“`Бєлая ґвардія` відступає!”

 
Амбасадору української культурної дипломатії, видатному українському хормейстеру і композитору Олександру Кошицю в столиці України нарешті за 100 років встановлено меморіяльну дошку — і не аби де, а на Домі Листовничого що на Андріївському узвозі, біль відомому як тотемний для "русскоґо міра" `дом булґакова`.
З початку ХХ століття до 1906 року у фасадному будинку мешкав Олександр Кошиць.

Тріумф “Щедрика” і творів Леонтóвича у Світі відбувся саме завдяки Кошицю. Саме знаменитий Український Національний Хор під керуванням Олександра Кошиця 5.Х.1922 уперше виконав “Щедрика” в обробці Миколи Леонтóвича на концерті в Карнеґі-хол в Нью-Йорку, після чого старовинна українська колядка стала відома і популярна в усьому Світі; а українська колискова “Ой ходить сон коло вікон”, що також виконувалась в репертуарі хору під орудою диригента у Нью-Йорку, надихнула американського композитора Джорджа Гершвіна на написання знаменитої арії “Summertime” для опери “Поргі і Бесс”.
Тож, не українофобом булґаковим єдиним!

Олександр Ткачук
Українська Гельсінська спілка

Мушу розчарувати багатьох любителів розважального чтива, у Києві немає музею відомому письменнику Міхаїлу Булгакову, у нас є музей під такою назвою, що прославляє "Бєлую ґвардію".
Музей створений у 1989 році відчутно деградуючою совєтською владою, яка уже була готова до світоглядних компромісів, але не сутнісних змін. Відкриваючи подібний музей у Києві, система прагнула зберегти своє "русскоє єство" — імперськість. Яке тепер в дусі "перестроєчного", "демократичного" часу мало набути іншого кольору: білого.
"Русскій мір" позначив це місце як межу свого культурного посягання на чужу територію: "Здєсь русскій дух, здєсь Русью пахнєт…"

23 грудня 2021 року свердло із титановим покриттям легко, як ніж у масло, увійшло в "плоть будинку", що розташований за адресою: Андріївський узвіз 13. Майстер вправно прикріпив на його фасаді пропам’ятну дошку Олександру Кошицю – геніальному українському хормейстеру, композитору, що 1905 року замешкав тут. Меморіальний знак ознаменував присутність у цій частині міста українського духу, який символічно перепозначив архітектурну топографію простору. Колективний архетип українського народу, його неповторна Самість заявила про своє виняткове право панувати на цій землі.
Вона хоче тут безроздільно творити нове життя у лише для неї притаманних образах, формах і смислах.

Безсумнівно, що у біографії Михаїла Булгакова можна знайти багато різного – і доброго, і злого. Був він і талановитим письменником, і русскім шовіністом, і, як це не прикро визнавати, злісним українофобом. Важливо зауважити, що жив та творив він в особливі часи, коли за його ж словами "життя навколо ставало все страшнішим і страшнішим", або як з лаконічною моторошністю висловився Борис Пастернак, було: "Окно открыть – что вены отворить". Чекісти ж лише входили в шал, лише розсмакували на язикових рецепторах гарячу людську кров, основна частина оргії їх очікувала попереду. Суспільство поступово занурювалося в особливий екстремальний стан існування, коли доводилося вибирати не що робити, це за них вирішували інші, а як померти – з честю, чи безчестям.

Сучасним історикам адекватно оцінювати поведінку людей тих часів дуже складно, можна легко сфальсифікувати як епоху, так і людей, що знаходилися в ній. Щоб досягнути об’єктивного мислення, необхідно передусім абстрагуватися від теперішніх уявлень про "правильність – неправильність" – це дозволить уникнути модернізації минулого. Другим важливим критерієм правдивої реконструкції епохи може стати залучення до аналізу біографій людей, що в тих самих умовах діяли по-іншому. Компаративістський (порівняльний) метод є найкращим пізнавальним інструментом відтворення минулого. Візьмемо, наприклад, життєпис митрополита Сергія Страгородського, – до революції одного із найвитонченіших знавців богослов’я, зразкового православного ієрарха, що у радянські часи під нелюдським тиском пішов на ганебну співпрацю з богоборцями. І за це особистим розпорядженням Йосифа Сталіна призначений на посаду Патріарха новоствореної Русской Православной Церкві.

Для об’єктивного аналізу потрібно порівняти його дії з вчинками інших соціально однотипних персонажів з тих часів, що зробили принципово інший вибір. Наприклад, візьмемо для порівняння життєпис Предстоятеля УАПЦ митрополита Василя Липківського, або Петроградського митрополита Веніаміна. Вибираючи між служінням Антихристу і Голготою, вони вибрали останню.
Доразу зауважимо, що Патріарх Московський Сергій, зрікшись Христа, виправдовував свої дії високою ціллю: необхідністю врятувати Православну Церкву від остаточної ліквідації.
Митрополитів Василя і Веніаміна розстріляли. На щастя, зберігся передсмертний лист владики Веніаміна, у якому він пише, що йому “...відкривається можливість терпіти заради Христа від своїх і чужих...
Тепер мені довелось пережити майже все: тюрму, суд, громадське запльовування, приреченість і вимагання самої смерті під нібито народні оплески, людську невдячність, продажність, непостійність тощо, стурбованість і відповідальність за долі інших людей, і навіть за саму Церкву.
Страждання досягнули свого апогею, – каже митрополит Веніамін, – але зросла і втіха. Я радісний і спокійний, як завжди. Христос – наше життя, світло і спокій. З Ним завжди і скрізь добре. За долю Церкви Божої я не боюсь. Віри треба більше, більше її мати потрібно нам, пастирям. Забути свою самовпевненість, розум, вченість і сили і дати місце благодаті Божій...”

Таким чином, перед нами вимальовуються дві історичні альтернативи, зіставивши які, ми можемо неупереджено оцінювати названі історичні події і людські вчинки. Звичайно, уявивши тортури, за допомогою яких були зламані ті, що погодились на співпрацю із комуністами, ми як милосердні християни, або просто добросердечні люди, може пожаліти, поблажливо поставитись до них,– і це добре, але тоді, що нам робити з тими, які пройшли ті самі тортури, але не зламалися? Виправдавши перших – ми потопчемося по жертві других. Чи можемо ми викинути пам'ять про них на смітник історії, забути? Що для нас, для нашого особистого і національного майбутнього важливіше пам’ятати?

Звичайно Міхаїл Булгаков, пішов на співпрацю з більшовиками не з власної волі, вони йому були не лише ідеологічно, але ментально чужі, неприємні, бридкі. Хоча панічний страх за себе і дружину (посилений систематичним вживанням морфію), ілюзорна можливість вижити, що появилась після телефонної розмови з йосіфом сталіним, зіграли з Булгаковим злий жарт. Він так перейнявся наміром догодити "вождю", що створив "ублюдочний" "Батум". Твір про молоді роки русского фюрера. І до кінця свого життя з патологічною надією очікував повторного дзвінка від сталіна, але так і не дочекався. У цій історичній мізансцені, у цьому типі поведінки видно, як фарс проникає у трагедію, породжує потворного гомункула. Реальний Булгаков уподібнюється до власних гидотних літературних персонажів, – догідливого дворового цуцика, що радісно вихляє обрубаним хвостом перед злобним дядьком.
Не один він такий був – тисячі і тисячі.

Доля геніального українського кінорежисера і письменника Олександра Довженка чимось його нагадувала. Він у молоді роки із зброєю в руках захищав УНР, а потім змушений був ставити художньо новаторські, але ідейно "ублюдочні" фільми: "Арсенал", "Щорс", "Земля". Розуміючи усю контраверсійність його творчості, ми все ж не можемо взяти і повністю відкинути її. І не лише тому, що він один із небагатьох українців, який напряму вплинув на розвиток світового кіномистецтва, світового культурного процесу, а тому, що він залишався справжнім українцем до кінця свого життя. Стражденного життя. Зберіглася одна характерна світлина, де Довженко, знімаючи фільм на старому цвинтарі, розкинувши руки приліг на повалений хрест, буквально приміряючи до себе хресну дорогу.
Довженко, до речі, ніколи не захоплювався сталіним. Він його, як і хрущова, просто ненавидів.

Звісно, що і Булгаков, і Довженко є певною негативною альтернативою таким подвижникам як Василь Стус, або, скажімо, Микола Гумільов; які з відкритим "забралом" кинули виклик злу. Загинули, перетворились на живі символи нескореності всеперемагаючого духу. Геніальні поети, виявились богоподібними Героями.

Декілька слів про творчість Булгакова. Друга дружина письменника – Любов Бєлозєрская – любила довго розмовляти по-телефону, який знаходився якраз над робочим столом письменника. На його роздосадуваний протест, що так неможливо працювати, відповіла: ти ж не Достоєвський, потерпиш. Проникливо. Якщо спробувати порівняти творчість цих двох таких різних авторів, то, дійсно, ми побачимо, що Достоєвський тяжіє до трагедії, повного розкриття потаємних глибин людської душі, – як негативних, потворних, так і позитивних. Достоєвський трагік, що прозірливо вдивляючись у теперішнє, бачить майбутнє. Булгаков у більшості своїх головних творів – "Собаче серце", "Майстер і Маргарита" (Євангеліє від Воланда) захоплююче, візуально яскраво творить непересічне Фентезі, Великий Комікс. Який у поєднанні з іронією, сатирою починає привідкривати потворний внутрішній світ "гомосовєтікуса", робить його літературну спадщину непересічним явищем у підсовєтській літературі. Незважаючи на всю очевидну "неканонічність" його книжок, комуністи Булгакова не знищили. І це логічно, бо у сукупності він писав твори, які уміщувалися в прокрустове ложе концепції нової русскої літератури.

Повернемося до київської частини біографії Булгакова. Необхідно зазначити, що Булгаков цілком реально усвідомлював суть Української Революції, прагнення народу до свободи.
"Симон. Та не було його. Не було. Так, нісенітниця, легенда, міраж – пише він. Просто слово, в якому злилися і невситима лють, і жага мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, спекотної України, що ненавидять Москву, яка б вона не була - більшовицька, царська або ще якась."

Пригадую як свого часу Сергій Плачинда у залі Будинку літераторів публічно розповідав про досліджувану ним історію Української Революції 1918 року. Після відходу німців, Михаїл Булгаков долучився, – за його словами, – до організації "русского офіцерського ополчення" для захисту генерала Скоропадського. Плачинда стверджував, що Булгаков стояв у лаві, яка прикривала Педагогічний музей – перетворений тоді в урядову будівлю. Їх вишикували на розі Бульвару Тараса Шевченка і Володимирської, щоб зупинити демонстрацію на чолі з Петлюрою, Винниченком та Довженком, яка рухалась в бік Педагогічного музею і Святої Софії. Коли демонстранти відмовились зупинитись на вимогу офіцерської дружини, ті відкрили по них вогонь.
Булгаков стріляв у Довженка – наголосив Сергій Плачинда. Трагедія.

Справу згодом вирішив корпус Січових Стрільців на чолі з Коновальцем та іншими українськими військовиками, які рушили на Київ. Після переможного бою під Мотовилівкою, де "русская дружина Святополка-Мірського" була вщент розбита, влада в країні перейшла до Директорії; капітулянтське сповзання гетьманців до зворотної федералізації України з Росією – зупинено.

Які б не були мотиви вступу Булгакова на службу до Гетьманської Держави (наголосимо, Української Держави), ким би він там не служив, він це зробив добровільно. І це є доконаним історичним фактом, який потрібно було б детально відобразити в музейній експозиції. Наприклад, у першій кімнаті на вішалці можна почепити шинель із гетьманськими воєнними відзнаками, кашкет з гетьманською сіро-блакитною кокардою і прихилений до стіни карабін. Знайти місце для акуратного стенду із світлинами Гетьмана Скоропадського, його уряду, картою етнічних українських земель, включно із Кубанню. Історичним описом Української Держави, яку особисто захищав Михаїл Булгаков.
Мораль: проживаючи в Україні, русскіє зобов’язані їй служити. Безальтернативно.

Музей має бути присвячений не українофобським настроям Булгакова, що частково зафіксовані у його творчості, а відображенням його життя як в цілому, так і в Україні зокрема. Історична об’єктивність вимагає сьогодні радикального переосмислення експозиції, що знаходиться в Музеї Міхаїла Булгакова. Залишивши в ній все добре, що зробили попередники, наприклад, синє світло за вікнами, перехід через шафу до третьої кімнати (натяк на псевдо-містичні мотиви творчості письменника), старі речі, світлини тощо, необхідно також ввести й нові артефакти. Зокрема, додати до діючої експозиції музею хоча б ескізної критики "совєтчини" – характерної для таких булгаківських творів, як "Собаче серце", "Майстер і Маргарита". Її відсутність у первинній експозиції зрозуміла – совєтська влада не хотіла сама себе критикувати, а от сьогодні, після тридцяти років Української Держави, такий стан справ викликає здивування. Тим більше, що наявність "містичного переходу через шафу" із однієї кімнати в іншу до цього висновку логічно підштовхує. Автори первісної експозиції ніби підказували своїм наступникам: що нам не дозволено зробити зараз, то ви завершите у майбутньому. Але, на жаль, віз і зараз там само…
Безсумнівно, що нове потрібно привносити до діючої експозиції лаконічно, талановито і доречно, так як це робив талановитий письменник у кращих своїх творах.
***
Подякуємо за реалізацію цього проекту громадським організаціям «Музичний батальйон», «Народний музей України», «Всесвітній день вишиванки», а також скульптору – Олексію Пергаменщику.

© Олександр Ткачук
Українська Гельсінська спілка
Світлина – Георгій Лук'янчук
© «Народний музей України»