Запорожець з народження й духу:
генерал-поручник Армії УНР
Олександр Вишнівський
✠ ✠ ✠

 
12.VIII.1890 на теренах славетного козацького Запорожжя, у невеличкому селі Заливна народився справжній Запорожець з народження й духу — майбутній генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський.

До 130-річчя народин Олександра Вишнівського запорожський історик, кандидат історичних наук, керівник запорожського науково-дослідного центру „Спадщина“ пан Юрій Щур уклав в рамках книжкової серії „Повернута спадщина“ перевидання фундаментальної праці уславленого генерал-поручника Армії УНР Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“.

Гідним вшануванням легендарного запорожця й героя Перших Визвольних Змагань за Незалежність України є публіцистика Юрія Щура „Запорожець з народження й духу: генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський“, представлена як у перевиданні книги, так і в цьому матеріялі історико-освітнього майданчику «Порохівниця» — до уваги Вельмишановного Панства.

✠ ✠ ✠

Юрій Щур
кандидат історичних наук,
науково-дослідний центр «Спадщина»
місто Запорожжя

Запорожець з народження й духу:
генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський

Майбутній старшина української армії Олександр Йосипович Вишнівський народився 12 серпня 1890 року в невеликому селі Заливна Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині — село Заливне Терсянської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області). Завершив Чугуївське військове училище у ранзі підпоручника та був направлений до піхотного полку 34-ї дивізії, який розташовувався у Катеринославі (тепер — Дніпро).

Під час Першої Світової війни Олександр Вишнівський потрапив до німецького полону і змінив кілька таборів для полонених, допоки не опинився у містечку Ганноверіш-Мюнден. На той час, 1917 рік, у таборі на ниві українізації активно працювала Спілка Визволення України. У лютому 1918 року, під час формування німцями із полонених українців Синьожупанних дивізій, Вишнівський очолив сотню піхоти у 1-му українському козачому полку ім. П. Дорошенка. Враховуючи брак старшинських кадрів, сотника було переведено до 4-го Синьожупанного полку, де він очолив курінь.
Скориставшись безхребетністю Української Центральної Ради, німецька влада, ледь не одразу ж після формування, роззброїла синьожупанників. Олександр Вишнівський опинився на вулиці й за часів Гетьманату Скоропадського влаштуватися на військову службу так і не зміг. До лав української армії Вишнівський повернувся після перемоги військ Директорії УНР над силами Скоропадського. З ініціативи Симона Петлюри наприкінці грудня 1918 року у Києві почалося відродження формацій Синьожупанників. Вишнівський увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку М. Вовчка-Пащенка.

Вже 1-го лютого 1919 року синьожупанників було відправлено на лівий берег Дніпра прикривати рештки Армії УНР, які відступали під натиском большевицьких військ. Після цього полк опинився у Василькові під Києвом, де отримав своє перше бойове хрещення в другій половині лютого. В березні у боях під містечком Вчорайше (тепер Ружинський район Житомирської області) командир синьожупанників Вовчок-Пащенко не зміг контролювати ситуацію й за таких умов Вишнівський перебирає командування полком.
В той же час полк перейшов у підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала. Сам же колишній командир синьожупанників Марко Вовчок-Марченко незабаром був розстріляний большевиками.

Після захоплення наприкінці березня большевиками Жмеринки війська Армії УНР були розділені навпіл. За таких скрутних обставин командир полку Синьожупанників не впав у відчай — Вишнівський вивів свою частину до річки Збруч, паралельно роззброївши збольшевичений Бессарабський полк, отримавши значну кількість зброї, якої так не вистачало українським військам протягом усього часу Української Революції.
Протягом кінця квітня — середини травня 1919 року полк Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу.

Від кінця травня синьожупанники знову брали участь у бойових діях: Кам’янець-Подільський, Нова Ушиця нинішньої Хмельницької області, де полк отримав нову нумерацію (7-й Синньожупанний полк 3-ї пішої дивізії), Вапнярська та Піщанська операції на території нинішньої Вінницької області.
У останній Вишнівського було поранено й до кінця осені 1919 року він перебував у Вінницькому шпиталі на лікуванні.
Відзначимо, зокрема, що боротьба за залізничний вузол станцію Вапнярка 26–27 липня 1919 року була однією з ключових битв періоду Української Революції. Саме за ці бої 3-тя дивізія Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка отримала назву „Залізна“.

Доповідь полковника Олександра Удовиченка про бої за Вапнярку начальнику штабу Армії УНР:

„…За минулу добу дивізія перебувала в тяжких боях, в ніч з 27 на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст. Вапнярка з лісу, що на схід від цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й курені 9-го пішого стрілецького полку, під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися.
Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і гранатами. На 24 годину 27 липня ми мусіли залишити станцію Вапнярку через переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в контрнаступ і, розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки двірці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною гранатою командир 8 сотні і 8 козаків 9-го полку. Командир куреня легко ранений в обличчя. Одночасно ворог повів наступ на 7-й Синій полк, що боронив село Вербове, але зазнавши втрат, відступив. Синій полк мав втрати, головним чином раненими.
28 цього липня о 12 год. дня 7-й Синій полк і частина 9 стрілецького полку знову відбили атаку ворога на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годині ворог знову заатакував село Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах розбитого ворога вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на полустанок Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7 Синього полку, одного сотенного командира, і забито кілька старшин і багато козаків.
… До пізньої ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ. На відтинку Марківка – Савчине ворог цілий день вів наступ на 8-й Чорноморський полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено такі ворожі частини: 54, 399 совєтські полки, учебний Одеський батальйон, 1, 2, 3 і 4 Басарабські полки і ще деякі частини, назви яких точно ще не встановлено. Надвечір розвідка донесла про рух колон ворога з боку Тульчина на ст. Вапнярка. Кидається у вічі стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг козаків. Деякі частини ворога були в шлемах-касках…“

Невдовзі після повернення до війська, Олександр Вишнівський був відправлений на переговори з Українською Галицькою Армією, внаслідок яких УГА підпорядкувалась штабу Армії УНР. 1-го січня 1920 року галицькі збройні сили перейшли на сторону большевиків і Вишнівський повернувся до Наддніпрянської армії, де очолив залишки розгромлених білогвардійцями синьожупанників, об’єднаних у 3-й окремий кінний полк.

На чолі цього полку Вишнівський пройшов бойовими шляхами славного Зимового Походу Армії УНР по тилах Червоної і Добровольчої армій. Чи має аналоги світова військова історія? Не знаємо, але те що вчинили знеможені боями і втратами бійці української армії – не інакше як подвиг. Почалося все з того, що до кінця листопада 1919 частини Армії УНР, знеможені від тифу, опинилися в так званому „Трикутнику Смерті“, коли були затиснуті арміями окупантів (поляків, большевиків і білогвардійців) межах Любар–Чортория–Миропіль. У цій ситуації командування українських військ прийняло рішення здійснити рейд українськими теренами по тилах большевиків і білогвардійців, щоб вийти з „Трикутника Смерті“, зберегти Армію і підняти бойовий дух мешканців окупованих територій. У підсумку до травня 1920 року українські війська пройшли 2500 кілометрів і провели понад 50 успішних боїв на території нинішніх Житомирської, Київської, Черкаської, Кропивницької, Миколаївської та Одеської областей.
Під час оборонних боїв 10 липня 1920 року Вишнівського знову було поранено і його права рука навік залишилась непрацездатною, через що він вже не міг повернутися до лав діючої армії. Фронтова рана вплинула і на місце подальшої роботи Вишнівського: оскільки фізично працювати він не міг, то радо прийняв пропозицію земляка і бойового побратима генерала Зелінського очолити його канцелярію.

У міжвоєнний період Вишнівський мешкав у Польщі, займався написанням досліджень та спогадів з історії українських Визвольних Змагань, збирав документи та матеріали Армії УНР.
В цей час, зокрема, у часописі «За Державність» побачили світ два його спогади: «Вапнярка» (1934, №4) та «До історії „Синіх“ і „Залізних“» (1937, №7).

Під час Другої Світової війни Олександр Вишнівський виїхав до Німеччини, у березні 1945 року був приділений до штабу Української Національної армії Павла Шандрука. У 1948 році переїхав до Сполучених Штатів Америки, де оселився у Детройті. У США він не полишив історичних досліджень і видав в Нью-Йорку у видавництві «Червона Калина» 1971 року книгу «Третя Залізна дивізія», а у 1973 році в Детройті капітальну працю про повстансько-партизанський рух під час визвольних змагань під назвою «Повстанський рух і отаманія». Саме у Америці екзильним урядом УНР Вишнівського було підвищено до ранги генерал-хорунжого, а дещо пізніше — генерал-поручника Армії УНР.

Лицар Залізного Хреста, старшина Дієвої Української Армії, генерал-поручник Армії Української Народньої Республіки Олександр Вишнівський після важкої хвороби відійшов у Зáсвіти у неділю, 12 жовтня 1975 року, в місті Детройт, США. На панахиді по померлому були присутні представники комбатантських організацій з прапорами — Січові Стрільці, Дивізійники Армії УНР та УПА, представники громадських організацій і делегацій молодіжних організацій СУМ, Пласт та ОДУМ. На панахиді виступили генерал М. Крат, о. О. Биковець та єпископ Петро.

Поховали генерал-поручника Армії УНР Олександра Вишнівського на православному цвинтарі Св.Андрія в Саут-Бавнд-Брук 15 жовтня 1975 року, покривши обличчя найвищою козацькою посмертною нагородою — „Червоною Китайкою“, згідно з віками освяченою традицією.

Вшанування пам’яті генерала Вишнівського на малій Батьківщині — окрема тема. Ще у 2009 році в рамках реалізації наукового проєкту „Незнані герої“ нами було проведено перші переговори із керівництвом Терсянської сільської ради Новомиколаївського району, до якої адміністративно належить рідне село Вишнівського. Досягнувши цілковитого порозуміння,було вирішено заходи розподілити на два етапи. В рамках першого спільно з сільрадою на кошти меценатів в краєзнавчій книжковій серії «Повернута Спадщина» було видано невеличку збірку «Славетний син Новомиколаївського краю: Олександр Вишнівський» (упорядники Ю. Щур та А. Середін), яка поширювалася по школам і бібліотекам району. Передмову для збірки написав тодішній голова сільської ради.

Наступним етапом мало стати відкриття меморіальної дошки генералу Вишнівському в селі Заливне на будівлі будинку культури. Справа залишалася за малим – знайти кошти. Доки йшов процес збору грошей в Україні змінилася влада й вшанування "петлюрівського генерала" було відкладене в "довгий ящик".

Повернення генерала Вишнівського в рідне село відбулося вже зі зміною влади на про-українську, в жовтні 2015 року, і було приурочене до Дня Захисника України. На будівлі сільського клубу відбулося відкриття меморіальної дошки генерал-поручнику Армії УНР Олександру Вишнівському. Увічнення пам’яті військовика ініціювали обласний осередок Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка та народний депутат України Ігор Артюшенко. Активну допомогу надали місцеві фермери, підприємці, волонтери, перший заступник голови Новомиколаївської райдержадміністрації В. Курносов. Вклонитися пам’яті свого видатного земляка прийшли школярі, жителі села, обласні та районні посадовці.

У 2015 році зусиллями відомого українського історика, редактора часопису «Шлях Перемоги» Віктора Рога у Києві побачила світ книга Олександра Вишнівського під назвою «Спогади петлюрівського генерала». До збірки увійшли вибрані спогади та роздуми генерала про національно-визвольну боротьбу за Українську Державність 1917–1920-х років та її чільних представників.

У 2016 році генерал-поручника Армії УНР Олександра Вишнівського також було вшановано у Запоріжжі, де його іменем названо вулицю.

Юрій Щур
кандидат історичних наук,
науково-дослідний центр «Спадщина»
місто Запорожжя

Запорожський історик Юрій ЩУР і „Повернута спадщина“

✠ ✠ ✠

Перевидання „Отаманії“

Найкращим вшануванням до 130-річчя народин уславленого генерал-поручника Армії УНР — запорожця з народження й по духу Олександра Вишнівського, — вийшло з друку перевидання надзвичайно актуальної в наші дні книги „Повстанський рух і отаманія“ — про причини поразки Перших Визвольних Змагань і втрати Державності та Незалежності України рівно 100 років тому.
До 100-річчя Української Революції 1917–1921 років.

„Повстанський рух і отаманія“ — збірка праць генерал-поручника Дієвої Армії УНР, уродженця козацького Запорожжя, Олександра Вишнівського. Автор сам об’єднав під однією обкладинкою твори, які були присвячені гострій проблемі в історії Української Революції — повстанському руху та отаманії. Не претендуючи на виключність власного дослідження, професійний військовий, безпосередній учасник боїв за Незалежність Української Народньої Республіки, Олександр Вишнівський показав больові точки, які, не в останню чергу, були серед причин військової поразки Української Революції 1917–1921 років і Перших Визвольних Змагань.
Ця книга про те як було, і як не має бути. Особливо сьогодні, коли триває чергова війна.
І ворог той самий…

ОГЛЯД КНИГИ У ПРОМОЦІЇ:

✠ Олександр Вишнівський „Повстанський рух і отаманія“
(„Повернута спадщина“ випуск 3)

Перевидання здійснено в рамках проєкту „Повернута Спадщина“, укладачем якої є запорожський історик, кандидат історичних наук, керівник запорожського науково-дослідного центру „Спадщина“ пан Юрій Щур.

Книга Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“ у новому виданні серії „Повернута Спадщина“ стилізована під стилістику видань доби Перших Визвольних Змагань, використані малюнки й графіка учасників тих подій, книга містить близько сотні унікальних історичних світлин і малюнків учасників Визвольних Змагань!

Передрук здійснюється за виданням, яке побачило світ за підтримки Капітули відзнаки Хреста Залізного Стрільця (США, Детройт, 1973).
Текст поданий в авторській редакції мовою ориґіналу.
172 сторінки, формат А5, м'яка обкладинка крейдований папір, друк офсетний.
Вартість книги — ₴ 100 гривень.
Зголошуватись на замовлення книги — безпосередньо до пана Юрія Щура.

Книга Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“
у новому виданні серії „Повернута Спадщина“
Світлина — © Юрій Щур

Олександр Вишнівський „Повстанський рух і отаманія“
книжкова серія „Повернута спадщина“ — випуск 3
© Запорожський науково-дослідний центр „Спадщина“
© Юрій ЩУР
2020

Дмитро Дзюба
публіцист історико-освітнього майданчику «Порохівниця», укладач макетів і ґрафічного дизайну книжкової серії „Повернута спадщина“
℗ Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2020.VIIІ.12