Олена Степáнів
перша в Світі жінка-офіцер

 
7 грудня 1892 року народилася Олена Степáнів — перша в Світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера; четарка жіночої чоти Леґіону Українських Січових Стрільців; четарка Української Галицької Армії. Українська історик, ґеоґраф, громадська та військова діячка. Сестра Ананія Степаніва, дружина генерал-хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича, мати науковця Ярослава Дашкевича. В'язень московських россійсько-імперських і совєтсько-россійських концтаборів.

Життєпис, історичні світлини, унікальні інтерв'ю першої жінки-офіцера у тогочасній пресі, россійсько-імперський та совєтсько-россійський полон і трагічна доля в совєтській окупації…

ЖИТТЄПИС

Олена Іванівна Степáнів (псевдо — Олена Степанíвна) — (7.Ⅻ.1892 — †11.Ⅶ.1963) народилася у селі Вишнівчик, Перемишлянського повіту Галичини (нині Перемишлянський район, Львівська область) — українська історик, ґеоґраф, громадська та військова діячка, перша в Світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четарка жіночої чоти Леґіону Українських Січових Стрільців; четарка Української Галицької Армії.

Олена Степáнів народилася в родині священика УГКЦ о. Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Була третьою, наймолодшою, дитиною.
Батько Олени був добрим душпастирем, ініціював створення читальні товариства «Просвіта» у селі Вишнівчик.

З 1910 року навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була пластункою скавтської організації «Пласт».

1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, студіювала історію та ґеоґрафію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» (очолила його першу жіночу чоту у Львові). Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті.
Була активною учасницею січово-стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові Стрільці — Ⅱ», провідницею жіночої чоти.

1914 — увійшла до складу Комітету об'єднаних стрілецьких товариств (м. Львів), виїхала на фронт як командир жіночої чоти Леґіону Українських Січових Стрільців.
Учасниця Карпатської воєнної кампанії. Брала участь у битві під Комарниками. Відзначилася відвагою у боях за гору Маківку (квітень—травень 1915), згодом стала хорунжою.

29 травня 1915 року під час бою під Лисовичами на Болехівщині потрапила до россійсько-імперського полону.
1915–1917 роки перебувала як полонена у россійсько-імперському концтаборі в Ташкенті. Квітень 1917 — повернулася до Галичини.

Олена Степáнів була одним із організаторів Листопадового Чину 1918 року, брала активну участь в польсько-українській війні (1918—1919) (четарка Української Галицької Армії).

Референт преси в Державному Секретаріяті закордонних справ ЗУНР, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР у Кам'янці-Подільському.
1919 року з дипломатичною делегацією Олена Степáнів відбула до Відня.

1920 року Олена Степáнів вийшла заміж за військового армії УНР Романа Дашкевича.

У 1919–1921 роках Олена Степáнів навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію.
З 1922 року Олена Степáнів викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті.

З 1945 до арешту совєтсько-россійськими окупантами 1949 року — доцент Львівського університету.
20 грудня 1949 була арештована совєтсько-россійськими окупантами і відправлена до мордовських таборів.
У 1956 році звільнена за станом здоров'я, повернулася до Львова, де прожила до кінця життя.
Померла 11 липня 1963 року, похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
 

 

Олена Степáнів у вирі Великої Війни

Українській історії не бракує сильних жінок. Часто їх називають феміністками, проте ці жінки навряд чи себе ними вважали. Втім, наважимось припустити, що для них рівність між чоловіком і жінкою мала стати настільки природною і очевидною, що жодній із сторін не прийшлося б щось доводити.
Мабуть, такою жінкою була Олена Степáнів (Степанíвна). Своїм життям і діяльністю, вона показала, що ні стать, ні вік, ні інші люди не можуть стати на заваді того, чого людина прагне.

Її захоплювали книжки, вона дуже багато читала. Та при цьому любила танці й музику. Її фотографували для підручника з гімнастики Івана Боберського — вона була моделлю, що демонструвала правильне виконання різних вправ. Олена була красуня, мала надзвичайний шарм, була дуже гарно складена, дуже пропорційно — абсолютно янгольське личко, але дуже міцний і ґоноровий характер.

1912 — Головна Рада Студентського Союзу.
1-й ряд від ліва: Дарія Білинська-Навроцька, Василь Косаренко-Косаревич, А. Павлусевич, Осип Когут, М. Жила, Марія Твердохліб, Євген Коновалець; 2-й ряд: Степан Індишевський, нерозпізнаний, Іван Бабій, Юрій Полянський, В. Котецький, Олена Степанів, Роман Дашкевич, Петро Дідушок, Юліян Охримович.

У грудні 1912 року на нараді жіноцтва в переповненій залі «Сокола-Батька» Олена Степáнів виступила на секції студенток і говорила про обов’язкову участь жінок у політичному житті, про їхню працю на випадок війни. Для себе Олена скоро вирішила, що її місце в рядах стрілецтва. Хоч представниць "слабкої" статі не приймали, для неї особисто зробили виняток саме через її наполегливість.

У січні 1914 року сформувалося ще одне товариство — «Січові Стрільці — Ⅱ», головою якого вибрали студента-правника Романа Дашкевича. До нього приймали не тільки студентську молодь, але й ремісників, службовців, не відмовляли й жінкам, яких серед добровольців було аж 33 особи.

На Кайзервальді, біля вузькоколійки Підзамче—Личаків, яка тоді там пролягала, галичанки склали присягу. Вони вчилися військових вправ, догляду за пораненими; слухали курси лекцій з військової історії, українських визвольних змагань, світових революційних рухів. Стрілецькі відзнаки та однострої, які носили дівчата, засвідчували повноправну приналежність до січовиків.

Відомо, що на першому Шевченківському здвигу, тобто показному виступу, Олена Степáнів стала показницею — вела всіх за собою. Олена мала яскраво виражені лідерські якості, тому до неї прислухатись як близькі люди, так і незнайомці.

За свою миловидну зовнішність та сильний характер Олена Степáнів отримала репутацію ґонорової красуні. То була ґонорова жінка. До неї дуже багато чоловіків залицялося! Однак Олена Степáнів не бачила нікого, окрім Романа Дашкевича, свого майбутнього чоловіка, з яким одружилась 1921 року у Відні.

Напередодні Великої Війни січові товариства об’єдналися в одну організацію, створивши спільний комітет. До його складу заочно зарахували й Олену, яка якраз перебувала вдома у Вишнівку. Важко дався дівчині від’їзд до Львова, адже батьки благали її залишитися. Перед нею, на фронт пішов і її брат Ананій Степáнів. Проте вона була „як камінь на заказ батька, на просьби і сльози матері, бо йшла сповнити свій обов’язок“.

Олена Степáнів із братом Ананієм

Після виснажливих тренувань у різних військових організаціях, Олена прийняла рішення: їхати на фронт. Проте для того, аби туди потрапити, необхідно було мати спеціальну виказку із фотографією.
Приховавши волосся під шапкою та переодягнувшись у військову форму, вона вирушила до фотографа. Олена була русява, з синіми очима. Вона знайшла в шафі уніформу та вирушила фотографуватися. Фотограф зрозумів, що щось не так, що дуже вже цей стрілець виглядає юно та по-дитячому. І впізнав у ній жінку. Коли вона прийшла забирати фотографії, то він викликав поліцію, яка зі зброєю супроводжувала її в дільницю. Жандарми, що супроводжували Олену, спершу вирішили, що вона — шпигунка. Згодом Олена написала листа до бойової управи, у якому висловила бажання їхати на фронт. Проте їй відмовили, сказавши що "жінкам на фронті — не місце!" Вона продовжувала писати листи, в яких запевняла, що проходила підготовку на рівні з чоловіками та звинувачувала керівництво управи в дискримінації. Так, Олена все ж потрапила до війська.

Коли в кінці серпня 1914 року добровольці вирушали зі Львова до Стрия, де формувалися “УсуСуСи” (Леґіон Українських Січових Стрільців), її висадили з потяга:
„Командант приказав мені забиратись… Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповняти мій обов’язок згинути за вибране діло?“

Під час Першої Світової війни, Олена Степáнів (Степанíвна) була учасницею жорстоких боїв, які гриміли в Карпатах. Нарівні з чоловіками тут разом з нею воювали галичанки Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин. Вони стійко витримували щоденні військові випробування. Якось випало їм здолати марш-кидок довжиною 56 кілометрів.
Пізніше Олена згадувала:
„Я була дуже втомлена і знесилена, цілком так само, як мої товариші, але якраз тому, що я жінка, не хотіла до цього признаватися, і це підбадьорливо вплинуло на всіх так, що вони забули про втому та труди“.

Вагомими подіями фронтового життя Олени Степáнів (Степанíвни) стали бої під Комарником, на Маківці та під Болеховим.
Дуже важкі бої на мадярському фронті Олена Степáнів (Степанíвна) описала у своїх рукописних спогадах, що зберігаються у варшавських архівах.
І першу ж свою військову нагороду четарка УСС Олена Степáнів (Степанíвна) отримала вже в листопаді 1914-го року — за проявлену мужність під Комарником — Срібний Хрест Хоробрості Ерцгерцоґа Карла.
Олені Степáнів було 21!

Олена Степáнів (Степанíвна) — малюнок © Максим Богдановський

Олена Степáнів як культова особа

Олена Степáнів (Степанíвна) — це жінка, яка увійшла в історію, у фольклор і в серце кожного Українця. Вона показала, що місце жінки там, де вона сама хоче бути.
Постать Олени Степáнів (Степанíвни) стала культовою не лише для України. Адже її першою з жінок зарахували на військову службу у званні офіцера. Листівки та марки із її зображенням продавались по всій Європі.

Марка з Оленою Степáнів (Степанíвна) — 1915 рік

Пісні Леґіону Українських Січових Стрільців збагатились піснею-присвятою особисто Олені Степанíвні!

„Там то приступом до бою
Ішла Степанíвна
І не найдеться в Європі
Дівчина їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,
Гарна як лілéя:
“Ідіть вперед, стрільці мої,
На вас вся надія!

Ідім сміло в бій завзятий —
Це ж рідна землиця,
Перед нами — ось дивіться,
Як москаль валиться!”…“

 
Про хорунжу Олену Степáнів чітко й лаконічно сказав сотник Будзиновський:
„Годі було знайти яку-небудь різницю між її поведінкою та поведенням совісного офіцера, що сповняв свою службу“.
У стрілецькому однострої її часто сприймали за молоденького вояка.

Дівчата в українському війську надзвичайно вразили відомого угорського письменника та кореспондента Франца Мольнера.
„Однією з особливостей цих відділів є те, що в їх складі перебувають одягнені в регулярні польові однострої дівчата, які виконують польову службу з усіх поглядів на рівні з чоловіками. Вони носять зброю, вони склали військових присягу, їх підвищують у військових званнях, вони отримують бойові відзнаки… Між ними є багато студентів, а також дівчата. Одна з них навіть має чин підхорунжого та здобула собі на Маківці медаль хоробрості“.
Останнє — про Олену Степанівну.

Вже 1915 року про Олену Степáнів широко писала австрійська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками — це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали "леґіонерах".
Офіцер Леґіону Українських Січових Стрільців Олена Степáнів (Степанíвна) привернула увагу багатьох австрійських газет. Взимку 1915 року, у Відні, де Олена опинилася під час різдвяної відпустки, сподіваючись розшукати батьків, у неї взяли інтерв'ю.

У січні 1915 року віденський часопис “Ноєс Вінер Тагблятт” повідав історію Олени Степáнів (Степанíвни). Жінка-офіцер розповіла про Україну, про нашу боротьбу за Україну, про Січових Стрільців, а також як жінку сприймають у ролі борця.
„Ось приклад. Одного дня до нашого товариства прийшов вояк з листом від команданта львівського корпусу. Коли вояк прийшов до вартової кімнати, застав там випадково самих дівчат. Він хотів дати листа команданта лише мужчині і щойно я мусіла йому енергійно вияснювати, що ми рівноправні з мужчинами. Аж тоді він віддав мені листа“.

Щодо відношення до жінки, то Олена Степáнів (Степанíвна) казала, що вона „не мала найменших полегш, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів – мене не відсунено ні від якої стежі, від жадної варти і якраз цього я бажала. Але ні разу я не завважила якихось натяків чи нетакту супроти мене“.

У цьому інтерв’ю Олена також розповідає, що підвищення в Леґіоні Українських Січових Стрільців давали незважаючи на стать, а перш за все на діяльність.
„… Після того мене іменовано фельдфебелем, а заразом із тим я одержала відзнаку кадета. Під моєю безпосередньою командою були переважно самі гуцули, які вмить виконували кожний мій наказ і тим надзвичайно полегшували мені ведення команди… В окопах я стріляла разом з іншими, і, здається мені, досить, влучно“.

Проте жінка на війні все одно здавалася чимось незвичним.
„Та завжди найнеприємнішим для мене було те, що всі витріщували на мене очі, заєдно мене подивляли…“

Армія до неї ставилась доволі негативно. Тобто вона, все-таки була першою у Світі жінкою-офіцером, і однозначно першою українською. В армії у документаціях її жіноче ім'я не вказувалось, натомість писалось "кадет Олег Степанів". Саме під таким заголовком вийшло й інтерв'ю вищезгаданого часопису “Ноєс Вінер Тагблятт”.

“Кадет Олег Степанів”

„29-го вересня в поле проти ворога відійшла остання сотня Українських Січових Стрільців. Я ще раз просила, щоб мені дозволено піти в поле, як чинний січовик, і цим разом сповнено моє прохання.
Під час усіх важких маршів я жила з моїми товаришами в якнайкращій злагоді.
Я не мала найменших полегш, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів - мене не відсунено ні від якої стежі, від жадної варти і якраз цього я бажала. Але ні разу я не завважила якихось натяків чи нетакту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю і недолю. Через місяць командант нашої сотні іменував мене десятником ("цугсфюрером") і мене призначено як інструктора для українців-добровольців, які прийшли до нас. Під час п'ятиденного відпочинку в Сант Мікльош я своєю особистою витривалістю довела довірених моїй опіці до такого запалу, що капітан Б... (Бергер) почав уважати мене за рівноварту з іншими моїми товаришами-мужчинами.
Як старшина я стала командантом патрулей і під час боїв у Карпатах швидко здобула нагоду в дечому прислужитися. У міжгір’ї Вишкова ми перший раз попали в ворожий огонь. І в глибині свого серця я надзвичайно радувалася тією небезпекою, яку ми перебули дуже щасливо. Ніхто з нашого малого відділу не був поранений, а для команди 131-ої бригади, до якої ми були приділені, я могла принести дуже важливі відомості про силу й рухи ворога. І з того часу командант бригади став дуже часто вживати нас до найтяжчих і найнебезпечніших завдань.
Одного разу ми були охороною для гармат, іншого — передньою або задньою сторожею, а час-від-часу нас висилано як патрулю на стежу. 10-го листопада наш відділ виконав оточуючий наступ на москалів, що були на горбках біля Комарника. Москалів побито, а до цього дуже причинилися Січові Стрільці. Після цієї битви мене подано до відзначення і генерал Фляйшман в місцевості Аннаберг вручив мені після промови медалю за хоробрість, а присутні відділи вояків віддали мені почесть дефілядою. Зі зворушення я мало не розплакалася, але власне тому, що я жінка, я силою стримувала сльози й подякувала за почесть лиш військовим полковникам.
Незабаром після того мене іменовано фельдфебелем, а заразом із тим я одержала відзнаку кадета. Під моєю безпосередньою командою були переважно самі гуцули, які вмить виконували кожний мій наказ і тим надзвичайно полегшували мені ведення команди. Я ніколи не була змушена сварити їх або карати, хоч безперечно я була б це зробила, якщо б виявилася до того потреба. А втім, поминаючи небезпеки, ми взяли на себе величезні труди. Ми відбували надзвичайно важкі марші. Наприклад, одного дня ми пройшли 56 кілометрів. Я була дуже втомлена й обезсилена, цілком так само, як мої товариші, але якраз тому, що я жінка, я не хотіла до цього признатися і це так підбадьорююче вплинуло на всіх, що вони забули про втому й труди. В окопах я стріляла разом з іншими, і, здається мені, досить, влучно. Та завжди найнеприємнішим для мене було те, що всі витріщували на мене очі, заєдно мене подивляли...
Не знаю чому, але тут поміж вами у Відні, де я бачу стільки чужих та стільки незнайомих жінок, я почуваюся якась не своя і непорадна, неначе дитина. В полі та поміж своїми товаришами немає часу про це думати. І ніхто там не вважає, що я жінка, а тому і я про це забуваю. 16-го я відходжу назад до мого відділу в поле й там знову стану справжнім вояком».
Як вояк, панна Степанів не носить свого властивого хресного імени "Олена", лише у військових списках ведуть її під прізвищем "кадет Олег Степанів". Друзі й підлеглі їй не говорять до неї "пані", а "товаришу кадете" або "пане кадете". Свою уніформу вона носить як щось цілком природне. Це шорсткий, казенний мундир, який наслідком безупинних маршів серед порохів та болота, і через службу в окопах мусів багато витерпіти. Широкі штани стягнені долом у камаші, на ногах казенні черевики, які одначе зраджують маленьку ногу; на комірі відзнака її військового ступеня, при боці довга шабля з підстаршинською портупеєю доповняє стисло приписане умундирування... (Як зізнавалася потім сама Олена, шаблею вона скористалася один-єдиний раз, одганяючись від сільських собак).“

Олена Степанíвна у россійсько-імперському полоні

В травні 1915 року, після запеклих боїв під Лисовичами на Болехівщині, понад 7-тисячна група австро-угорського війська потрапляє в полон… Серед 50 офіцерів буде й Олена Степáнів (Степанíвна)…
31 липня 1915 року щоденна галицька газета «Дїло» писала:
„Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти "москалів" пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола“.
Про потрапляння у россійсько-імперський полон Олени Степанíвни повідомляли не лише українські газети, а й європейські. Дехто стверджував, що її наречений Роман Дашкевич навіть планував здатись россійським військам, аби бути поруч із коханою. Заради Олени пішов у полон Роман, але їх було відправлено у різні табори для військовополонених: Романа — в Забайкалля, Олену — в Ташкент…

А ось як про жінку-офіцера писала ворожа россійсько-імперська преса:

Олена потрапила до россійсько-імперського полону на два роки у Ташкент.
Олену Степанів везли тим етапом, який долав Тарас Шевченко. У Ташкенті вона тяжко захворіла: виникла легенева кровотеча…
В наступні два роки, Олена Степанíв неодноразово підтверджувала своє реноме "мазепинки", яка добровільно пішла воювати проти москалів. Так, опинившись у россійсько-імперському концтаборі в Ташкенті її викликав до себе "тайний совєтнік" Булінскій:
„… Закликав мене і запитав, якої я народності, а коли я відповіла, що української, запитав:
— Сєпаратістка і мазєпінка?
Я потвердила. На тім ми розійшлися, при чім він заявив, що я тут не лишуся…“

Слід віддати належне — москалі трактували Степанíвну як чинного офіцера і в полоні вона користувалася всіма правами старшини — отримувала щоденні відповідні виплати на харчування, якщо випадала нагода — мала окреме приміщення для ночівлі. Правда, як особливий в’язень — перебувала під посиленою охороною.

Українці, які служили в царському россійсько-імперському війську, навіть симпатизували Олені:
„В Журавні відвідали мене російські офіцери від летунів, Українці, й фотографувалися разом зі мною та дали мені великий клунок різних консерв, бо як казали, в дорозі тяжко що-небудь купити…“

Проте, іншим було ставлення товаришів по полону, які не особливо признавалися до Степанíвної, а часто таки іґнорували її. Можливо через те, що була єдиною жінкою-офіцером. Австрійські ж старшини проявили до неї належну повагу. Коли капітан чех запропонував від імені інших офіцерів, щоб харчувалася разом з ними та жила в окремій кімнаті їх корпусу, то мотивував це просто:
„Реґулямін (правила) наказує їм зайнятися товаришами в подібнім положенню, як моє…“ — згадувала Олена.

Іншого разу опіку над Степанівною взяло вище офіцерство. На той час в неї не було коштів навіть на повноцінне харчування:
„Австрійський полковник Пішелі (Німець) закликав мене до себе, питаючи, яке моє фінансове положення. Я відповіла, що вечері не беру, бо мені досить обіду. По якімсь часі полонений у Перемишлі генерал Вайнцедорф (він побирав 125 рублів місячно) зарядив складку на мене між австрійськими офіцерами по їх таборах. Потому закликав мене полковник Пішéлі і хотів вручити зібраних 276 рублів і 50 корон. Як почула про се, було мені невимовно прикро і я заявила, що того не прийму. На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу… Я взяла гроші, заявивши, що підпишу квит, що отримала їх, і зверну по війні на українські цілі. На те він пристав. І я з грішми, котрі мені дуже тяжіли, відійшла…“

Вже після війни в інтерв’ю, яке в Олени візьме відома письменниця Ірина Вільдé, Степанíвна констатуватиме, що ставлення рядових стрільців до дівчат-військових було значно приязніше, аніж старшин. Врешті, її початки (інцидент з висадкою з потяга), а також кінець служби в УСС (жінкам на початку 1918 року заборонять служити у війську) були свідченнями непростого становища дівчат-леґіонерів.

Олена Степáнів (Степанíвна) на першій шпальті часопису “Illustrierte Zeitung” (“Іллюстрірте Цайтунґ”)

Повернення з россійсько-імперського полону

Тільки стараннями німецької сестри милосердя графині Горн і полковника Пішéлі Олену Степáнів вдалося вирвати з полону. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року Олена Степáнів виїхала з Середньої Азії через Пєтроґрад, Фінляндію, Швецію та Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия.

Олена Степáнів з'явилась на першій шпальті часопису “Illustrierte Zeitung” (“Іллюстрірте Цайтунґ”) разом з іншими австрійськими вояками, звільненими з россійсько-імперського полону.

Ще одна хвиля міжнародної популярності чекатиме Олену Степáнів, коли вона повертатиметься з россійського полону. Це буде в 1917 році. Її шлях лежатиме через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених, саме цим маршрутом поверталися додому. Через рік ним їхатиме інший січовий стрілець Осип Навроцький, який згадував:
„Рік тому їхала вона тим самим поїздом через Фінляндію. Цілі два дні облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки, фотографували Степанíвну мільйони разів, кожна сестричка має цілий альбом з її фотографіями…“
В Фінляндії і Швеції провідниці, з чисельними фотокартками Степанівни, не даватимуть спокою усусусу, вимагаючи розповідей про Українку-героїню:
„Аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанíвну…“

Повернувшись на Галичину, Степанівна поновиться в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжить боротьбу в однострої Української Галицької Армії (УГА).

Між іншим, в УГА трапиться інцидент, який засвідчить її ставлення до ролі жінки на війні. Весною 1919 року начальник штабу полковник Курманович дав наказ Степанíвній поїхати в одне із сіл Бобрецького повіту, щоб організувати жіночу військову частину — адже звідтіля прийшов лист, що жінки бажають стати на захист Батьківщини.
На це Олена Степанів відреагувала спротивом:
— Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…

Але, знову ж, зважаючи, що це наказ, Степанівна вирушить в згадане село. Як виявилося — жінки й не збиралися воювати, але за порадою місцевого священика написали листа до штабу армії, щоб підбадьорити вояків.
Зорієнтувавшись в ситуації Степанів виголосила відповідну промову:
„…дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків…“

У 1919 році з дипломатичною делегацією Олена Степáнів через Румунію й Угорщину прибула до Відня. Там вона продовжила своє навчання в університеті, отримала ступінь доктора філософії. Там же вийшла заміж за полковника УГА Романа Дашкевича.

Повернувшись до Львова у 1922 році, Олена Степáнів працювала в гімназії сестер-василіанок, її дуже любили студентки за справедливість та вимогливість, але поляки заборонили їй займатися викладанням. У 1926 році вона народила сина Ярослава.

Олена Степанíвна у соєтсько-россійському полоні

З 1939-го працювала в установах "АН УССР", була доцентом Львівського університету. Коли друзі почали еміґрувати, вона відмовилася покидати рідну землю, хоч чоловік у цей час був в Австрії. Після закінчення Другої Світової війни працювала старшим науковим співробітником і завідувачем сектору економіки Львівського відділу Інституту економіки "АН УССР", науковим співробітником Природничого музею "АН УССР" (1948–1949 роки).

20 грудня 1949 року її заарештували. Цензурний орган при "ісполкомє областноґо совєта" задокументував висновок, що вилучена в Олени Степанів література “являєтся антісоветской, профашистской, националістічєской”, тому книгам влаштували аутодафе.

Немолоду хвору жінку-науковця очікувала тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір і мордовські торфовища, адже “Особоє Совєщаніє прі МҐБ СССР” (сумнозвісна “тройка”) винесло постанову:
“Степанив Елену Ивановну за участие в контрреволюционной банде украинских националистов и пропаганду националистических идей через печать заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 29 декабря 1949 г. Имущество конфисковать”.

У совєтському концтаборі ҐУЛаґ Олена Степáнів хворіла на дистрофію, отримала інвалідну категорію. За станом здоров'я 72-річну хвору жінку зрештою звільнили через три роки після смерті сталіна.
У 1956-му Олена Степáнів повернулася до Львова й опинилася на вулиці. Житло, майно, книги, наукові доробки — все було конфісковане совєтськими окупантами…
„Мати ненавиділа еміґрацію і вирішила залишитися у Львові…“, — згадуватиме син Ярослав. Як і Олені Степанів йому довелось відбути совєтське ув’язнення.
Був поруч і не відступав до кінця життя її потіха й відрада єдиний син Ярослав.
Авторка понад 75 праць із ґеоґрафії та спогадів з Великої Війни Олена Степáнів писала в одному з останніх листів:
„…Найбільше шкода мені Славкá, він працює і мене доглядає…“,
В листі сина читаємо: „…Уже сил не стає дивитися, як Мама мучиться, терпить, а я не можу нічим помогти…”

Перша в світі жінка-офіцер Олена Степáнів померла у Львові 11 липня 1963…
Ярослав Дашкевич помер у 2010-му…

Могила Олени Степáнів на Личаківському цвинтарі Львова

Вшанування пам’яті

На честь Олени Степанів названа Львівська українська гуманітарна гімназія з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови, що розташована на однойменній вулиці.
1 листопада 2003 року на фасаді будинку колишньої гімназії Сестер Василіянок, нині відомої як Львівська лінгвістична гімназія, де у 1921-1935 роках Олена Степанів-Дашкевич викладала історію та географію, урочисто відкрито на її честь меморіальну таблицю.
7 грудня 2012 року, в день 120-річчя від народження, жінки Прикарпаття ініціювали встановлення в Івано-Франківську пам'ятника першій жінці-офіцерові Українських Січових Стрільців Олені Степанів-Дашкевич. А 20 грудня 2012 року у дворику географічного факультету ЛНУ ім. І.Франка у Львові урочисто відкрили та освятили меморіальну таблицю Олені Степанів.
У містах Львові та Надвірній на її честь названі вулиці.
Щорічно пластовий курінь число 2 імені Олени Степанів відвідує могилу своєї патронеси.
"Відзнаку ім. Олени Степанівни" з 2015 року вручає міський голова Львова. Відзнака передбачена для жінок, які самовідданою працею зробили значний внесок у розвиток освіти, науки, культури та громадської сфери м. Львова. Виготовлено відзнаку за проектом художника Івана Турецького.
До 2020 року, в сфері національно-патріотичного виховання Мінмолодьспортом фінансувався всеукраїнський вишкільний проект «Юнацького Корпусу» присвячений Олені Степанів.

Матеріял укладено з відкритих джерел:
© «Національно-патріотичне виховання»
© «WikipediA» — Олена Степáнів
© «Фотографії старого Львова» — Роксана Тимків
© «Фотографії старого Львова» — Святослав Липовецький
© «Dojo» — Семен Запорожець
© «Syla.news» — Наталія Козак
© «100 років ЗУНР»
© спільнота «Визвольні Змагання»

Історичні світлини з відкритих джерел.
Малюнок © Максим Богдановський
Титульний постер © Dem’än Dzüba
Укладач матеріляу:
℗ Dem’än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2020.Ⅻ.7