Бабуся Марія…

Батьки моєї Мами…
Лагідні й найдобріші Бабуся Марія та Дідусь Михайло…
Мене виховували й засівали зернятка українства свідки проголошення Незалежності України, розквіту й падіння УНР, Визвольних Змагань на Запорожжі, які пережили війни й три хвилі Великого Голодомору…
Бабуся Марія знала про цю війну ще за 20 років до її початку…

❃ 110 років з Дня Народин Бабусі Марії

❖ ❖ ❖

Марія Теодорівна Дзюба-Лоза
(❃ 13.VII.1913 — ✞ 31.VIII.2003)

„Діти й онуки наші на страшну війну ростуть…
Бо не знищене ще те зло болотяне…“
(Бабуся Марія, 11.IX.2001)

Понад 20 років тому Бабуся Марія висловила це пророцтво…
Ми тоді дивувались і не розуміли, про яку війну говорить Бабуся…
А Бабуся знала й відчувала, бо пережила лихоліття ХХ віку…
Будучи свідком проголошення Незалежності України, розквіту й падіння УНР, Визвольних Змагань на Запорожжі, втративши батьків під час першої совєтської окупації Токмака у 1920-х, переживши війни й три Голодомори, Бабуся Марія знала про що говорить…

❖ ❖ ❖

Токмак, Свято-Вознесеньский храм, 1910-ті роки [кольоризація]

Бабуся Марія народилася 13 липня 1913 року у містечку Токмак на Запорожжі, десь на східній околиці, "коло Вознесенського храму".
Коли їй виповнилося 7 років, її Батьки померли (або ж, скоріш за все, були вбиті у 1920-му під час остаточної совєтської окупації), і діти лишилися одні у хаті, та розбрелися "по наймам"…
У бабусі Марії було дві сестри — Христя, Оляна та небóга, племінниця Маня.
Бабу Христю я добре пам'ятаю — дожила майже до 100 років, хоча й була старшою за мою Бабусю років на 13. І наймолодшу бабу Маню теж пам'ятаю — навідували її на хуторі Грозному, де бабця самотньо мешкала на околиці села у старій мазанці зі справжньою солом'яною стріхою. На жаль, більше відомостей про рідних Бабусі, і навіть як звали її матір — невідомо — адже раніше ані паспортів у людей не було, нічого…
Не розповідала Бабуся за минуле, а ми й не питали, дурні…
Від рано померлої матері дівчатам лишився нехитрий скарб — всілякі рушники-вишиванки та ікони, врятовані з того самого Вознесенського храму, коли його у 1920 році вперше грабували вже большевики й тодішні "луґандонскіє пролєтаріі" під командуванням луганського слюсаря кліма ворошилова… Тоді банда ворошилова розстріляла в місті Токмак більше 300 містян, тіла яких поскидували в ями під центральним храмом, в сучасному міському сквері. Меморіалу, звісно ж, не існує…
…Хто зна, можливо саме тоді й загинули батьки моєї Бабусі, бо за них вона зовсім нічого ніколи не розповідала, лиш зітхала важко та сумно схиляла голову і куточком хустки потай втирала очі…

Токмак, площа Ринок і Успенський храм, 1915 рік [кольоризація]

Згодом моя Бабуся Марія "пішла у прийми" у передмістя до німецького села Хамбéр, а може до села Кліппенфельд (зараз частина села Стульнєве). В селах німецьких колоністів можна було "вдало пітти у прийми" — фольксдойче залюбки приймали працелюбних Українців, часто селили у своїх хатах, а інколи навіть ставились як до рідних.
У Хамбéрі Бабуся знайшла і першого чоловіка Івана.
За цей час вони пережили "голодовку" 1921—1923 років — ледве пережили той перший страшний голод Великого Голодомору…

Токмак, Торгівельний ряд на Гофман-штрассе, 1927 рік [кольоризація]

Попереду було ще два голоди та війна…
Про Голодомор 1933 року Бабуся майже не розповідала, нічого, лише зітхала сумно та очі наповнювалися вологою…
Казала лиш, що тяжко дуже було…

➥ Мені Бабуся про Голодомор розповідала…

Після Голодомору-1933 попереду вже чекали війна і третій Голодомор…
Бабуся втратила п'ятьох дітей під час трьох голодів Великого Голодомору…
Про війну теж майже нічого не розповідала, казала лише що німці були не такі страшні як "наші"…

Токмак, 1943 рік [кольоризація]

Після війни та Голодомору в живих залишились лише старший Шурко, середній Іван та молодший Дмитро…
(Моя Мама народилась вже набагато пізніше, після війни).

У Токмаку, вже після Другої Світової війни, працюючи прибиральницею на заводі, моя Бабуся зустріла мого Дідуся — майбутнього маминого Батька.
Дідусь разом з Бабусею були душею будь-якої кампанії та грали на вечорницях і весіллях. Він — баяніст, Бабуся — з бубном невеликим та з дзвониками, і співали разом!…
Вони почали жити разом, хлопці вже стали дорослими, хто з армії прийшов, хто оженився, а хто в армію пішов — розлетілися у різні боки…
А Марія й Михайло тихо розписалися, згодом у них народилася моя Мама…
Збудували собі невелику хатку на місці землянки на тодішній околиці міста — по вулиці Городня,205 (у тому будинку я й народився, до речі).
Вже пізніше перебрались ближче до станції, де й дожили віку, де й я провів Дитинство…

Не дивлячись на такі важкі життєві випробування, Бабуся і Дідусь лишилися світлими, добрими, тихими… Життя спільно прожили душа у душу!
Ніколи один з одним не сварились і нікого не сварили. Шанувалися!
Берегли своє українське коріння та українську свідомість.
Берегли в собі цю чистоту й світлість та передали мені…
Бабуся і Дідусь засіяли зернятка українства в мене…

Бабуся була завжди охайною господинею. У хаті чистенько, хата біленька й підведена, вугли та вікна пофарбовані у синьо-жовті кольори (тільки синьо-жовті, і ніякі інші), на вікнах фіранки й рушники вишивані, на столі величезна домашня запашна паляниця!!! А на печі — борщ свіжий, вареники завжди, сальце, м'ясо індички, півня чи курки завжди („зляжу, але без м`яса й хліба сидіти не будемо!“), домашнє печиво, пироги, пиріжечки з гарбузом, смаколики…
А які у Бабусі були Великодні Пáсочки!…

➥ “Бабусині Пáсочки”

І завжди, завжди в хаті був бабусин домашній хліб!
Велика духм'яна, запашна паляниця, яку я, малеча, не міг обійняти руками.
Ще спав, а в ноги о п'ятій ранку Бабуся вже клала замотані гарячі паляниці, які смачно пахли. Я прокидався, але робив вигляд що сплю, а Бабуся робила вигляд, що не помітила, як я прокинувся. І доки вона оберталася до пічі поратись з іншою паляницею, я швидко і тихо вставав відщипнути духм'яний гарячий окраєць паляниці. Бабуся знов робила вигляд, що ніби-то не помічає і лише всміхалась тихесенько собі у куток хустини…
《Розбишака… Їж, кошеня, то святий хліб…》

➥ Країна Дитинства…
➥ „Лиш в снах додому повертаюсь…“

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

• Бабуся Марія і я
(травень 1998, Токмак)
На жаль, єдина світлина де я з Бабусею…
Фотографуватись не любимо ні Бабуся, ні я.
Так і вийшло, що за все життя єдина спільна світлина…

…Це був 2001 рік, після терактів у Нью-Йорку…
Дідусь вже був слабким, перестав слухати, як раніше, своє "радіво" та слідкувати за новинами, телевізор вони взагалі принципово ніколи не мали, а слухати сама радіо Бабуся не полюбляла.
Про те, що в Світі відбувається Бабуся дізнавалась від нас, бо щодня ми навідувались з сусідньої вулиці.
Розповіли, звісно ж, бо всі навколо про це мову тоді вели.

Засумувала раптом Бабуся…

„Діти наші й онуки на біду ростуть…
Страшна війна попереду буде!…
Бо ж не скінчилось ще те, що ми пережили…
Не знищено те зло болотяне, повернеться ще…
Не дай боже, але, ці діти наші всі на війну ростуть…
Скільки ж лиха ще вони побачуть…“
(Бабуся Марія, 11.IX.2001)

Бабуся, 1913 року народження, навіть неписемна була й читати не вміла…
Але вельми мудрою була…
Ми тоді того не розуміли…
Сміялись "Да какая война? Откуда?"…
Зараз дуже соромно…
ЩО вони пережили? НАВІЩО так багато?
Хіба може людське життя осягнути таку кількість страшних подій?
У них же не життя було, а пекло!…
А вони лишилися тихими, добрими та лагідними…
Дідусь помер на 89 році життя, тяжко помирав…
А Бабуся дожила до 90 — разом відсвяткували, понакупляли їй морозива улюбленого, солодощів, смаколиків — та все, що вона хотіла…
А невдовзі після Дня Народин Бабуся тихо пішла від нас у Зáсвіти…
Лягла спати й у ві сні відійшла у Зáсвіти…
Як же Вас не вистачає…

✠ Марія Теодорівна Дзюба-Лоза (❃ 13.VII.1913 — ✞ 31.VIII.2003)
✠ Михайло Моїсейович Лоза (❃ 10.X.1913 — ✞ 18.I.2002)

Незламні!… Сильне покоління!…
Пережити стільки всього!… Тепер таких міцних людей немає…
Вічна Вам пам'ять…

* * *

…добре, що наші Рідні не побачили цю кляту війну…
…якою ж далекоглядною була Бабуся Марія…

…ми з Мамою дивом вирвались з окупації 8 серпня 2022…
…нині наш рідний Токмак в рашистсько-фашистській окупації…
…наші Рідні, і Бабуся Марія теж, покоються й не знаходять спокою нині в окупованому Токмаку, так само, як не знаходимо спокою ми, бо щодня думками з Рідними… …ми ж навіть не можемо вклонитись могилам Рідних…
…серденько лишилось там, де Токмак…
стискається, плаче, і кров'ю стікає…