«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя»
Спогади українських бійців

 
«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців» — збірка спогадів про події квітня 1918 року, коли у місто Запорожжя (Олександрівськ) увійшли бійці Запорізького Корпусу Армії Української Народньої Республіки те Леґіон Українських Січових Стрільців.
Ключові події та унікальні свідчення очевидців і учасників подій Перших Визвольних Змагань на Запорожжі по крихтам збирав з архівів керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук, пан Юрій Щур.
До уваги Вельмишановного Панства — знайомство з першою книгою із циклу історико-освітньої публіцистики „Повернута спадщина“.

 
Книга «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців» побачила світ навесні 2018 року у Київському видавництві «Українська видавнича спілка імені Юрія Липи».
Видання унікальної збірки присвячено 100-річчю Визвольних Змагань за Незалежність України і 100-літтю історичних подій на Запорожжі.
Упорядник видання — керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук, пан Юрій Ігорович Щур.
Видання підтримано проектом «Книги для Вільних» та благодійною організацією «Фундація Вільні Люди».
Книгу презентовано першочергово на офіційних ресурсах Організації Українських Націоналістів (бандерівців) — це офіційний сайт ОУН(б) «Націоналістичний Портал», Книгарня ОУН(б) «Українська Видавнича Справа» та часопис ОУН(б) «Шлях Перемоги».
На Запорожжі протягом 2018 року відбувались презентації книги в містах і містечках краю, про що докладно у великому фоторепортажі Презентація книги «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя»

У збірку «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя» ввійшли спогади безпосередніх учасників української весни 1918 року на Запорожжі — від рядових стрільців до командирів. В збірці представлена мемуарна спадщина як Українських Січових Стрільців — галичан Володимира Щуровського, Мирона Заклинського, Петра Франка, Андрія Кігічака, так і наддніпрянців із Кримської групи Армії Української Народньої Республіки — Всеволода Петріва, Никифора Авраменка й Бориса Монкевича.

Насамперед, ці спогаді цікаві тим, що ключові місця Української Революції в місті Запорожжя збереглися й донині. Це відомий дім Лещинського, будівля студентської поліклініки, Народний Дім — будинок «Просвіти» Запорожжя, та багато інших місць де формувалися загони колишніх добробатів. А боронити Запорожжя було від чого: совєтська окупаційна "красная армія" запам’ятатись містянам крадіжками та насильством. А ще тим, що совєтсько-россійські окупанти виколювали очі портретам Шевченка та спалювали українську літературу, розстрілювали Українців за вишиванки і українську мову. Така ситуація була всюди на Запорожжі…

Ця книга розповідає не лише про історію, а перш за все показує, звідки пішло прагнення Українців до Волі, та доводить, що на Запорожжі її вміли відстоювати зі зброєю в руках.

«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя»

Однією з ключових подій Української Революції 1917—1921 років та Перших Визвольних Змагань на теренах Запорожжя є боротьба за місто місто Запорожжя (на ту мить місто мало россійсько-імперську назву Олександрівськ \Алєксандровск\) під час наступу українських військ на Крим весною 1918 року та перебування на Запорожжі Леґіону Українських Січових Стрільців Василя Вишиваного і вояків із Кримської групи Запорожського корпусу Армії Української Народньої Республіки.
Саме вони звільнили місто від першої совєтської окупації.

Після потужних подій національного відродження у Олександрівську, що відбулися 1917 року, місто 2 січня 1918 року було загарбане прибулими загонами "красноґвардєйцев". Разом із тим, командувач совєтських окупаційних большевицьких військ владімір антонов-овсієнко відзначав, що Олександрівськ був "прочно занят (лишь) к 15 января".
На Запорожжя з Совєтськой Россіі (невизнане терористичне квазідержавне утворення РСФСР) прибув "1-й пєтроґрадскій отряд". У лютому 1918 року була заборонена діяльність церкви, було заборонено українську мову.
Розпочалися репресії й розстріли Українців…
Характерною ознакою першої совєтської окупації була відверта й дикунська аґресія по відношенню до всього українського, а зокрема, до постаті Тараса Шевченка. Невдоволення совєтсько-россійскіх окупантів викликала панахида за Тарасом Шевченком.

Місцевий житель Гаврило Гордієнко згадував про ті часи наступне:

„…тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою", як наприклад, Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка, а самі портрети його профанували, дерли, топтали їх…“

На тлі такої ситуації у Олександрівську виникла підпільна організація Вільного Козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник.
Через раптовий відступ большевиків з міста, повстання не відбулося.

У лютому 1918 року, після укладання Берестейського Миру між Українською Народньою Республікою та Центральними Державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії Української Народньої Республіки у боротьбі з большевиками. У складі австрійської армії перебував Леґіон Українських Січових Стрільців (УСС), який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув на Запорожжя.

У селі Нижнє Тарасівське селяни розповіли Січовим Стрільцям, що у сусідньому селі Біленьке знаходиться большевицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час большевики вже залишили населений пункт.
Стрілецькі сотні увійшли до Біленького під передзвін церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві мешканці та загін Вільних Козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна большевицька залога, в якій однак панував нéлад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командир Українських Січових Стрільців сотник Осип Микитка 13 квітня 1918 року прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб.
Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу (нині — Запорожжя-І). Один з учасників описуваних подій Мирон Заклинський місцем висадки Січових Стрільців у спогадах називає Канкринівку (передмістя Запорожжя у верхніх плавнях Великого Лугу).
Одна сотня УСС із відділом вільних козаків проводила успішну операцію на залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох поранених. На наступний день наступ було продовжено силою цілого куреня.
Під час бою большевики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Січові Стрільці були змушені повернутися до Біленького.
Загиблого стрільця поховали неподалік від села Біленького, "на високій козацькій могилі". На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків „Заповіт“…

Тим часом, попри успіх у бою із Січовими Стрільцями, большевицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини Кримської групи Запорожського корпусу Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня 1918 року.
До складу групи Петра Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього — понад 5 тисяч бійців).

Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник Павло Шандрук.
Большевицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи.
До Олександрівська одночасно увійшли Запорожці Болбочана і Українські Січові Стрільці Василя Вишиваного — Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа.

На пропозицію міської управи обидві військові формації влаштували парад.
Полковник Петро Болбочан, узгодившись з Архикнязем Вільгельмом фон Габсбурґом, організували перший український військовий парад на Запорожжі з часів Запорожської Січі.
УСС вирушили містом з півдня, а Запорожці з півночі. Поперед Січових Стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста.
Назустріч їхав Петро Болбочан, за ним — оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі — 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, за ним гарматний полк, кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова, панцерники.
Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який в присутності міського голови приймали полковник Петро Болбочан та Архикнязь Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний.

Ось як про цю подію згадує Мирон Заклинський, четар Леґіону УСС, у розділі „Українські Січові Стрільці в Східній Україні“:

„На майдані перед Народним Домом Запоріжці та Стрільці уставились один проти одних у дві лави. Серединою походжав комендант Запоріжців полковник Болбочан і наш комендант, сотник Микитка. Пролунала команда: „Пóзір! Курінь вліво глянь!“ — і наш сотник здав звіт полковникові. Цей опісля привітав промовою „рідних братів галичан, що помагають Наддніпрянській Україні в боротьбі“. Закінчив окликом: „Слава Січовикам“, — а запорожці тричі гукнули: „Слава!» Тоді запорізька музика почала грати наш народний і державний гімн „Вже воскресла Україна“. При перших звуках запорізький хорунжий схилив блакитно-жовтий прапор і грімко пролунало „Струнко! В право глянь!“. Старшини й вояки обох відділів наче закам’яніли в нерухомій поставі. Стрільці вперше відчули до глибини душі, що вони в Українській державі. Хвилювання запирало їм віддих. Опісля було кілька промов, запорізьких і стрілецьких. Короткі, щирі, вояцькі…“

Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС Петро Франко (син Івана Франка), який розповів про січове стрілецтво та його участь у Світовій війні, представник Української Центральної Ради Короленко та січовий стрілець Мирон Заклинський.
(Між іншим, під час І Світової війни в боях на Галичині Петро Болбочан і Вільгельм фон Габсбурґ були у протилежних шанцях, адже головною трагедією Українців під час Світової війни було те, що доводилось воювати за імперії по різні боки фронтів, стріляючи один у одного…)

Не затримуючись в Олександрівську, Кримська група Армії УНР вирушила до місця свого безпосереднього призначення — Кримський Похід.
До Запорожців Болбочана приєдналися деякі мешканці Запорожжя та окремі групи Січових Стрільців.

Після вибуття кримської групи у місті залишилися Січові Стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи Вільгельма фон Габсбурґа також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Ґемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний у листі до Митрополита Андрея Шептицького в захваті писав про своє перебування у Запорізькому краї:

„Я знову із хоробрими легіонерами на Запорожжі, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні Українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорожських традицій, я щасливий тут знаходиться…“

Після того, як внаслідок одночасної військової операції підрозділів Українських Січових Стрільців та Кримської групи Армії УНР 16 квітня 1918 року Запорожжя знов опинилося під українською владою, знову активізується діяльність товариства «Просвіта». Сприяло цьому, однозначно, й те, що Леґіон Українських Січових Стрільців (УСС) залишився на постої у Запорожжі (Олександрівську).

З перших днів перебування на Запорожжі Українські Січові Стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ».

Гаврило Гордієнко згадує час відновлення діяльності «Просвіти» у 1917 році:

„…були два галичани, хоч один із них був, здається буковинець, Кметь і Осадчий … вони говорили по-українському й були нам зразком золота повної проби 96. Себто вони були стопроцентовими Українцями, мали густо вишиті українські сорочки. Хоч були вони з військовополонених з австрійської армії, але за часів австрійської окупації 1918 року їх якось переховали й урятували від репатріяції на батьківщину! Вони поодружувалися з місцевими Українками…“

Хорунжий Леґіону УСС Володимир Щуровський згадував, що разом з «Просвітою» Січові Стрільці також були причетні до функціонування Українського театру, який грав у Народному домі.
Відновилися просвітянські гуляння у міському парку, які тепер проходили при звуках Стрілецького оркестру.
За спогадами сотника Армії УНР Никифора Авраменка, виходить, що парку виступав також оркестр Запорізького полку:

„…був добрий оркестр з талановитим капельмейстером-композитором Непомнящим. Був і хор з артисткою і двома співаками. Всі троє — солісти опери. Оркестр майже щодень грав в парку, де також виступив і наш хор…“

Міський сад, де грав Січовий оркестр

Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.
Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. Мирон Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого — їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.

Після завершення бойових операцій у Криму, на терени Запорожжя повернулися підрозділи Армії УНР із Кримської групи Болбочана.
2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана спершу дислокувався у Мелітополі, а пізніше — в Олександрівську та селі Вознесенка (нині — центральна частина міста Запорожжя).
Запорізький імені кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків, очолюваний Всеволодом Пéтрівим (пізніше був військовим міністром УНР) спершу перебував у Мелітополі, а потім передислокований на Великий Луг до села Царицин Кут (нині — село Приморське Василівського району).

Значного розголосу на Запорожжі та за межами краю отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участю бійців Запорізького та Гордієнківського полків, Січових Стрільців та просвітян у селі Царицин Кут на Великому Лузі Запорожському. На святі були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя.

Генерал Всеволод Пéтрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа — Василя Вишиваного.
На зустріч Січових Стрільців із Запорожцями Болбочана з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості.

Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, забрану із резиденції Романових у Ялті.
Командування дивізії, посадивши до карети Габсбурґа, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників:

„…карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не втихало радісне "Слава"!“

У програмі козацького свята на Великому Лузі Запорожському був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тисяч карбованців (передано в розпорядження сільської «Просвіти»). Найбільше гості свята були вражені джиґітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової кінної їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо.
У абсолютному захваті від побаченого перебував і Василь Вишиваний — Архікнязь Вільгельм фон Габсбурґ.

(Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ, він же командувач Леґіону Українських Січових Стрільців Василь Вишиваний, лишив найтепліші спогади про свято на Великому Лузі Запорожському у своїх Мемуарах…)
[примітка — «Порохівниця»]

Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний у своїх спогадах «Мемуари Вільгельма Габсбурґа, полковника УСС» із захватом та неабияким захопленням писав про Запорожжя, згадуючи славнозвісне козацьке свято на Великому Лузі Запорожському:

„Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато (хто) оповідає, що його дід чи прадід був на Січі. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду…“

Всеволод Петрів писав, що то був

„Ярмарок не ярмарок, січовий базар, не січовий базар, але весело!“

Зокрема, він згадував, що після усіх урочистостей та святкового обіду розпочалася "гулянка":

„…Ось стоїть віз з бочками, а коло нього воли та засмальцьований дьогтем чумак. Він припрошує до пива. Там знову старий Запорожець цідить для охочих із бочівок на високих ногах горілку та вишнівку; під повіткою циган з якимись солодощами та жидівський похідний крам з всякою всячиною, шатро з ворожкою, фокусники. Дальше бандуристи, а за ними лірники, якась льотерія, яку уладили селянські дівчата на дохід школи, а далі сільська музика грає, гуде бубен, плаче скрипка, промовляє бас — і дають муки закаблукам хлопці гайдамаки та дівчата…“

По завершенню свята гайдамаки проводжали гостей зі смолоскипами та пострілами.

Для Запорожців Болбочана та Січових Стрільців Вишиваного запорожська «Просвіта» організувала кілька екскурсій на Хортицю.
Перша з них відбулася 18 червня 1918 року, за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був полковник Петро Болбочан, із залізничної станції до села Вознесенка (нині — центральна частина міста Запорожжя), що розташовувалося за 2 версти на захід від (тодішнього) Олександрівська.
До Хортиці запорожці добралися пароплавом „Кочубей“.

Никифор Авраменко, сотник Армії УНР, безпосередній учасник тих подій, згадував у своїх мемуарах „Спомини Запорожця“:

„Висадились на берег в німецькій кольонії, звідтіля з оркестром попереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликим редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. …
Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася "Вошивою". На "Вошивій" скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро.
Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпись, земского начальника Н. району Катеринославського повіту, "на місці бувшої Запорожської церкви".
Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західнього краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорожському "Вовче горло", по татарському "Кічкас", — бурхлива вода.
На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ — Великий Луг Запорожський, як зелене море і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст…“

Відвідування Хортиці було яскравим епізодом перебування Запорізького полку в Олександрівську.
Один з учасників екскурсії у своєму щоденнику занотував:

„Острів Хортиця лежить низче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора грунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока — 1-3 верстви. Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себ-то вздовж до другого кінця, стає нижча.
Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає 30… Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш.
Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або засаджується баштанами. Кольонія Німців в 20-30 дворів, являється господарем Хортиці.
Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці виходці з Саксонії…“

Никифор Авраменко у споминах лишив цікаві свідчення:

„Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправилися через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місто в голові острова. По дорозі затримувались коло історичних міст, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулого переважно ми з Андрієм. На найвищому місті поставлено приготовлений гранітний пам’ятник з Хрестом і одповідним написом. Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око… Виголосили мови Болбочан, Оліфер і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн…“

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків.
Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом:

„Сей хрест — знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам.
29 червня, р. Божого 1918“

Хрест був освячений полковим пан-отцем Миколою Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загиблих у боях козаків-січовиків. Після цього промовляв Петро Болбочан. По завершенню його виступу разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано "бучні поминки прадідам — Запорожцям".

Беззмінним екскурсоводом для бійців-Запорожців та Січових Стрільців під час прогульок по Хортиці був відомий запорожський і січеславський краєзнавець Яків Новицький.

Крім національно-культурницького, розвивався і український мілітарний рух. У квітні 1918 року у Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй.
Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже.
2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівках.

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого москалізовані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів.

Українізація Запорожжя призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські — зникали, залишалися москальські. Тюрма в Олександрівську заповнилася свідомими українськими робітниками, селянами, вчителями.

Під впливом негативного ставлення до Павла Скоропадського, політичні сили Олександрівська, роз’єднані суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням Івана Оліфера готувалося до збройного виступу проти представників нової влади, коли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової Гетьманської Держави.
На вимогу гетьманського повітового старости, щоб Вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нанівець Січовими Стрільцями, які, хоч і не були прихильниками Скоропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище.
Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке розуміння, що за умови німецької підтримки гетьману, відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться розгромом повстанців. І. Оліфер прислухався до думки Січових Стрільців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська.

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися у повстанські загони і чинити опір.

Були спроби залучити проти селянських операцій відділи Січових Стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС у околиці Дніпрових Порогів. На початку операції керівництво УСС зауважило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція Вільгельма фон Габсбурґа дозволила "зам’яти" цей непослух наказам керівництва і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, Січові Стрільці налагодили зв’язок із повсталими, і "зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах Стрільці й опісля".

Зростаюче невдоволення нерозважливою політикою Скоропадського породжувало різні опозиційні течії та рухи, які по іншому бачили майбутнє України. Серед певних українських кіл, зокрема Запорізької дивізії, визріла ідея проголосити Гетьманом України саме Василя Вишиваного — Архикнязя Вільгельма фон Габсбурґа.

Цю ідею підтримував і Петро Болбочан, який був готовий надати свої війська для реалізації цього задуму. У силу різних обставин, зокрема й через несприятливу політичну ситуацію, Архикнязь Габсбурґ цю ідею відкинув.

Для Болбочана ж ця історія ледь не мала фатальні наслідки: одного дня Україну облетіла вістка, що командир Запорізької дивізії підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим Гетьманом. Щоби залагодити справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва.

Нерозважлива політика Павла Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, зважаючи на національність Січових Стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Леґіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграду. В першій половині червня туди з Олександрівська було відправлено усю групу Ерцгерцоґа Вільгельма фон Габсбурґа.

У Олександрівську, після виїзду Січових Стрільців, далі зріло невдоволення політикою Павла Скоропадського. За спогадами одного з учасників революційних подій Гаврила Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабо підтримувало Українську Державу. Не дивно, що повстання Директорії УНР знайшло активну підтримку серед місцевого населення. У листопаді 1918 року семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту. Олександрівськ опинився у руках повстанців, а з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР.

Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії УНР оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей, які бажали захищати Незалежність України, але відчувався брак грошей на їх утримання, зброю, одяг. Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов із міста. Вільне Козацтво, піддавшись аґітації махновців, роззброїло старшин і вступило до "Революційної повстанської армії" Нестора Махна. Незабаром до Олександрівська повернулися совєтські окупанти…

 

Укладач книги
«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя»
— керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук,
пан Юрій Щур

За підтримки ОУН(б), Фундації «Вільні Люди», проекту «Книги для Вільних» і Української видавничої спілки імені Юрія Липи.
 

Ця інтернет-публікація ілюстрована інакше аніж книга, з власних джерел «Порохівниці».
Ілюстрації історичних світлин з книги «На Запорожжі року 1918-го…»
(Оформлення: Дмитро Дзюба — «Порохівниця»)
Ілюстративні постери «Порохівниці» (Дмитро Дзюба) містять малюнки вояків І Визвольних Змагань авторства пана Богдана Піргача.
Укладач матеріялу — Дмитро Дзюба (Dem'än Dzüba)
© «Porohivnyçä»
2019.IV.15
 

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠