Листопадовий Чин — „(Не) романтична війна“

Листопадовий Чин
„(Не) романтична війна“

 
„Остання романтична війна Європи“ — так інколи називають Листопадовий Чин і українсько-польську війну 1918-1919 років.
Так, прояви шляхетності між сторонами протистояння були, як це часто було на початку Великої ВійниРіздвяне Перемир’я 1914 року — яскравий тому приклад. Але все ж, війна не може бути "романтичною".
Пан Святослав Липовецький зі „Спілки Української Молоді“ розповідає, чому українсько-польське протистояння у Львові в листопаді 1918-го не було "романтичною війною".

 

Святослав Липовецький
„Спілка Української Молоді“

„(Не) романтична війна“

 

Україно-польську листопадову війну за Львів 1918 року ще називають „останньою романтичною війною в Європі“. Cторони не раз проголошували перемир’я, в часі якого вояки спілкувалися та пили каву біля спільного багаття, єпископи двох конфесій писали спільного листа до політиків, а ті сходилися на перемовини, респектуючи своїх противників.
Та це були лише фрагменти того протиборства, що охопив столицю Галичини.

„Бій за Двірець“ — малюнок Леоніда Перфецького

Поза кадром залишалася важка артилерія, якою сторони обстрілювали ворогуючі позиції, панцерники в середмісті та завзята боротьба на багнети на горищах кам’яниць.

За мінімальними підрахунками впродовж тритижневих боїв загинуло 439 польських військових та близько 250 українських, або ж, в середньому 33 особи в день. Тут не згадуємо про втрати серед цивільного населення та тих, що отримали поранення.

"Остання романтична" війна на наступні десятиліття поділила львів’ян, і після неї вже було складно говорити, що "кордон між українцями та поляками проходить серединою шлюбного ліжка", а її сліди у вигляді снарядів, що погрузли в будівлях й досі "прикрашають" Львів.

Головний Двірець (центральний вокзал Львова) після боїв

Так сталося, що питання Галичини та її статусу, станом на 1918 рік мало 70-літню історію. В складі Австро-Угорщини Галичина адміністративно включала не лише українські землі, але й польські терени включно з Краковом.
Формально це відображали і в географічній назві, ділячи на Східну (українську) та Західну (польську) Галичину.

Політичне домагання — розділити провінцію на Західну та Східну, виникло у галицьких Українців ще в 1848 році, під час "Весни народів", а відповідна петиція зібрала 200 тисяч підписів.
Це не допомогло, а вже незабаром край отримає фактичну автономію із власним сеймом і намісником, якого призначали з числа польської еліти. Серед колишніх земель Речі Посполитої, розділених між трьома імперіями, поляки Галичини відчували себе найбільш комфортно.

Поняття "П’ємонт" в означенні ролі Галичини для національного відродження, однаковою мірою використовували як поляки так і Українці. Останні відчували себе пригнобленими і могли навести безліч прикладів, як поляки вживали владу на свою користь.

Зрештою, навіть царська Росія реалізовувала тут свою політику, в тому числі й польськими руками — свідченням того є посередництво Романа Дмовського, між російськими та польськими колами.

Ситуація радикально зміниться в лютому 1918-го з підписанням Берестейського Миру.

На чолі Центральної Ради опинився Михайло Грушевський, який перед тим понад десятиліття працював у Галичині, відтак, не забув про галичан.

Окремою домовленістю між УНР та Австро-Угорщиною буде передбачено автономію для Східної Галичини. Цієї обіцянки Габсбурґи ніколи не дотримаються, тим паче, що це мало статися до 1 липня 1918 року. (Про це згадував у своїх мемуарах Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний — єдиний з Габсбурґів тієї доби, хто свідомо став на бік Українців і згодом взяв під захист Леґіон Українських Січових Стрільців. Саме Василь Вишиваний вклав значний внесок у Берестейський Мир, протягнувши той самий таємний протокол, про який тут йде мова. — примітка «Порохівниця»)

Тогочасні події нагадували гойдалку — якщо на початку 1918-го Українці здавалися "панами ситуації", то вже восени все виглядатиме значно критичніше. Не в останню чергу через орієнтацію на Центральні Держави.

Поляки, натомість, працювали на різні фронти і, як наслідок, мали запевнення з різних боків щодо віднови Польщі.
До практичних дій дійшло на початку жовтня, коли "Регентська влада" у Варшаві проголосила незалежність. Тоді йшлося про території, що належали до Російської імперії, але поляки з інших земель сприйняли це як знак.

Українці налякалися і вже 9 жовтня у віденському парламенті Кость Левицький виступив, як тоді казали, з "ядерною" промовою:
„Австрійське правительство не може або не хоче провести поділу Українців і поляків. Галицькі Українці заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, а до Києва!
Коли б проти їх волі хотів хто прилучити галицьких Українців до польської держави, то такого насильства можна доконати тільки по їх трупах.“

Навряд чи хто вірив, що за яких три тижні з’являться й "трупи".

А в той час ситуацію намагався розрядити австрійський Цісар Карл I Габсбурґ, який маніфестом від 16.Х.1918 проголосив:
„Австрія повинна стати Союзною Державою, в якій кожен народ має право утворити на своїй території власну Державу“.
(Запізно була реалізована концепція Франца Фердинанда щодо реформи Австро-Угорщини в „Європейську Унію“, частиною якої під реґентством Австрії мало стати створене з коронних країв Галіції і Лодомерії та Буковини Королівство Україна з подальшим приєднанням Наддніпрянської України, і саме ерцгерцоґ Вільгельм фон Габсбурґ передбачався як Король України. Ця концепція вельми налякала Россійську Імперію і саме з остраху втратити Україну імператор Ніколай-ІІ роздмухав Велику Війну в Європі. "Дєло прінципа!" — підкреслював Ніколай Второй. І не без участі Россійської імперії в Сараєво сербським бойовиком Ґаврілой Прінципом був вбитий ерцгерцоґ Франц Фердинанд. У 1918 році концепція Франца Фердинанда „Європейська Унія“ була вже занадто запізньою... — примітка «Порохівниця»)

Українцям двічі казати не треба було — вже 18 жовтня у Львові депутати до парламенту та сейму, а також представники всіх політичних партій створюють владу-конституанту, яка засідає до 4 ранку.

Як підсумок — декларація про „Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини“.

Прокламація про створення Української Держави

Цього ж дня, 19 жовтня, кількатисячна українська маса, одобрить це рішення скандуванням "Слава!". Хоча, навряд чи воно було гучне — не лише віденський уряд, але й місцевий намісник — генерал Карл фон Гуйн не почули або вдали, що не почули український голос.

Окрім політиків, гуртувалися й українські військові.

Їх початки не були надто успішні — єдина українська формація — Леґіон Українських Січових Стрільців у 1918 році перебувала поза Галичиною — спочатку на Півдні України, а пізніше — в Чернівцях.

Зрештою, величезна кількість ідейного вояцтва знаходилася в російському полоні — станом на літо 1917-го в УСС залишалося менше 500 стрільців. Тому, у вересні 1918-го перші 5 старшин, які створили Центральний Військовий Комітет, належали до різних австрійських частин.

Станом на жовтень їхня організація розшириться, а на керівника Комітету запросять одного із ідейних лідерів УСС — сотника Дмитра Вітовського.

Дмитро Вітовський приїде до Львова 30 жовтня, коли політики робитимуть чергові, хоча й далі безуспішні спроби достукатися до уряду та намісника. Напередодні, 25 жовтня, Військовий Комітет підсумував, що може розраховувати на 2 400 військових-Українців з близько 8 000, що перебували у Львові.

Учасник Військового Комітету Дмитро Паліїв згадував:

„Дня 30-го жовтня наш Центральний Військовий Комітет не знав ще речинця виступу.
Впрочім ми всі ясно бачили, що не являємось панами ситуації, і що обставини кермують нами, та що ми будемо змушені начати цей виступ тоді, коли вже не буде іншого виходу. Але ми не припускали, що положившись спати, ми встанемо на другий день, щоб вже того дня почати акцію. А воно так дійсно сталося.“

Ситуація була критичною — 28 жовтня в Кракові створено "Ліквідаційну комісію" для "розлучення" з Австро-Угорщиною і 1 листопада її представники мали приїхати до Львова, щоб перебрати владу.

Військові наважуються на взяття влади.

Для цього відправляють кур’єрів в повіти та містечка Галичини з детальними інструкціями та повідомленням:

„Українська Національна Рада переймає владу у свої руки. Ніччю з 31-го жовтня на 1-го листопада українська залога міста Львова займе місто. В кожному повіті Сх.Галичини належить перебрати владу власними засобами…“

На черговій нараді знову звітують про стан українських військових, та порівнюючи з кількома днями раніше нараховують на тисячу менше солдат — лише 1400 вояків і 60 старшин.

— Та ж то нема з ким зачинати, — скаже Вітовський.
— Пане сотнику, гінці з наказами вже від’їхали, — реагує Паліїв.
— То ми пропали!

За хвилю Вітовський опановує себе і як зауважить Паліїв: „Він випростувався, закусив зуби і потонув у виснажливій праці“.

Провідники Листопадового Зриву
Дмитро Вітовський — очолив військовий переворот 1 листопада 1918-го, але вже 3 листопада покинув посаду керівника Військового Комітету. Менш ніж за тиждень був затверджений Державним секретарем військових справ Західньо-Української Народньої Республіки.
Кость Левицький — керівник Української Національної Ради та Державного Секретаріяту ЗУНР

В той сам час делегація Української Національної Ради знову йде на прийом до австрійського намісника — генерала Гуйна, жадаючи перебрати владу. Тут вони зустрічаються з представником "Польської ліквідаційної комісії" Вінцентієм Вітосом.

Намісник Карл фон Гуйн

Вінцентій Вітос писав у спогадах ніби-то почуті слова від австрійського намісника, генерала Карла фон Гуйна:
„Бачимо, що австрійська держава розвалюється та в руїнах вмирає. Я тривалий час був її урядовцем і не дивно, що за це шкодую. Ви ж дочекалися створення власної вільної держави, з чим вас щиро вітаю.“

Українців же Карл фон Гуйн запевнить, що владу без наказу нікому не передасть. А в разі заколоту — має два ударні курені — мадярський та німецький.

Українська Національна Рада збирається в приміщенні "Просвіти" радитися що робити далі.

Частина членів пропонує дочекатися обіцяного документу з Відня, натомість категорично виступить Дмитро Вітовський:

„Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки“

Політичний провід вперше дізнається про підготовку перевороту, що має відбутися цієї ночі.

В ту ніч на 1 листопада 6 членів військового комітету з 4 пістолетами перебували в "Народному Домі".

Напередодні поляки перераховували своє озброєння — 64 гвинтівки. Слід би сказати, що їхнє підпілля інтенсивно готувалося перебрати владу, але на відміну від Українців — було поділене на політичні групи і лише у Львові існувало три більші бойові організації.
Саме 31 жовтня їм вдасться домовитися про спільні дії, але за спогадами майбутнього коменданта польського опору Чеслава Мончинського — керівник львівської поліції, поляк, в той вечір грав у казино карти й запевняв усіх, що Українці не наважаться на виступ.

Могла змінити хід історії й інша подія, що трапилася ще звечора, коли поляк — старший десятник Баталія, — бажаючи пробратися до частини з легіонерами наткнувся на українську стійку та отримав смертельне поранення.

Інший кривавий інцидент трапився за півгодини перед виступом, під домівкою Військового Комітету.
Учасник Військового Комітету Дмитро Паліїв згадував:
„Пів до четвертої години ми почули постріли із револьверу і проймаючі людські зойки. За хвилину вбіг до залі один із гімназистів і схвильовано розповідав: — "Поліцай, зацікавлений рухом у Народному Домі в таку ранню пору, встромив голову в браму камяниці, щоб побачити, що там діється. Вартові гімназисти хотіли його зловити, щоб він не дав знати до команди поліції, але поліціянт вирвався й почав утікати. На це один з вартових вистрілив і його ранив"... На відгук стрілу прийшло кілька поліцаїв і забрали свого раненого побратима до магістрату.“

Обидва інциденти відбулися ще до перебрання влади Українцями, відтак, вони мали підстави згодом говорити, що владу в Львові захопили безкровно.
Як виглядало перебрання влади описує один із військових:
„Нині досвіта, о годині 4-ій прийдуть до нашої касарні українські старшини й переберуть курінь у свої руки. Всі стрільці мають спати одягнені й бути в повнім поготівлі.
На даний наказ встати, взяти зброю, роззброїти стрільців чужих національностей і в найбільшім порядку і якнайскоріше вийти на подвір’я, де наступить нове зформування куреня й приділ старшин-Українців“

Вже до 6-ї ранку всі частини були роззброєнні, в тому числі й найбільш небезпечні — угорська та німецька. Окрема група інтернувала намісника — генерала Гуйна.
На Ратуші піднято синьо-жовтий Прапор України та розставлено стійки.

Українські військові на площі Ринок у Львові

Львівська газета „Дїло“ за 3 листопада писала:

„В історії революційних актів не знайдеться мабуть багато так справно й культурно переведених занять більших міст, як було заняття Львова, доконане вчера українськими військами
Справність українських офіцерів під проводом отамана Вітовського та українських вояків була така велика, що чужі офіцери висказуються про це з найбільшим признанням.“

Ці слова були не перебільшенням — Львів захопили так раптово й несподівано, що цьому дивувалися не лише іноземці, але й Українці.

Володимир Децикевич

Намісник Карл фон Гуйн свою владу передав заступнику — Володимиру Децикевичу, а вже той, на підставі цісарського маніфесту від 16 жовтня визнав Українську Державу.

Українську Державу також визнають й польські кола в лиці маршалка (спікера) крайового сейму Нєзабітовського, а близько 40 урядовців-поляків дадуть згоду на подальшу працю в намісництві.

Важко було уявити сприятливішого перебігу подій, аніж це було в день 1 листопада.

Лише невелике коло поінформованих тривожилися відсутністю вісток про УСС.

„Стрільці у квартирі“ — малюнок Леоніда Перфецького

Наказ Українським Січовим Стрільцям:

„Всі частини У.С.С. мають негайно переїхати до Львова. Бойові сотні, що находяться в Чернівцях, мають зараз виїхати, не гаючи ні хвилини часу. Якщо б роблено труднощі в доставі поїздів, треба їх взяти силою, нігде не задержуючись, прибути через Ходорів до Львова.“

Через різні перешкоди, Стрільці прибудуть до Львова лише 3-го листопада, що буде явно запізно. Тих неповних півтора тисячі військових, що здійснили переворот, буде надто мало щоб зберегти владу в 200-тисячному місті, понад 50% мешканців якого були поляками.

„Біля Ратуші“ — малюнок Едварда Козака

Останні поволі приходили до тями і вже по обіді 1 листопада розпочнуться перші сутички з українцями. Проблема, що українським військовим, часто сільським хлопцям, які ще вчора мріяли про завершення війни та повернення додому, протистояли цивільні мешканці, без якихось розпізнавальних знаків.

„Четар Купчинський виносить пораненого стрільця“ — малюнок Едварда Козака

Один із характерних прикладів наводила газета „Дїло“:

„Серединою вулиці Академічної йшов патролюючий український вояк, Михайло Панкевич, матурист української ґімназії, що служив кілька літ в австрійській армії.
Біля аптики Пілєвського приступили до нього несподівано два молодики, одягнені по цивільному, в синіх шапочках, та загрозивши револьверами, візвали його підняти руки.
Заки Панкевич зняв з плечей кріса і змірився до вистрілу, грянув стріл з револьвера і ранив Панкевича в голову так, що він упав на землю.
Оба напасники щезли за рогом вулиці св. Миколая, а з вуличної публики не знайшовся ніхто, щоби раненого вояка спрятати з вулиці, занести до сіней камяниці. Зате знайшовся хтось, що вхопив із землі кріс і хотів його забрати.“

Комендант польських сил опору Чеслав Мончинський писав, що для подібної акції було організовано дві групи підпільників, які підступно вбивали українських військових.
„Знаю тільки, що вже першого дня ми мали з цієї акції кількадесять крісів. Такий спосіб боротьби тривав цілих три тижні. До мистецтва це довели особливо молоді люди, учні середніх шкіл, які вміли зручно затаїтися, а потім як коти полагодити справу і щезнути.“

Польський штаб спротиву, посередині керівник – Чеслав Мончинський

Українці були явно дезорієнтовані і Мончинський в спогадах хизувався, що Військовий Комітет хибно підозрював, що польські боївки чіпають українські нашивки та підступно вбивають Стрільців.

Незважаючи на ці випадки, військові ще не уявляли якого масштабу може набрати спротив, а Вітовський на них відреагує:
„Ми взяли владу в Львові не для того щоб з населенням війну починати. Ми війни не хочемо. Нашим завданням є завести і держати лад“.

Вже 2 листопада поляки займуть південно-західну частину Львова, де головним стратегічним об’єктом буде Головний Двірець — центральний залізничний вокзал та склади при ньому. Лише кількість захоплених карабінів сягне 12 тисяч.

Натомість українські військові падали з ніг від утоми, адже сподіваної допомоги не прийшло, а в багатьох важливих точках, як на тому ж Двірці, їх було так мало, що вони й не могли ефективно виконувати свої завдання. Тепер не лише траплялися випадки дезертирства, але й Дмитро Вітовський подасть у відставку.

Чим відрізнявся польський та український вояк на вулицях міста, писав сотник Олекса Кузьма:
„Як до такої партизанки надавались українські вояки, переважно нельвовяне і діти села, показалось уже в перших днях.
Польські сили складалися переважно із "львовскіх дзєці", що всюди чулися дома, до того з елєменту переважно інтеліґентського, заправленого у спортах, смілого, меткого, для якого лазити по домах, вежах, парканах, а навіть каналах, було іграшкою.
Зовсім інакше представлявся український вояк, переважно уроженець села, що губився у великому , чужому місті та своїм вихованням і вдачею не надавався до такої боротьби. Навіть при найбільшій особистій відвазі відповідав слабо вимогам, які ставив до нього новий характер львівських боїв.“

Загін польських дівчат зі зброєю.
Попри поширений стереотип, що Українцям протистояли юнаки-"орльота" та дівчата, в спогадах Чеслава Мончинського згадується, що загін дівчат нараховував 28 осіб, а підлітки становили всього 15% всієї чисельності польського спротиву.

За цей час сторони домовлятимуться про перемир’я й перегруповуватимуть свої сили. Поляки таки швидше орієнтуватимуться в ситуації, а Українці ще не усвідомлюватимуть вагу моменту.

Дійшло до того, що 3 листопада польська преса, яку досі не заборонили, опублікує заклик до мобілізації польського населення. Відповідні плакати розвішають і по місті.

„Комунікат повішано — о диво — на шибі "Шотландської" кав’ярні, і його читала чисельна польська юрба, а українські стражі не насмілилися його здерти. Це було щось нечуване. В "руському" Львові висіли розклеєні відозви до збройної мобілізації, були комунікати, а окупанти не мали сили чи відваги, щоб це заборонити!“ — писав польський історик Ян Ґелля, називаючи Українців в українському Львові "окупантами"!

На підконтрольній поляками території опиниться Собор Святого Юра з митрополитом Андреєм Шептицьким.
Римо-католицький архієпископ Львова Юзеф Більчевський в листі до Шептицького вимагав звільнення духовенства:
„Якщо знову і цього разу моє прохання буде відкинуте Вашою Екселенцією, що абсолютно не припускаю, я публічно заявляю на тебе перед Божим судом, перед трибуналом Святого Престолу і всього цивілізованого світу. Будеш вовком, а не пастирем, якщо нічого не зробиш для порятунку душ.“

Парадокс полягав у тім, що на відміну від Більчевського, який користувався відносною свободою, митрополит Андрей Шептицький був інтернований (ізольований) поляками.

Натомість, коли на засіданні українського проводу повстане питання про подібні заходи щодо ізоляції польських діячів, в тому числі й польського єпископа, то за свідченням присутнього Осипа Назарука:
„Величезна більшість членів "Української Національної Ради" заявилися проти, а деякі члени додали, що перестануть сповняти обов’язки членів Ради, коли б вона ухвалила інтернування польських провідників.“

Українці таки інтернують згодом найактивніших учасників протиборства з польського боку, в тому числі й священиків.

5 листопада буде укладене 24-годинне перемир’я.
Сторони не тратили час на марне, зокрема українська делегація відвідала гетьмана Скоропадського, який, здається не зовсім зрозумів суть галицької проблеми, бо гостей запитав прямо:
— Скажіть отверто: хочете вирізати панів? — запитав гетьман Скоропадський.
— Хочемо будувати Українську Державу, — збентежено відповість Осип Назарук.

Місія посланців зі Львова провалиться — Скоропадський пропонував допомогу в лиці Січових Стрільців — формації, що її було організовано здебільшого з галичан, часто колишніх УСС-ів.
Та ті приготовлялися до повстання проти гетьмана, що вибухне за яких два тижні, а самі УСуСи прославляться як "ґвардія Директорії".

Лінія розмежування, яка виникла станом на 6 листопада збережеться приблизно й до кінця боїв. З обох боків місто поділять на 5 бойових частин, а Українці організують гармати, які розмістять на Високому Замку.

Техніка "за роботою": українські гармаші та львівські панцерники в міській війні

Сотник Олекса Кузьма у спогадах згадував:
„Вражіння від першого гуку української гармати було величезне. Відразу щезла втома українського піхотинця. Він почув за собою силу.
Зросло також заінтересування фронтом. Зі всіх боків зачали напливати домагання: там знищити ворожий скоростріл, там барикаду, там вороже гніздо і т.п. Треба було всім по змозі допомогти.
Маленька обслуга, зложена з 3 людей, тягла руками цілий день гармату по Високім Замку, стріляючи на бажані точки. Перші висліди були такі: стручено скоростріли, уміщені на вежах костелів, розбито становище противника на Гицлівській горі та острілювано об’єкти, обсаджені польськими залізничниками.“

Крім гармат, вулиці Львова побачать й панцирні авта. Одне з таких 9 листопада супроводжувало польський наступ на Єзуїтський город (тепер парк Франка).
Українці захоплять цей польський панцерник.
У першому ж бою вояки гуцульської сотні УГА з палацу Ґолуховських буквально голіруч підбили, знешкодили й захопили грозу львівських вулиць, чудо техніки того часу — Українці перемогли! (— примітка «Порохівниця»)

„Бій біля парку“ — Едвард Козак

Щоправда й Українці вже боролися по іншому. Принаймні, за свідченням все того ж польського історика Яна Ґелля за кільканадцять хвилин боротьби, лише на цьому відтинку фронту втрати поляків становили 60 осіб вбитими та пораненими.

В цей же день Українці затвердять власний уряд — Тимчасовий Державний Секретаріят, і, як зауважить Держсекретар внутрішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський:
„"Титул" "міністрів" здавався нам занадто претензійним, як на початкуючу малу державу. Так ми стали "державними секретарями".“

Наступного дня приймуть "Тимчасовий основний закон", в якому з’явилася нова назва держави — Західньо-Українська Народня Республіка, а також синьо-жовтий прапор та герб — золотий лев на синьому полі.


За кілька днів, 13 листопада, буде прийнято наказ про загальнообов’язкову військову службу.
Щоправда саму оборону Львова на той час очолював уже третій з черги комендант — полковник Гнат Стефанів.

Начальні коменданти українських військ у Львові —
Гриць Коссак (очолював з 3 по 9 листопада) та Гнат Стефанів (від 9 листопада)

Допомога, яка надійшла з Наддніпрянщини, була надзвичайно мала, але зробила неспівмірно велике враження.

Козацький загін імені Гонти на чолі з отаманом Андрієм Долудом, наводив жах лише своєю назвою та виглядом — в черкеських шапках вони виглядали живим втіленням героїв текстів Сенкевича.
Командування дасть їм завдання, з яким ніяк не могли впоратися ні галицькі вояки, ні польові суди — козаки здійснюватимуть каральні операції.

Сотник Олекса Кузьма у спогадах так описував:
„Карна експедиція, виконана головним чином силами нового козацького загону, викликала в місті величезне вражіння. Між польським населенням настала справжня паніка, а про самих козаків стали кружляти неімовірні леґенди.
На їхній рахунок переповідано сплетні та байки з кровавою фантастикою.
Перед одним козаком, що появився на місті, розскакувалось цивільне населення з острахом на всі боки, а відновлена поголоска, що з України наближаються цілі маси такого козацтва, стягала на поляків трівогу.“

Станом на 15 листопада 1918 року українська розвідка доноситиме інформацію про деморалізацію з польського боку, а за два дні буде укладено найдовше перемир’я — на 48 годин. По його закінченню, "завішання зброї" продовжать ще на 24 години.
За цей час наспіє польська допомога 20 листопада з боку Перемишля — 140 старшин та 1228 солдатів, а також гармати, коні та озброєння. Великою помилкою Українців було не підірвати мости через Сян у Перемишлі, якими було перекинуто польське підкріплення.

В той час у Варшаві жартували, що "Польща є найбільшою державою в Європі — бо немає жодних кордонів".

Польські нагороди й відзнаки за "оборону Львова" з 1 по 22 листопада 1918 року
Наштампували цілу жменю!

Попри спротив окремих частин, українське командування 21 листопада приймає рішення покинути Львів. Запекла боротьба Української Галицької Армії з поляками ще триватиме півроку…

Чи вартувало Українцям розпочинати повстання 1 листопада 1918-го, зважаючи на ті багатотисячні жерти, що понесуть галичани? – відповість на це дасть Дмитро Паліїв, який згадуючи день 31 жовтня писав:
„Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією?“

Львівʼяни ховають жертв польсько-української війни за Львів

Листопадовий Чин є однією з найсвітліших сторінок Визвольних Змагань, позаяк це була перемога Українців! І не вина Українців в тому, що потім ця перемога обернулась поразкою: Українці Галичини були ізольовані, оточені звідусіль ворогами, не мали міжнародної підтримки і набоїв… Проте, навіть загнані польсько-французькою армією в "трикутник смерті" над Збручем, Українці зібралися з останніми силами і вдарили Чортківською офензивою та погнали польсько-французьких окупантів аж до самого Львова! Не маючи достатньо набоїв, виснажені, змучені, Герої підтримувались лише народом і вірою у перемогу! Їм просто не вистачило сил і набоїв…

Першоджерело публікації:
© Святослав Липовецький зі „Спілки Української Молоді“ — © „Історична Правда“