“Бессарабське питання” 1918 року

Протягом 1918—1919 років Бессарабія (а йдеться про область між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю та Чорним морем) стала полем неабияких баталій — політичних, дипломатичних, економічних та навіть військових — між Україною, Румунією й Молдовою.
Угоди, інтриги, ембарґо, повстання та їх придушення… Як це відбувалося, чим закінчилося та що за люди були фігурами на бессарабській “шахівниці” — Максим Мірошниченко в матеріялі “Новинарні” про маловідому сторінку нашої історії.

Забута війна:
як україно-румунський конфлікт 1918-го
створив сучасну Молдову

Максим Мірошниченко

Узимку 1917-1918 років на уламках Россійської Імперії утворилося кілька національних держав. У восьми губерніях “Юґо-Западноґо края” постала Українська Народня Республіка з Центральною Радою на чолі, яка проголосила Незалежність IV Універсалом 22 січня 1918 року.
Слідом за Києвом у Бессарабській губернії місцевий Сфатул Церій (“Рада краю”) 23.І.1918 оголосив незалежну Молдавську Демократичну Республіку.

Румунська анексія Бессарабії та роковини її невизнання

Ніщо в сусідських відносинах не віщувало біди.
Українці з тоді молдавських Хотина та Ізмаїла делегували своїх представників до Центральної Ради, а молдавани з українських Тирасполя та Рибниці (нині це території невизнаної “ПМР” у межах Молдови) — до Сфатул Церію.
Однак така ідилія тривала недовго.

Під ударами большевиків Україна звернулася по допомогу до Осередніх Держав Четвертного Союзу, а Молдова — до сусідньої Румунії.

Німці й Австрійці визнали Незалежність УНР та ввели війська, щоб вигнати "красних". Принижені тяжким миром із тими ж Німцями, Румуни ввели в Бессарабію не лише війська, а й цензуру та заборону мітингів і страйків.

Акт про об’єднання Румунії та Молдови 1918 року

Будівля Сфатул Церію в Чішінеу (в Кишиневі)

27.ІІІ.1918 за присутності озброєних румунських солдатів Сфатул Церій проголосував за возз’єднання Молдови з Румунією.

Вигнавши большевиків зі своїх теренів, Україна почала мірятися з Румунією спроможностями навколо “бессарабського питання”. І якщо для наших це було питанням опіки над Українцями у краї, то для румунської сторони — порятунком від національної катастрофи.

13 квітня 1918 року, Центральна Рада ухвалює войовничу резолюцію про невизнання румунської анексії Бессарабії. Раді Міністрів УНР наказали вжити всіх засобів, щоб провести в краї повноцінний референдум.

Слідом за нотою Румунам телеграфом представили першого в історії україно-румунських відносин посла — Миколу Ґалаґана.

Микола Ґалаґан

Прем’єр креслить кордон власною рукою

“Про історію Румунії, її економічну політику знав менше, ніж про сусідні з нею держави”, – згадує Микола Ґалаґан у мемуарах.
Втім, звісно, Ґалаґан був у курсі ключових ввідних.

У Першій Світовій війні Румунія виступала на боці Антанти, швидко зазнала нищівних поразок від Німців, втратила столицю, нафтові родовища, ключові перевали в Карпатах та чорноморське узбережжя. На незайняті Німцями терени Румунії увійшли царські війська Россійської Імперії. Румунські золотовалютні запаси лежали в Пєтроґраді.

Розпад Россійської Імперії не залишив Румунам вибору: вони підписали мир з Німеччиною, і лише вхід у Бессарабію рятував Румунію від національної катастрофи.

Численні склади зброї та військового майна колишнього румунського фронту охоронялися рештками россійсько-імперської армії, і саме на це майно претендувала зараз Україна.

До цього дипломатичний досвід 36-річного офіцера Миколи Ґалаґана обмежувався лише нетривалою місією на Кубань у 1917-му, коли Центральна Рада спробувала спільно з дончаками та кубанцями створити федеративний уряд на противагу большевикам. Аґресія "красних" швидко поховала ту ініціятиву.

За інструкціями новопризначений посол прибув до міністра закордонних справ УНР. Але 27-річний глава МЗС Микола Любинський не зміг сказати чогось конкретного. Обіцяв надіслати їх пізніше та порадив взяти із собою… книгу львівського професора Степана Рудницького “Ukraina, Land und Volk”, яка була видана німецькою мовою для європейців у 1914 році. Вочевидь, за задумом міністра, Ґалаґан мав розповсюджувати цю друковану презентацію в Румунії.

Ще більше дипломата спантеличило спілкування з головою Ради Міністрів. Тут перший день “румунської кар’єри” Ґалаґана міг стати й останнім. 33-річний прем’єр Всеволод Голубович не сказав нічого виразного, а про військове майно на мільярди рублів у Бессарабії, скоріш за все, вперше чув.
Натомість Голубович почав говорити про домагання “справедливого” кордону між УНР та Румунським Королівством.

Етноґрафічна мапа Бессарабії 1907 року — клікабельна
Видана в Россійській Імперії 1907 року за даними В.Бутовича мапа етнічного розподілу сільських теренів Бессарабії (нинішня Молдова та прилеглі терени України й Румунії).
Блакитний колір — Румуни (Молдавани), світло-рожевий — Українці, світло-блакитний — Німці,
зелений — Болгари, коричневий — Ґаґаузи, жовтий — Гебреї, помаранчевий — Роми,
світло-сірий — Албанці, сірий — Поляки, світло-помаранчевий — Французи,
темно-рожевий — москвини (москалі, "россіянє", в леґенді мапи позначені як "вєлікороссы").

Керівник уряду проводив кордон по етноґрафічній мапі Бессарабії.
“Його палець виводив якусь таку фантастичну плутанину, що мій терпець урвався і я порадив шукати іншого оборонця його дивовижних проєктів”, — згадує Ґалаґан.

“В Бессарабії населення помішане, тому проєктовані державні границі скидались на якісь торочки на кінці рушника”

“На мою заяву зреагував Любинський. Він казав, що накреслювані границі є не більше ніж особисті міркування Голубовича, з якими трудно погодитись”, — додає дипломат.

Авжеж, Всеволод Голубович, який очолював уряд УНР із кінця січня до кінця квітня 1918 року, був дивним прем’єром та не мав авторитету навіть серед підлеглих (згодом його ув’язнювали і Німці — за участь у викраденні банкіра Абрама Доброго, і россіяни та большевики).

Їдка іронія долі полягає в тому, що Голубович, мабуть, був найбільшим “молдованином” у керівництві Української Народньої Республіки, адже народився в селі Молдавка сусідньої з Бессарабією Подільської губернії.

Напруження Миколи Ґалаґана зняла бесіда з Михайлом Грушевським у його кабінеті голови Центральної Ради. Професор-історик дав послу багато порад та пояснив, які контраргументи з приводу “бессарабського питання” наводити в Яссах (на той момент це місто на межі з Бессарабією було фактичною столицею Румунії, бо Бухарест був окупований Німцями).

У потязі Ґалаґан уже мав перелік Українців, які йому допомогли б у Румунії.

Понтонний міст між Тирасполем та Бендерами

“Хабар” від старовірів за приєднання до України

Прибувши в Тирасполь (тоді — повітовий центр Херсонської губернії), Микола Ґалаґан дізнається, що пряме залізничне сполучення між берегами Дністра не здійснюється, оскільки українські залізничники побоюються, що румуни можуть “віджати” потяги та вагони.
Переправу через річку посол чекав ледве не цілий день.

У Бендерах ледве вдалося сісти на потяг до Ясс. Звістка про українського посла вже облетіла околиці, і в потязі Ґалаґан змушений був дати автограф упертому пасажирові-москвину, котрий колекціонував розписи відомих осіб.
— Я обыкновенный смертный, — відхрещувався дипломат.
— Вы теперь стали исторической личностью. Вы — первый посланник независимой Украины в Румынии, — тараторив колекціонер, добиваючись свого.

Бессарабські реалії відкрилися Миколі Ґалаґану в Кишиневі (або румунською — Чішінеу), де він затримався на кілька днів.

Тут уже дислокувалися військові частини колишнього румунського фронту. Охорону складів продовольства, техніки та зброї здійснювали виключно Українці. Їх підтримувала віра у свою Державу, яка допоможе якось вивезти ці сотні тонн добра через Дністер.

Військові-москалі здавали свої склади Румунам і вешталися по місту. Конкуренція за склади між Українцями та Румунами ставала все гострішою.

Військові та місцева українська інтеліґенція, присутня в органах влади, була тим голосом із Бессарабського краю, на який орієнтувався Київ.

Український Клюб у Чішінеу запросив Ґалаґана на вечір, але посла завчасно попередили, що публічні розмови про політику стануть відомі Румунам.

Дипломат почав переконуватися в тому, що “бессарабське питання” має перспективи для УНР, адже фактична румунська окупація Бессарабії відвернула від офіційного уряду Румунії не лише Українців, а й деяких Молдаван (Румун за фактичним походженням).
Місцеві ж москалі сподівалися, що Україна приєднає Бессарабію та після повалення Сов’єтів знову об’єднається "с єдіной нєдєлімой Россієй".

Мітинг у Чішінеу

Позицію москалів підкреслив яскравий візит до посла Ґалаґана кількох старовірів-липован із гирла Дунаю (ця громада й досі живе у Вилковому на півдні Одещини). Старі рибалки, щойно довідавшись про українського посла в Чішінеу, вже на ранок наступного дня стукали до нього у двері та прохали “батюшку і блаґородіє” не допустити приєднання краю до Румунії.
“Похлопочі за нас… Прісоєдіні к Украінє!” — і для підсилення прохання презентували півтора фунти чорної ікри.
“Да развє мыслімо такоґо чєловєка фунтом ікры подкупіть, — відповідали вони на відмову Ґалаґана. — Старой мы вєры. Нє обідь нас… От чєстноґо труда своєґо подношеніє. Прімі, батюшка”.

Із презентом розібрався помічник посла — Ґалаґан у спогадах не уточнив, як саме. Натомість дипломат замислився, що ж такого відбувалося в краї, коли навіть звичайні рибалки, тільки-но зачувши про випадкову зупинку посланця Києва, миттєво спорядити до нього “посольство”.

Голова Сфатул Церію, лідер МДР Іон Інкулец

Холодний прийом у Румунії та спроби міждержавних “корупційних схем”

Голова уряду Молдавської Республіки Йон Інкулец, зі спогадів Ґалаґана, навчався з ним в одному виші й мав спільних знайомих. Проте теплого спілкування не вийшло. Молдавський лідер стояв на невідворотності об’єднання з Румунією і заявляв, що в Українців у Великій Румунії будуть усі громадянські та культурні права.

В Яссах Микола Ґалаґан познайомився зі штабс-капітаном Корнелієм Чоботаренком (Чеботаренком), який вів справи румунського фронту. Палкий прихильник України, той виклав детальний облік усього військового майна включно із солідним автопарком, автомайстернею та запасами палива.

Чоботаренко швидко допоміг набрати із місцевих Українців штат першого українського посольства в Румунії, організував “офіс” із друкарськими машинами, телефоном, автотранспортом та пропонував до послуг скарбницю фронту.

Від останнього Ґалаґан відмовився, сподіваючись утримати місію на видані в Києві 25 тисяч карбованців.

Почалося спілкування з румунськими колами. Спочатку відбулася зустріч з помічником держсекретаря. Той натякнув, що Румунія не поспішає визнавати Українську Народню Республіку, оскільки її визнали не всі великі держави (Франція, Італія, Британія), відтак про авдієнцію у Короля Фердинанда І поки що не може бути й мови.

Король Румунії (1914-1927) Фердинанд І із династії Гоґенцоллернів-Зиґмарінґенів

Держсекретар дав зрозуміти, що в Яссах визнають “небезпідствними” претензії України на майно колишньої россійсько-імперської армії, визнають УНР де-факто та надають українській місії помешкання із правом екстериторіальності.

“Чоботаренко може розмістити В нашій квартирі хоч усі свої автомобілі”, – запише Ґалаґан жартома, оглядаючи шестикімнатну квартиру.

Голова уряду Румунії у 1918 році, консерватор Александру Марґіломан

Розмова із прем’єром Румунії Александру Марґіломаном була більш плідною та показово ввічливою. Вони обговорили “хотинське питання” — а на клаптик землі в районі міста Хотин з огляду на стратегічне значення переправи через Дністер впродовж 1917-1918 років претендували Україна, Молдова та Румунія, хоча на той час він контролювався Австро-Угорщиною.

Марґіломан визнав, що в Хотинському повіті переважають Українці, а на півдні Бессарабії (в Кілійському та Акерманському) — Українці та Болгари.

Хотин 1918 року: краєвид на фортецю і Дністер

Румунія буде прислухатися до їхньої думки, сказав Марґіломан, і побажав, щоб і на іншому березі Дністра прислухалися до думки Молдаван із Тирасполя чи Рибниці.

Голова румунського уряду відкидав тези про невдоволення румунськими порядками в Бессарабії, але Ґалаґан стверджував, що має документальні свідчення протилежного (численні письмові звернення місцевих громад), і він за бажанням Києва дасть їм хід.

Забігаючи наперед, скажемо, що коли український дипломат виїде в Київ, “невідомі” нападуть на українське посольство і ці документи зникнуть.

Місто Ясси, 1918 рік

Український дипломат швидко вливався в життя місцевого політичного істеблішменту. Уже через кілька днів лідер однієї парламентської партії запропонував Миколі Ґалаґану попрацювати на кілька місцевих фірм (імовірно, йшлося про поставку товарів в Україну), але посол ввічливо відмовився.

20 квітня 1918 року з Києва прийшли чіткі інструкції.
Уряд УНР схилявся до того, щоб розділити колишню Бессарабську губернію. Посол мав добиватися прилучення Хотинського повіту до України, а в Бессарабському Причорномор’ї організувати плебісцит (явно небажаний для Румунії, чиє чорноморське узбережжя контролював Четвертний Союз).

Нова лінія гіпотетичного кордону УНР здавалася дипломату не зовсім реальною, але була більш перспективною, ніж “торочки”, окреслені Голубовичем.

Посол виклав ці домагання уряду та вирішив їхати в Київ, із яким усе більше обривався зв’язок.

Одразу після Великодня, 6.V.1918, в Тирасполі Микола Ґалаґан довідався про гетьманський переворот у Києві та вирішив скласти із себе повноваження.

Його Ясновельможність пан Гетьман України Павло Скоропадський

Гетьман починає економічну війну

Політика гетьманського уряду кардинально відрізнялася від політики соціялістичного уряду УНР. У Ясси не відправляли посла — із невеликими задачами порався той же Корнелій Чоботаренко.

Гетьман Павло Скоропадський з урядом не визнавав “возз’єднання” Молдови та Румунії, а 11.V.1918 Міністерство торгу та промисловості Української Держави ввело повну заборону на переміщення будь-яких товарів через Дністер.

Постанова уряду УД про ембарґо. Газета “Державний вісник”

5.VІ.1918 Київ відправив дипльоматичну ноту, в якій однозначно вказувалося: “Бессарабія — це Україна”.
Ясси відповіли обширною дискусією та побажаннями владнати ситуацію.

У відповідь гетьманські міністри зосередилася на підготовці вивезення військового майна з підкотрольної Румунії території та вивезення румунського майна з України. На військові склади в Румунії з Києва відбула спецкомісія із 30 осіб та з фінансуванням у 107 тисяч карбованців. У гетьманському палаці вважали, що ескалація та торгова війна більше вдарить по Румунії, яка й так мала вкрай мало економічних партнерів.

Улітку така політика принесла перші плоди. В Україну потягнулися бессарабські підприємці та громадські діячі. Підприємці прагнули до персонального обходу ембарґо, а місцеві активісти доносили інформацію про кричущу економічну та соціально-політичну ситуацію в Бессарабії. Говорилося навіть про те, що одна-єдина українська дивізія може без проблем вирішити “Бессарабське питання”.

ОДНА-ЄДИНА УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ МОЖЕ БЕЗ ПРОБЛЕМ ВИРІШИТИ “БЕССАРАБСЬКЕ ПИТАННЯ”

Втім, такої дивізії Україна ще не мала.
У сусідніх із Бессарабією Подільській та Херсонській губерніях тільки формувалися корпуси гетьманської армії. Безпосередньо біля Дністра, в Тирасполі, стояв лише піхотний полк.

Дмитро Дорошенко — міністр закордонних справ в уряді Гетьмана Скоропадського

За спогадами міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, українська адміністрація почала працювати з елітами Бессарабії.

Як спадкоємиця Россійської Імперії, Українська Держава платила зарплатню тим судовим чинам, які не присягали румунському Королю. Місцеві підприємці-винороби отримували за пільговими цінами важливий для них український цукор, окремі громадські діячі теж мали фінансування з Києва.

У вересні, потрапивши в скруту, румунський уряд із Ясс надсилає в Київ спецпредставника Константіна Концеску.

Той приїздить з офіційним визнанням Румунією Української Держави та намагається укласти торгівельну угоду, сподіваючись на поставки в Румунію хліба та цукру, а взамін обіцяючи вино із Бессарабії за пільговими цінами (Україна його вже мала) та великі об’єми бензину.

Дорошенко ставив таку угоду на сміх: “Києву обіцяють те, що і так по праву належить йому (вино)”, а щодо бензину, то було відомо, що Румунія не контролює власні нафтові родовища.

Концеску заявив, що Ясси готові навіть заборонити в Румунії приватний автотранспорт, аби тільки постачати в Україну бензин!

Київ почав переговори, але більше не для економічної угоди, а через те, що визнання України Румунією, яка мала зв’язки з Антантою, могло допомогти Скоропадському отримати офіційне визнання у Франції та Британії.

“Бессарабське питання” було поставлене на паузу — в Києві чекали формування на весну 1919 року власної армії, яка могла б вирішити проблему силою.

Втім, водночас у Ясси, вперше після Ґалаґана, в жовтні виїхав офіційний представник України — Володислав Дашкевич-Горбацький, який був начальником штабу Гетьмана.

Гетьман України Павло Скоропадський (у центрі), прем’єр-міністр Федір Лизогуб (ліворуч)
та начальник особистого штабу гетьмана Володислав Дашкевич-Горбацький (праворуч)

Про вагомість такого призначення свідчило те, що уродженець Обухова Дашкевич-Горбацький у травні був в.о. військового міністра УД, а у квітні-липні — начальником особистого штабу Гетьмана України. У червні особиста охорона Скоропадського на Софіївській площі складала присягу Гетьманові за присутності свого керівника, генерального хорунжого Дашкевича-Горбацького.

І ось із жовтня колишній генерал-майор россійської армії Дашкевич-Горбацький став головою надзвичайної місії Української Держави в Румунії.

Однак падіння режиму Скоропадського та друга совєтсько-українська війна знову кардинально змінила ситуацію.

Румунські кулеметники

Румунський контрудар, криваві повстання
та втручання большевиків

Румунія відразу скористалася черговим колапсом Української Державності та поразкою Четвертного Союзу.
11.ХІ.1918, в останній день Першої Світової війни, Ясси оголосили війну Німеччині та її союзникам, перейшли у стан держав-переможців та удвічі збільшили територію Королівства за рахунок Угорщини й Болгарії.

Уряд повернувся в Букурешт (Бухарест), а взимку ліквідував Молдавську Демократичну Республіку, увівши пряме правління та ще гострішу цензуру й заборону на мітинги і демонстрації.

Услід за відступаючими австрійськими військами Румуни нарешті зайняли такий бажаний Хотинський повіт і розв’язали терор проти місцевого населення.

Хотин, 1918 рік

Уже за кілька днів українські селяни взялися за зброю, сокири та вила. Зброєю їм підсобляли з українського Поділля. Є інформація, що повстання підсилив навіть петлюрівський бронепотяг.

Командира румунської дивізії, яка увійшла у край, було схоплено і повішено на мості через Дністер. Повстання перекинулось углиб Бессарабії.

У відповідь румунські війська розстрілювали повсталі українські села з артилерії та кидали на придушення виступу додаткові війська.

За місяць виступ “Хотинської директорії” на чолі з М. Лискуном потонув у крові…
Причому офіційна УНР так і не втрутилася в події на боці повстанців своєю військовою силою. Адже існувала угода Румунії з УНР: в обмін на визнання Бессарабії румунською, Бухарест постачав українській армії зброю, амуніцію та ліки. Українські війська якраз опинилися в оточенні між "бєлыми", "красными" та поляками.

Пам’ятник учасникам Хотинського повстання в м. Хотин (автори – В. Борисенко, В. Подільський), встановлений Сов’єтами у 1977 році.
В "совєтской історіоґрафії" (вибачте) цей антирумунський виступ трактували як "соціальний селянський".

Згодом Румуни ще раз скористаються зі слабкості українських сил — за угодою із поляками, у травні 1919 року вони окупують Покуття — тил Галицької армії, яка воювала за незалежність Західноукраїнської республіки.

Після цих подій антирумунські повстання в Бессарабії будуть вчиняти вже большевики — в тому ж 1919 році в Бендерах та пізніше в Татарбунарах.

Що цікаво, в той час Микола Ґалаґан був послом УНР уже в Мадярщині і на вулицях Будапешта зустрівся зі старим знайомим Корнієм Чоботаренком, який при Гетьмані виконував обов’язки генконсула в Румунії.
Зі спогадів Ґалаґана, військове майно в Румунії було задешево розпродане Чоботаренком румунським компаніям, 40% виручки дісталося посередникам.
Сам військовий аташе надалі бідуватиме, вестиме напівзаконну діяльність, захворіє на туберкульоз та помре у Відні у 1921 році.

Післямова: що сталося зі “спірною” Бессарабією

28 жовтня 1920 року країни Антанти (Велика Британія, Франція, Італія та Японія) підписали з Королівством Румунія “Бессарабський протокол”, який віддав Бессарабію Румунії.
США зайняли окрему позицію, відмовившись підписувати Бессарабський протокол як такий, що суперечить міжнародному праву.

При цьому в 1924—1940 роках на території совєтського квазіутворення “Української Соціалістичної Совєтської Республіки” було утворено внутрішнє "автономне" квазіутворення “Молдавська Автономна ССР” (із претензіями совєтського окупаційного режиму на контроль над Бессарабією, розташованою через Дністер).

1940 року внаслідок совєтсько-нацистського пакту Молотова-Ріббентропа Бессарабію передали до квазіутворення “СССР”.

Південну Бессарабію (Акерманський та Ізмаїльський повіти) та Північну Бессарабію (Хотинський повіт) приєднали до “Української ССР”, а решту (сучасна Республіка Молдова) було об’єднано з “Молдавською АССР” i перетворено на нову "союзну республіку" — “Молдавську ССР”. Водночас деякі райони колишньої “Молдавської АССР” (зокрема її столиця, місто Балта) залишили за “УССР”.

Під час ІІ Світової війни Бессарабію зайняли румунські війська маршала Антонеску та перетворили на губернаторство Бессарабія, яке проіснувало до серпня 1944 року. Після чого, приєднане Совєтською армією, воно знову увійшла до складу “СССР” із відновленням на цих землях адміністративного поділу 1940 року ("Молдавська ССР", Ізмаїльська область і частина Чернівецької області “УССР”).

Після падіння "СССР" адміністративний поділ колишньої Бессарабії між Україною та Молдовою зберігся.

Румунська поштова марка 1993 року із включеною територією Молдови та Хотином

При цьому значна частина населення Молдови виступає за нове об’єднання з Румунією.

А колишні землі УНР та "УССР" на лівому березі Дністра, заселені переважно етнічними Українцями й москалями (нинішнє Придністров’я з Тирасполем та Рибницею) — зберігають совєтський менталітет, орієнтуються на Москву та контролюються самопроголошеним невизнаним квазіутворенням “Пріднєстровская Молдавская Рєспубліка”. При цьому, є парадокс: “ПМР” проголосила "нєзавісімость" на рік раніше падіння "СССР"! Також “ПМР” охоплює деякі райони колишньої Бессарабії на правому березі Дністра, зокрема місто Бендери.
Після війни 1992 року у квазіутворення “ПМР” залишаються російські війська, які формально вважаються “міротворцамі”.