й бив його без милосердя кінською ремінною упряжею. Кров йому стікала з лиця. Я тоді бігцем побіг до батьків і оповів їм цю подію. Тато хотів бігти до стайні, але Мама, знаючи його темперамент, не пустила, а сама побігла до стайні. Крик устав, але страшна картина залишилася мені на пам’яті. Протоколи списували, але коней не найшли, пішли через ліси до Росії, через кордон. І чи мені не було не стояти за розбійником Решетилом, що тоді в лісі біля ватри смолярів гладив по голові й лагідно питався, чи я вчуся добре?

А третя подія, то чи не перший виїзд наших емігрантів за море. Група бідняків з родинами продала свій ґрунт і хати й подалася "в світ за очі". Між ними були й мої товариші забав. Тато був уже тоді хворий і лежав у ліжку. Раз досвіта прийшла така група людей до ліжка його і просила о благословенство. Тато мимо хвороби встав із ліжка, вийшов із ними до церкви, її відчинив і там молився з ними. Опісля вийшов із ними перед церкву. Люди цілували востаннє поріг церкви й руку тата, дякуючи за благословення. Сідали на вози. Тато тоді звернувся до стоячих довкола односельчан, що прощали від’їжджаючих:
„Люди добрі, дивіться, які вони від’їжджають, та вони не мають навіть добре чим підперезатися (деякі були підперезані перевеслами з соломи), допоможім, щоб не виїжджали як ведмеді (ці останні слова особливо мені впали в пам’ять)!“

Люди метнулися й почали зносити, хто що міг. Від’їжджав тоді і мій товариш забав Федір Юзьвяк, хоч я того вже не пам’ятаю. Та в 1946 році він із далекої Канади, фермер біля Вінніпегу, мене в Німеччині сам відшукав, щоб, як пізніше сам мені писав, віддячитися моїй Мамі за те, що вона тоді дала йому сорочку й черевики. Він мені тоді і пакунок прислав несподівано, а що більше старався стягнути мене й мою жінку на свій кошт до Канади. Доля одначе покерувала мене до ЗША, і я з тієї жертвенної його готовности не користав. Яка це одначе була для мене тоді розрада! Кому такі речі завдячувати маю? Мама, Татові чи Федорові? Є щось інше, як раховання на вдячність!

Еміґрантів ми тоді відпроваджували вже без Тата й Мами аж до порому над Стирем, кидаючи жартома соснові шишки, й тішилися, як трапили віз, ту ним уявлену "шифу", що забирала нам наших товаришів дитинства. Хати емігрантів часто стояли пусткою з забитими дошками вікнами, подвір’я заростали подорожником і лопухами. Як там добре було нам ховатися в грі жандарма і збуя!

Сірий Лев Северин Левицький
Баффало (ЗША) 1.12.1956

* * *

Сірий Лев: Спогади з часів УСС

[мовою ориґіналу]

Минали роки, по далеких мандрівках, по історичних переворотах 1918 і дальших років я замешкав в 20-их рр. знову у Львові. Щасливому збігові обставин завдячую, що не опинився тоді як керівник нафтової копальні нафти на острові… Суматрі в Азії, а на учительській посаді у Львові, до того ще й став Верховним Отаманом Пласту.

У 1924 р. вибираюся на пластову стрічу на Писаному Камені за м. Косовом на Гуцульщині. По закінченні стрічі беру з собою яких 20 пластунів (-ок) з Стрічі й веду їх на Шибене, через Красноїлю, Голови, полон. Скупову, через Бабу Лудову. Йдуть тоді зо мною м.и. Ростисдава Демчук, нині в Нью Йорку пані Гузарева, Анна Круль, нині пані Білоус, нині вже бабці, а тоді юначки 3-го Пл. Куреня ім. кн. Ярославни у Львові.

За два дні маршу ми вже над Шибенем при його уйстю до Черемошу. Давне міста бараків якби язиком злизав, якби не залишки в землі копаних бункрів, якби не рештки ще дротів колючих, та й не пізнати було б, що тут було тому шість літ назад, тільки здовж Чорногóри залишилися добрі сліди окопів та бункрів з каміння, тільки вже загально без дощок і папи. На місцях, де колись валено грубі смереки, де стояли навіть церква й кіно, молоді смерічки самосівки й дивні високі в чоловіка зілля, що лілієв цвитуть.

Зерно цього зілля прийшло, як ботаніки твердять, з далеких сторін Австрії чи Німеччини, як висівки нечистого тоді вівса, яким ми колись годували наших мулів. Матеріал із бараків розібрали були гуцули на свої війною розбиті хати. Добре, що хоч цим за ворожого польського режиму могли гуцули порятуватися…

* * *

Отець Северин Стрільбицький був рідним братом моєї Мами. По нім я одержав моє ім’я Северина, бо Мама його дуже любила. В його домі я часто перебував на вакаціях aбо Великодних Святах, коли я в 1903 р. став круглим сиротою. В його домі найшла притулок і моя старша сестра Іванна – учителька, як в 1914 р. вибухла війна. Отець Бахталовський подав мені одержану ним за часів російської окупації вістку, що родина Стрільбицьких живе дальше в с. Сосулівці, що й моя сестра там також щасливо перебуває. Це була перша вістка про залишену в серпні в Галичині старшу мою сестру. Пpо другу сестру Олю (пізніше Басарабову знану) знав я тоді хіба тільки те, що вона подалася при кінці серпня 1914 р. з Львова на захід, мабуть до Відня, щоб бути ближче свого нареченого інж. Дмитра Басараба, що служити мав лейтнантом при кріпосній артилерії десь на австрійсько-італійському пограниччі.

В домі о. Бахталовського я був мабуть два-три рази, любив я туди їздити, дім був і для мене гостинний, своєю парохіяльною атмосферою мені рідний. Пізнав я в його домі тоді і його сина, мабуть чи не Євгена, тоді кільканадцять літнього юнака, гімназиста, що вже тоді визначався не тільки звичайною для того віку цікавістю, але й незвичайною на його вік повагою. Став він опісля, як мене пам’ять не милить, активним дуже на церковному полі священикам ОО Василіян. Пізнав я там також кільканадцять літню їх своячку, Софію Грицину, польку по мамі, яку війна заскочила на селі в Панства Бахталовських.

Северин Левицький
“Спомини УСУСУСа”, машинопис, Пластовий музей, США.

* * *

Сірий Лев: Червона заграва (спомин)

[мовою ориґіналу]

Зимовий пластовий табір на Соколі. Вартовий гурток “Медведі” в тісній кімнатці довкола залізної печі на якій гріють воду на чай. Вартові. 15-17 літні хлопці гуторять, чистять лещета, ждуть на провідника, що пішов замінювати дві стійки там, на краю ліса при вході до табору. Ніч темна, сніговиця, вітер гуде. Ввійшов.

Гурток ворушився, зробив місце для свого провідника і двох перемерзлих стійкових.
– Як там? – гукають, – весело на стійці?

Провідник поставив ацетилінк у скручену під стіну й сів поруч печі. Він веселий нині не був. Вартові налляли йому та стійковим теплого чаю. Він п’є чай та без зазиву, якби на словіди, почав оповідати: Нині ніч з 12 на 13 січня. Згадую з сего дня одну подію з 1915 року. От так, як ми сидимо тут нині, сидів я колись у одній хатині бойківській з двома четами стрільців. Село мале, німецька кольонія Кarlsdorf на шляху Веречки-Тухолька в тухольських горах. Хребтом Бескида, вище села Вербіжа зі сторони Закарпатської України бігли окопи стрілецького куріня. В долині по галицькім боці в спалених селах, здовж горішного бігу р. Стрия, стрілецькі сотні держали полеву сторожу, кожда чета на 3 стійки по 2 стрільців.

Була ніч от така як нині – тільки стійки мусіли дивитися остро перед себе, чи не повзуть сніговими полями сірі лави москалів, чи не дзвонять козацькі стремена. Ще з вечора відперли ми московську стежу з ліва.

Коротка перестрілка. До вечера била по окопах московська артилерія. І звідки вона так добре добачує наші позиції, чи не з лісничівки ось там коло Синього Каменя, коло жерела Кремінчєнки? Перед кількома днями я ще туди прокрадався на зади московського війська на Сморже. Та від учора сіра московська піхота лавою вкрила край ліса, а в лісничівці певно й штаб її. Коло 12-ої години ніччу привели дижурні 3 чужих стрільців. Представилися, вістун однор. С. з двома стрільцями. У них приказ: Передертися на зади москов. військ і запалити лісничівку, що стала добрим місцем обсервації для ворога. До сего діла віст. С. як давний пластун зголосився добровільно “ратуючи честь стрілецьку”, бо для стрільців нема нічого неможливого, як говорив один нім. старшина.

Відпровадив я того вістуна до стійок і дивився довго в пітьму за ним, на його скулену постать, що тиснула за пазухою примітивне знаряддя, баньку з нафтою, клочча та сірники. Перекрастися через ворожі лави та доконати сего вчинку міг лише “блудний лицар”, лицар ідеї, що нормально не сповнилобся ніколи. Довго я ждав, притулений до спаленої печі якоїсь хати. Падали тільки поодинокі стріли, як свист батога. Я вернувсь до хати, одинокої серед снігом покритого пожарища. Я спати не міг. Минуло кілька годин…

Далеко в лісі нагло почали падати рясні стріли… дальше чимраз сильніше лящали кулемети, нічну темряву розсвічували блиски гарматних стрілен. На півночі, над лісом блисла заграва, червона заграва, Його заграва, люба заграва… Я вибіг з цілим відділом. Ми скріпили стійки. Лави піхоти висунулися з ліса та били сальвами в живе згарище Карльсдорфу, живе, бо ми, затаївшися за мурами румовищ, хоч цикотіли з зимна зубами, старалися здержати наступ.

Бескид ще мовчав, але світив кольоровими вогнями ракет та рефлекторів. Ми дістали розказ уже бігти на Бескид, та поволі почали хвилі бою стихати… Стихло… Грала тільки на півночі смуга світла.. Сіріло… Ховалася ніч… При одній стійці крик радости чи болю… О, ті вражіння такі близькі до себе… Дивлюся тупо, змучено перед себе. Та сеж його ведуть!! Його?! То ти! Здоров? Не ранений і всі його товариші? Не ранені? Та горячка вже на його лиці.

Він оповідає таки тут, на снігу, на румовищі: “Я підповз через окопи, потім лісом, лісом, а там на поляні лісничівка. Стійковий довкола хати ходить — сніг, заверюха. Криється на часок на ґанок. Притьмом біжу до задної сторони. Клочча, нафта, сірники… Притулив і біжу, біжу, за мною вони. Ліземо на дерево. Змерзли, я также. Не кидай кріса! Рука права відморожена, без чуття; галас, вогонь, метушня, бій. Гей, чи ви ще в Карльсдорфі?.. Тиша, знова спокій, знова повземо, кольбою стулили уста тільки одному, одному, а ви ще тут? У вас хата? Тепла хата?”…

Ми його відпровадили на Бескид. “Срібну (медаль) прийму, а 100 корон не для мене!.. Я лицар, блудний лицар”… 40° горячки, шпиталь.

В місяць пізніще я їхав до німецької армії, кидав на час стрілецькі ряди. Переїзджав я через Сваляву чи Воловець. З одного шпиталю вийшов молодий стрілець і кличе мене… Дивлюсь, С.: “Я вже здоровий”, – небавом вертаюся на Бескид… Ми розійшлися…

Провідник скінчив. В хаті було тихо. Велика любов і завзяття горіло в молодих очах. Провідник підвівся і холодним голосом прорік, підносячи ацителінову ліхтарну.

– Ставай, на зміну!

Северин Левицький
Львів, листопад 1928

Джерела матеріялу:
© «Історія Пласту» — Начальний Пластун Сірий Лев Северин Левицький
© Історичний пластовий бльоґ «100 кроків — Історія Пласту»
© «Український Пласт» — Конференція Українських Пластових Орґанізацій
— З нагоди 130-ліття Северина Левицького — Начального Пластуна
© «Історія Пласту» — 6 вересня – день народження Северина Левицького – Сірого Лева
© «Історія Пласту» — Сірий Лев: Спогади з часів УСС
© «Історія Пласту» — Сірий Лев: Червона заграва (спомин)
© «Історія Пласту» — Яро Гладкий — „Мої спомини про Сірого Лева“ (1981)