18.V.1944
Qırımtatar halqınıñ sürgünligi
Геноцид Киримських Татар
75-ті роковини

 
18 травня 1944 року окупаційний совєтський сталінський режим розпочав злочинну примусову депортацію Киримських Татар з Криму…
В цю важливу дату і завжди — Українці стоять поруч з братнім Кирим-Татарським народом — ми пережили Великий Голодомор, ви пережили депортацію — нелюдські злочини Кремля, і ми розділяємо наш спільний біль, схиляємо голови в скорботі за загиблими…
Українці, переживши три страшних голоди Великого Голодомору, не з розповідей знають, що таке геноцид, тому відновлення історичної справедливості у цьому питанні дуже важливе.
Обидва ці злочини — акти геноциду проти наших народів з боку окупаційного совєтського режиму, Кремля, сталінської тоталітарної системи, котрі все ще не засуджені…
Більш того, півострів Кирим знову окупований россійсько-фашистськими військами, і знову події повторюються…

 

Операція з депортації почалася о 4 ранку 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня 1944 року. Для її проведення було задіяно війська НКВД СССР кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху. Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або не ховали взагалі…

Зі спогадів тих, хто пережив депортацію:

《 Вранці замість привітання добірна лайка і запитання: трупи є? Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають у двері, дітей — у вікно…》

《 Медичного обслуговування не було. Померлих виносили з вагона і залишали на станції, не даючи ховати… 》

《 Про медичне обслуговування й мови не могло бути. Люди пили воду з водойм і звідти ж брали про запас. Воду кип'ятити можливості не було. Люди почали хворіти дизентерією, черевним тифом, малярією, коростою, воші мучили всіх. Було спекотно, постійно мучила спрага. Померлих залишали на роз'їздах, ніхто їх не ховав… 》

《 Через кілька днів шляху з нашого вагона винесли померлих: стареньку і маленького хлопчика. Поїзд зупинявся на маленьких полустанках, щоб залишити померлих… Ховати не давали… 》

《 Вони грюкали в двері й наказували нам, сонним татарам, виходити надвір, давали п"ятнадцять хвилин на збори й ані слова не повідомляли нам про те, куди нас ведуть… Вони запакували нас у вантажівки та "вілліси", а потім повантажили у вагони, неначе худобу. Вони вивезли нас, а дорогою дозволили помирати. В тих вагонах не було ні води, ні свіжого повітря, ні їжі - лише страждання. Якось під час зупинки моя мама побігла по воду і запізнилася, потяг рушив. Вона вхопилася за поручні, щоб залізти у вагон, та … солдат ударив її по руках прикладом і вона впала під колеса. Вони прийшли по мого синочка. Я їм сказала, що він спить, а вони сказали, що він мертвий. Вони видерли його з моїх рук і, перш ніж він закричав, викинули з вагона. Вони вбили мого брата. Йому наказали копати яму там, біля залізничної колії, куди вони скидали разом мертвих і тих, хто вмирав без імені, без позначки. Брат відмовився, тоді вони розкололи йому голову лопатою і скинули його тіло з усіма іншими… 》
Лілі Хайд "Омріяний край"

У телеграмі НКВД на ім'я сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спецпоселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина. Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було виселено до Узбекистану (151 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АССР (8 597 осіб), на Урал і в Костромскую область РСФСР.

Значна кількість переселенців, виснажених трьома роками життя в нацистській окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб у 1944—1945 роках. Оцінки кількості загиблих в цей період дуже різняться: від 15—25%, за оцінками різних совєтських офіційних органів, до 46%, за оцінками активістів киримтатарського руху, які збирали відомості про загиблих в 1960-ті роки. Протягом 12 років до 1956 року Киримські Татари мали статус "спєцпєрєсєлєнцев", що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону "спєцпосєлєнія" і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх "спєцпосєлєніях".
На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на Батьківщину наприкінці 1950-х років, Киримських Татар було позбавлено цього права формально до 1974 року, фактично ж — до 1989. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці 1989 року.

Якийсь час після виселення кримських татар серед решти населення Криму були поширені панічні настрої. Багато хто боявся, що незабаром депортують і всіх інших. Особливо посилилися ці настрої після депортації в червні 1944 року кримських Вірмен, Болгар і Греків.
Деякі райони (гори і південний берег Криму, населені до того переважно Кримцями) залишилися практично без населення.
Після виселення Киримли, в деяких районах, особливо південних, населення майже не залишилося. У тодішньому Куйбишевському районі залишилося всього населення 672 особи, в Алуштинському — 2637, Судацькому — 3380, Балаклавському — 2233. Аналогічне становище з населенням було в Карасубазарському, Бахчисарайському, Ялтинському районах.
Після депортації Киримських Татар окупаційний совєтський режим двома указами від 1945 і 1948 років перейменував всі (за винятком Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків та Судака) поселення, назви яких мали киримськотатарське походження (понад 80% від загальної чисельності поселень Кириму)...

Найстрашніше втратити близьких… Батьків, дітей…
Втім, втрата Батьківщини, рідної оселі, рідних стін це не менша трагедія…
Через десятиліття Киримли, які змогли повернутись додому, в Кирим, шукали свої, СВОЇ будинки, але будинків або вже не було, або в них мешкали чужинці… Рідний дім, рідний Кирим заселили чужинці, окупанти…
І коли люди знаходили свої будинки, не маючи змоги навіть зайти в СВІЙ ДІМ — люди гладили стіни і плакали…
Адже щоночі, довгі роки ці рідні стіни приходили в сни…
Щоночі снився рідний Кирим, не сплюндрований окупантами…

Що таке раптово втратити оселю, рідні стіни, все нажите, рідну землю, Батьківщину… рідних і близьких…
Це страшна трагедія…
І повторення такої ж трагедії ми знову спостерігаємо там же, на півострові Кирим — знову багатостраждальний народ Киримли переживає страшні часи россійсько-фашистської окупації…

Коли приходять чужинці…
Приходять в твій дім…
Вбивають всіх
і кажуть
"Ми не винні!"
Не винні…

Азіз Киримли!
Азіз ватандашлар!
Крим — це Україна!
Кирим! Ватан! Міллєт!
Бір девлєт!
Українці не забули про Крим.