✠ Всеволод Петрів ✠
незнаний стратег Армії УНР

 
2(14).І.1883 у Києві народився Всеволод Петрів — військовий міністр Української Народньої Республіки, начальник Генштабу Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник Житомирської юнацької школи, командир І Запорожського кінно-гайдамацького
Полку імені Костя Гордієнка Армії УНР. Учасник оборони Києва від большевицьких банд Муравйова.
Його прадід був вояком Карла XII, який під час Північної війни потрапив у полон до Пєтра-І. Походячи з шведсько-норвезької родини, Петрів, як і його родичі по чоловічій лінії, став вояком.
Під час інтернування до Польщі генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів не віддав свою особисту шаблю полякам — демонстративно переламав її власними руками.
Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.
Всеволод Петрів — автор спогадів, за якими знято документальний фільм „Українська Революція“.

Всеволод Петрів
ілюстрація з книги „Повстанський рух і отаманія“

„Військо — це шляхетне вино нації“

Всеволод Петрів
2(14).І.1883—10.VIІ.1948
Генерал-хорунжий Армії УНР.
Командир Українського полку імені Костя Гордієнка
Командир І Запорожського імені кошового отамана Костя Гордієнка кінно-гайдамацького полку Запорожського корпусу Армії УНР.
Начальник Житомирської юнацької школи.
Командувач Волинської групи Армії УНР.
Начальник Генерального Штабу Армії УНР.
Військовий міністр Української Народньої Республіки.

Всеволод Петрів — незнаний стратег Армії УНР

Тетяна Швидченко
«Експертний Корпус»

2 (14) січня 1883 року у Києві народився майбутній міністр Армії УНР Всеволод Петрів. Його прадід був вояком Карла XII, який під час Північної війни потрапив у полон до Петра І. Походячи з шведсько-норвезької родини, Петрів, як і його родичі по чоловічій лінії, став вояком.

У 1900 році Всеволод Петрів завершив Київський кадетський корпус, у 1902 році "Высшеє Павловскоє воєнноє учіліщє" в Пєтєрбурґє. Під час навчання в "Ніколаєвской воєнной акадєміі Ґєнєральноґо штаба Россійской Імпєріі" був зарахований до корпусу старшин. Також він пройшов скорострільні та фахові фізкультурні курси й курси кавалерійської школи. Військова кар’єра Петріва розвивалася стрімко. Під час Першої Світової війни Всеволод Петрів обіймав посади старшого адьютанта 42-ї піхотної дивізії, штаб-офіцера для доручень при штабі ХХІV армійського корпусу (з 15.ІХ.1914), штаб-офіцера для доручень при штабі Х армійського корпусу (з 6.VII.1915), в.о. начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії (з 9.V.1916).
У березні 1917 року отримав звання полковника.
Під час Першої Світової війни за бойові заслуги Всеволод Петрів був нагороджений Георгієвською зброєю (24 січня 1917 за бій 27 травня 1915) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та бинтою.

Під час навчання Всеволоду Петріву потрапила до уваги книга для кадрових військових старшин "Ако з козакамі протів Турков воєвать". Прочитавши працю, він зробив для себе відкриття — козаки були питомо українською армією зі своїми власними особливостями та відмінностями від россійської. Петрів почав глибше досліджувати це питання, публікуючи наукові статті та розвідки під псевдо „Варяг“.

Під час командування вишкільною ротою Всеволод помітив, що муштра тих, хто був родом з України чи Кавказу дуже повільна, бо вони погано володіли москвинською мовою. З власної ініціативи він розділив сотню на групи земляків і проводив тренування їхньою рідною мовою (солдат, який володів обома мовами, читав групі устав і перекладав його, пояснюючи). Коли в кінці вишколу відбулося змагання між сотнями, його рота посіла перше місце. Такий випадок трапився вперше в історії полку. Замість того, щоб відзначити, Петріву висловили догану за неправильну методику бойової підготовки солдат і заборонили в майбутньому ділити їх на мовні групи. Тоді вперше в свій бік він почув: "Мазепінєц!".

Молодий офіцер Всеволод Петрів на фронті

Революція 1917

На момент початку Української Революції 1917 року Всеволод Петрів твердо виступив на боці українського народу. Історик Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях зазначив, що за спогадами товаришів Петріва, саме в українському середовищі він знайшов те, чого так бракувало його лицарській натурі серед россійського офіцерства: шляхетний романтизм, що спирався на традицію українського лицарства минулих століть і безмежну любов до України, яка в той час боролася за власну Державність.

Ще у часи царату Всеволод Петрів, на тлі зверхніх россійських офіцерів (а тоді суворо заборонялися дружні відносини між старшинами та солдатами) попри свій високий ранг, завдяки щирості та справедливому ставленню до вояцтва, здобув серед них авторитет. Це був той рідкісний випадок у царській армії, коли солдати поважали і довіряли своєму командиру. Тож не дивно, що він один з перших дізнався від своїх солдат про лютневі події в Пєтроґрадє в 1917 році (падіння Россійской Імпєрії внаслідок Фєвральской рєволюциі). У той час, коли рядовий склад ще терпів своїх командирів, але вже переставав за ними йти, Всеволод Петрів згуртував навколо себе вояків-Українців та зініціював створення окремих українських частин у складі 3-го Сибірського корпусу.

Коли в Россійской Рєспублікє владу захопили большевікі, почалося роззброєння частин. Щоб цього уникнути, окремі сотні і курені з’єдналися в Український полк. Всеволод Петрів запропонував назвати його на честь Костя Гордієнка, кошового отамана Запорізької Січі, що у 1709 році привів під Полтаву 8 тисяч козаків на підмогу Івану Мазепі та Карлу XII.
Він відмовився бути командиром 7-ї Туркестанської дивізії і добровільно перейшов на становище рядового, бо вважав себе громадянином України, а без згоди її законного уряду не мав права займати посади в россійській армії.
Під загрозою роззброєння Гордієнківського полку Петрів погодився стати його командиром та повести до Києва, в розпорядження Центральної Ради України. Цікава вийшла аналогія — нащадок полоненого шведського старшини стає командиром полку імені Костя Гордієнка через 208 років після тих подій.

Далі був „Зимовий похід від Німана до Дніпра“, що тривав з другої половини грудня 1917 до початку січня 1918-го. Гордієнківці вирішили за будь-яку ціну дістатися Києва. Обставини були не з найкращих — в ряди з’єднань, де були Українці, засилалися аґітатори з посвідченнями Військового міністерства України, які розповідали деморалізаційні байки. Це призводило до мітингів серед вояків з гаслами "демобілізація і додому" (що 100 років тому, що й нині — "мір любой ценой").
Всеволод Петрів був змушений видати демобілізаційний наказ, проте сам закликав виїжджати зі зброєю, щоб здавати її лише українській владі. Ну а тих, хто бажав повернутися в Україну як бойова частина під полковим ім’ям — закликав лишатися під українським бойовим прапором.

Шлях довжиною 350 кілометрів пролягав дикими болотами Полісся, напівпустими селами, через сутички з большевиками та в повній невідомості. Гордієнківці, єдині з усіх українізованих частин Західного і Північного фронту, у повному спорядженні пробилися в Україну. Під час цього походу вони організовували українську владу в околицях, брали під контроль склади зі зброєю та амуніцією, демобілізовували російські запільні частини. Час від часу до них доходили чутки, що Центральної Ради нібито вже не існує. Але Петрів рішучим „Вперед! А там видко буде!“ вирішував цю дилему.
У Київ прибули під час большевицького січневого заколоту на "Арсеналі".

Оборона Києва

Потрапивши до Центральної Ради України, Всеволод Петрів зі своїми козаками не встигли наслухатися політиків, мусили відразу долучитися до вуличних боїв з большевиками.
Михайло Грушевський, глянувши на повну бойову готовність гордієнківців, гукнув зі сходів: „Почекайте, хлопці, бо кров потече!“. На що йому якийсь козак відповів: „Не вода, батьку!“.

Вступ навіть передового авангарду Гордієнківського полку у київські бої 30 січня 1918 року був вирішальним для оборони завоювань Української Революції. Група Всеволода Петріва пробилася до Січових Стрільців Євгена Коновальця, що були в облозі в Центральній пошті, разом вони витримали всі ворожі атаки. Спільно з куренем полку ім. П. Полуботка атакували "красных" з боку Хрещатика і примусили ворога перейти до оборони.
У центрі Києва 1.ІІ.1918 бої тривали, большевики почали відступ на Поділ.

Саме в цей час до Києва підійшли загони Муравйова (8 500 солдат, 48 гармат). За здобуття Києва есер Муравйов обіцяв кожному бійцю "по 100 рублєй, одєжду і обувь". Перед наступом совєтськой орди на столицю України Муравйов кинув гасло: "Дайош Кієв! Смєрть центральной раде і єя защітнікам!". Почався обстріл з большевицьких гармат, Петріву стало зрозуміло, що потрібно готуватися до організованого відступу. На Печерську доводилося ліквідовувати різні банди, що тікали в бік Лаври, до Видубицького монастиря. Ченці РПЦ приймали та переховували "красных" большевіков-москалів.

9.ІІ.1918 у Бересті була підписана перша мирна угода Великої Війни між українською делегацією та Центральними Державами — Берестейський Мир — яким було дипльоматично визнано Державність Української Народньої Республіки.
Того ж дня, 9.ІІ.1918 українські війська залишили Київ, уряд виїхав до Житомира, а большевики влаштували "красный тєррор"…

На основі залишків полку імені Костя Гордієнка, був сформований ІІІ-й Запорізький курінь, до якого увійшли рештки деморалізованих полків ім. Грушевського та „Вільної України“. Після здобуття Києва у березні 1918 року він був розгорнутий у І-й Запорожський імені кошового отамана Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків, що входив у Запорожський корпус Армії УНР.

Всеволод Петрів
ілюстрація з книги „На Запорожжі року 1918-го“

Історія гордієнківців — це й бойова біографія полковника Петріва. Саме цей полк першим вступає до Києва, здобуває Лубни, Полтаву, Хорол. У кожній звільненій місцині до них додавалися сотні добровольців, часом долучалися й повстанські з’єднання (у Полтаві — полк "червоного козацтва"). На той час гордієнківці привертали увагу Німців новенькими довгими черкесками на український зразок та чубами.

На початку квітня 1918 року, коли полковник Армії УНР Петро Болбочан розгорнув наступ на Харків, частини запорожців на чолі з Всеволодом Петрівом рушили в напрямку Костянтинград — Лозова. Вони мали перекрити большевикам шлях на Крим та Донбас.

4 квітня 1918 року під командуванням полковника Петріва було здобуто Карлівку, потім Лозову, звідти його частини вирушили в бік Слов’янська.

Кримська операція 1918

У квітні 1918 року окрема бойова група на чолі з полковником Петром Болбочаном вирушила до Криму. До її складу увійшов і Гайдамацький кінний полк імені Костя Гордієнка на чолі з Петрівом.
✠ Кримський похід Запорожців Болбочана — 100 років
16.IV.1918 кримська група Армії УНР зайняла Запорожжя — тодішній Олександрівськ над Дніпром. Далі двома з’єднаннями зайняли Мелітополь і взявши Сиваш почали наступ на Джанкой та Сімферополь. Гордієнківці пішли на Бахчисарай.

Так відбувалася славетна операція зі звільнення підрозділами української армії Криму від большевиків. Коли Німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, було вирішено не відступати без наказу уряду і раптом що — воювати з Німцями. І доки піші частини Запорізького полку були затримані в Сімферополі військами генерала фон Коша, гордієнківці дійшли з боями до південного узбережжя Криму.

У Гордієнківському полку було сформовано Татарський кінний чамбул і Турецьку пішу сотню з полонених турків. Із татарським курултаєм було домовлено про формування магометанських частин і співпрацю проти большевиків та німецького Райхсверу. Більше того, Петрів почав переговори з українською частиною Севастопольської залоги і Чорноморської Флоти про перехід на українську службу (українські прапори були підняті на Чорноморському флоті 29 квітня 1918 року).

У цей час від уряду надійшов наказ повертатися, в Києві відбувся гетьманський переворот. Німці хотіли вивести гордієнківців, роззброївши. Але після розмови Петріва з німецьким генералом, останній погодився, щоб українські війська вийшли самі.

Документи Головної Шкільної Управи Військового міністерства УНР, що засвідчують призначення полковника Петріва начальником 2-ї Київської спільної юнацької школи. 20-21.ХІІ.1918.

Під час Гетьманату Павла Скоропадського на Петріва почалися доноси і звинувачення "у большевизмі". Його викликали до Києва, затримали і навіть взяли підписку про невиїзд. Він опинився без засобів для життя. Змушений був продати свого коня, з яким відбув Першу Світову війну та Кримський похід. Відмовлявся від пропозицій високих посад в білих россійських арміях. Через знайомих він звільнився з-під арешту, трохи побув командиром 12-ї піхотної дивізії у Лубнах. Принагідно по два-три дні у тиждень Петрів працював у Головній Управі Воєнних Шкіл без зарахування до штату. В останні тижні Гетьманату відмовився від посади Головного Коменданта Лівобережної України з диктаторськими повноваженнями. Далі була Мотовилівка та прихід до влади Директорії.

Полковник Всеволод Петрів, 1919 рік.

Військовий міністр Армії УНР

На початку 1919 року командування Армії УНР призначає Всеволода Петріва командувачем Волинської групи (одночасно він був начальником Житомирської військово-юнацької школи), що брала участь у багатьох боях проти большевиків, зокрема в районі Кам’янця-Подільського. За характеристикою відомих воєначальників того часу Петрів був "хоробрим, вдало керував своїми частинами, був для вояків зразком, прикладом відваги у боях, здібний, працездатний, творчий".
З початку липня по листопад 1919 року він обіймав посаду військового міністра УНР. Це був дуже складний час. Після видатної перемоги об’єднаних українських армій — зайняття 31 серпня Києва, був відступ, в місті лишилися сили білих россіян. Українські війська опинилися затиснутими у "Трикутнику Смерті"… Цей час Петрів назвав місяцем "трагічних подій, героїчних рішень, відважних чинів та катастрофічних помилок"…

З листопада 1919 року Всеволод Петрів, як заступник військового міністра УНР, був направлений до Варшави. Через це не брав участі в Першому Зимовому поході, проте був одним з тих, хто планував похід. Він став одним з архітекторів цієї видатної бойової операції. У Польщі Петрів працював над відродженням українського Генерального Штабу, який і очолював з квітня по червень 1920 року. У тому ж році він інспектував піхоту Армії УНР. Восени 1920 року отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. І коли уряд УНР залишив Кам’янець, він став начальником залоги цього міста, був останнім генералом, що відступив з останньої української столиці революційної доби…

Наприкінці 1920 року, під час інтернування українських військ до Польщі, Петріву висунули вимогу — здати й шаблю, з якою він воював ще з Першої Світової війни. Це була особиста зброя, що слугувала ознакою "модерної лицаркости" — шабля була оправлена в сріблі, з емблемою у вигляді голови вовка. Виготовила її родина кавказців, що загинула під час Революції, разом з ними зникло і мистецтво такого кування… Тож під час спроби вилучення, Петрів не роздумуючи вихопив шаблю і зламав її об коліно, викинувши через вікно…

У 1921 році Всеволод Петрів був призначений начальником Генерального Штабу, керував українськими спецслужбами — розвідкою та контррозвідкою. У 1922 році за власним бажанням звільнився у запас, перебував у резерві Головного Командування Армії УНР, займався військовою історією України. Восени 1923 року, через складні матеріальні умови, подав рапорт про звільнення з військової служби.

Рапорт генерал-хорунжого Всеволода Петріва про звільнення з військової служби. 4.ІХ.1923.

Наукові здобутки, еміґрація

У період еміграції колишній військовий міністр УНР жив у Чехо-Словаччині та активно займався педагогічною діяльністю. Після роботи в Українській державній гімназії в Хусті, він читав лекції в Українському високому педагогічному інституті у Празі, був професором Української реальної гімназії у Моджарах, протягом 1922 – 1923 років викладав військову історію на курсах старшин УНР у Каліші.

Посвідчення про викладацьку діяльність Всеволода Петріва у Празі, 4.ХІІ.1923.

У 1930-х роках окрім страшенно величезної кількості вузькоспеціальних розвідок він написав «Воєнне теренознавство» та «Оборону держави». В яких червоною лінією читалося між рядків його переконання:

„Тільки належне ставлення до української збройної сили дасть можливість використати її на користь рідного народу.“

Генерал Всеволод Петрів з сином під час мандрівки. 1930-ті роки

Крім активної громадської діяльності Всеволод Петрів майстерно проводив мілітарні ігри: вирішення тактичних задач на військових мапах. Під час гри відтворювалася картина правдивого бою на фронті. На думку одного з військовиків, український генерал Петрів проводив такі ігри значно майстерніше ніж генерал Брусилов.

Серед українських спортсменів, 1927

На еміґрації Всеволод Петрів став організатором молодіжного руху, засновував спортивні організації у Чехо-Словаччині. Був кошовим української «Січі» в Подєбрадах. Готував українських фізкультурників до участі в Другій Робітничій Олімпіаді. З 1928 по 1933 роки він ніс січовий стяг на чолі спортивних делегацій, у яких брали участь Українці.

На чолі українських спортовців, 1927

У ту еміґраційну добу до генерала Петріва навіть завітав Павло Христюк, колишній член Центральної Ради. Аґітував приїхати до окупованої большевиками України.
„Я б повернувся, при умові максимум — як писар Українського Самостійного Генерального Штабу, а як мінімум — начальник Генштабу СССР!“
Не отримавши згоди, Христюк сам повернувся до СССР, де згодом був замордований в одному з концтаборів.

Ветерани Перших Визвольних Змагань України (зліва на право):
Микола Капустянський, Всеволод Петрів, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Загродський, Михайло Садовський

У березні 1939 року, перебуваючи у Хусті, Всеволод Петрів отримав пропозицію прийняти командування Збройними Силами Карпатської України, але попри відмову, дав згоду допомагати в роботі штабу січовиків.

30 червня 1941 року, у Львові, після проголошення революційним крилом ОУН (Степана Бандери) Українського Уряду на чолі з Ярославом Стецьком, Всеволод Петрів увійшов до складу цього уряду як військовий міністр.

Під час Другої Світової війни Всеволод Петрів брав участь у переговорах із нацистами щодо долі України та Українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське Визвольне Військо (1943) та Українську Національну Армію (1945), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української Національної Армії Павла Шандрука.

З 1945 року Всеволод Петрів перебував на еміґрації у Західній Німеччині. Помер у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі 10 липня 1948 року. Похований в Аусбурзі.

Перед смертю Всеволод Петрів сказав:

„Я ще молодий, бо ж народився у 1917 році, коли постала Українська Держава!“

Всеволод Петрів
постер УІНП з арт-серії
✠ „Військова еліта Української Революції 1917—1921“

II► «Українська Революція» за спогадами Всеволода Петріва

Матеріял з відкритого джерела:
© «Експертний Корпус» © Тетяна Швидченко 19.VI.2018
Фотоматеріяли надав Володимир Сергійчук — Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Також використано постери УІНП (художник — Михайло Дяченко)
Ілюстрації з книжкової серії „Повернута Спадщина“ (Юрій Щур, Дмитро Дзюба)
℗ Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2020.І.14