❄ Українське Різдво в Канаді ❄

Різдво Українців в Канаді, 1942 рік — кутя, перша зірка, колядки, навіть мушкательки у вікні...
Дивовижна і вельми раритетна кольорова документальна кінохроніка 1942 року про Різдвяні Свята і побут Українців у Канаді.

❄ «Ukrainian Winter Holidays» ❄
(Canada, 1942)

Фільм Канадської національної ради фільмів про святкування Різдва канадськими Українцями в 1942 році.
Ймовірно, Канада знімала цей невеличкий фільм як соціальну хроніку з надією, що вже хоча б після Другої Світової війни Цивілізований Світ надасть Україні змогу отримати свободу і Незалежність, після всього пережитого з 1917 року... Адже Українці — найчисельніша бездержавна нація Європи у ХХ столітті, що так і не отримала право на власну державу…
Спроба утримати Першу Незалежність Соборної України, запекла боротьба Перших Визвольних Змагань, Великий Голодомор — все було марним, бо навіть попри підтримки з боку Канади, США та Британії, Франція унеможливила визнання Незалежної України на ганебній Паризькій мирній конференції 1919 року , а згодом і деякі інші політики Європи відверто підігрували Кремлю та Совєтській Росії в розпал геноциду проти Українців, цинічно заявляючи про відсутність Голодомору...
Україна помирала з голоду, була втоплена в крові, Українці були розкидані по Світові...
Цим фільмом Канада сподівалась привернути увагу Світу та показати, що Українці є дивовижною нацією...
Втім, сподівання були марні...

У 20-хвилинній хроніці канадських документалістів того часу показано, як у далекій Манітобі українська діяспора відзначає традиційні Різдвяні Свята: приготування до свята, святкова паляниця, святкова Вечеря, кутя, вертеп колядників, щедрування, посівання з ранку, інші обряди, а далі Водохреща...
Щасливі бабусі й дідусі, радісні дітки...
Хоч як би не було важко у суворих умовах Канади, Українці не скаржились. а доволі швидко налагодили свій побут, збудували села, церкви, містечка...
Якби ж побачили наші бабусі цей фільм, замилувалися б...

Різдвяні славні, щедрівки й колядки з цієї документальної хроніки були також окремо видані канадською рекординґовою компанією «Folkways Records» під назвою «Ukrainian Christmas Songs».

Українці Канади до наших днів зберегли і оберігають українські традиції, українську мову, якою розмовляли століття тому, без кацапізмів. Українська діяспора змогла стати найвпливовішою за 150 років існування Канади.
Українці привезли до Канади з України не лише традиції та обряди, але й частинку України, частинку душі, не забуваючи про предків та покинуту Батьківщину... Чи не кожен з міґрантів віз із собою в кишені коло серця загорнуту в хустинку жменьку рідної землі із садочка, з-під рідної батьківської хати… Хтось віз ікони, у когось були навіть фотокартки з рідними, які теж брали з собою "в Гамерицький край"…

II► Святослав Вакарчук та Христина Соловій — „Гамерицький край“

Публікуючи цю унікальну кольорову документальну хроніку 1942 року, не можна оминути спогади сучасника того часу. Народжений вже в Канаді Українець Дейв Дідур (Dave Didur) ділиться спогадами про дитинство на українській фермі в Манітобі і, зокрема, про святкування Різдва.
Ukrainian Christmas on a Manitoba Farm
Хто зна, можливо в документальній хроніці серед діточок є якраз мати чи батько пана Дейва Дідура?
Спогади публікуються англійською, переклад українською нижче.

«Ukrainian Christmas on a Manitoba Farm»
«Українське Різдво на фермі Манітоби»

У 1902 році мої прадіди еміґрували до Канади з Галичини, що входила до складу Австро-Угорської імперії, яку багато людей залишали внаслідок важкого оподаткування, несприятливої політичної ситуації, перевищення населення та подальшого розподілу земельних ділянок. Статистичні дані показують, що з 1891 по 1914 роки до Канади прибуло від 100 до 170 тисяч українських імміґрантів — з найбільшим числом поселень у провінції Манітоба.
Джозеф Лозінський стверджує в документі, опублікованому Католицьким ресурсним центром освіти: "Ці перші поселенці продали будь-яке майно, яке вони мали, взяли своїх дітей і поїхали спочатку до Гамбурга, потім німецьким судном вирушили до канадського Галіфаксу, а далі залізницею до канадського заходу".
Заклавши еміґрантські сади в Вінніпезі або Едмонтоні, вони купували продукти харчування та сільськогосподарські товари і розподілялись, щоб розташовуватись у порожніх квартальних ділянках землі по провінції Прерій".

Мої предки від Вінніпегу, Манітоба, подорожували 320 кілометрів на північ до району Гонта, де розташовано їх чверть розділу вільної землі (квартал розділу = ¼ квадратна миля, близько 0,65 км² або 160 акрів). Була пізня осінь, перш ніж вони прибули до свого нового обійстя, а холодна зимова температура північних прерій показувала своє бліде обличчя. Не було часу, щоб очистити землю і побудувати хату, тож було збудовано хижу, тимчасовий притулок — земляний глибокий отвір, короткі стіни і дах, побудований з колоди та дерну.
Бабусі, Неллі Гікавій, було лише півтора року, коли вона приїхала до Манітоби з батьками. В ті часи, імміґранти одного й того ж етнічного походження мали тенденцію розташовуватися поблизу одне одного, в одних районах. Коли їй було 18 років, Неллі одружилася з Іваном Карп'яком, який прибув з України із сім'єю в 1907 році, і вони оселилися в районі Хайг. Тридцять десятин свого господарства, розташованого поблизу Гарленда, були очищені, але цього було недостатньо, щоб забезпечити відповідний дохід для заробітку. Коли підтоплення зруйнувало скирди сіна та понищило зернові культури, а ведмідь задер чорного ягня, мій Дід Іван (згодом Джон Карп'як) був був далеко від обійстя, бо змушений був працюючи в секції для Канадської національної залізниці та на плавильному заводі «Mond Nickel Company» в Онтаріо. Врешті-решт, він заробив достатньо грошей, щоб купити двох коней та деяких сільськогосподарських знарядь, і повернувся на свою ферму в Манітобі.
Нелли підняла своїх трьох дітей, доки Івана не було…

Різдво 25 грудня ми святкували разом з усіма нашими друзями й сусідами, відкриваючи подарунки від Санти та вечеряючи з усіма індичкою. В родині ми відзначали за східним обрядом український Святвечір 6 січня з традиційними дванадцятьма пісними стравами на вечерю і тостами з вишневим віскі (а для дітей розводили імбирного елю).

У 1950-х роках ми з Батьками їздили автівкою з нашого містечка в Онтаріо до Манітоби, щоб відвідати наших Дідусів та Бабусь. З'їзджалися всі наші близькі родичі, і ми проводили час на обох родинних фермах.

Я пам'ятаю ці візити добре — старі трактори, робочі коні з їх величезними ногами, поля, що коливаються на вітрах, як хвилі на морі, доїння корів, збирання яєць у курей, ґелґотіння індиків, переслідування шиплячими гусаками, захоплення свинями, що боркались в багнюці, і сильна гроза, яка побила десятки ластівченят, що гніздились на землі. Як ми намагалися врятувати їх від гусаків! Я також пам'ятаю старовинні меблі всередині будинку, мереживні ворота, масляні лампи, велику піч на кухні та релігійні ікони на стіні. Це все здавалося загадковим і дивним…

Моя Бабуся Неллі померла в 1985 році…
Останній раз, коли я бачив її, вона спускалася по сходах в її кореневий льох і з'явилася з пляшечкою вишневої наливки, останньою пляшкою, яку вона мала в льосі від вже померлого Дідуся. Вона відкрила її та налила мені напій.
— Я тримала це на особливий випадок, — мовила Бабуся.
Ми розповідали одне одному багато історій. Я розповідав про ту шкоду, яку ми ще малечею заподіювали на фермі, коли з моїми братами й сестрами відвідували десятки років тому, а Бабуся розповіла спогади про своє дитинство і юність.
Я вельми дорожу цим візитом...

Я попрохав Маму розповісти мені історії з дитинства і уважно слухав, як вона згадувала про минулі часи на фермі в Манітобі в 1920-х і 1930-х роках.
З прийдешніми Різдвяними Святами я хотів би поділитися своїми спогадами про український різдвяний канадський стиль ще в той час.
Це її історія з її власних слів.

Моя Мама, Аліса, народилася в 1923 році, була другою старшою дитиною. На фермі був зроблений постійний перелік справ, які треба виконати: збирання каменів з полів, випас ягнят, доїння корів, рубання та укладання дров. Разом зі своїми братами і сестрами моя Мама відвідувала одноклясову школу, (де всі діти навчались в одній клясі), в якій була розташована велика лісова плита в центрі кляси. Вони писали зошити на кухонному столі, під світлом каганця на вугільній олії. Мій Дід, Іван, не вивчав багато англійської, хоча моя Бабуся Неллі була набагато грамотнішою. Моя Мама навчилася говорити, читати і писати українською мовою, коли вона вивчала англійську мову в школі.
Мій українсько-канадський Батько, Олексій (Алекс) Дідур, народився і виріс на сусідній фермі. Сьогодні моїй Мамі 90 років і живе в тій же північній громаді Онтаріо, в яку Олексій привіз їй в 1943 році. Я народився в цьому маленькому горішньому містечку в Онтаріо, де проживало близько тисячі мешканців, які говорили переважно англійською та французькою мовами.
Далі Мама розповіла, що поряд з одноклясовим шкільним будинком був крихітний зал міської громади.

— У наш останній день навчання перед різдвяними канікулами у нас була різдвяна вечірка. Ми прикрашали зал, виконували короткі пісні та співали колядки. Прийшов Санта Клаус і роздав усім дітям цукерки, смаколики та інші дрібні задоволення. Я пам'ятаю той один рік, коли батько був у від'їзді, працюючи на заводі в Кьонністоні, Онтаріо. Після роздачі ласощів Санта сів у крісло і покликав Нестора Карп'яка, мого старшого брата, та дав йому набір „Ticker Game“.

Розповіла Мама й про свою старовинну порцелянову ляльку.
— Тоді Санта покликав мою сестру Енн і мене, та вручив кожній з нас прекрасні порцелянові ляльки. Моя Мати, твоя Бабуся, казала, що ці ляльки дуже тендітні й галасливі, і що ми не повинні грати з ними, аби не розбити. Вона створила для них особливе місце на полицях кутової шафи, і там вони сиділи. У нас були домашні ляльки, які були м'якими та гнучкими, щоб грати, але ми захоплювалися нашими двома прекрасними, галасливими порцеляновими ляльками. Ми не знали тоді, що це наш Батько придбав нам порцелянові ляльки з частини його заробітку та відправив їх поштою до нашої Мами. Вона вирішила, що Санта повинен подарувати їх нам як нагороду за нашу важку роботу на фермі.

Коли починалися свята, ми йшли в ліс, щоб знайти новорічну ялинку. Звичайно, всі уявляють пласкі простори пасовищ, коли думають про прерії в Канаді, але справжні прерії зустрічаються лише в південних частинах Альберти, Саскачевані та Манітобі. Ферма поблизу Гарленда (у західній частині Манітоби) перебувала в бореальному хвойному лісі, тому в лісах, які підходять для традиційних різдвяних ялин, були сосни та ялинки.

Ялинку прикрашали гірляндами зі срібної мішури, невеликими скляними прикрасами та закріпленими свічниками, до яких вставлялись тридюймові червоні свічки. Свічки запалювались ненадовго по вечорах і ретельно спостерігалося, щоби ялинка не запалала.
Напередодні Різдва діти йшли в житницю, щоби набрати декілька чашок пшениці, яку насипали у міцний цупкий мішок, поливали водою, а потім кілька разів били паличкою, щоби оббити лушпиння з зерна. Промивши лушпиння, залишаючи ядра пшениці, потім її варили до тих пір, доки зерно не розварювалося. Пшениця, вода, мед і насіння маку є первинними інґридієнтами у створенні спеціального блюда напередодні Різдва — солодкого зернового пудингу під назвою кутя. У процвітаючі часи додавалися також рубані горіхи. Традиційно кутя — перше блюдо, яке споживалось на вечерю і її рідко коли готували в будь-який інший час року.

Українські Різдвяні Свята починаються в переддень Різдва, який знаходиться на 6 січня (за григоріанським календарем). Свята Вечеря є центром дня. Моя Мама готувала дванадцять пісних страв, а Батько клав сіно на стіл і накривав його скатертиною — нагадування про виноградники у Віфлеємі. Також Батько заносив до великої кімнати чудернацько сплетений сніп пшениці — Дідух — і ставив його в кут кімнати. Частина снопів була розкинута під столом, а мої Батьки ховали в ній горіхи. Ми, малеча, шукали горішки після обіду. Щоб їх лущити!
Плетений хліб, званий калачем, ставився у центр столу. Коли підготування були завершені, мої брати і сестри, і я, з нетерпінням спостерігали за першою зіркою на східному небі. Коли було зірку помічено, сідали всією родиною за Святу Вечерю!
У 1930-х роках часи були жорсткими, тому подарунки, зазвичай, складалися з ручної роботи та одягу. Пакунки відкривалися різдвяного ранку. 7 січня — проводили з рідними, а наступного дня був час для друзів. Друзі та сусіди співали разом різдвяні славні, колядки та просили пожертвувань, які будуть надані церкві або бідним.

— Я була однією з дванадцяти молодих людей у ґринджолах, запряжених парою коней, в яких ми, закутавшись під ковдри, співали у холодному зимовому повітрі, просуваючись крізь замети вздовж засніжених сільських доріг. Коли ми зупинялися коло хати, нас запрошували і запропонували свіжоспечені пампушки, які подавали у великій мисці.

Святкування тривало з полудня до вечері, і тоді всі розходились, щоб повернутися до своїх домівок.
19 січня було Богоявленння, Водохрещща, Йордан за григоріанським календарем, яке покладало кінець Різдвяних святкувань. Маленькі діти також дуже чекали цього дня. Вони наповнювали свої кишені пшеницею та йшли по дорогах до сусідніх ферм і хуторів. Після того як стукали в двері, дітей вітали і вони починали колядувати та кидати невелику жменю пшениці в будинок — це називалось посівання. Дітей, як правило, нагороджували цукерками і давали по десять центів кожному та обмінювались побажаннями на щасливий та процвітаючий сезон у новому році.