✠ Листопадовий Чин

Листопадовий Чин

Листопадовий Чин — 100 років!
Листопадовий Чин — українське національно-визвольне повстання у Львові 31.Х.— 1.ХІ.1918
1 листопада 1918 року на львівській Ратуші був піднятий державний синьо-жовтий Прапор України.
Львів вперше з 1349 року перебував в українських руках.

 

Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив,
Листопадова Національно-Демократична Революція...

„Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра його візьмуть поляки!“
— Дмитро Вітовський

Листопадовий Чин — українське національно-визвольне повстання в Королівстві Галіції і Лодомерії, коронній землі Австро-Угорської Імперії, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами вояків Леґіону Українських Січових Стрільців на чолі з Дмитром Вітовським з метою встановлення влади Української Держави на етнічних українських землях, на які Українці обґрунтовано претендували.
Утворилась Західньо-Українська Народня Республіка, що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918-1919 років для захоплення Галичини й Волині. Румунія розпочала окупацію Буковини, Угорщина зазіхала на Карпатську Україну. Совєти і "бєлая ґвардія Юґа Россіі" топили в крові решту України...


Наприкінці 1918 року, зазнавши поразки у І Світовій війні, Австро-Угорська Імперія була практично розвалена, всі народи імперії проголошували свої національні держави.
Українці також прагнули до державності.
Українські етнічні терени займали межі коронних країв Австро-Угорщини — Королівств Галіції і Лодомерії та Буковини.

Проте Польща не бажала навіть чути щось про самостійність Українців!
Польща прагнула відновлення кордонів останньої Речі Посполитої з так званими "сходними кресами", і вважала, що "Львув то є польське място", а Волинь і Галичина "то є польська земля". У свою чергу мадяри зазіхали на Карпатську Україну, а Румунія на Буковину.

16 жовтня 1918 року Цісар Австро–Угорщини Карл І звернувся до своїх народів із маніфестом про перебудову імперії на федеративну державу. На цій основі Українська Національна Рада проголосила 19 жовтня українську територію в Австро–Угорщині Українською державою в складі австрійської федерації. Утім державний уряд не погодився передати владу в Галичині Українцям. 18–19 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту й українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, яка стала представницьким органом українського народу в Австро–Угорщині. Національна Рада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншини включити до Ради своїх представників. Президентом Української Національної Ради обрано Євгена Петрушевича.

Влада новопроголошеної Польщі у свою чергу заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Поляки категорично не бажали визнавати право Українців на державність на свої етнічних теренах згідно принципу самовизначення народів. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу військових частин захопити владу над українськими землями для Польської держави. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

30 жовтня УНРада поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак австрійський намісник Галичини генерал Гуйн відмовився.
31 жовтня представники Української Національної Ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Військовий комітет перейменовано в Українську Генеральну Команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.
Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.
“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”, — емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

1 листопада 1918 року о четвертій годині ранку загони Українських Січових Стрільців захопили ратушу, комендатуру, зайняли і роззброїли міську поліцію, відразу було розташовано першу помічну службу.
Основу ударних загонів становили Українці — прості вояки австро-угорських військ, розташованих у Львові. Багато з них не мали елементарного фронтового досвіду, адже служили в тилових підрозділах, не кажучи вже про навички ведення боїв у місті. Та й, власне, у місті чимало з них опинилися уперше.
О 5-ій ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі двірці (вокзали). Вже на ранок у місті з'явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках.





На львівській Ратуші було піднято синьо-жовтий Прапор України.
І хоча вперше синьо-жовта фáма (стяг) здійнялась над брамою львівської Ратуші 170 років тому, 22 квітня 1848 року, проте, Львів вперше з 1349 року перебував в українських руках.
О 7-ій ранку голова Військового Комітету Дмитро Вітовський рапортував голові Української Національної Ради Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат.
Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.


Вдень намісник Австро-Угорщини Гуйн передав всю владу в Галичині своєму заступнику, Українцю Децикевичу, посилаючись на маніфест Цісаря Австрії від 16 жовтня 1918 року Українській Національній Раді. Надвечір генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації було відпроваджено потягом до Відня. Перед від'їздом генерал Гуйн сказав: “Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди.”

Майже безкровно українська влада була встановлена на всіх українських теренах. Паралельно відбувся мирний процес переходу влади від Австрійців до Українців і в інших населених пунктах краю. Підрозділи Леґіону Українських Січових Стрільців зайняли Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Жовкву, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав, Дрогобич та інші міста. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих мешканців.

1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Української Національної Ради до населення міста Львова:

«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням. Під сею умовою безперечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається.»



Утворилася Українська Держава площею 70 тисяч км².
9.ХІ.1918 було сформовано уряд — Державний Секретаріят.
13.ХІ.1918 Українська Держава отримала назву — Західньо-Українська Народня Республіка.
22.І.1919 ЗУНР об'єдналася з УНР, відбувся Акт Злуки Соборної України.

День, що змінив хід історії

1 листопада 1918 року є однією з найсвітліших дат українського дер­жавотворення у ХХ столітті.
Листопадовий Чин — яскравий приклад чіткої і злагодженої взаємодії військових і політиків заради національної ідеї, коли спрацював принцип — Україна понад усе!
За одну ніч усього півтори тисячі українських військових блискавично та без пролиття крові взяли владу в 200-тисячному Львові, в якому лише польських офіцерів налічувалось понад 600. Поляки буквально "проспали" українське національне відродження, адже мешканці Львова, що останнього дня жовтня лягали спати підданими Австрійської Імперії, на ранок прокинулися у зовсім новому, власному державному утворенні.

Проголошення Західньо–Української Народньої Респуб­ліки (ЗУНР) є однією із найблискучіших військово–політичних операцій, які будь-коли в історії здійснювали Українці. Потім було різне — бої за Львів, в яких романтика й шляхетність Українців конфронтуватиме із прагматизмом та, подекуди, цинізмом поляків, тонкі геополітичні ігри на міжнародній арені, які не принесуть користі Українцям. А ще потреба боротьби не лише за свою невелику ЗУНР, а й реальна військова допомога армії УНР…
Українці почали звитяжну боротьбу за Волю України…

Утім, польські політики та військові у Львові досить швидко оговталися й перейшли у контрнаступ. У ході битви за Львів у листопаді 1918 року було багато цікавого — артилерійські дуелі в місті, запеклі штурми окремих будівель та рішучі контратаки, використання міської каналізації для раптового виходу в тил противників, відчайдушна хоробрість волонтерів, імпровізована бронетехніка… Усього не перелічиш. Як для поляків, так і для українців бої за Львів стали свого роду легендою, навіть культом у подальші роки. Так, в українській історіографії закріпилися терміни Листопадовий Зрив чи Листопадовий Чин на означення повстання.

Польсько-українська війна породила безліч міфів та феноменів з обох сторін. Ті дні знали й багато прикладів лицарського ставлення до противника та цивільного населення. Мабуть, головна причина цього — те, що командири з обох боків, як правило, належали до офіцерського корпусу австро-угорської армії, де поняття "честь" було не порожнім звуком і не гарною вивіскою. До того ж, вони практично не знали на власному досвіді жахів тотальної війни, які пізнали Німці, Французи та Британці на Західному фронті Першої Світової, де тисячні жертви та застосування отруйних газів були звичною справою.
Наступною причиною було те, що цього разу крізь приціл один на одного дивилися вчорашні сусіди, однокласники, а часом навіть друзі чи родичі. А бої ставили під загрозу життя їх рідних, тож ризик незворотних втрат був не примарним, а відчутним для більшості.
Тож для Львова у листопаді 1918 року було абсолютно нормальним паралельне до вуличних перестрілок функціонування затишних кав’ярень та різноманітних магазинів. При цьому комунальні служби намагалися підтримувати порядок у місті, а міська влада більше переймалася браком освітлення та сніговими заметами, аніж ходом боїв.

Цікаво, що бої за Львів тривали вдень, а на ніч військові частини розходилися по домівках чи навіть разом грілися біля багать. Траплялося, що Українці відпускали польських полонених із в’язниць на ночівлю додому з тим, що ті наступного дня повернуться до місць утримань.

Перше загальне перемир’я на 24 години було оголошено вже після обіду 2 листопада. Зокрема, сторони обговорювали створення спільної оперативної команди під командуванням українського та польського офіцера, яка мала протидіяти можливим грабежам та мародерству. Наступне перемир’я розпочалося о третій годині ночі 6 листопада. Протягом доби сторони здійснювали обмін тілами загиблих, звільняли інтернованих осіб. Було відновлено роботу шпиталю при духовній семінарії. В українській частині Львова вже від 3 листопада діяв Польський національний комітет, покликаний представляти інтереси мирного польського населення.

На окремих ділянках (єдиного фронту фактично не було — бої тривали навколо ключових об’єктів чи опорних пунктів, лише окремі вулиці перерізали барикади) командири обох сторін домовлялися, що бої тривають за розкладом: з дев’ятої ранку до першої дня. Після обідньої перерви, коли сторони не обстрілювали один одного, перестрілки та атаки поновлювалися і тривали з другої до шостої дня. Неодноразово під час обідньої перерви офіцери з обох сторін сходилися на розмови (нерідко з дегустацією алкогольних напоїв) чи навіть спільне фотографування. Вночі бойові дії не вели. Неймовірно, але були навіть домовленості, що офіцери вправі йти ночувати додому, до родин, навіть якщо ті перебували на дільницях під ворожим контролем. Умовою було повернення зранку на свої позиції, а от порушників інтернували.

Були й кумедні випадки у хвилини перемир’я, як-от візит одного польського сержанта на українські позиції з акордеоном та горілкою. Гість грав біля вогнища для своїх і Українців усю ніч. За спогадами учасника тих боїв Францішека Яжембінського, він та його колеги з числа польських офіцерів під час припинень вогню часто заходив до казино на вулиці Бема. Туди ж часом могли завітати і Українці, яких поляки звали тоді переважно "русинами". Підпоручник згадував, що між противниками в такі хвилини панували дружні та сердечні настрої, не було помітно жодних національних відмінностей.

Між воюючими постійно снували делегації, вести вогонь по яких суворо заборонялося. Щоправда, було кілька випадків, коли українських парламентарів обстрілювали з вікон цивільні поляки. Сторони намагалися мінімізувати використання у межах міста артилерії та гранат, зокрема заборонялося обстрілювати будинки з червоним хрестом. Утім, це не завжди виконувалося обома сторонами та було підставою для взаємних звинувачень.

Діяла домовленість про санітарні патрулі чисельністю до п’яти осіб, які під білим прапором з червоним хрестом були вправі вдень та вночі заходити у зону зіткнення, щоб забирати поранених. Українці та поляки домовилися про обов’язок суворо карати тих своїх вояків, які б обстрілювали санітарів. Польська сторона зобов’язалася утримувати у двох своїх шпиталях хворих і поранених як власних, так і українських вояків, а також вояків вже неіснуючої австро-угорської армії, які ще лікувалися. Після бою за Персенківку, де українці зазнали поважних втрат, поляки надали транспорт для вивезення поранених.

Виявляли вороги і повагу до загиблих противників. Після штурму українцями радіотелеграфної станції у Козельниках на краю міста вони з військовими почестями поховали загиблих польських вояків (у живих залишилося троє з 16, вони відстрілювалися до останнього набою). Поранені полонені отримали від українського командира по чарці коньяку. З них було взято слово честі, що більше не воюватимуть зі зброєю проти українців, не дотримуватися цієї обітниці звільненим дозволило їхнє командування. Але, що цікаво, згідно зі спогадами командир оборони станції вирішив бодай трохи дотримати слова і пішов до наступного бою тільки зі шпіцрутеном. В іншому джерелі зазначено, що незабаром він знову потрапив в український полон і був розстріляний за порушення свого слова.

Ще одна домовленість — екстериторіальність принципово важливих для життя міста об’єктів: міських електростанції та газової станції. Їхні працівники отримали відповідні посвідки, а за роботою цих підприємств слідкувала змішана комісія сторін. Перемир’я також використовували для забезпечення мирного населення харчами. Обом сторонам конфлікту доводилося ще й паралельно боротися з бандами грабіжників та мародерів.

Цікаво, що українська сторона не скористалася шансом розгубленості поляків у перші години після взяття влади й не стала повноцінною військовою хунтою. Так, не було здійснено навіть спроб заарештувати чи бодай інтернувати чільних представників польської громади міста та поляків — офіцерів австро-угорської армії. Тим більше, Українці не вдавалися до улюбленого заходу большевиків — взяття заручників. Дмитро Вітовський прямо відкидав можливість застосувати силу проти польських студентів та молодих польських панночок, які переносили зброю до місць скупчення польських добровольців: „Ми перейняли владу у Львові не на те, щоби війну зводити. Ми її не хочемо. Наша ціль навести лад.“




Поляки в мемуарах неодноразово підкреслювали шляхетність Українців. Проте сільські хлопці в українських одностроях слабо орієнтувалися у Львові. І цим скористалися польські боївки.

Так, у перші дні у польських офіцерів, що ходили містом чи то на розваги, чи то для розвідки, українські патрулі та вартові просто конфісковували особисту зброю й відпускали. Але згодом, після неодноразових несподіваних нападів на українських вояків та жандармів одягнутих у цивільне поляків було запроваджено розстріл на місці тих, кого затримають з нелегальною зброєю.

Три тижні у місті тривали бої, які завершилися програшом української сторони. Тому було багато причин, передусім – чисельна і кадрова перевага польських військ, яким досить оперативно надійшли на підмогу досвідчені підрозділи з Кракова (українцям дорого обійшлося те, що вони ще на початку листопада не підірвали мости через Сян у Перемишлі). Додайте сюди брак амуніції, мінімум офіцерів (передусім бракувало їх з фронтовим досвідом) та часту зміну командувачів, нерідко – дезертирство, нерідко – агресивно вороже оточення, відсутність достатніх власних резервів, трохи безладу через дезорганізацію, трохи злочинної недбалості (включно з нехтуванням перетину транспортних артерій між містом та етнічними польськими землями) – маєте рецепт поразки. З іншого боку, українські війська відступили з міста не розгромленими, врятувавши себе від оточення переважаючими ворожими силами. Це дало змогу зберегти тих людей, які стали основою для Галицької Армії й відважно воювали ще два роки, мріючи таки повернутися до своєї столиці. Не їх вина, що проти них були краще озброєні та переважаючі чисельно вороги, відсутність союзників та боєприпасів, тиф і голод...

Пізніше, у розпал вже справжніх воєнних баталій, генерал Михайло Омелянович–Павленко сказав воякам Укра­їнської Галицької армії: “Нас розсудить залізо і кров!” Того разу залізо і кров було на боці поляків, і Українці на два десятиліття втратили Львів. Але день 1 листопада назавжди залишився символом Перших Визвольних Змагань.

В пам'ять про Листопадовий Чин у центрі Львова названо вулицю.
Щороку, 1 листопада, у Львові відзначають День Листопадового Чину.
Про події Листопадового Чину розповідає чудовий документальний історичний фільм Тараса Химича:
«ЛЕГІОН — Хроніка Української Галицької Армії 1918—1919»

Герой Листопадового Зриву

„Хоч би з нас сотня мала вернутися до дому, ми мусимо виконати свій національний обов’язок“
— Дмитро Вітовський

Дмитро Вітовський — український політик і військовик, сотник Леґіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР.

Дмитро Вітовський став батьком звичаїв новітнього українського війська. Він щодня вишколював свою сотню. Стрільці з інших відділів, що розуміли потребу самовишколу, зголошувались до переведення в сотню Вітовського. Як наслідок сотня складалась на три чверті з інтелігенції і заслужено вважалась добірною стрілецькою сотнею.
Завдяки звитязі Дмитра Вітовського вдалось вчасно реалізувати українську державність на західних теренах України.

До останнього Дмитро Вітовський боровся за Україну.
В березні 1919 року Вітовський вирушає на на ганебну мирну конференції в Парижі, де рішуче й переконливо ставить вимоги щодо звільнення від польської окупації західних теренів України.
Прикладними є уривки з листа Вітовського до Президента США Вільсона:

“Удержання польської окупації в Галичині кине ту територію в вир безупинних неспокоїв, збройних розправ, партизанки… Насильства, арешти і розстріли наших людей польськими військами показують, якими методами будуть послуговуватись поляки, щоб удержати своє панування там, де не мають до того ніякого права, хиба право сильнішого…”

Проте 25 червня Найвища Рада конференції надає полякам право зайняти захід України до річки Збруч. (Французи малювали мапу повоєнної Європи на свій розсуд і не бачили ніякої державності для України). Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест в якому заявляє:

“Український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами Незалежність й цілість своєї держави…”

Керівник української делегації мав помилкове і надміру оптимістичне бачення справ. А Дмитро Вітовський, що "ходив у тих днях, як із хреста знятий", вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїхав до Кам’янця, щоб особисто повідомити про дійсний стан справ Верховного Отманама Української Держави Симона Петлюру.

Вітовський свідомо нехтує безпечним шляхом в Україну і вибирає найкоротший — повітрям.
Вітовський поспішав додому в Україну побачити новонародежного сина! Він найбільше х'тів побачити сина…
Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У німецькому Бресляві (Бреслау, нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами й українськими грішми. Перед вильотом механіки й інженери оглядають літак та підтверджують його здатність до лету…

Близько 9 години ранку 2 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…
Дмитро Вітовський загинув разом із вірним ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895—1919)…

Донедавна вважалось, що "літак впав сам" 4 серпня 1919 року, але лише два роки тому українські історики завдяки праці в німецьких архівах встановили точну дату і перебіг подій. Точною датою і часом загибелі Дмитра Вітовського і Юліяна Чучмана є 9 ранку 2 серпня 1919 року. Виявилось, що поляки просто свідомо збили літак українського дипломата.
Це було зухвале вбивство українського дипломата, яке Польща все ще не визнає!…

Життєпис Дмитра Вітовського:
Дмитро Вітовський — Провідник Листопадового Чину





 

Матеріял укладався з відкритих джерел:
© «Українські Січові Стрільці — УСС»
© «На Скрижалях» — „Дмитро Вітовський: життєпис полковника“
© Іван Гоменюк — „Війна за місто Лева“
© «WikipediA» — „Дмитро Вітовський (батько)
© «WikipediA» — „Дмитро Вітовський (син)
Постери містять портрети Дмитра Вітовського авторства художників: Михайла Дяченка з арт-серії „Військова еліта Української революції 1917—1921“ та Andrij Mochurad з тактичної гри „ГАЛИЧИНА — Невідома війна 1918“.
Всі світлини, постери та ілюстрації цієї публікації мають ілюстративний характер без мети комерційного використання.
З ґречною вдячністю і повагою до авторів матеріялів і ілюстрацій

Укладач матеріялу і постерів:
© Dem'än Dzüba
2018.ХI.1
© «Porohivnyçä»