Втрачена Українська Кубань

Втрачена Українська Кубань

 

Кубань... До 1933 року це була Українська Кубань!
Але східний етнічний український ареал в роки "красноґо тєррора" було втрачено...
Голодомор, заборона української мови, репресії, депортації, асиміляція й кацапізація тих, що лишились...
До уваги вельмишановних читачів унікальна документальна стрічка 1992 року «Кубанські козаки. А вже літ двісті...» про останніх українських козаків Кубані.
Також погортаємо старі мапи та поговоримо про втрату Кубані.

 

«Кубанські козаки. А вже літ двісті...»

Документальний фільм «Кубанські козаки. А вже літ двісті...»
Унікальна і рідкісна документальна стрічка 1992 року про історію українських козаків на Кубані.
Фільм розповідає про історію переселення запорізьких козаків на Кубань, про ґеноцид Українців на Кубані Московією.
На жаль, за останні 25 років Москві вдалось практично викоренити український дух і перетворити нащадків запорожців на манкуртів котрі тепер воюють проти своїх же ж людей в Україні.

«Кубань — це зразок того, що робить з нами імперія»

 


 

Режисер – Валентин Сперкач.
Автори сценарію – Богдан Дяденко, Валентин Сперкач
Оператор – Сергій Лисецький.
Звукоооператор – Віктор Лукаш.
Слово від автора читає Богдан Ступка.
© Об`єднання «Студія «Україна», Київ, 1992 рік.

На Youtube цю документальну стрічку постійно видаляють.
Наразі є лише декілька залитих наново у 2017 відео:
Автор фільму Valentyn Sperkach — 10 квітня 2017
«Голос Свободи»«Голос Свободи»
«Просвіта Дніпро»
«Українське кіно»
Bismark1815

Недарма його знищують, як грузинський документальний цикл «Оккупація» («ოკუპაციის»).
Унікальні хроніки останніх УКРАЇНСЬКИХ кубанців, хроніки зародження сучасного, вже покрученого покручами та зкацапленого "кубанскаґа казачєства", котрі у рік зйомок фільму (1992) перлись воювати за "ПМР", а зараз воюють за "ДНР\ЛНР". Ну і чудово показано покручів...
Та головне, показано, як почався остаточний ґеноцид Українців Кубані — із заборони української мови...
Втім, з сумом і біллю дивишся на тих людей, котрі до останнього тримались за українське коріння, переживши навіть Совєтську імперію, котра щойно впала на момент зйомок фільму. Певно вже й немає цих старих козаків, яких вдалось знайти і зафіксувати для нащадків у хроніці 1992 року. Бідкався один з головних героїв хроніки, що онукам не потрібне славетне запорожське козацьке минуле, не потрібні українські коріння, бо молоде покоління вже ідентифікувало себе як "россіянє"... Хто знає, можливо через 25 років після тих зйомок хтось з нащадків цих старих козаків поперся воювати проти України на так званий "донбасс", як у 1992 перлись тодішні "казАкі" воювати за імперські інтереси Москви у так зване "пріднєстровьє"...
Московська імперія перетворює слабких людей на гарматне м'ясо, гумус і лайно...

«Кубань — це зразок того, що робить з нами імперія» — підсумовує фільм.
І дійсно, Кубань — наочний приклад того, що стається з колись етнічними українськими землями...
Документальний фільм Валентина Сперкача «Кубанські козаки», знятий 25 років тому, не втратив актуальності.
 

Кубань Українська

Кубань Українська...
Над її трагічною долею ще донедавна тяжило нещадне тоталітарне табу: ніби й не було такої землі, заселеної, освоєної та зходженої з кінця в кінець нашими пращурами, рясно политої їхньою кров’ю та потом. Табу це було цілком мотивованим, адже треба було позбавити народ історичної пам’яті — запоруки почуття внутрішньої самодостатності, без якого жодна нація не зможе зберегтися на цій Землі. А історії Української Кубані, котру десятиліттями, починаючи з 1918 року, намагалися винищити вогнем, залізом та брехнею, якій свідомо прагнули раз і назавжди зламати хребет, це стосується набагато більшою мірою.
Тому такі фільми, як стрічка відомого українського кінодокументаліста Валентина Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті...», не застрягають незалежно від того, коли саме вони були створені (у цьому разі — ще 1992 року). Бо цей твір кіномистецтва — про талановиту, мужню й багатостраждальну гілку українського народу, отже, і про нас із вами, про нашу долю, нашу пам’ять, наш тяжкий шлях.

Стрічка розпочинається із присвяти «запорожцям, що висадилися на Тамані 25 серпня 1792 року».
Це — абсолютно точна історична дата, саме тоді під проводом Антона Головатого, Сави Білого, Захара Чепіги нащадки козаків незабутньої Запорожської Січі, розчавленої владною рукою "хижої вовчиці" та "шльондри імператриці Катьки" (Єкатєріни ІІ), в пошуках землі, свободи й збройної служби (усе це було обіцяно царицею) прибули на благодатну кубанську землю.
Після переселення козаків на Кубань дещо змінилися їхні звичаї і традиції. Кубанська Січ дозволила козакам жити з жінками, утворений інститут сім'ї забезпечив Кубанській Січі господарський і культурний розвиток.
Ці люди, їхні діти, онуки, правнуки освоїли цю територію, сумлінно захищали її, розвинули тут своє господарство, завзято зберігаючи й охороняючи в собі український дух.

Режисер фільму Валентин Сперкач розповідає: «Кубань — це воістину та земля, яка була створена українцями... Козаки прямували туди двома шляхами — Дніпром, водою і суходолом, степами, на волах, везли ікони, святощі зі спаленого невдовзі перед цим Межигірського монастиря» Монастир у Межигір'ї, у тому самому, де донбасскій хряк збудував собі "помєстьє", було спалено, за однією версією, "шльондрою царицею Катькою", а за іншою — самими козаками. І це цілком ймовірно — адже так само запорожці спалили свою церкву у Барвінковій паланці, коли на шляху до Криму заїхала імператриця Єкатєріна ІІ глянути на козаків та посміла зайти до їх церкви: "Церкву нашу святу спаплюжила лиха баба, шльондра цариця, тож спаплюжене має бути спалене!" І нічого не взявши зі спаплюженої церкви, обклали соломою та спалили, згодом збудувавши і освятивши нову.

«Усі дійові особи документальної стрічки — дуже цікаві люди, своєрідні герої, постаті по-своєму неповторні, і ми прагнули це донести до глядача» — запевняє Валентин Сперкач, і це дійсно так.
Справді, у стрічці є своєрідні герої, свідки справжньої трагедії кубанського українства ХХ століття. Способи висвітлення цієї трагедії різні: можна надати слово історикам, котрі розповіли б нам про жахливий терор 1918 — 1919 років, Голодомор 1921 року, про апокаліптичний Голодомор 1933 року й ґеноцид, цілком невіддільний від нього (чого варта лише доля українських куренів Полтавського, Уманського, і багатьох інших, занесених тоді на "чорну дошку" і стертих з лиця Землі!), про культруний ґеноцид — а варто зазначити: 1932 року 950 тисяч мешканців Кубані, тобто понад половину мешканців краю, уважали рідною мовою українську, на Кубані було 150 українських шкіл, чотири українські театри, низка газет, буквально за рік все це було оголошено "националістічєскім", "контррєволюционным", "петлюровскім" і знищено з волі "вождя всєх народав".
А можна уважно слухати людей, корінних Українців-кубанців.
Один із них, Микола Іванович Ляшко (за паспортом — Ляшков), каже: «Українець скрізь, куди б його не закинула доля, однаковий — будує собі свою Україну та й годі».
Ось і ґрунт для роздумів та причина для певного оптимізму!
А інший герой стрічки каже, згадуючи своє стражденне життя: «Нас, українців, душили в старі часи так, що Господи помилуй! Пригадую, я в школі на запитання вчительки, якого я роду-племені, відповів: я козак! Учителька обурилася: "Какой ты казак, ты — русскій!" Я ввечері поскаржився на це татові, а той відповів: "Кажи "я русскій", сину, як не хочеш опинитися на Соловках!"» І далі продовжує цей старий чоловік: «Хто ми є? Правду казати — перевертні, бо перевели нас... З 1933 года пошло усе насмарку...». А авторський голос Богдана Ступки кореґує: «Але ж не само пішло на смарку! Бо свідомо забирали мову, землю, хліб, худобу, словом — ламали козацтву хребет».
А все ж таки не вдалося його зламати, причини для віри в майбутнє таки є. Будемо сподіватися, що козацька, українська наснага на цій землі — то не справа далеких, минулих часів. І, безперечно, подякуємо творцям фільму.

Дозвольте, вельмишановне панство, нагадати оприлюднені раніше факти безпосередньо щодо Української Кубані та тези стосовно кацапізації України. Постійним читачам корисно буде згадати, нові читачі детальніше зможуть ознайомитись з рештою наших матеріялів, гіперактивні лінки котрих вказані в цій публікації.

Україна від Карпат і до Кавказу

100 років тому Соборна Україна практично відбулась після Акту Злуки.
Велика Україна, «Одна єдина, Соборна Україна — від Карпат і до Кавказу!»... Таким було гасло тих часів...
І доки політики того часу чубилися за владу, прості Українці від Карпат і до Кубані чітко усвідомлювали, що треба боротися за Волю, самостійність і Незалежність Соборної України!
Українці Кубані також звитяжно боролись за українську Кубань — 2018 року відзначиться 100-річчя Кубанської Народньої Республіки
Українці кров'ю стікали, але перемагали!
...а потім Україну втопили у крові...
...Перша Незалежність була втрачена...
...втрачено суттєві етнічні терени як на сході, так і на заході...

Зверніть, будь ласка, увагу на мапу вище.
Це етнічна мапа України 1939 року від картографів Кубійовича і Кулицького — одна з найкращих етнографічних мап України, українською мовою латиницею, де станом на 1930-роки показано український етнічний ареал.
На жаль, вже на момент друку цієї мапи в 1939 році ці ретельно зібрані і нанесені на мапу дані вже застаріли, адже після Голодомору 1932-1933 років картина суттєво змінилась...
Українські етнічні терени сягали із заходу Неману, Дорогичина, Бересті, Сяну, Перемишля, Бескид і Дунайця на Лемковині, Сіверщина на півночі, а на сході — середній Дон на Східній Слобожанщині, Калитва над Донцем, Таганріг, степи вздовж Манича і звісно ж, Підкавказзя та Кубань!
До Голодомору 1932-1933 не лише Донецька Україна та Слобожанщина, але й Кубань та Підкавказзя були вщент етнічно українськими! А окрім того, український етнічний ареал сягав Поволжжя.
Це підтверджує не лише вищезазначена етнографічна мапа Кубійовича, але й видана у 1937 році у Львові мапа щільності українського етносу.
Ретельно й фраґментарно вивчити львівську мапу 1937 року можна в публікації «Україна від Карпат і до Кавказу». А ось тут мапи Кубійовича і Мапи України початку ХХ століття.

В самій Україні кількість жертв Голодомору 1932-1933 сягала до 7 мільйонів!..
Внаслідок Голодомору-1933 майже повністю знищено Українців на Кубані, Східній Слобожанщині, Підкавказзі, Поволжжі.
Кацапи цинічно заявляють "а ґолад нє толька на Украінє был, вот Паволжьє тоже", та мовчать про те, що більшість померлих від Голодомору були Українцями...
До Голодомору 1933 року Українці складали 75% населення Кубані!
Після Голодомору там залишилось ледве 5% Українців...


 

Українська Кубань і її загибель

Погляньте на етнічну мапу України Кубійовича.
Зверніть увагу на Кубань! Українська Кубань!
Українці складали переважну більшість (75%) населення Кубані! Після Голодомору там залишилось ледве 5% Українців... В наші дні ці 5% наскільки асимілювались, що їх ментальні погляди анітрішки не відрізняються від ментальних поглядів "луґандонскіх" ватніків, і навіть в самій РФ їх називають принизливим словом "кубаноїди". Втім, варто зауважити, що є поодинокі і дуже рідкі випадки української ідентифікації серед сучасних кубанців — деяка молодь, певно під впливом нащадків, згадує "кубанську балачку" — дещо суржиковий діалект української мови. Інколи навіть українською звучить гасло «Слава Кубані! Героям слава!» І ці прояви української свідомості кубанців дуже лякають Кремль — баннер футбольних фанів українською мовою підняв на ноги все ФСБ, україномовні кубанські групи в кацапських соцмережах миттю блокуються, українська мова на Кубані негласно категорично заборонена, хіба що для телекартинки дозволяється виступ якогось козачого хору з українськими піснями, але завжди підкреслюється, що "кубанскіє казакі ісконна русскіє, рассійскає казачєства". Пам'ять про українські корені живе, але тісно переплітаючись з россійським імперським наративом — про вірну службу імператорам...

Озирнемось ще раз на минуле Кубані...
На Кубані Українці переважно мешкали у Низовій Кубані, ближче до Озівського моря.
Коли "шльондра катька" (імпєратріца Єкатєріна-ІІ) дозволила Запорожським козакам з Дунаю повернутись, то "саізволіла рарзрєшить" оселитись на Кубані, переважно, в понизов'ї, від Тамані до ріки Єї, в плавнях та солончаках Озівських лиманів, де на думку кацапів "зємєль пріґодных нє было".
Але Українці швидко перетворили степи та низи навколо плавнів і солончаків на родючі, бо працювати із землею вміють.
І вже тоді на Кубань почали підтягуватись так звані "донскіє казакі" та решта орків.
Так, зокрема, Кубанська Січ згодом перетворилась на "ґород Єкатєрінодар, аснованньій і дарованньій єё вєлічєством імпєратріцей". Втім, Українці швидко розселялись і на решті території Кубані, Ставрополлі, Підкавказзі включно з П'ятигір'ям, почали заселяти спустошені кацапами цілинні землі калмуків в межиріччі Манича й Салу, також заселялись спуштошені кацапами землі черкесів по той бік ріки Кубань. Та основна частина українського кубанського козацтва мешкала в понизов'ї Кубані та Озівського моря.

Вир буремного 1918 року не дозволив Українцям Кубані з'єднати Кубанську Народну Республіку з Українською Народною Республікою, завершивши таким чином Злуку Соборної України.
Кацапи не могли цього дозволити. І в цьому питанні "бєлыє" і "красныє" миттю солідаризувались та робили все можливе, щоб придушити прагнення Українців Кубані з'єднатись з Ненькою-Україною!
І придушили зрештою, коли "красныє" поглинули "бєлых", а вірніше, коли ті "бєлоґвардєйцы і донскіє казакі", що не змогли втекти від більшовизму, влилися в "пралєтарскую барьбу за зємлю крєстьянам".
Звісно ж, як і завжди у кацапів, об'єктом зазіхань стали працьовиті та, відповідно, заможні Українці...
Як і в Україні, почалось "раскулачіваніє, коллєктівізация, колхоз, чёрная доска пазора"...

...є в сучасному "Краснодарском крає РФ" така собі велика "станіца Лєнінґрадская" (не дивуйтесь, у кацапів в топоніміці лєнін всюди йдосі) — до 1934 року це було курінне селище Уманське...
Куріннь Уманський засновано запорожськими козаками у 1740 році! Згодом куріні почали називати також станиці.
У 1913 в Уманській мешкало 23 800 мешканців (із них 13 751 козаків). З козацького населення Уманської й інших станиць полкового округу формувалися I, II і III Уманський кінні полки, 17 Кубанський пластунський батальйон.
Пізньої осені 1932 року станиця Уманська була внесена в "чорні дошки"...
У 1934 році виживших Українців станиці Уманської і навколишніх хуторів товарняками вивезли до Сибіру та Казахстану.
У станицю були заселені військовослужбовці "Бєлорусскоґо і Лєнінґрадскоґо воєнных окруґов" із сім'ями. Вони ж, до речі, і проводили насильну депортацію українського населення Кубані, за що товаріщ сталін "падаріл" карателям спустошену козацьку станицю з обробленими плодючими землями навколо.
Уманська була перейменована в Лєнінґрадскую (постанова Президії ВЦИК від 20.VI.1934).
...аналогічна трагічна доля у курінного селища Ведмідівка, заснованого у 1748 році.
Після Голодомору 1933 року виживших вивезли до Сибіру, а заселене кацапами стародавнє козацьке селище називається "станіца Мєдвёдовская", і лише назва залізничної станції викриває українське минуле — "станция Ведмідовка"...
Така ж трагічна доля у сотен українських козацьких селищ Кубані, кожне з яких нараховувало по п'ять, десять, двадцять тисяч осіб населення... Попухли з голоду, померли, виживших вивезли до Сибіру...
Спустошені українські землі Кубані швидко заселялись кацапами!..

Тепер лише чисельні українські назви кубанських козацьких станиць, сел і хуторів є німим свідченням того, що колись це була українська Кубань — станиці Київська, Канівська, Переяславська, Корсуньська, Запорожська, Брюховецька, Іркліївська, Стародерев'янківська, Довжанська, Бриньківська, Стародубська...
Часто ці українські назви вже спотворені кацапами, позаяк вимовляти українською вони їх не вміють: Гривеньська перетворилась на "Ґрівєнскую", Варениківська — "Варєнікóвская", Бриньківська — "Брінькóвская", Гарбузова Балка — "Ґáрбузовая Балка", Джерельна — "станіца Новоджерєлієвская", хутір Незайманий — "станіца Нєзаймáновская", хутір Мальований — "Іноґороднє-Малєвáнный"(!), Ахтарі — "Пріморско-Ахтарск", Пластунське — "Пластунóвская", Сіверське — "Сєвєрская", Різдвяна кацапізувалась на "Рождественскую станіцу" і лише залізничний роз'їзд "Рыздвяный" свідчить про українське минуле козацького селища у Підкавзказзі.

Аналогічно українські топоніми кацапізувались всюди на етнічних українських теренах, куди приходили кацапи.
Це приклади того, як кацапи не лише не розуміють українських назв та українською мови, але й саме з цієї причини намагаються знищити все українське, щоби, як ота сарана, остаточно колонізувати наші терени і перетворити їх на мертву кацапську Орду...
«Коли наїсться сарана?» — питання, радше, риторичне...

Кацапські метастази на тілі України

«Порохівниця» вже неодноразово піднімала питання кацапізації України.
Нова хвиля кацапізації почалась з початком війни РФ (Россії Фашистської) проти України.
Публікація «Метастази “русскаґо міра”» розповідала основні етапи кацапізації по етно-історичним краям України, детально розглянувши, зокрема, кацапізацію Запорожського краю.
Публікація «Одна єдина Соборна Україна, або “єдіная страна”» піднімала питання вже сучасної хвилі кацапізації, котра почалась водночас з початком війни РФ (Россії Фашистської) проти України, звернувши особливу увагу на кремлядський термін "Одна країна - Єдіная страна".

Наостанок, давайте поглянемо як розростались кацапські метастази вже у ХХІ столітті.
Побачити результати насильної імперської кацапізації (помилково використовується термін "руссіфікація") можна на мапі поширення в Україні кацапської говірки ("російської мови" або "русскоґо языка").
Це мапа з української Вікіпедії — в повному розділі — детально роздивитись можна за клікабельним лінком.

Це відома детальна мапа поширення так званого "русскоґо языка" — штучної кацапської говірки по сільрадам України за даними перепису населення 2001 року, коли респонденти вказували свою рідну мову. Але навіть ці статистичні дані 2001 року стали відомими лиш у 2012 році, коли кремлівські васали та "Партія Рєґіонов" підняли мовне питання і в якості арґумента витягли ось такий козир — буцімто, "русскоязычныє рєґіоны" мають право на якусь автономію: "ПіСУАР", "Юґа-Васток", "Навароссію"... Звісно, в кожній статистичній географії є погрішність, як і при кожних опитуваннях; звісно ж, і результати 2001 року сьогодні є застарілими та неактуальними, але останніх подібних даних станом на 2014—2015 рік, на жаль, немає...
Це найбільш детальна мапа на сьогоднішній день з подібними даними щодо поширення кацапської говірки в Україні.

Тому лише ще раз нагадаємо головну тезу.
Перше, що роблять московські окупанти, вдираючись в наші землі — це викорчовують нашу мову. Пам'ятайте про це!
Безперервно триває кацапська експансія, окупація, і кацапські метастази все поширюються й поширюються.

Ще 100 років тому етнічні терени України були від Карпат і до Кавказу!
Порівняйте етнічні мапи 1930-х років і мапу 2001 року? Дивіться, як сильно поширились кацапські метастази.
А із 2001 року ці метастази розрослися ще сильніше!
Це треба зупиняти!

Україна має бути очищена від кацапських метастаз!

Велика Війна триває... і знову кров'ю стікаємо, але перемагаємо!..


 

© Dmytro Dzüba
Tokmak, Zaporožžya, UKRAЇNA
2017.VІ.8
© «Порохівниця»