Український “Zeppelin”,
збитий поляками над Сілезією 2.VIII.1919,
знайдено через 100 років?

 
2 серпня 1919 року український літак “Zeppelin-Staaken” (R-71/18), яким з Німеччини до України доставлялись надруковані українські гривні, німецькі марки, цінні папери й дипльоматична пошта та документація, повертався до України, й цим бортом з ганебної Паризької мирної конференції поспішав додому побачити новонародженого сина український дипломат Дмитро Вітовський з вірним ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом. Але на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) близько 10-ї ранку 2.VIII.1919 український літак обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…
Український дипломат Дмитро Вітовський, його ад'ютант та екіпаж літака на чолі з лейтенантом Олерау — всі загинули… Цінний вантаж і такі необхідні для України гроші у великому розмірі теж згоріли…
100 років поспіль Польща категорично не визнає своєї провини й причетності до збиття літака з цінним вантажем та до вбивства українського дипломата, який відстоював дипломатичне визнання Незалежності України на ганебній Паризькій мирній конференції у Версалі.
100-ті роковини загибелі Дмитра Вітовського проминули 2019 року…

Аж раптом, польські пошуковики у польських ЗМІ заявили, що знайшли рештки українського літака…

Український біплан “Zeppelin-Staaken” (R-70/18)
(малюнок-реконструкція, кольори Прапору невірно вказані перевернутими)

Пошукова група "Śląska Grupa Eksploracyjna" оголосила про знайдені рештки збитого 100 років тому українського “Цеппеліну” на околицях Ратибору. Хто зна, що саме спонукало польських пошуковиків розпочати пошуки, можливо, жага знайти скарби золотих та срібних монет в уламках "обтяженого золотом літака"? Сумнівно, що пошуки велись з благородною метою встановити нарешті правду про збитий поляками український дипломатичний літак…

Отже, польське англомовне видання «The First News» публікує матеріял під назвою "100 years after disappearing, remains of Zeppelin aircraft ‘laden with gold’ found at crash site in Silesia" ("Через 100 років після зникнення рештки літака “Цеппелін”, ‘обтяжені золотом’, знайдені на місці катастрофи в Сілезії").
Почитаймо переклад того, що пишуть поляки.

Судно було величезним п’ятимоторним біпланом, великим, як літаючі фортеці часів Другої Світової війни.

Через 100 років після зникнення рештки літака “Цеппелін”, ‘обтяжені золотом’, знайдені на місці катастрофи в Сілезії

Німецький літак “Zeppelin-Staaken”, який перевозив мішки з грошима та золотом на таємну місію до новоспеченої Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), був знайдений після зникнення трохи більше 100 років тому в Сілезії на південному заході Польщі.

Описане як перша в Світі повітряна катастрофа в Центральній Європі, розташування місця катастрофи залишалося загадкою до початку цього місяця, коли група місцевих дослідників виявила залишки літака в лісі поблизу Рацибужа (польська назва Ратибора).

На момент його зникнення Україна вела боротьбу з більшовиками, намагаючись створити нову державу. Німецький Райх став Веймарською Республікою, Польща нещодавно проголосила свою незалежність після 123 років, і в Польщі мало розпочатися перше сілезьке повстання.

"Цеппелін перевозив українські банкноти, надруковані в Німеччині, а також золоті та срібні монети для нової держави Західньо-Української Народньої Республіки." — так підписують поляки цю світлину.

4 серпня 1919 року “Zeppelin-Staaken” вилетів з Бреслау, але так і не прибув до місця призначення у Кам'янець-Подільський в Україні.
[Насправді, 2 серпня 1919 року — цю дату збиття українського дипломатичного літака було доведено українськими істориками на 100-річчя загибелі Дмитра Вітовського, завдяки ретельному розшуку в архівах. 4 серпня 1919 року поляки збили ще один український “Цеппелін” на цьому ж місці, поблизу Ратибора! За розбіжності у датах воліють чіплятись польські "історики" у спробах маніпулювати й доводити, що літаки "самі падали"! Уявляєте, один за одним, в одному місці біля польського кордону падали чомусь виключно українські дипломатичні літаки з грошима!]
примітка — «Порохівниця»

Судно було величезним п’ятимоторним біпланом, великим, як літаючі фортеці часів Другої Світової війни. Біплан перевозив українські банкноти, надруковані в Німеччині, а також золоті та срібні монети для нової держави ЗУНР.

Вантаж банкнот і монет мав важливе значення для існування нової держави, її нормального функціонування та боротьби за свою Незалежність.

Екіпаж із 5 чоловік на чолі з лейтенантом Олерау були Німцями, і, незважаючи на молодий вік, всі вони були досвідченими льотчиками.

Газетні звіти того часу показують, що місцеві жителі чули вибух. Один з пілотів вискочив з кабіни, але його парашут не відкрився, і він загинув, впавши на землю.

Інші повідомлення стверджують, що екіпаж скидав за борт скрині, повні свіжодрукованих українських банкнот, і мішки із золотими та срібними монетами, можливо, у відчайдушній спробі утримати судно в повітрі.

Коли літак розбився, всі пасажири та екіпаж загинули, а причини аварії залишились загадкою.

На архівних кадрах Райхсверу (Bundesarchiv) зафіксовано підготовку до вильоту борту “Zeppelin-Staaken” (R-71/18)

Екіпаж із 5 чоловік (на чолі з лейтенантом Олерау) були Німцями, і, незважаючи на молодий вік, всі вони були досвідченими льотчиками. Деякі з них приймали участь в бомбардувальних рейдах над Францією та Великобританією під час Великої Війни.

На борту також були двоє українських пасажирів. Одним з них був Дмитро Вітовський, український офіцер, який був командиром українського повстання у Львові в листопаді 1918 року проти поляків. Він брав участь у Паризькій мирній конференції у Версалі та був прихильником мирного примирення Західної України з Польщею.

Газетні звіти свідчать про те, що літак, можливо, було збито, і серед істориків існують припущення, що відповідальність за це, можливо, мали сілезькі повстанці, які хотіли, щоб Сілезія приєдналася до нової держави Польщі.
[Доволі сміливе припущення для польського англомовного видання «The First News», враховуючи нинішнє польське законодавство щодо "заперечення польської історії".
Проте, український дипломатичний літак збили польські прикордонники, а не якісь міфічні "сілезькі повстанці".]
примітка — «Порохівниця»

2.VIII.1919 “Zeppelin-Staaken” вилетів з німецького Бреслау, але так і не прибув до місця призначення у Кам'янець-Подільський в Україні.

На той час українська валюта мала незначну вартість, а золоті та срібні німецькі марки мали велику цінність, і це дозволило б "сілезькім повстанцям" продовжувати діяльність.

Коли літак розбився, цей терен (Верхня Сілезія і Ратибор) був частиною Німеччини. Тому приїхали німецькі чиновники та забрали тіла екіпажу і двох українських пасажирів, а також частини літака, що залишились.

Уламки літака “Zeppelin-Staaken” (борт № R.71/18) після падіння…

З роками знання про місце катастрофи зникали з пам’яті. З плином часу ділянку покривав килим зелені, повністю приховуючи рани, які палаючий літак випалив у землі.

Коріння дерев зібралися навколо залишків фюзеляжу, розбивши його на дрібні шматочки і витягнувши всю історію події під землю.

Здавалося, аварія назавжди залишиться лише виноскою у місцевій історії. Це було до тих пір, поки пристрасний краєзнавець Генрік Поставка кілька років тому не опублікував у місцевій пресі статті з подробицями того, де, на його думку, сталася катастрофа.

Зараз дослідники з Сілезької дослідницької групи ("Śląska Grupa Eksploracyjna") знайшли місце із залишками судна з написом “Zeppelin-Werke GmbH Staaken”, що є безперечним доказом того, що вони знайшли місце катастрофи.

Маркувальний шильд “Zeppelin-Werke GmbH Staaken”,
знайдений пошуковиками "Śląska Grupa Eksploracyjna"

Пьотр Конарскі з Сілезької розвідувальної групи сказав «The First News»:

“— Хоча місце пошуку вимірювалося у 70 гектарів, ми знали зі статей Поставки та з багатьох досліджень в архівах більш-менш, де це сталося. Нам вдалося звузити це, тому крок за кроком ми методично досліджували кожну частину лісу. Зрештою, на вершині невеликого пагорба ми виявили залишки розплавленого алюмінію, тому знали, що опинились у правильному місці.
Тоді нам випав "джек-пот". Ми знайшли ґудзик з кириличними літерами. Потім, незабаром після того, ми відкопали пластини з масляного бака та компаса.
Тоді ми зрозуміли, що знайшли “Цеппелін”.

Розплавлені рештки, знайдені пошуковиками "Śląska Grupa Eksploracyjna"

Ґудзик, знайдений пошуковиками "Śląska Grupa Eksploracyjna".

За словами Конарського, ґудзик майже напевно належала одному з українських пасажирів. Тим часом на одній з табличок напис “Zeppelin-Werke GmbH Staaken”, що є безперечним доказом того, що вони знайшли місце катастрофи.

Хоча місце катастрофи зараз знайдено, таємниці залишаються. Що стало причиною аварії та що сталося з цінностями на борту? Чи були якось задіяні "сілезькі повстанці" в околицях?

Одна дражлива підказка виявилася несподівано під час обшуку. Конарський розповів, що коли вони працювали на місці, до них підійшов чоловік, який сказав, що (ніби-то) він онук сілезького повстанця.
Він заявив, що під час катастрофи на місці падіння (ніби-то) був його дідусь та зміг вкрасти собі кілька срібних монет.

Зараз пошукова група "Śląska Grupa Eksploracyjna" планує ретельніше здійснити пошук на місці та, нарешті, встановити пам’ятну дошку.

Залишки літака, швидше за все, будуть виставлені в місцевому музеї.

© «The First News» — © Stuart Dowell

Що ж…
Поляки ще ті майстри зі створення різних "сенсацій", але час покаже, чи це дійсно знайшли залишки літака, у якому загинув Дмитро Вітовський…
Бо як нижче у цьому матеріялі з'ясується, поблизу Ратибору з різницею у два дні було збито 2 “Zeppelin-Staaken” — R-XIVa № R-71/18 і R-VI № R-39/16.
1 — “Zeppelin-Staaken” R-XIVa № R-71/18 — було збито 2.VIII.1919.
2 — “Zeppelin-Staaken” R-VI № R-39/16 — було збито 4.VIII.1919.
Який з них знайшли польські пошуковики?

П'ятимоторний літак “Zeppelin-Staaken” R.XIVa на летовищі у Кам'янці-Подільському

"Соупадєнія"? Які цікаві збіги!

Варто звернути увагу на цікаву деталь щодо "сілезьких повстанців".
100 років поспіль Польща категорично не визнає своєї провини й причетності до збиття літака з цінним вантажем та до вбивства українського дипломата, який відстоював дипломатичне визнання Незалежності України у Версалі на ганебній Паризькій мирній конференції. Натомість, обережно висловлюється теза про те, що літак, буцім-то, могли збити "сілезькі повстанці".
Це нагадує ситуацію зі збиттям пасажирського авіалайнера MH-17 у 2014 році — збили війська РФ установкою "Бук-М-1", котру привезли з Курска саме для цієї мети, але спихують на "донбасскіх повстанцев".

Власне, й сам метод застосування "сілезьких повстанців" в 1919 році теж потребує звернути увагу. Метод ведення гібридних війн з так званими "повстанцамі" та квазіреспубліками з 1918 року застосовується тільки москалями. Та, схоже, поляків надихнули чисельні совєтські квазіутворення на теренах України, створювані Совєтами для окупації теренів України. І, схоже, цю ж методу Польща вперше застосувала щодо німецької Сілезії.
Справа в тому, що після програшу І Світової війни Німеччина опинилась у вкрай скрутному становищі — держави Антанти на правах переможців безсоромно грабували Німеччину, обкладену контрибуціями буквально на століття вперед, вивозячи увесь індустріальний потенціял програвшої країни. Проте, ніхто не зазіхав на терени Німеччини, окрім Франції і Польщі! Франція, звісно ж, першочергово "повернула" собі "ісконно французькі" Ельзас і Лотаринґію (де чомусь вся топоніміка виключно німецька до наших днів, включно зі Страсбургом), а Польща ласо облизувалась на індустріально розвинуту Сілезію та морський порт Данциґ. Ось тільки була одна невеличка "прикрість" — Німці там мешкали, причому, майже 100% Німці! Бо це споконвіку німецькі землі! Проте, у прикордонні Горішньої Сілезії трішечки було й поляків, змішані серед корінного німецького населення. Й тому у Версалі на тій самій ганебній Паризькій мирній конференції, вважаючи що це "свято роздачі земель і слонів", Польща почала вимагати щоб їй "віддали" Данциґ, ледь не всю Померанію і Сілезію та половину Ост-Прусії! Поляки скромністю не страждали, як ми знаємо. Щоправда, що робити з корінними Німцями, поляки не знали, бо все ж Німців вони боялись, на відміну від Українців, Білорусів і Литвинів, яких вважали "неісторичними народами, що не мають права на державність".

"Перша скрипка Європи" Франція, котра робила ставку на Польщу як на майбутній плацдарм зі сходу Німеччини, оголосила Польщу своєю "фавориткою" і всіляко догоджала. З мовчазної згоди Антанти, Галичину і Волинь пообіцяли одразу віддати Польщі, половину Литви і Білорусі також, а ось щодо теренів Німеччини вирішили діяти обережніше. Тому, оголосили "плебісцит і референдум", мовляв, якщо більшість населення Верхньої Сілезії та решти "спірних" земель захочуть до складу Польщі, то так воно й буде.
Ну а щоб створити видимість "народного протесту", Польща, озирнувшись на досвід Совєтів, розбурхала "сілезьке повстання"!

Щоправда, виникає питання стосовно збиття українського “Цеппеліну”.
Навряд чи Польща озброювала "сілезьких повстанців" так добре, щоби вони могли збити гігантський на той час літак! Звісно, "сілезькі повстанці" вештались по прикордонню з обох боків, особливо навколо Ратибору. Проте, звичайною рушницею такий літак не збити. Отже, збивали більш потужною зброєю, якщо літак одразу ж вибухнув, і збивали український дипломатичний літак саме польські прикордонники або ж польські війська, бо чудово знали, що це за літак, який на борту вантаж, і які на борту пасажири.
Адже не дарма, за дивним "соупадєнієм", один за одним, в одному місці біля польського кордону падали чомусь виключно українські дипломатичні літаки з цінним вантажем надрукованої української валюти, німецькою грошовою допомогою та медикаментами для Армії УНР.

Польща цілком свідомо збивала український дипломатичний літак, переслідуючи дві мети: не допустити прибуття коштів в Україну і з помсти вбити українського дипломата, який заважав Польщі в окупації Галичини і Волині. 1 листопада 1918 року Польща розв'язала війну проти Західньо-Української Народньої Республіки з метою окупації Галичини і Волині, й тому Польща діяла як підступний аґресор і загарбник, використовуючи совєтські терористичні методи.

Причому, після збиття 2.VIII.1919 літака, у якому загинув Вітовський, не відповівши за цей акт аґресії, Польща почала збивати всі підряд українські дипломатичні літаки!
Вже 24.VIII.1919 зазнав катастрофи й упав в м. Раудені інший літак, а гроші, що були на його борту, згоріли. 8.Х.1919 один з літаків, що вже повертався з Кам’янця-Подільського, упав і розбився над територією Польщі.
25.Х.1919 поблизу Кракова польськими жовнірами "із озорства" було збито один з таких літаків. Всі пасажири і пілоти загинули, гроші ж невдовзі таки було повернуто українському урядові…
“Zeppelin-Staaken” (R-70/18), повертаючись із Кам’янця-Подільського до Берліна, був заарештований французами.
“Zeppelin-Staaken” (R-69/D.129), який перевозив гроші для українського уряду, вирішив від гріха подалі облетіти терени Польщі, попрямував курсом південніше, через Буковину, але не дотягнув до Дністра і мусів зробити аварійну посадку на терені Буковини, окупованій Румунією, де і літак, і кошти уряду УНР були заарештовані вже румунами!
Якщо врахувати, що уряд УНР замовив у Німеччини 3,5 мільярди гривень, то зафрахтовані німецькі літаки, які виконували роль дипломатичних поштових, трохи менше двох третин надрукованої в Німеччині суми української валюти не перевезли.
Докладніше про це нижче у дослідженні.

Звідки взялись “Цеппеліни” для України?

Розібратись у цьому питанні нам допоможе завідувач кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного пан Андрій Харук.

У липні 1919-го на летовищі у Кам'янці-Подільському з'явились незвичні гості: дво- і п'ятимоторні літаки з німецькою цивільною реєстрацією. Так почала роботу повітряна лінія, яка сполучила Україну з Німеччиною. На той час повітряне сполучення було чи не єдиним способом зв'язку із Західною Європою.

Влітку 1919-го воєнно-політичне становище Української Народньої Республіки було складним. Відбиваючи атаки большевиків, Українці мусили одночасно вести бойові дії проти Польщі. Ще один сусід — Румунія — дотримувалась позиції недружнього нейтралітету. За таких обставин чи не єдиним способом зв'язку з Західною Європою було повітряне сполучення.

Перші повітряні лінії на території України з'явились ще у 1918-му. Головним їхнім завданням було забезпечення комунікації між частинами окупаційних військ. Скажімо, з 20 березня 1918-го працювала австро-угорська регулярна авіапоштова лінія Відень—Краків—Львів—Київ. Мережу повітряних ліній створили і німецькі війська. Як опорний пункт повітряних комунікацій вони використовували Берестя (Брест-Литовськ). Намагались налагодити повітряне сполучення і українські уряди Центральної Ради та гетьмана П.Скоропадського, однак без особливого успіху. Зрештою, не було в ті часи й гострої потреби розвивати такий екзотичний засіб комунікації. А ось за часів Директорії повітряний транспорт став життєво необхідним. Він мав забезпечити функціонування закордонних дипломатичних місій УНР, а також доставку в Україну найбільш необхідних вантажів — наприклад, медикаментів чи банкнот.

Нечисленна військова авіація УНР нездатна була в повному обсязі реалізувати завдання повітряного сполучення. Тому український уряд вдався до послуг німецької спілки “Дойче Люфт-Рідерай” (“Deutsche Luft-Reederei GmBH” — “DLR”, буквальний переклад — "Німецька повітроплавна компанія"). Фірма ця була утворена ще у травні 1918-го, а її першим завданням мало стати налагодження повітряного сполучення з нейтральною Швецією. Для цього планувалось використовувати переобладнані військові аероплани, у тому числі і виведені з фронту чотири- і п'ятимоторні літаки-гіганти — “Різенфлюґцойґ” (“Riеsenflugzeug”), створені фірмою “Цеппелін-Штаакен” (“Zeppelin-Staaken”). Реалізувати "шведський" проект до завершення Першої Світової війни не встигли, але “DLR” продовжила роботу. Вже 5 лютого 1919-го "демілітаризований" одномоторний військовий літак AEG J.II здійснив перший політ за маршрутом Берлін—Веймар. 1 березня 1919-го відкрили повітряне сполучення між Берліном і Гамбургом. Одночасно спілка “DLR” зосередила у своїх руках велику кількість колишніх військових літаків, переобладнавши їх для перевезення пошти й пасажирів.

Саме тоді, коли діяльність “DLR” набирала обертів, уряд Директорії намагався доставити в Україну надруковані в Німеччині банкноти. Наземним шляхом перевезти такий вантаж в тих умовах було нереально, тому українська влада звернулась до уряду Німеччини за дозволом використати для цієї мети німецькі літаки. Переговори, проведені з керівництвом “Дойче Люфт-Рідерай”, були успішними. Однак везти такий цінний вантаж без "репетиції" не ризикнули. Тому спочатку один з літаків “DLR” здійснив пробний рейс з Німеччини (швидше за все, з Бреслау — нинішнього Вроцлава) над територією Польщі в Кам'янець-Подільський, де у той час знаходилась Директорія. Спроба виявилась успішною, тож уряд УНР взяв в оренду у фірми “DLR” три п'ятимоторних літаки “Цеппелін-Штаакен” R.XIVa, а також шість двомоторних “Фрідріхсгафен” G.III і G.IV. Разом з літаками були винайняті й екіпажі. Транспорт міг використовуватись і як пасажирський: “Різенфлюґцойґи” перевозили до 13 пасажирів, а двомоторні машини — шість. Вартість квитка становила 10 тисяч або 20 тисяч гривень — залежно від пункту призначення. Якщо пасажир відмовлявся від подорожі, йому повертали лише половину вартості квитка.

“Zeppelin-Staaken” (№ R.69/18)

Перший політ до Кам'янця-Подільського з вантажем успішно здійснив “Цеппелін” з серійним номером R.69/18 і цивільною реєстрацією D 129. На світанку 29 липня 1919-го він вилетів у зворотній рейс. На борту літака перебувало кілька пасажирів: офіційні представники УНР та два колишніх німецьких військовополонених, які повертались на батьківщину. Однак під час польоту два з п'яти моторів гіганта зупинились, тож пілоти вирішили здійснити вимушену посадку на аеродромі Відень-Асперн.

“Zeppelin-Staaken” (№ R.69/18)

Близько полудня нечисленні особи, що перебували на віденському летовищі, помітили великий біплан, який повільно наближався до льотного поля. Після посадки виявилось, що це не була британська чи французька машина, а німецький “Цеппелін”. Приліт його став сенсацією: фото гіганта з'явились на перших шпальтах віденських газет, був навіть знятий короткий фільм про нього. Все це аж ніяк не сприяло спокійному ремонтові літака. 30 липня 1919-го на аеродром прибули представники військової місії Антанти у Відні. Вони конфіскували аероплан як німецьку власність і виставили біля нього варту з італійських солдат.

Представники місії Антанти позують на тлі “Цеппеліна” (R.69/18) на аеродромі Асперн

Жоден ангар на аеродромі Асперн не міг вмістити гіганта і “Цеппелін” залишився під відкритим небом, до того ж, не пришвартований — нікому й на думку не спадало, що погодні умови можуть зашкодити “Різенфлюґцойґу”. Та кілька днів по тому під час сильної бурі порив вітру кинув “Цеппелін” на ангар, і гігант розтрощило на друзки…

Прибуття літака-гіганта до Відня не залишилось непоміченим засобами масової інформації

Другий “Zeppelin-Staaken” (борт № R.71/18) — той, що був збитий 2.VIII.1919 над Ратибором і загинув разом з екіпажем та дипломатом Дмитром Вітовським загинув за трагічних і остаточно не з'ясованих обставин.
Обставини його загибелі всебічно розглядаються в цій публікації.

Задля уникнення інцидентів, схожих на віденський, на бортах останнього з “Цеппелінів” (№ R.70/18) замалювали німецькі хрести, а замість них зобразили дивне поєднання українського Тризуба і абревіатури фірми “DLR”. Наявність Тризубів призвела до появи легенди про приналежність цього “Різенфлюґцойґа” до Повітряної Фльоти УНР, однак насправді він залишався власністю німецької компанії.

“Zeppelin-Staaken” борт № R.70/18 з українським Тризубом і абревіатурою “DLR”

“Цеппелін” борт R.70/18 кілька разів літав в Україну, однак відомі подробиці лише останнього польоту. 19 вересня 1919-го гігант вилетів з Бреслау до Кам'янця-Подільського. На борту перебувало сім осіб екіпажу на чолі з гауптманом Гансом Вольф фон Хара. Літак віз 303 мільйони гривень, кредитні білети на 80 мільйонів гривень, медикаменти, а також деталі друкарського верстата для виготовлення банкнот. Через сильний зустрічний вітер сталась перевитрата пального, і літакові довелось сідати на території Буковини, окупованої румунськими військами. Румунські влада конфіскувала “Цеппелін” і тимчасово затримали німецький екіпаж, а українських пасажирів (у тому числі делегата Міністерства фінансів УНР, який супроводжував вантаж) човном перевезли на лівий берег Дністра — на територію УНР.

Українські дипломати намагались добитись повернення якщо не літака, то хоча б його вантажу, але безуспішно. Згодом румунські льотчики перегнали “Цеппелін” в Бухарест, але більше він у повітря не піднімався. Кілька років гігант простояв на краю летовища, пізніше його розібрали. Від “Цеппеліна” залишився тільки дерев'яний повітряний гвинт, який зараз знаходиться у військовому музеї Бухареста. Конфісковані гроші Української Народньої Республіки зберігалися в Бухаресті й були передані українській стороні вже наприкінці 1920-го, коли, власне, до остаточного пошматування України лишались лічені місяці…

На відміну від “Різенфлюґцойґів”, інформація про польоти в Україну двомоторних літаків менш детальна. Відомо, що в другій половині жовтня 1919-го два “Фрідріхсхафена” (серійні номери G.511/17 і G.506/17) через злам двигунів здійснили вимушені посадки на окупованих поляками теренах Галичини — під Угриньківцями і Делятином. Поляки доставили обидва “Фрідріхсгафени” до Львова, у 3-й авіапарк, і почали їх ремонтувати. Однак через брак запчастин завершити ремонт так і не вдалось. У березні-квітні 1920-го ці аероплани залізницею перевезли до Познані. Крім того, ще три “Фрідріхсгафени” фірми “DLR” були розбиті в аваріях.

Один з двох "Фрідріхсхафенів" спілки "DLR", які опинились у Польщі

Історія повітряної лінії Німеччина—Україна завершилась в грудні 1919-го, коли Армія УНР під натиском переважаючих сил противника змушена була тимчасово перейти до партизанських форм боротьби.
Після укладення "військово-політичного союзу" між УНР і Польщею українська Держава ненадовго отримала змогу доставляти необхідні товари наземним шляхом. Тож ідея повітряної комунікації втратила свою актуальність.
Невдовзі відбулось пошматування між Польщею і РСФСР та остаточня окупація України…

НЕ з'ясовані обставини загибелі…

Дмитро Вітовський боровся за Україну до останнього подиху!
Дипломатична праця в Парижі. У березні 1919 року Державний Секретаріят відряджає полковника Вітовського до складу української делегації на мирну конференцію в Парижі. Вітовський вирушає в дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я.
В Парижі Дмитро Вітовський рішуче й переконливо ставить вимоги щодо звільнення від польської окупації західних теренів України.

Проте 25.VI.1919 Найвища Рада конференції надає полякам право зайняти захід України до річки Збруч. (Французи малювали мапу повоєнної Європи на свій розсуд і не бачили ніякої державності для України). Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест в якому заявляє:

“Український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами Незалежність й цілість своєї держави…”

Керівник української делегації мав помилкове і надміру оптимістичне бачення справ. А Дмитро Вітовський, що "ходив у тих днях, як із хреста знятий", вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїхав до Кам’янця, щоб особисто повідомити про дійсний стан справ Верховного Отамана Української Держави Симона Петлюру.

Вітовський свідомо нехтує безпечним шляхом в Україну і вибирає найкоротший — повітрям.
Вітовський поспішав додому в Україну побачити новонародежного сина! Він найбільше х'тів побачити сина…
Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У німецькому Бресляві (Бреслау, нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами й українськими грішми. Перед вильотом механіки й інженери оглядають літак та підтверджують його здатність до лету…

…Близько 10 години ранку 2 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…
Дмитро Вітовський загинув разом із вірним ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895—1919)…

Уламки літака “Zeppelin-Staaken” (борт № R.71/18), в якому загинув Дмитро Вітовський…

Очевидці так змальовували трагічну подію:
„…В далекій висоті почувся нечайний вибух і літак у виді огненної кулі почав спадати вниз, за ним потягнулася тільки струйка чорного диму, як у хвості комети. …Одна особа вискочила із горіючого літака в апараті для спаду, але апарат не відчинився…“

Донедавна вважалось, що "літак впав сам 4 серпня 1919 року", але лише до 100-х роковин загибелі Дмитра Вітовського українські історики завдяки праці в німецьких архівах встановили точну дату і перебіг подій.
Точні дата і час загибелі Дмитра Вітовського і Юліяна Чучмана
— 10 ранку 2 серпня 1919 року.

Обставини загибелі Дмитра Вітовського остаточно так і не з'ясовані.
За тогочасними джерелами, зокрема, часопис Диктатури Західньо-Української Народньої Республіки „Український Прапор“, що видавався у Відні, [„Український Прапор“, ч.3, Відень, 20.VIII.1919, с.2], наголошується що це поляки свідомо збили літак українського дипломата!
За іншими, сучасними джерелами, зокрема, історик Гай-Нижник, який і досліджував обставини загибелі Дмитра Вітовського та встановив точну дату, літак дійсно міг впасти сам через несправність.
Втім, плутанина з літаками й датами пояснюється тим, що саме в ці дні початку серпня 1919-го на німецько-польському кордоні під Ратибором було два літаки “Zeppelin-Staaken”, які здійснювали польоти до УНР, а також напередодні один з літаків було заарештовано у Відні, де його було розтрощено буревієм, а ще один літак було захоплено над Буковиною та інтерновано в Румунію.

Слідча комісія, створена німецькою владою, виключила з переліку можливих причин катастрофи технічні несправності й терористичний акт. На думку комісії, літак збили польські прикордонники.
Польща натомість стверджувала (і дотримується нині позиції), що ця причина є малоймовірною: у той час лінія кордону ще не була остаточно визначена, та й поблизу Ратибора "не було польських військ", а були, мовляв, "сілезькі повстанці".
Таким чином, причини загибелі літака досі залишаються нез'ясованими…

Питання щодо "сілезьких повстанців" ми вище розглянули.
Отже, до уваги Вельмишановного Панства пропонується обидві версії загибелі Дмитра Вітовського — дослідження історика Гай-Нижника і публікацію в часописі „Український Прапор“ 1919 року, одразу по тому як трапилась трагедія…
Гай-Нижник спирається на архіви польської Народної Бібліотеки та тогочасні за 1919 рік висновки української Ревізійної комісії, встановивши точну дату загибелі Дмитра Вітовського і розв'язавши плутанину з ідентичними “Цеппелінами” під різними номерами, збитими в одній місцевості поблизу Ратибора з різницею у два дні. Щоправда, Гай-Нижник не взяв до уваги польських "сілезських повстанців", на яких Польща й перекидає провину за збиття літаків, наголошуючи, що на кордоні не було ані польського війська, ані польських прикордонників. Тож, висновки, які, спираючись на архіви польської бібліотеки, робить Гай-Нижник тотожні польській позиції: "літаки самі попадали". Хочеться вірити, що історик ВО"Свобода" Павло Гай-Нижник свідомо не покриває вбивство Дмитра Вітовського й цілеспрямовані збиття українських літаків Польщею. Бо не могли ж саме українські дипломатичні літаки з цінним вантажем "самі падати" як груші у одному місці у один час?
Втім, уривок дослідження Гая-Нижника публікується.

Павло Гай-Нижник

Дмитро Вітовський: встановлення історичної дати та обставин загибелі

Досліджуючи документи з архіву уряду УНР, що нині зберігаються у Варшаві в архіві Biblioteky Narodowie, я виявив безпосередню дату загибелі Дмитра Вітовського.

Отже, 2 серпня 1919 року над Польщею з якоїсь причини загорівся аероплан, що перевозив для уряду УНР українські грошові знаки з Німеччини до Кам’янця-Подільського, і впав вже на терені Німеччини (в околиці Ратибора у Сілезії). Загинули усі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полковник Дмитро Вітовський, якого згодом поховали в Берліні.

Суть помилки полягає в тому, що на той час, фактично один за одним (протягом двох діб) катастрофи зазнали два біплани виробництва “Zeppelin Staaken”. Подібність літаків в очах пересічних випадкових свідків, близькість подій, розголос у пресі, ажіотаж і політична кон'юнктура (доцільність/недоцільність розголосу події в умовах постверсальської Німеччини, протистояння Польщі та УНР тощо) досить швидко заплутали головні деталі (відмінності) катастроф і сприяли виникненню низки подальших плутанин і навіть вигадок у визначенні головних ознак та, зокрема, дат трагедій.

4 серпня 1919 року розбився інший літак, а саме – “Zeppelin Staaken” (R-VI) під маркуванням № R-39/16, який не належав УНР і не був перероблений на цивільний [1]. З вісімнадцяти зазначених бомбардувальників “Zeppelin Staaken” (R-VI) (R-25 – R-39 та R-52 – R-54) шістнадцять літаків було використано безпосередньо на Західному фронті Світової війни у 1918 році, чотири машини було збито винищувачами та зенітною артилерією супротивника, а вісім — розбилися в аваріях.

Один з уцілілих тоді літаків (R-39) і який у 1919 році став фігурантом плутанини із датою загибелі Дмитра Вітовського, здійснив рекордний об’єм бомбардування. В перебігу двадцяти бойових польотів цей літак скинув на ворога 26 тисяч кг бомб, в тому числі 3 тисячі кг бомб, подібні до тих, що були скинуті протягом війни на Англію. Після війни цей літак не був проданий УНР, проте після встановлення перемир’я здійснював поштові та дипломатичні перевезення з Німеччини в Україну, і саме його було збито польською зенітною артилерією близько 9-ї години ранку під Ратибором у Верхній Сілезії (Ober-Schlesien), коли біплан якраз перелітав р. Руду, що являла тогочасний кордон між Німеччиною та Польщею. Літак мав розпізнавальні знаки німецького військово-повітряного флоту, а, отже, не міг бути одним із куплених українською Фінансовою агентурою літаків для доставки товариством „Deutsche Luft-Reederei“ („DLR“) українських грошей для уряду Директорії.

Це був саме „Zeppelin Staaken“ R-VI (R-39/16) і летів він усталеним повітряним маршрутом між Бреслау та Станіславовим (згодом – Кам’янцем-Подільським), проте Дмитра Вітовського та Юліяна Чучмана на його борту не було. Про те, що літак було збито, а також про відсутність на його борту міни або сторонніх осіб заявила й спеціальна слідча комісія німецьких повітряних сил, як і начальник летовища в Бреслау, який особисто контролював підготовку машини до вильоту.

Натомість, як свідчить розслідування української Ревізійної комісії в Німеччині, 2 серпня 1919 року з Бреслау до Кам’янця-Подільського о 3:30 ранку збиралися відлетіти два літаки „Zeppelin Staaken“ R-XIVa під маркуванням R-70 та R-71 з українськими грішми. Перший літак (R-70) крім грошей узяв на борт ще й Ю.Бачинського і своєчасно вилетів. Інший літак (R-71/18) з вантажем у 3 мільйони крб., на якому мав відлетіти Д. Вітовський та його ад’ютант Ю. Чучман, не вилетів через несправність двигуна. Вилетів він із Бреслау (з Д. Вітовським на борту) того ж дня але близько 10-ї години ранку (про це свідчив спеціальний рапорт Фогта, "котрий подаючи відомости про відправку грошей пише, що аероплян полетів тільки в 10 годин, бо мотор був несправний і його приходилось лагодити"). Цей факт офіційно занотований у звіті Ревізійної комісії в Берліні для уряду УНР.

Таким чином літак на кордоні тогочасних Німеччини і Польщі міг зазнати катастрофи лише 2 серпня 1919 року, позаяк не робив зупинок на цьому відрізку шляху, а отже – саме ця дата і є днем загибелі Дмитра Вітовського. Пізніше, вже почалися розмови та пересуди, що ніби-то польський літак напав на цей аероплан і знищив його, або, що його збили, чи, що у літак було підкладено міну з метою вбивства Д.Вітовського, і, що з українського боку не було зроблено спроб розслідувати цей інцидент тощо. Все це, безумовно, вигадки. Літак впав у ліс під Ратибором і розбився через несправність у моторі. Як свідчать документи, в даному випадкові висновок Ревізійної комісії Міністерства фінансів УНР в контексті розслідування діяльності української Фінансової агентури в Німеччині, Д.Вітовський загинув 2 серпня 1919 року внаслідок катастрофи літака „Zeppelin Staaken“ R-XIVа (R-71) під час перельоту з Бреслау до Кам’янця-Подільського…

Публікація в часописі „Український Прапор“
від 20.VIII.1919

[мовою ориґіналу]

Дня 4 серпня 1919 згинув траґічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожю літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський.

Смерть — звичайна річ; смерть в бурливі рево­люційні часи — буденна і щоденна справа і не сталоби нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в імя збудування кращого завтра. Але жертва, яку український народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з мо­лодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військо­вої орґанізації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти.

Дмитро Вітовський родився в 1887 р. в селі Медуха станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської ґімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), про­живаючи в нищих класах в бурсі О. Николая; в ви­щих класах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і про­бивався з року в рік уділюванням лекцій.

Вже в гімназії перевищав своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енерґією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка станиславівських гімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята розїздилися по доокресних селах з відчитами і концертами.

По зложенню матури записався Покійний на права на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-орґані­заційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом орґанізував в Станиславівщині та на Покуттю товариства „Січ“, де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в памятній демон­страції на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочини учасниками де­монстрації дістався до львівської вязниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; права покінчив в Кракові.

Ще одна подія з політичного життя Галицької України є звязана з особою Покійника. Є це утеча зі станиславівського карного заведення в падолисті 1911 р. Мирослава Січинського, з котрого руки згинув дня 12 цвітня 1908 р. у Львові один з катів українського на­рода, намісник Андрій Потоцький. Покійний належав до ініціяторів цеї утечі, він ще з кількома товаришами її приготовив і перевів в діло.

Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канце­лярії адвоката дра Партицького в Станиславові. Не кидав ні на хвилю громадянської роботи, поборюючи зав­зято станиславівських чорноризців, що під проводом станиславівського єпископа дра Хомишина клали свою тяжку руку на місцеве українське життя. За перепони, роблені чорноризцями станиславівській шкільній молоді в справі святковання роковин Шевченка, Пок. Вітов­ський публично чинно зневажив одного впливового Хоми­шинівського чорноризця, за що Його австрійський військовий суд здеґрадував з хорунжого на кадет-аспі­ранта.

З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського леґіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незви­чайну відвагу. В часі відвороту Москалів в червні 1915 на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю укра­їнських володарів — Галич і на галицькім ратуші заві­сив український синьо—жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим горо­дом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для ньо­го година дійсного визволення. Цим своїм кроком на­разив собі Покійний начальну австрійську команду, ко­тра за це хотіла відобрати Йому офіцерську ранґу.

Ранений в битві, вицофується на якийсь час з фронтової служби і по виліченню обіймає з початком 1916 р. вербункове бюро в Ковлі на Волині, де кладе при тім початки орґанізації українського народнього шкільництва на Волині серед безнастанних польських інтриґ і перешкод в боку австрійських військових вла­стей.

Оженившися з молодого учителькою, не мав часу зазнати родиннього щасття. Вертає в стрілецтво, і тут застає Його розпад Австро-Угорщини.

Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілец­твом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради присвячених справі пе­реведення перевороту і коли в дни 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним Намісни­ком Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Нац. Раді розбилися,. Вітовський видає послідні заря­дження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим нейтральність німецького і угорського штурмового батальону.

Памятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітов­ського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки Січових Стрільців і 1,200 старих українських ополченців.

Прийшло у Львові до оружньої розправи з Поля­ками. Перемучений і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства — державного секретаріату — під проводом дра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секре­тар залишається Покійний першою орґанізацією укра­їнської армії в Галичині, уступаючи опісля місце пол­ковникови Курмаловичеви. Цілою душею був за сполу­кою західньої України з Наддніпрянщиною в одну на­родню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю.

Коли опісля прийшла справа завішення оружя з Поляками, Покійний разом з дром Мих. Лозинським виїхав з кінцем цвітня ц. р. до Парижа для перегово­рів в цій справі. Поляки відкинули предложення ґенер. Боти, переговори розбилися і в половині мая ц. р. розпочали Поляки свій кровавий похід на східню Галичину.

Вважаючи свою місію в Парижі за покінчену, По­кійний недавно вернув до Відня, а немаючи иншої до­роги дістатися до своїх, вибрав дорогу до Камянця под. воздухом. Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан.

І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його імя золо­тими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів.

Похорони павшого героя відбулися недавно в Берліні разом з другим молодим героєм четарем Чучманом. Прийде хвиля, коли останки обох героїв спро­вадять на вічний упокій на рідню, вільну землю.

[℗ „Український Прапор“, ч.3, Відень, 20.VIII.1919, с.2]

Похований Дмитро Вітовський був у Берліні 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів.
1 листопада 2002 прах Дмитра Вітовського і його вірного ад'ютанта Юліяна Чучмана урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова; перепохованням опікувався багатолітній Пластун, член куреня „Ватага Бурлаків“, ветеран Першої Української Дивізії Української Національної Армії „Галичина“ Юрій Ференцевич.

Матеріял укладався з відкритих джерел.
Першоджерело інформації щодо знахідки “Цеппеліну”:
© «The First News» — © Stuart Dowell
100-ті роковини загибелі Дмитра Вітовського — «Порохівниця» [2019.VIII.2]
„Гіганти в небі УНР“ — Андрій Харук — «Порохівниця» [2019.IV.8]
© «Zbruč» — Дмитро Вітовський
© Павло Гай-Нижник — Дмитро Вітовський: встановлення історичної дати та обставин загибелі
© Павло Гай-Нижник — „Дмитро Вітовський: встановлення історичної дати та обставин загибелі“
© «На Скрижалях» — „Дмитро Вітовський: життєпис полковника“
℗ „Український Прапор“, ч.3, Відень, 20.VIII.1919, с.2
Матеріял містить історичні світлини з відкритих джерел, зокрема — © Bundesarchiv.

Укладач матеріялу і постерів:
© Dem'än Dzüba
2019.VII.2 — 2018.ХI.1
2020.Х.30
© «Porohivnyçä»