Георгій Нарбут


 

Георгій Нарбут — творець українського стилю

 

Георгій Нарбут — український художник-графік, ілюстратор, автор герба України (УНР), дизайнер перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок УНР), творець українських шрифтів Нарбута і стилю української графіки.
«Українська Абетка» Нарбута — взірець української графіки!
Саме його українські шрифти „Narbut“ сьогодні використовують графічні дизайнери всього світу, і вони присутні в розкладці шрифтів графічних редакторів чи не у кожного шануючого себе графічного дизайнера.

 

Нарбут Георгій Іванович — народився 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1886 року на хуторі Нарбутівці біля гетьманської столиці Глухів, у сім'ї, яка походила з старовинного, але збіднілого козацького роду, яким колись і належав хутір Нарбутівці.
(Зараз село Нарбутівка, Глухівського району Сумської області).

Георгій Нарбут мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом.
У дитинстві Георгій Нарбут постійно щось вирізав із синього паперу, в який крамарі загортали цукор. Оздоблені простими й виразними орнаментами побутові речі та хатні оздоби змалку надихали його на власну творчість. Батьки думали, що дитина бавиться, а хлопчик без фарб та олівців, за допомогою ножиць відтворював усе, що бачив навколо.
Ці витинанки стали першими кроками до мистецтва.
Фарби й олівці він опанував набагато пізніше, вже у Глухівській гімназії, де його однокласником був Федір Ернст – згодом відомий мистецтвознавець, а також збирач і дослідник творчої спадщини свого шкільного друга. В Глухівській гімназії юнак відверто нудився. Якось вчитель старослов’янської мови приніс копію “Остромирова Євангелія” і Нарбут захопився "писаними" літерами кирилиці. Вчитель дав йому книгу і юнак перемалював її. Саме у Глухові Нарбут з успіхом дебютував як художник на повітовій виставці. Тоді Нарбут старанно вимальовував на папері траву, метеликів і квіти. Копіював візерунки й літери з “Остромирового Євангелія”.

Зі спогадів Григорія Нарбута:

«Мене дуже зацікавило при проходженні курсу старослов’янської мови, як то в старину писались від руки книги, і я, знайшовши зразок шрифту “Остромирова Євангелія”, заходився вчитися писати стародавнім робом. Спочатку переписав “Поученіє Володимира Мономаха до своїх дітей”, а потім “Євангеліє від Матвія”, “Пісню про Роланда” (готичним шрифтом з орнаментованими заголовними літерами). Це були мої перші пробування в графіці.»

Глухів – колишня гетьманська столиця – у подекуди вцілілих старовинних архітектурних спорудах зберігав пам’ять про широко знану колись співочо-музичну школу, Максима Березовського і Антона Лосенка. Нарбут разом із друзями обходив давні будівлі, розкопував козацький вал. Тоді ж зацікавився архівами й гербами. Глухівський лікар Петро Дорошенко давав йому літературу із власної книгозбірні, й серед неї – журнал “Мир искусства” , на сторінках якого можна було знайти відомості про своєрідне японське мистецтво, твори античності, доби Відродження, репродукції творів Володимира Боровиковського і Дмитра Левицького, Івана Білібіна, Віктора Васнєцова й Алєксандра Бенуа.
Чи міг тоді гімназист Нарбут уявити, що через кілька років Бенуа стане йому другом, а Білібін – більш ніж учителем?

Навчання і ранні роки в Санкт-Пєтєрбурґє

Після закінчення гімназії 1906-го, всупереч волі батька, Нарбут вирушає на навчання до тодішньої столиці Россійської Імперії Санкт-Пєтєрбурґа, де прожив і попрацював до 1917 року.
Россійський художник Іван Білібін, відразу розгледівши в 20-річному юнакові талант митця, запропонував йому кімнату у своєму будинку, а коли сідав працювати над ілюстраціями, то кликав і Георгія. Отож вони малювали за одним столом. Білібін навіть передав Нарбутові деякі свої замовлення. Упродовж кількох років молодий художник, бувши в захопленні від творчої манери Білібіна, малював у його стилі, хоча вчитель радив йому шукати власний творчий шлях.
Нарбут глибоко вивчав китайське, італійське, німецьке мистецтво. Мав феноменальну зорову пам’ять. Майже не працював із натури й не робив ескізів до своїх творів. Варто було йому хвилин десять подивитися на предмет, як він назавжди запам’ятовував його в деталях.

Нарбут швидко став "своїм" у колі “Мира искусства”, з ним спілкувались Ніколай Реріх, Євґеній Лансере, Мстислав Добужинскій. Художники цього кола цікавилися Україною, особливо козацтвом. Так, Лансере створив скульптури “Запорожець після бою”, “Українець-плугатар”, “Селянський віз”, “Прощання козака з козачкою” . Реріх добре знав українське мистецтво, музику й театр; на українському вечорі під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв за ескізами М. Микешина він ставив "живі картини" з Шевченкового “Кобзаря” . А в церкві села Пархомівка, що на Київщині, за ескізами Реріха у 1903 – 1906 pоках було виконано мозаїки.

1909 році Георгій Нарбут відправляється до Мюнхена, з метою удосконалити свою майстерність в школі Симона Холлоші. Хоча задуму втілити не вдалося, часу в Німеччині не змарнував: знайомився з колекціями музеїв, відвідував приватні художні галереї, вивчав мистецьку спадщину улюбленого художника – Альбрехта Дюрера. У Мюнхені захопився іграшками й, повернувшись до Петербурга, зібрав власну колекцію забавок, навіть сам виготовляв їх. У результаті – з’явилася відома книжка “Іграшки” (“Игрушки”): Боріс Дікс написав віршований текст, а Нарбут намалював ілюстрації.

Георгій Нарбут ілюстрував українські й російські книги. У 1910–1912 роках працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок Крилова, народних казок і дитячих пісень. Перші проілюстровані дитячі видання (звісно ж, россійські і россійською мовою) – “Горшочек”, “Снегурочка”, “Кощей Безсмертный” – створив під враженням від творчої манери Івана Білібіна. Через кілька років нові проілюстровані книги засвідчили власний унікальний стиль уже цілком зрілого митця. Визнання художнику принесли проілюстровані ним видання байок Івана Крилова.

1912 року відбувалася виставка «Ломоносов и Елизаветинские времена», організована Імператорською Академією наук Санкт-Пєтєрбурґа з окремою залою з українською тематикою. Ця виставка справила на Георгія Нарбута неабияке враження, адже Россійська Імперія з шиком презентувала усе награбоване й пограбоване у поневолених народів. Україну мав представлятий окремий зал під назвою "Малороссія". І саме Нарбуту Імперська Академія запропонувала оформлення цієї зали!
Відмовитись Нарбут не міг, хоча б тому, що він отримував унікальну для себе можливість на власні очі побачити і у власних руках потримати оригінальні старовинні речі, награбовані москалями в Гетьманській Україні!
Нарбут завжди цікавився українською культурою і знав про неї багато, але – переважно з книжок. А тут, на виставці вперше побачив розмаїття стародруків і рукописних книг, архівні документи, шедеври українського золотарства та срібні вироби, фото архітектурних шедеврів, зображення запорожців на старовинних портретах, українські гетьманські й запорожські хоругви, ікони, печатки, порохівниці, люльки, чарки... На виставку привезли рукописи і стародруки ХVІІ – ХVІІІ століть. А ще – гравюри Левицького й Козачковського.
Нарбут побачив запорожців у візерунчатих парчевих жупанах, національних строях. Через кілька років, малюючи український костюм, Нарбут по пам'яті точно відтворить кожну деталь українського орнаменту, що бачив на виставці.
Нарбут виконав настінні розписи цієї зали.
Але окрім того, зміг назавжди закарбувати для себе у своїй фотографічній пам'яті все те, що бачів, щоби потім відтворювати у малюнках, гербах та в дизайні вже українських графічних зображень.
Згодом Федір Ернст писав про цю важливу для митця подію:
“Така праця над першоджерелами привела художника до природного, єдино можливого висновку: царська Росія, знищивши автономію України, стерла, виснажила стару українську культуру. І звідси ненависть до тих представників українського народу, що з охотою проміняли волю України на царедворський каптан”.

Велика Війна

1914 рік — почалась Велика Війна.
Нарбут не любив війни — вона заважала йому творити. Але мусив відбувати військову службу в Царском Сєлє під Санкт-Пєтєрбурґом, де офіційно був зарахований до штату шпиталю, але працював як художник-геральдист. Там мав нагоду спостерігати "культуру і моральність" россійської військової верхівки та россійського царського двору: постійні нічні пиятики, а вдень – безцільне снування палацом. У ці роки художник часто звертається до теми руйнації культури. Створює “Алегорії війни”, насичені геральдичними мотивами.

Держави, які воюють, художник зображує у вигляді тварин і птахів: Францію – як півня, Німеччину – як орла, Россійську Імперію – як двоголового орла, які чубляться між собою і виглядають доволі кумедно. Найяскравішою Нарбутівською працею цього періоду є титульна сторінка журналу “Аполлон”: над руїнами мчить квадрига Бога Сонця й Мистецтва як символ перемоги Світла над Темрявою.

Захоплено і з любов’ю Георгій Нарбут, як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, виконав безліч гербів, працював над ілюстраціями до книг на українську тематику, які видавалися в Санкт-Пєтєрбурґє на початку Великої Війни: «Старовинна архітектура Галичини» (Ю. Лукомського, 1905), «Малороссійскій Ґєрбовнік» (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917). Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912).
Георгій Нарбут був залюблений у гербах та емблемах, виконував ілюстрації до журналу “Гербовед”, був не тільки виконавцем, а й дослідником геральдики. В наші дні герби Нарбута вважаються класикою геральдики.

Щороку Георгій Нарбут влітку й на Різдвяні свята приїздив із Санкт-Пєтєрбурґа в Україну. Відвідуючи рідні Нарбутівці, записував там пісні, прислів’я, в Глухові вивчав пам'ятки української старовини. Подорожував старовинними містами, оглядав маєтки й монастирі. Зі своїми колегами й товаришами Тройніцкім та Добужинскім багато подорожував Україною. У селі Линовиці гостювали в маєтку де Бальмена, де бував Тарас Шевченко. З Тройніцкім відвідали Чернігів, де на той час мешкав Вадим Модзалевський (згодом, уже в Києві, Нарбут із Модзалевським житимуть в одному будинку й навіть вигадають спільного кумедного героя смішних малюнків та оповідок Лупу Грабуздова, чиє ім’я складатиметься з зашифрованих прізвищ обох друзів). Побував на руїнах Острозького замку, оглядав Батуринський палац і фортецю в Кам’янці-Подільському. У Лубнах Нарбут вивчав славнозвісну колекцію української старовини. у Чернігові бував у музеї українських старожитностей Василя Тарновського, котрий проживав у родовому маєтку в Качанівці і з вісімнадцяти років збирав предмети української старовини; незадовго до смерті колекціонер подарував своє зібрання Чернігову. Формуючи колекцію, Тарновський надавав особливої ваги речам відомих історичних діячів. Збирав переважно ті пам’ятки, які стосувалися козацької старшини, прагнув відтворити у своєму музеї розкіш і багатство українства. Тут можна було побачити старовинні портрети гетьманів і полковників, їхні особисті речі, приміром, торбан ("панську" бандуру) гетьмана Івана Мазепи. У Тарновського гостювали Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Марко Вовчок. Ілля Рєпін вивчав тут козацькі старожитності, працюючи над славнозвісною картиною “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”.
Нарбута в музеї особливо причарували козацькі жупани. Повернувшись до Пєтєрбурґа, він пошив собі такий жупан старовинного крою і вдягнув його в день народження сина.
Художник був зачарований козацтвом – звичаями, гумором, мистецтвом не тільки образотворчим, а й повсякденного побуту – як гри, як іскрометного водограю самобутності. Сам себе називав Нарбутякою.


Повернення в Україну

У 1917 році на повен голос зазвучала правдива назва Нарбутової Батьківщини – Україна.
"Малороссія" відходила в минуле, і українська мова поволі, але впевнено набувала рівних прав із мовами сусідніх країн.

У березні 1917 Георгій Нарбут переїхав до Києва.
В Києві Георгій Нарбут разом із мистецтвознавцем Миколою Біляшівським вирішив заснувати Українську Академію Мистецтв.
У довгих бесідах із Миколою Біляшівським вимальовувалися концепція і структура майбутньої Української Академії Мистецтв у Києві. Планувалося, що Академія буде не лише навчальним закладом, а й центром науково-дослідної праці з вивчення українського національного мистецтва.
Нарбут разом з родиною переїздить до Києва, щоб викладати графіку у новоствореній академії. У нього з’явилися друзі: Павло Тичина, Лесь Курбас, Михайло Семенко.
5 грудня 1917 року Українську Академію Мистецтв було відкрито. Першим ректором закладу став Федір Кричевський. Георгій Нарбут очолив у академії майстерню графіки. Серед учнів Нарбута був Марк Кірнарський — також творець традиційних українських шрифтів.
Роки були надзвичайно складні – упродовж місяця влада в Києві могла змінюватися по кілька разів. У 1919 році Федір Кричевський переїхав на Полтавщину, і ректором Академії мистецтв став Нарбут. Коли в навчального закладу відібрали приміщення, професор Нарбут збирав студентів у себе вдома. Нарбут, до того ж, виступав іще й у ролі адміністратора, завгоспа та бухгалтера.

У Києві митець поринув в українське життя. На замовлення Центральної Ради Георгій Нарбут у 1918 році працював над державною символікою України. Виконав зображення герба Української Народної Республіки, де на блакитному восьмикутникові – постать козака з пищалем в обрамленні орнаменту із Тризубом угорі. Створив проект Печатки Української Держави за зразком давньоукраїнської, гетьманської – із зображенням козака з рушницею. Проектував печатку Державного Секретаріяту, поштові марки УНР, розробив зображення для перших грошових знаків української держави — банкнот гривні.
В цей період Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв банкноти, грамоти, листівки.


Георгій Нарбут любив малювати заставки, віньєтки. Робив це вправно і швидко, в найрізноманітніших стилях.
Малював також плакати, етикетки, малюнки шпалер, поштові марки, екслібриси, орнаменти для ситцевої вибійки. Створював моделі одягу, долучався до створення зразків військового однострою Армії УНР та військової символіки, та навіть проектував меблі. Вірив у виховне значення мистецтва. Цікавою сторінкою книги творчості Нарбута є його силуетні портрети: сімейні, де зображені сам художник із дружиною та дітьми.

«Українська Абетка» Нарбута
Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.
Георгій Нарбут розпочав працю над «Українською Абеткою» ще в Санкт-Пєтєрбурґє у 1917 році, перед виїздом до України, створивши 15 аркушів з оригінально зображеними літерами та ілюстраціями. У Києві, вже у 1919 році художник продовжив роботу над «Українською Абеткою», точніше почав її переосмислювати по-новому – виразніше, веселіше, повнокровніше. Сум і відчуття спустошеності змінилися духом будівництва вимріяного щастя для рідної країни. Вважав «Абетку» своїм найкращим, найулюбленішим творінням. Проте до смерті встиг зробити лише три аркуші нової книги. Найвідомішим є аркуш із літерою “В”: відьма мчить на мітлі, ведмедик пританцьовує з виноградним “коромислом”, виноградні грона ледве вміщаються в кошику, а вітрячок застиг, ніби чекає подуву вітерця.


Георгій Нарбут vешкав у будинку під номером 11 на Георгіївському провулку, де знімав п’ять кімнат.
На квартирі в Нарбута частенько збиралася творча еліта Києва: художники, історики, видавці, актори. Бували там поети – Павло Тичина, Михайль Семенко, режисер Лесь Курбас, літературознавець Сергій Єфремов, мистецтвознавець Данило Щербаківський... Композитор Пилип Козицький створив музичний портрет Нарбута.
Нарбут був людиною надзвичайно товариською й гостинною, любив працювати в оточенні друзів і дітей, щоб довкола нього не вгавав гамір і сміх. Мав тонкий гумор і веселу вдачу.
Незадовго до смерті, вже виснажений і зболений, писав своєму давньому другові Модзалевському, жартівливо змішуючи українську й російську мови: “Високоповажний Вадиме Львовичу! Як ні жаль, но у мене немножко тиф”.

Останній свій задум – ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського – художнику не вдалося здійснити через передчасну смерть. Він устиг виконати лише одну ілюстрацію із запланованих дванадцяти.

Помер Георгій Нарбут 23 травня 1920 року від тифу у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

Син художника, Данило Георгійович Нарбут (1916–1998) — відомий художник, сотник УПА, лауреат Шевченківської премії, творчість якого базувалась переважно на мотивах української історії і етнографії.
Донька Георгія Нарбута, Марина Березовська — українська класична танцівниця, хореограф, після Другої Світової війни емігрувала до Австралії, де викладала характерний танець в різних балетних школах.

Георгій Нарбут захоплено творив фундамент національного мистецтва.
Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності.

Матеріял уклав
℗ Dmytro Dzüba
2017.ІІІ.9
℗ «Порохівниця»