Перейти до контенту

Спомини Командарма Михайла Омеляновича-Павленка: 1918—1919: Польсько-українська війна

Спомини Командарма Михайла Омеляновича-Павленка
1918—1919: Польсько-українська війна

 
За рік до Першого Зимового Походу ситуація для Української Народньої Республіки набула вкрай загрозливих рис — звідусіль Україну шматували чисельні загарбники: поляки, румуни, "красная армія" Совєтів і "бєлая ґвардія" Россіі.
Спогади тодішнього Командарма УГА Михайла Омеляновича-Павленка свідчать про ті події…
Михайло Омелянович-Павленко — нащадок задунайських козаків і грузинських князів. Ветеран кількох воєн. Полководець і військовий міністр доби Української Революції.
Командарм у Першому Зимовому Поході.


 

— Дядько на фото — не Тарас Григорович 🙂 — пише пластовий історик, сеньйор українського скавтського руху «Пласт», пан Юрій Юзич, який і знайшов цю унікальну світлину в архівах ЦДАВО України. — Це леґендарний командарм української Армії, який 100 років тому успішно завершив 5-місячний Перший Зимовий Похід тилами большевиків і дєнікінців. Пишаюсь тим, що він розумів і підтримував Пласт — український скаутинг:

„Прихиляюся до Ваших змагань бути кращими з кращих. Ваш М.Омелянович-Павленко, комбатант і лицар Св.Юрія і Залізного Хреста.“

Генерал-поручник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко
ілюстрація з книги Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“

Спомини Командарма УГА
Михайла Омеляновича-Павленка

Бої на польсько-українському фронті
в першій половині травня 1919 року

 

Великдень використали поляки для своєї першої акції. Ґрупа літаків — підтримана далекострільними гарматами — зробила на наш ІІ Корпус вогневий напад такої сили, що частини з Оброшина, Басіївки й Наварії кинули свої позиції й коли б не подиву гідне застосовання командантів бригад й окремих частин, то ворогові відкрилися б широкі можливости. До цього, "Довудство" не використало відповідно цього частинного успіху, й цим дало нам змогу легко направити положення на фронті.

Щойно в середині місяця розпочало воно рішучі операції силами значно переважаючими наші сили й з такими технічними засобами, які вперше побачили поля Галичини: на нашім лівім крилі 4-та дивізія ґен. Олександровича розпочала наступ з Мостиськ на Південь, а 3-тя дивізія на напрямку Хирів — Ст. Самбір. Наш центр покоштував поновно доброго гарматнього вогню, а на правім крилі розпочав свій марш-маневр на наших задах Корпус ґен. Галера.

13 травня на луцькім напрямку отаман Оскілко із своїм штабом перейшов "під опіку" польських військ (офіційне звідомлення "Довудства").

16 травня під натиском військ Галера ліквідувалася Група ґен. Осецького (взято в полон 2000 вояків і 18 гармат).

Наше ліве крило не втрималося. Вже на 16 травня III Корпус, вичерпавши всі свої й армійські резерви, почав непляновий відступ.

Відомости із запілля не були кращими. Румуни без усякого попередження перейшли в наступ і зайняли задністрянські обшари аж по самий Станиславів, а розгром Волинської Ґрупи привів на наші зади большевицькі війська. Галичина опинилася у стані політичної бльокади збоку світової коаліції при співучасти III Інтернаціоналу.

У звідомленнях "Довудства" за той час є два місця, що повинні бути підкреслені. 17 травня: "Українці від довшого часу атаковали наші позиції в Східній Галичині, намагаючись одночасно відвернути нашу увагу затягуючими пропозиціями завішення зброї. Для прикорочення такого двозначного становища, наказало Н.Д. запевнити наше положення шляхом наступу". 20 травня: "Українська армія (наддніпрянська — О.-П.), що вже давно носила в собі зародок большевизму, розпадається й збольшевичується зовсім. Українські стрільці (галицькі — О.-П.) поспішають з метою загородити шляхи українсько-совєтським відділам, що вже місцями перейшли галицькі кордони". Це вже є признанням нашого невідрадного оперативного положення. Проте це ще далеко не змальовує тодішньої ситуації. Дійсність була куди більш для нас несприяючою. Ні "Довудство", ні польські автори не згадують про Корпус Галера й про виступ Румунії… Ці факти сильно зменшують цінність оперативної зручности польського командування.

Всеж, на превеликий жаль, доводиться ствердити, що витревалість ІІІ Корпусу зовсім не відповідала тим засобам, які передала в його розпорядження Н.К. Лише день-два боєвої стрілянини й на фронті Корпусу відкрився прохід…

Проте загальний стан казав, що зміна на нашім лівім крилі не викликала ще зміни сути справи. Армію треба було лише відірвати від ворога й перевести на цілком нові позиції. Усі попередні міркування, після виступу румунів, вже тратили свою вартість. Я рішив відтягнути армію на Покуття, але технічний бік маневрування вимагав часу. Ось тому власне бодай короткотревалий, тактичний успіх на лівім крилі був конечним. 17 травня наказав я стягнути до Стрия 8 курінів і 8 батерій, зорґанізував оперативний штаб з полк. Какуріним на чолі й рішив 18 травня перейти в протинаступ на напрямку Стрий — Дрогобич. Одночасно наказано бригаді Бізанца тримати за всяку ціну Миколаїв.

18 травня рано з ріжних кінців підходили до Стрия потяги. Частини були добрі, зокрема артилерія. Моїм завданням було зясувати частинам важливість хвилини й суть операції. Після перегляду цих частин зродилась в мені надія направити положення.

Коло 10 години рушив на Дрогобич наш перший транспорт, а за ним я з полк. Какуріним і ґрупою штабовців. За годину ми були на дрогобицькім двірці. Пізніше, коло другої години, навколо стола з мапою я змальовував ґен. Гембачеву, підполк. Долєжальові, полк. Какурінові й ґен. Кравсові мій плян протинаступу.

Ґен. Кравс був командантом ділянки, на якій мали розгорнутися події. Війська тої ділянки охарактеризовував він як вже нездібні до середнього опору. Він сильно побоювався, щоб за годину-дві не прийшлося залишити й самий Дрогобич. Він думав, що лише моя особиста поява перед військами могла би врятувати ситуацію. Я не відмовлявся, але зазначив, що перше мушу покінчити з розпорядженнями в справі майбутньої операції. Нашу розмову перервав штабовий телефон. З Миколаєва командант відділу повідомляв, що під натиском ворота він залишав місто… Далі телефон замовк…

Нарада однодумно рішила перенести лінію спротиву до Стрия. Евакуація Дрогобича щойно починалася. Лише о 4 годині могли бути в місці головні куріні. Я сів разом з ґен. Кравсом в авто й поїхав впрост до стрілецьких лав, які вже наблизилися на 7–8 кілометрів до передмістя Дрогобича. За містом змушені ми були залишити авто, бо боєвий лад був перед нашими очима. Лави стрільців — рідкі — насувалися аж на самі гармати… На фронті пауза. Десь недалеко в лісі поодинокі рушничні стріли й короткі "черги" з кулеметів. При відділі було два бронеавта. Одному з них я наказав війти в стик з ворогом, а сам пішов здовж стрілецьких лав, розмовляв із старшинами, інформував і казав, що надходять підкріплення…

Години через дві був я знову в Дрогобичі. Здалека доносилася пісня. Це були підкріплення. Вже темніло — треба було поспішати до Начальної Команди. За порадою начальника стації я використав дрезину, щоби доїхати до Ходорова раніше, ніж польська кіннота пересіче мені шлях.
Яких три години пізніше я війшов у кабінет начальника штабу. Полковник Курманович і — здається — майори Льонер та Ерле, були збентежені моєю очайдушною мандрівкою. Приглядаючись до облич моїх співробітників, помітив я, що перевтома виказувалася в усіх їх рухах і коротких висловах… Ми все зважили, намітили першу перемежну паралєль… Штабовці пішли опрацьовувати наказ…

Михайло Омелянович-Павленко

Михайло Омелянович-Павленко на еміґрації — Аугсбурґ (Німеччина), близько 1947 року


Спомин публікується мовою ориґіналу.
Матеріял укладено з відкритих джерел:
© Проєкт «Визвольні Змагання»
© Юрій Юзич