Михайло Омелянович-Павленко

8(20) грудня 1878 року народився Михайло Омелянович-Павленко — учасник Першої Світової війни і Перших Визвольних Змагань за Незалежність України, український воєначальник, генерал-полковник Армії Української Народньої Республіки, член Вищої Військової Ради, командувач Запорожської групи Армії УНР, командарм Армії УНР у Першому Зимовому Поході, командувач Української Галицької Армії (УГА), Військовий Міністр Української Народньої Республіки…

Михайло Омелянович-Павленко народився 8(20).ХІІ.1878 в Тбілісі (Грузія).
Батько — Володимир Омелянович-Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 році повернулося з Османської Імперії до Россійської Імперії. Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Завершив Омський кадетський корпус, Павловське військове училище. В чині підпоручника 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних Українців та дислокувався у Варшаві.
Учасник російсько-японської війни 1904–1905 років, у чині поручника, де отримав контузію і змушений був повернутися до Варшави.

У 1905 написав посібник для старшин. Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки, які підписував "Омелянович-Павленко". Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака. У 1910 році закінчив Академію Генерального штабу. Перед Першою Світовою війною керував 2-ю Одеською школою прапорщиків.

З 1914 року учасник Першої Світової війни в званні капітана царської россійсько-імперської армії. За проявлений героїзм отримав багато нагород і підвищення до звання полковника. Після лікування поранень повертався на фронт, доки не захворів на тиф, що в майбутньому дасть йому імунітет коли Армія УНР згоратиме від епідемії. Одужавши перейшов на військово-педагогічну роботу спочатку у Пєтроґраді, а з листопада 1916 року — начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків.

В Одесі став керівником гуртка юнкерів-Українців. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав української мови, щиро й назавжди пов'язав свою долю з Україною.
Далі йде служба в Армії Української Народньої Республіки.

У червні 1917 року Михайло Омелянович-Павленко ще ненадовго відряджений на фронт, але вже восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним з організаторів Вільного Козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців-Українців російської армії.

Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — у розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту россійсько-імперської армії.

У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ї пішої дивізії, яка була в стадії розгортання. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення Гетьмана Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного Козацтва на Катеринославщині.
Коли наприкінці 1918 вибухнуло антигетьманське повстання, не бажаючи брати участі в протистоянні між Павлом Скоропадським та Директорією УНР, виїхав до Західньо-Української Народньої Республіки й 10 грудня 1918 року очолив Українську Галицьку Армію.

На службі ЗУНР Михайло Омелянович-Павленко перебував до 7 червня 1919, коли Українська Галицька Армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої Армії УНР.

Об'єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний переможний похід на Київ — Одесу. Зламавши спротив совєтсько-россійських большевицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією россійською армією — "бєлоґвардєйцамі" Дєнікіна, котрі, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт.

8 вересня 1919 року він став командувачем Запорожської групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої Армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з россійськими "бєлоґвардєйцамі".

29 вересня 1919 року Михайло Омелянович-Павленко призначений командиром Запорожського корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР. Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва Українська Галицька Армія та Дієва Армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти россійських "красних" і "бєлих" та ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. Українські війська швидко танули. Василь Тютюнник, тоді — командувач Дієвої Армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву Армію УНР у партизанські з'єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій россійськими "бєлимі" та "краснимі" окупаційними військами, а навесні підняти повстання. Василя Тютюнника активно підтримав Михайло Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В.Тютюнника, перебрав посаду командарма Армії УНР.

➥ Спомини Командарма Михайла Омеляновича-Павленка: 1918—1919: Польсько-українська війна

Перший Зимовий Похід Дієвої армії УНР почався 6 грудня 1919 і завершився 6 травня 1920. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив россійських "бєлих" і "красних" військ, запіллям ворога, пройшли 2500 кілометрів, і провели понад 50 успішних боїв з окупантами.

Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, котра передбачала створити польсько-український військовий союз проти Совєтської Росії. Поблизу Кам'янця-Подільського та в Бересті почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового Походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію совєтських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний Отáман Симон Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З'єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту — в районі Кам'янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією.

Деякий час боротьба з "краснимі" йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, совєтське командування перекинуло в Україну "1-ю конную армію Будённоґо", під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.

Після укладання Польщею у жовтні 1920 сепаратного миру з Совєтською Росією, армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх совєтсько-россійських загарбників. Польща зрадила Україну і Армію УНР, яка врятувала Польщу від совєтської окупації під Замостям та підписала "Ріжскій мір" з Совєтами заради пошматування України.

У листопаді, після закінчення перемир'я, одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з большевиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли, розмістивши в концтаборах інтернованих.

Наприкінці 1921 Омелянович-Павленко, на вимогу уряду Польщі, на котру тиснуло керівництво Совєтського Союзу, виїхав до Праги.
На еміґрації, генерал Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників: «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» (1929), «Зимовий Похід» (1934), спогади «На Україні» (1930, 1935). Він мав добрі взаємини з усіма українськими еміґрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміґрацією УНР і керівниками УВО—ОУН.

З 1942 по 1944 роки Михайло Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво. Коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав.

Коли совєтсько-россійські війська окупували територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехо-Словаччини до Берліна, де посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі.

16 листопада 1945 стараннями Михайла Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку Українських Вояків (СУВ) — ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза московською совєтсько-россійською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміґрації.
У 1947 році був підвищений до звання Генерал-полковник Армії УНР.
У 1950 році — переїздить до Франції — через досі не з'ясовані політичні обставини.
Генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко помер 29 травня 1952-го у Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.

Михайло Омелянович-Павленко на еміґрації — Аугсбурґ (Німеччина), близько 1947 року

Вулиці, названі на честь Михайла Омеляновича-Павленка, існують у багатьох населених пунктах України — в тому числі, у Києві, Вінниці, Дніпрі, Миколаєві, Первомайську, Вознесенську.

8 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам'ятна дата — 140 років з дня народження Михайла Омеляновича-Павленка (1878—1952), військового діяча, генерал-полковника Армії УНР.