“Полковник Болбочан
— трагедія українського державника”

28 червня 1919 року, за політично вмотивованим вироком військового суду на станції Балин розстріляний полковник Армії УНР Петро Болбочан, командир операції із звільнення Криму від большевиків, який попри політичні розбіжності з керівниками Директорії підтримав їх антигетьманський виступ, але так і не отримав можливості реалізувати себе в повній мірі як полководець.
Вбивство полковника Болбочана деморалізувало Армію УНР і стало однією з ключових причин втрати обороноздатності, Державності і Незалежності Української Народньої Республіки…

Довгі десятиліття ця сторінка історії України несправедливо забута українськими істориками новітньої доби… В часи совєтської окупації, зрозуміло, будь-які згадки за Болбочана намагались стерти, за часів відновлення Незалежності, яка була лиш формальною, історія Визвольних Змагань цікавила лише вузьке коло свідомих Українців… Але іронія історії призвела до того, що трагедією державника Болбочана, стали значно більше цікавитися після 2014-го, з початком чергової війни кацапів проти України.

Ризикові військові операції Петра Болбочана на фоні сучасних військово-політичних подій звісно привертають увагу. Історики почали відновлювати сторінки життя Петра Болбочана, відроджувати славетну історію українського війська, Кримського походу Запорожців Болбочана.

Книга “Полковник Болбочан — трагедія українського державника” є найбільш примітною. Книга розповідає про життя та діяльність визначного українського воєначальника, полковника армії УНР Петра Болбочана, у долі якого відбився драматизм державотворчого процесу в Україні 1917—1921 років, зокрема військового будівництва.
Попри свої військові й воєнні таланти, легендарний полководець ганебно став жертвою політичних інтриг та своїх власних недоліків (характер полковника часто призводив до конфліктів з політиками).
Непогано в книзі розкрита тема власне політичного хаосу на теренах України під час Перших Визвольних Змагань.
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Наведені у пропонованій праці документальні матеріали сприятимуть поглибленню наших знань про одну з найяскравіших постатей національно-визвольних змагань, яка уособлює нестримне прагнення Українців до творення власної Держави.

„Він був одним з тих честних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави…“
В’ячеслав Липинський (1920)

Тетяна Осташко

„Доля полковника Петра Болбочана могла бути іншою, як і доля Держави, яку він боронив. Через класову упередженість, політичну боротьбу в середині українського проводу було страчено одного з найталановитіших українських воєначальників. Історія вже скасувала несправедливий вирок полковнику Петру Болбочану…“

Взагалі, достойна книга для тих, хто цікавиться військово-політичними подіями столітньої давнини.
Рекомендується до читання: “Полковник Болбочан — трагедія українського державника” — Володимир Сідак, Тетяна Осташко, Тамара Вронська, від видавництва «Темпора».

Олександр Міщенко
Амбасада України в Латвії

Нещодавно згадувалось 100-ті роковини втрати Державності й Незалежності України — підписання в Ризі трагічного для Української Державності "ріжскоґо міра" — договору між Польщею і ніким не визнаним терористичним квазідержавним утворенням "Совєтская Россія", внаслідок якого завершилась поразкою доба Перших Визвольних Змагань українського народу 1917—1921 років…

З жалем констатуємо, що тоді не всі в керівництві УНР усвідомлювали, що найбільшу загрозу для Незалежної України становлять імперські амбіції "Совєтской Россіі". Мали місце випадки, коли влада УНР жорстоко карала не тих, хто виступав за союз з агресором а тих, хто насправді вболівав за об’єднання усіх сил УНР у боротьбі з большевіками.
Сьогодні мова піде про Петра Болбочана (1883—1919), одного з видатних військових командирів УНР, доля якого була трагічною, і лише зараз відбувається історична реабілітація його пам’яті…

* * *

„Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…“

Це цитата не з сьогоднішніх дискусій в українських ЗМІ чи ток-шоу, а з відкритого листа полковника Армії УНР Петра Болбочана, який він надіслав 26 січня 1919 року Головному Отáману Симону Петлюрі, прем’єр-міністру, начальнику Генштабу та іншим членам Директорії УНР.

* * *

Згаданий вище лист командир Запорізького полку Петро Болбочан написав після того, як 22 січня 1919 року він був заарештований за наказом керівництва Директорії УНР. Талановитий український командир Петро Болбочан був несправедливо звинувачений у зраді, спробі здійснення державного перевороту і 28 червня 1919 року страчений…

Відома українська дослідниця історії української революції в період УНР, пані Тетяна Осташко нещодавно написала наступне:

„В історії Національно-Визвольних Змагань українського народу 1917—1921 років є чимало непересічних постатей, контроверсійно оцінених сучасниками, — суперечки навколо них тривають і досі. Серед них — Петро Болбочан, військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України, притаманні нашим політикам періоду визвольної боротьби…“

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Петра Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР на території Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній, яка протистояла наступу "красной арміі" зі сходу.
Як підкреслювали сучасники:

„полковник П.Болбочан — найвизначніший отáман української армії того часу…“

Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Після вимушеного відступу військ Петра Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста "красноармєйцам" без бою. Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська Армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Однак, сам Петро Болбочан не мовчав, він навпаки різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.
22 січня 1919 року полковника Петра Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха (який згодом вдався до низки антиукраїнських акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік большевиків). Проти Петра Болбочана почалося слідство, яке не дало підстав для його звинувачення. Хоча й слідство зайшло у глухий кут, однак, не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі зі зрадником Винниченком вимагали для Петра Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із "Совєтскою Россією", на бік якої вони схилялися. В.Винниченко, критикуючи ініціатора створення української армії Миколу Міхновського (якого в цьому підтримував Петро Болбочан), проголошував: "Не своєї армії нам, соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій. …Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати: українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі". Провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Вони були переконані, що "дружній трудовий російський народ" не збирається воювати з Україною.

* * *

Абсурдність ситуації щодо Петра Болбочана стає очевидною, якщо уявити, що мова йде не про большевицького агента чи ворога Української Державності, а, навпаки, про справжнього патріота Незалежності Української Держави, активного учасника і одного з головних організаторів військового походу за визволення в квітні 1918 року Криму від большевиків, який виступав за об’єднання усіх військових формувань УНР для організації ефективного опору совєтській агресії.

Перебуваючи під слідством, полковник Петро Болбочан оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав:

„Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам!…“

Показовим у цьому контексті є те, що через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з "красной армієй" за полковника Болбочана ("живоґо ілі мёртвоґо") большевіки обіцяли 50 тисяч рублєй.

Проте, загинув Петро Болбочан не від рук ворогів України — агентів ЧК чи більшовицьких військ, а за вироком надзвичайного революційного суду, який діяв від імені Української Держави, за право існування і Незалежність якої сам Петро Болбочан не жалів ні своєї крові, ні свого життя! Як це часто буває в історії справжній патріот і професіонал став жертвою ганебних інтриг і елементарної людської заздрості. Ні до справи Петра Болбочана, ні після, нікого іншого в такому швидкому режимі не розстрілювали. Можна припустити, що поспішали тому, що усвідомлювали, що реакція прихильників полковника Болбочана на вирок суду не дасть можливість реалізувати розстріл принципового отáмана, який, як видно з його листування, мав сміливість публічно звинувачувати бездарних начальників, якщо для цього були підстави.

З відкритого листа Петра Болбочана до керівництва УНР:

„Я просив аби до мене хто-небудь прийшов, аби запитати про мою зраду, та про мої злочинства, але видно всім вам соромно мені в вічі дивитись, бо Український уряд всі свої помилки рішив взвалити на мою шию, аби я за всі відповідав як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче… Я не боюсь казати правду і не боюсь суда історії, мій погляд патріота. Я все сказав, тепер слова за Директорією. Моє прохання — не губіть Україну!…“

* * *

13 квітня 1934 року у Празі за ініціативою Товариства українських правників та Товариства Запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі наявні на той час в еміґрації документи та заслухано свідків, причетних до справи розстрілу полковника Петра Болбочана.
Фактично у 1934 році відбулася повна реабілітація Петра Болбочана.
Однак, незважаючи на це, ще й досі знаходяться ті, хто вважає, що Петро Болбочан "не те робив", "не так воював", звинувачують його в "бонапартизмі", бажанні "захопити владу" в УНР. Як на мене, ґрунтовна відповідь усім, хто ще має якісь сумніви щодо безпідставності таких звинувачень щодо полковника Петра Болбочана, надана у книзі українських вчених-істориків: В.Сідака, Т.Осташко, Т.Вронської — “Полковник Болбочан — трагедія українського державника”, друге, доповнене видання якої було опубліковано у 2009 року. У цьому досліджені було вперше опубліковано матеріали судової та слідчої справ П.Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР. Все це дає можливість кожному із нас уявити трагізм того періоду, коли молода Українська Ддержава боролася не лише із зовнішнім ворогом — "Совєтскою Россією", але й потерпала від внутрішніх чвар, амбіцій окремих політичних діячів та протиріч між політичними групами всередині керівництва УНР, жертвами чого інколи ставали справжні патріоти, такі як Петро Болбочан.

* * *

Лише зараз історична наука поступово відвойовує у совєтських міфів, стереотипів та комуністичних "скрєп" простір для істини та правди стосовно згаданих подій.

4 жовтня 2020 року у Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника полковнику Армії УНР Петру Болбочану. Бюст встановлено у сквері на вулиці Січових Стрільців, напроти кінотеатру “Київська Русь”. Створення та відкриття пам'ятника Петру Болбочану відбулось у рамках реалізації проєкту “Українська історія в камені”. За словами керівниці проєкту О.Пономарьової, на пам'ятник Петру Болбочану пожертвували кошти Українці з різних країн світу: Швайцарії, США, Польщі… Пам'ятник створили скульптури Михайло Горловий та Олександр Фурман. Ідея пам'ятника належить історичному клубу “Холодний Яр”. В січні 2019 року меморіальну дошку на честь полковника Петра Болбочана було встановлено у Івано-Франківську (а також в Мелітополі на будівлі старого залізничного двірця, де був штаб Запорожців Болбочана). Вулиці імені Петра Болбочана вже є у Києві, Львові, Харкові, Дніпрі, Полтаві, Запорожжі, Житомирі, Луцьку. Також в Харкові, на території військової частини встановлено погруддя Петру Болбочану; його ім’я носить одна з бригад Національної гвардії України.