Кубань. Остання спроба бути з Україною

Кубань… До 1933 року це була Українська Кубань!
У січні 1918 року була утворена Кубанська Народня Республіка, а в лютому була проголошена її Незалежність.
16 лютого 1918 року (1 березня 1918 року за новим стилем) Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народню Республіку.
Лишались останні кроки до Акту Злуки у Соборну Україну, але…
Але Українська Кубань не змогла себе захистити…

2018 року ми відзначили 100-річчя Кубанської Народньої Республіки.
До 103-ї річниці проголошення Самостійності Кубанської Народньої Республіки перебіг подій та причини поразки Визвольних Змагань на Кубані досліджує історик Дмитро Білий на історико-освітньому майданчику «Локальна Історія».

Дмитро Білий
«Локальна Історія»

Боротьба Кубані за Незалежність нагадувала Перші Українські Визвольні Змагання. Кубанці опинилися між двома сильними ворогами — російськими "большевіками" та монархістами. Армію створювали нашвидкуруч. А внутрішній демократизм намагалися протиставити зухвалим диктаторським проєктам.
Молода Кубанська держава могла змінити історію. Не тільки України, а й усього XX століття. Поразка виглядала подібно до української: масові репресії, Голодомор…

Кубанська Військова Рада 1906 рік

“На козакý нема знакý”

“На козакý нема знакý” — такої традиції завжди намагалося дотримуватися Козацьке військо. Запорожці прагнули мати власну землю — зі своїми звичаями, армією, дипломатією, економікою. Той, хто перебирався за річку Єя, на Чорноморію, ставав вільним. Настільки, наскільки це було можливим у Російській Імперії.

Кубанська Січ стала для козацтва новою "землею обітованою".
Кубанська Січ змогла вижити у XIX столітті й упевнено ввійшла у ХХ століття.

Українську ідентичність чорноморців намагалися розчинити "великоруським елементом". Однак військо втримувало свою окремішність. Дуже чітко відмежовувало Кубань від Росії, плекало власну "козацько-українську" мову та культуру.

Кубанці-чорноморці були вправними хліборобами та господарями. Кубань стала одним із найрозвинутіших аграрних регіонів Російської імперії.

Внутрішня ідентичність і економічна потужність впливали на бажання Кубані здобути власну державу. Революція 1905 року сприяла створенню Кубанської Військової Ради — прообразу регіонального парламенту. А лютнева революція 1917-го пришвидшила процеси державотворення.

Микола Рябовол — український політичний діяч на Кубані доби Української Революції;
голова Кубанської Законодавчої Ради; голова Кубанської Військової Ради

Республіки, народжені разом

Після повалення царя у кубанському козацтві виокремилась провідна течія — "чорноморський" або "самостійницький" напрям. Його представники виступали за вільну незалежну республіку в тісному зв’язку з Україною, а також іншими демократичними країнами, що утворилися на руїнах Російської Імперії.

Лідером "чорноморців" став козак станиці Донської Микола Рябовол, випускник Київської політехніки. До війни він керував Кубано-Чорноморською залізницею і мав високий авторитет серед населення.

Зв’язки з Україною швидко зміцнювалися. Представники Кубані Микола Левитський і Степан Ерастов у квітні 1917 року ввійшли до нового складу Центральної Ради. Делегація УЦР виїжджала до Чорноморії для переговорів про федеративні зв’язки.

Член делегації Української Центральної Ради Микола Ґалаґан згадував:

„— Цілий партер і ложі зайняті були членами [Кубанської Народної] Ради. Горішні місця займала, видно, публіка. Більшість членів Ради були поважні козаки; багато сивоусих — це все "старики". У задніх рядах видно було молодших депутатів Ради; темнувато-сірі черкески на них були потріпані, обличчя невеселі, стомлені; це, без сумніву, були "фронтовики". На правій від сцени половині партеру окремою групою сиділи депутати, одягнені так само, як і всі інші, в черкески, але в кругленьких папахах; це — черкеси. Загальний образ зібрання мальовничо-привабливий. Живі запорожці… Січ…“

24 вересня 1917 року влада остаточно перейшла до Кубанської Ради.

У відкритті першої сесії Ради брали участь представники України. Їх зустріли оплесками й вигуками: "Слава!", "Ура!".

Голова ради Микола Рябовол назвав українських гостей "браттями":

„— Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну і любов до матері… Прийшла воля, і ми ожили. Ожили і як вірні діти своєї Матері йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми…“

Козаки, іногородні та черкеси

На Кубані сформувалася специфічна суспільна ієрархія.

Козацький стан домінував у регіоні завдяки економічним привілеям: уся земля належала Кубанському козацькому війську. Чорноморці мали структуровану організацію, вирізнялися корпоративною ментальністю. Значна частина військової еліти зберігала пам’ять про українське походження та мала досвід співпраці з національно-визвольним рухом.

Горці — переважно черкеси-кабардинці — поступово зжилися з козаками. Не тримали зла на чорноморців через Кавказьку війну. Козацтво не хотіло цього збройного протистояння і не виявляло великого ентузіазму в сутичках із сусідами. Торгували між собою набагато більше, ніж воювали. У вихідців зі Січі була сіль — стратегічний продукт тих часів. У черкесів — ліс. Так і мирилися.

Іногородні мали спільне етнічне походження з чорноморцями. Але не належали до козацького стану. Прибули на Кубань, коли вже діяла заборона записувати всіх до козаків.

Нову Кубанську державу планували спільною для всіх — і для козаків, і для горців, і для іногородніх.

Засідання Кубанської Законодавчої Ради. 1919 рік.

У січні 1918 року зібралася новообрана Законодавча Рада. Її склад був паритетним: 46 козаків, 46 іногородніх і 8 горців. Делегати утворили Кубанський крайовий уряд у складі 5 козаків, 5 іногородніх і 1 горця.

Одним із початкових рішень уряду стала постанова про Кубанські Установчі Збори — перший парламент республіки. Також — про 8-годинний робочий день і поступовий перехід на "материнську мову" в навчальних закладах.

Ще один міністерський акт передбачав створення земельних комітетів. Вони мали розв’язувати непорозуміння між козаками та іногородніми. Це допомогло налагодити стосунки між двома суспільними групами. Першими пішли на компроміс представники "корінних" іногородніх. Вони побоювалися напливу переселенців так само, як козаки.

"Гібридна війна" з "большевіками"

Міграційні потоки посилилися після Першої Світової війни. Війська Російської Імперії вели бойові дії проти Османської Імперії. На Кавказькому фронті зосередилося понад мільйон мобілізованих солдатів і козаків. Коли фронт розвалився, озброєні юрби почали займатися мародерством. Грабували населення, вбивали старшин і представників буржуазії. Ця верства стала ударною силою "гібридної війни" проти Кубані.

"Большевікам" вдалося швидко сформувати загони "красной ґвардіі", щоб придушити "кубанську контрреволюцію". Заможна Кубань виглядала спокусливо. Перспектива осісти на родючих землях приваблювала багатьох жителів із різних регіонів колишньої Російської Імперії.

Кубанські станиці намагалися відбитися від "большевіків". Їхніх сил не вистачало. Натомість "красноґвардєйци" наступали й залишали по собі випалену землю й тисячі трупів…

У цих обставинах Кубань вирішила задекларувати повну Незалежність.
1 березня (16 лютого) 1918 року Законодавча Рада проголосила край Самостійною Кубанською Народною Республікою.

У преамбулі до конституції було зазначено:

„Кубанське козацтво, горці та корінні мешканці сіл і міст Кубанського Краю, винесли з випробувань революції устої порядку та народоправства, стоять перед необхідністю облаштування рідного Краю власними зусиллями. Відсутність державної єдності та загальноросійської влади, анархія, що продовжується в центрі Росії і затягування боротьби з нею, владно диктують населенню Кубані необхідність самостійно зміцнити державність в межах Краю…“

Кіндрат Бардиж (справа) із синами. Всі вони були розстріляні "большевіками" в 1918 році…

Армія без держави, держава без армії

Кубань постала перед основним викликом — захиститися. Парадокс: значну частину населення становили козаки, але зібрати війська не вдавалося. Найбільш боєздатна частина козацтва тільки-но повернулася з фронту й була виснаженою. Ветерани-кубанці не орієнтувалися в політичній ситуації і займали нейтральну позицію.

Формування війська ускладнювалося тим, що на Кубані гостро не вистачало старшин середньої та вищої ланок. Давалася взнаки політика імперії. Вона навмисно обмежила козакам доступ до старшинських звань. За царату в області не створили жодного офіцерського училища.

Військові частини намагалися будувати за новим принципом, орієнтованим на національно-визвольну боротьбу. Із нуля. За взірцем кошів українського Вільного козацтва.

Головним натхненником процесу був козак станиці Брюховецької Кіндрат Бардиж. На його думку, запорозькі, гайдамацькі традиції забезпечували надійну ідеологічну основу для створення Кубанської армії. Вважав, що її кістяком мали стати саме козацькі загони.

У відозві до кубанців Кіндрат Бардиж проголошував:

„В руки народної влади необхідно надати реальну силу… Сила ця в забезпеченні ідей народовладдя повинна бути організована самим народом…“

Найчастіше загони створювали у станицях, в яких переважало українське населення. До складу кошів — "імені гетьмана Сагайдачного", "імені гетьмана Дорошенка" тощо — входили здебільшого національно свідомі кубанські Українці. І козаки, і іногородні.

Кубанські козаки, 1918 рік

Неперспективний союз

До Кубані підходила "красная армія"… "Большевіки" швидко захопили Чорноморську губернію й узбережжя Озівського моря. Коли Катеринодар почали обстрілювати з артилерії, Кубанська Законодавча Рада вирішила покинути місто. Представники самостійницького руху відступали з надійними загонами козаків та черкесів. Загалом зібралося три тисячі вояків і дві тисячі цивільних.

Кіндрат Бардиж зі своїм батьком, двома синами та невеликою групою козацьких старшин вирішив пробиратися через гори до Грузії. Загін зупинився на ночівлю в селі Шабанівське. Тут їх схопили та розстріляли місцеві "большевіки"…

Спроби Кубанської Ради прорвати оточення супроводжувалося важкими боями. Зброю брали до рук не тільки військовики, а й цивільні та поранені.

Надійшли відомості, що до Кубані наближаються загони Добровольчої армії Лавра Корнілова. Вони відступали із Ростова й майже навмання блукали кубанськими степами. Білогвардійці знекровлювалися у неперервних боях із "краснимі". Кубанці сподівалися на те, що отримають союзника в боротьбі з "большевіками".

Кубанські частини та загони Корнілова випадково зустрілися на полі бою у березні 1918 року. Ця зустріч дала їм змогу врятуватися від знищення "красноармєйцамі".

Основу Добровольчої армії становили професійні старшини середнього та вищого рівня колишньої імператорської армії. Вони відзначалися особливою хоробрістю і непримиренним ставленням до "большевиков". Утім їхні погляди були обмежені світоглядом царської офіцерської касти.

Лука Бич — український політичний діяч, перший голова Кубанського Краєвого Уряду, козак станиці Павлівської Єйського повіту

„Ми знаємо, що нас вб’ють…“

Українці Кубані прагнули здобути свою державу.
У перспективі вона мала об’єднатися з Україною.

Дєнікін лютував. Не терпів Кубанської республіки.

У травні 1918 року Микола Рябовол відвідав Київ для таємних переговорів з гетьманом Павлом Скоропадським. Намагався реалізувати ідею союзу новоутворених демократичних держав — Дону, Кубані, Тереку, України, Грузії та інших.

Через рік на конференції Південно-Східного Союзу Микола Рябовол відкрито виступив проти великодержавницької політики "дєнікінцев":

„— Ми знаємо, що нас вб’ють, але ми не боїмося смерти й будемо продовжувати чесно виповнювати своє діло, тому що віримо в його справедливість…“

Микола Рябовол ніби передчував — за декілька днів його вбили агенти Дєнікіна…

Формальним приводом для початку розправи стала участь кубанської делегації у Версальській конференції. Депутати під керівництвом Луки Бича привезли до Парижа меморандум про входження Кубанської Народньої Республіки у Лігу Націй. Також ініціювали мирний договір із черкеською Горською Республікою, яка воювала проти "білих".

Денікінська контррозвідка "Азбука" свідчила: активні контакти між Кубанню і Україною почалися ще влітку 1917 року. "Козацтво рішуче відмовляється йти проти України, а також служити з добровольцями", — йшлося у доповіді. Контакти підтримували зокрема через українську місію в Константинополі. Туди Кубань передавала гроші для допомоги УНР.

"Азбука" звітувала, що "союз із Петлюрою" має велику популярність серед членів Законодавчої Ради. Була ідея сховати Петлюру на Кубані у випадку його поразки в УНР. І вже звідси разом із ним починати відродження Вільної України.

5 листопада 1919 року білогвардійці оточили будинок Кубанської Законодавчої Ради. Дванадцятьох парламентарів заарештували. Члена паризької делегації, священника Олексія Калабухова повішали біля могили Рябовола…

Після цього хвиля вбивств прокотилася станицями. Депутатів Законодавчої Ради виловлювали та розстрілювали. У станиці Слов’янській тамтешніх парламентарів повісили на майдані…

Жорстокі розправи проти легітимного уряду викликали обурення серед місцевих жителів. Кубанські козаки становили 20 % в армії Денікіна. Сотнями, тисячами покидали лави білогвардійців. Дєнікін добився протилежних наслідків — "білий рух" назавжди втратив Кубань.

Армія Троцкоґо насувалася на Кубань. Молода Кубанська Республіка знову залишилася без власного війська. Кубанська Рада знову вдалася до евакуації…

Разом з урядом відступило приблизно 50 тисяч козаків із родинами. Частина — приблизно 15 тисяч — переправилася до Криму. Решта кубанців здалася підрозділам "красной арміі".…

Навесні 1920 року "большевіки" остаточно окупували Кубань…

Повстанська боротьба тривала до середини 1930-х років. Лише жорстокі репресії та Голодомор 1932—1933 років змогли припинити національно-культурний і державний розвиток українства Кубані…

Чи остаточно?…