✠ 100-річчя оборони Замостя ✠
„Супротивник незнаної досі впертості“

Ярослав Тинченко

100 років тому Армія УНР разом з поляками обороняла Замостя від "будьоновцев" і врятувала Варшаву.

30.VII.2020 виповнюється 100 років оборони союзними польсько-українськими силами фортеці Замостя, яку намагалися штурмувати "красноармєйци" 1-ой конной арміі сємьона будьонноґо. Оборона Замостя стала однією зі знакових сторінок польської історії: вістря списів та шабель "красних" вершників були спрямовані в серце Польщі — Варшаву, і їхня невдача змусила зректися планів з роздмухування "всесвітньої революції" лєніна.

Совєтські окупанти: "1-я конная армія сємьона будьонноґо"

"1-ю конную армію будьонноґо" було перекинуто з Північного Кавказу на терени України ще наприкінці травня 1920 року для підсилення совєтського "юґо-западноґо фронта", спрямованого проти польських військ та Армії УНР. Саме через прорив "1-й конной" польського фронту союзні польські і українські війська були змушені в ніч з 8 на 9 червня 1920 року залишити Київ. Того разу удар "будьоновцев" був спрямований на Житомир та Бердичів. Большевикам вдалося захопити Житомир повністю, а ось у Бердичеві вони зіткнулися з рішучим опором українських частин — 6-ї запасної бригади полковника Гната Порохівського. Ціла дивізія "будьоновцев" — 11-та кавалерійська, яка тоді налічувала 3 тисячі вояків, — не змогла здолати рішучого опору української залоги та групи польських вояків, яких було вдвічі менше.

Увірвавшись до Бердичева з боку Житомира, совєтські кавалеристи зустріли опір однієї української застави з кулеметом. Вузькі вулиці не дозволили "будьоновцам" використати ані свою чисельну перевагу, ані коней — їм довелося спішитись. Тим часом до застави долучалися старшини та вояки, які перебували в місті. Поступово, під тиском "красних", вони відступали на Лису гору, де в казармах розміщувались основні сили 6-ї запасної бригади. Українська батарея почала влучно стріляти по "красноармєйцах", що атакували, а з Лисої гори їм назустріч з рушницями на руку перейшли в контратаку старшини та козаки.

Командир бригади Гнат Порохівський пізніше згадував про цей бій так:
„Старшинський курінь, цей цвіт українського вояцтва, спокійно, з повною свідомістю своєї гідности та обов’язку, рішуче рушив на місто, щоби там, поділившись на групи, битися з ворогом та вибити його з міста. Акція цього куріня була понад усяку похвалу. Свідомі Українці, досвідчені вояки — все змітали та своєму шляхові. Їхній наступ був такий рішучий та сміливий, що москалі навіть не встигли зробити шкоди місцевому населенню, а під рішучим наступом покидали коней, своє майно й залишили місто…“

Попри те що наступ "1-й конной арміі" було відбито, загальна ситуація на совєтському "юґо-западном фронтє" для українських та польських військ складалася не найкраще. Вони відступали в бік Галичини. Слідом ішли совєтські загарбники. "1-я конная армія" спочатку воювала на Волині, а наприкінці липня повернула в бік Львова.

Через Люблін на Варшаву

Цікаво, що тоді через загальну військову стратегію та напрямок наступу "1-й конной арміі" виникло непорозуміння між лєніним і членом "рєввоєнсовєта юґо-западноґо фронта" сталіним. Лєнін вимагав, щоб "будёновци" підсилили совєтський Західний фронт, який наступав на Варшаву, і після її завоювання, як марилося "вождю міровоґо пролєтаріата", мали йти на Берлін. Тоді в Німеччині ще жевріли вогнища власної революції, з яких лєнін сподівався роздмухати "міровой пожар". Проте, сталін, а також сємьон будьонний та член військради "красной арміі" клімєнт ворошилов були не згодні зі "стратегією" лєніна. Вони були переконані, що після взяття "1-й конной армієй" Львова зможуть за п’ять — сім днів сформувати дві галицькі совєтські дивізії — з місцевого українського населення. Оптимізму їм додавав і той факт, що впродовж кількох днів перебування на Заході України з місцевих добровольців було вже сформовано кілька батальйонів. Большевики вміло використовували національні суперечності між поляками та західними Українцями на свою користь.

16 серпня 1920 року "1-я конная армія" вирушила на штурм укріплень, які поляки збудували навколо Львова, і того самого дня на півночі польські війська перейшли в контрнаступ проти совєтського Західного фронту. "Будьоновцам" не вдалося наскоком оволодіти Львовом. І сталін і будьонний вважали, що захоплення Львова — справа лічених днів. Але лєнін категорично вимагав відправити "1-ю конную армію" в рейд на північ, щоб із флангу вдарити по польських військах та прорватись у напрямку до Любліна, а далі — якщо пощастить — до Варшави.

Пізніше, виправдовуючись через невладний рейд, начальник штабу "1-й конной арміі" лєонід клюєв писав:
[переклад українською — Ярослав Тинченко]
„Кінармія за час дій на польському фронті вдруге опинилася на тилах у супротивника, але поміж проривом травневим (на Житомир — Бердичів) та серпневим була велика різниця. Там було прорвано фронт супротивника, тут армія опинилася серед частин супротивника, які наступали, чудово забезпечених технікою з великою кількістю вогнеприпасів. Крім того, цей рейд армії довелося здійснити за умов розбурханої стихії, яка безперервними дощами 30 та 31 серпня зробила весь лісисто-болотяний район непролазною багнюкою, чим ускладнювалося маневрування армії. У боях армія витратила майже всі свої бойові запаси. У супротивника діяли ескадрильї аеропланів, які закидали частини Кінармії бомбами та обстрілювали кулеметним вогнем.“

Розстановка сил

За умов розмитих доріг та відсутності альтернативних комунікацій шлях через Замостя на Люблін був єдиним. Перші роз’їзди "будьоновцев" з’явилися біля фортеці ще 28.VIІI.1920, але основні сили — "6-я кавалєрійская дивізія", у складі якої було приблизно 5,5 тисяч шабель, — у ніч з 29 на 30.VIІI.1920. Решта військ "1-ой конной арміі будённоґо" обходила фортецю з інших боків.

Відзнака VI-ї стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР

В серпні 1920-го сили оборони Замостя становили різноманітні польські частини, так звані балаховичці — вояки армії Булак-Балаховича, створеної з білогвардійців та білоруських партизанів, а також підрозділи VI-ї стрілецької дивізії Армії УНР.
Загальна кількість оборонців — понад 3 тисячі багнетів, 350 шабель, 11 гармат та 3 панцирні потяги. З українських військ у Замості були: штаб VI-ї дивізії, 6-й технічний курінь у складі трьох сотень та одна кінна сотня. Основні сили дивізії містилися в районі населених пунктів Красностав та Грубешів на північ від Замостя, де готували другу лінію оборони.
Серед офіцерів, які перебували в Замості, найстаршими за званнями та військовим досвідом виявилися командир VI-ї стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР полковник Марко Безручко та його начальник штабу — полковник Всеволод Змієнко.
Саме полковник Армії УНР Марко Безручко став начальником оборони Замостя.

Генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко
Під час оборони Замостя — полковник, командир VI-ї стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР.
ілюстрація з книги Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“

Марко Безручко на чолі штабу VI-ї стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР в Замості.
Живопис — Леонід Перфецький

Першорядну роль у подіях відіграв 6-й технічний курінь Армії УНР.
Ось що згадував старшина цього куреня, відомий у майбутньому художник Микола Битинський:
„За чотири неповних дні, від 25 по 28 серпня, навколо міста довжиною до 18 км, сапери поставили міцну лінію дротяних загород, у деяких місцях навіть 3–4 ряди, а за ними майстерно побудували ланцюг міцних гніздових опірних пунктів з вигідно розташованими шанцями, з яких, на всі боки, можна було подавати фланкуючий перехресний кулеметний і рушничний вогонь. Така штуцерна система окопних укріплень, як також і вчасно закінчена суцільна лінія дротяних загород, у час боїв з блискучим успіхом себе виправдала. На укріпленнях працювало майже все населення міста й довколишніх сіл — по 3–5 тисяч людей щоденно під керівництвом старшин і козаків 6-го технічного куреня. Щойно під кінець цих праць, коли оборонне коло було вже майже закінчене, прибула на допомогу якась невеличка польська саперна група…“

Старшини 6-го технічного куреня VI-ї стрілецької дивізії Армії УНР.
Зусиллями цього підрозділу було зведено міцні укріплення під Замостям.

Сотник Віктор Филипóвич (з орденом Святого Георгія на грудях) на чолі свого гарматного куреня.

Буквально напередодні боїв з "будьоновцамі" до фортеці прорвалося дві гармати 6-ї стрілецької дивізії на чолі із сотником Віктором Филипóвичем, один із вояків-балаховичців описав це так:
„У Замості було мало наших сил, а тому всі піднеслись на дусі, коли дізнались, що сотник Филипович прорвався з-під Ізбиці з двома гарматами та йде до Замостя… у Ізбиці він був настигнутий більшовистською розвідкою (близько 60–80 вершників). Він хотів було втікти, оскільки коні у батареї були чудові, але більшовики наздогнали його. Не довго думаючи, Филипович зупинив батарею та почастував більшовиків картеччю з близької відстані. Червоні відхлинули, а батарея знов поїхала. Близько восьми годин, відстрілюючись, йшла батарея Филиповича, та кінець-кінцем щасливо дійшла до Замостя…“

Схема бою під Замостям.
Вважається, що саме цей бій врятував Польщу від нашестя "будьоновцев".

Неочікуваний спротив

Перша атака "будьоновцев" — у кінному ладі — відбулася надвечір 29 серпня 1920 року. Але вершники несподівано натрапили на добре зроблену лінію дротяних загорож, що їх коні були нездатні подолати. Потрапивши під щільний вогонь, совєтська кіннота швидко відступила. У ніч з 29 на 30.VIІI.1920 на штурм міста Замостя пішли спішені "будьоновци". Їх зупинили кулеметні черги та рушничні залпи. Довгі лінії "красних" залягли перед дротами, і ранком знов спробували атакувати — але результат був той самий. У бій вступили артилерія та панцирні потяги: збоку оборонців Замостя їх було три (два польські та один, умовно, балаховичців, пізніше він перейшов до складу Армії УНР), а "1-ю конную армію" підтримували дві "черепахи на колесах". Наприкінці дня два польські та обидва совєтські панцирні потяги було виведено з ладу. Совєтська артилерія, якої було значно більше, ніж в оборонців, нещадно громила окопи, де сиділи піхотинці. Серед піхоти, що боронила фортецю, виявилося чимало непевного елементу: групу балаховичців довелося роззброїти. Серед польських військ був етапний (запасний) батальйон, який складався з молодих солдатів, що почали панікувати. Їхні лави були зміцнені вояками 6-го технічного куреня Армії УНР.

Удень 30.VII.1920 над Замостям закружляв польський літак. З нього було скинуто пакет, у якому йшлося про те, що до міста з кількох боків швидко наближається допомога. Це значно підбадьорило захисників. У ніч з 30 на 31 серпня вони зробили дві вилазки проти "красних", які залишалися біля дротяних огорож. Совєтське командування переконалося, що з наявною кіннотою, без підкріплення іншими з’єднаннями совєтського "юґо-западноґо фронта", воно не зможе просунутися далі. А прибуття польської допомоги призведе до оточення "1-й конной арміі". Тож "6-я кавалєрійская дівізія РККА (рабочє-крєстьянской красной арміі)" почала відступати з-під Замостя.
Один з мемуаристів згадував про це так:
„І нарешті всі напади ворога від полудня 31.8 стали помітно слабнути. Ворожі лави знімалися з бойових становищ, завертали помалу назад і зникали в околичних підміських лісах і селах, де, певно, мали вихідні позиції і пункти накопичування. Ще за яких пару годин з поля бою відійшли останні розстрільні; замовкла канонада і пальба з окопів. А потім знову за якийсь час, уже властиво під вечір цілого дня гарячого бою, червона кіннота стала рухатись з великим шумом і гамором у лісах та на польових обріях…“

31 серпня польська кіннота під Комаровцями перестріла шлях частинам "будьоновцев".
Відбулась яскрава кавалерійська битва, у якій цілі дивізії сходились у двобою із шаблями наголо — як за наполеонівських часів. "Будьоновци" програли… З того моменту почався повний відступ совєтського "юґо-западноґо фронта".
"1-я конная армія" була надзвичайно деморалізована поразками: вперше за свою історію "будьоновци" не змогли подолати опір супротивника й були переможеними. Вони зривали злість на місцевому населенні, зокрема єврейському, пройшовши буквально смерчем по Волині та грабуючи й ґвалтуючи мешканців бідних єврейських містечок. Свої бешкети "будьоновци" продовжили в районі Житомира та Бердичева, куди були виведені на переформування в середині вересня. Лише після відправки "1-й конной арміі" на совєтський "южний фронт" — проти білогвардійських військ Врангеля — місцеве єврейське населення зітхнуло з полегшенням.
Звітуючи про події 26 серпня — 1 вересня 1920 року, будьонний і ворошилов доповідали в Кремль:
[переклад українською — Ярослав Тинченко]
„Кінармія за п’ятиденний рейд при вищеперерахованих умовах та незнаній досі впертості супротивника, який намагався оточити та знищити Кінармію, зазнала великих втрат серед комскладу, червоноармійців, коней та матеріальної частини. Внаслідок впертих боїв та щоденних пересувань під зливою по розмитих дорогах бійці та кінський склад Кінармії надзвичайно перевтомлені й потребують тривалого відпочинку для поповнення частин вогнезапасами та ремонту сильно пошкодженого транспорту.“