„Прощання з ілюзіями“

 
Олена Тетянченко

„Наша історія, наша культура, наша мова їх не цікавлять. У них є все своє, і саме це своє вони й хочуть затвердити тут, на нашій землі. Їм смішні наші слова і незрозумілі традиції. Вони не мають жодного вродженого почуття поваги, вдячності, справедливості. Їхня задача – захоплювати і знищувати все, що намагається протистояти. А наша – продовжувати робити своє – захищати, берегти і розвивати свою мову, свою країну, адже зараз, як це не гірко, її існування дійсно під загрозою.“

У мене таке враження, ніби ми опинилися в якомусь потужному циклоні. Що не день – спадають маски, розбиваються ілюзії, люди показують свої справжні обличчя і наміри. Це доволі важко проживати, адже доводиться дуже швидко адаптуватися до змін, та водночас вельми корисно. Знати хто є хто важливо, бо це дозволяє приймати кращі рішення, чіткіше бачити і мету і перешкоди.
Після кількох випадків особистого спілкування з кількома російськомовними жителями України за останні дня я зробила для себе значуще відкриття – з деякими з них домовитися не вдасться. Взагалі. Причому я не кажу про «упоротих» ненависників України, а про деяких з тих, хто вважає себе патріотом, і щиро переконаний, що своїм російськомовним бізнесом, статтями, виступами, піснями, робить для України важливі, хороші справи. Про тих, хто у своїй власній, викривленій під якимось недоступним для мене кутом, реальності, впевнений, що саме він і є справжнім українцем, що це його земля і тільки він має вирішувати, яким має бути її майбутнє.

Діти й онуки наших катів і убивць, пристосуванців і зрадників, нащадки тих, кого завезли в Україну під різними приводами замість розстріляних, повішаних, висланих, "розкуркулених", заморених голодом, кинутих у в’язниці, засланих у концтабори, вивезених у товарних вагонах до Сибіру, тепер тут, на кістках наших пращурів з гордістю будуть "свою Україну". І ми, українці, їм в цьому страшенно заважаємо, адже у мріях "їхня Україна" - це російськомовна держава, тільки без путіна і його диктатури, і з усіма "бонусами", яких немає у сучасній Росії.

Недарма ж у своїх постах друзям в московії вони із захватом пишуть, як тут насправді чудово, запрошують приїхати в гості, бо тут дуже комфортно, і навіть мову ту "дурацьку" знати не треба, і без неї можна чудово обходитися. Ми ж от як добре влаштувалися, і ви не бійтесь, тікайте сюди зі свого Мордору. Х*хлів заб’ємо, як завжди, не перший раз, нікуди вони не подінуться. І в них, цих "нових укрАінцев", є безліч приводів так казати і думати. Вся система, всі гілки влади, державні установи, силові структури, десятиліттями вибудовувалися так, щоб не дати нічому українському жодного шансу.
Х*хли, звісно, це теж не страшно, вони не дуже заважають, якщо знають своє місце. Ми навіть любимо смішних, картинних, ручних х*хлів у їхніх вишиванках і шароварах, кажуть "настоящіє укрАінци". А хто не милий, на тих знайдемо управу, бо зовсім щось знахабніли. Вимагають, щоб ми, ми – представники великої "російської" культури (!) говорили їхньою мовою, вели нею бізнес, керували державою, навчалися, надавали послуги, геть страх втратили.

І вони дійсно так думають. Наша історія, наша культура, наша мова їх не цікавлять. У них є все своє, і саме це своє вони й хочуть затвердити тут, на нашій землі. Їм смішні наші слова і незрозумілі традиції. Вони не мають жодного вродженого почуття поваги, вдячності, справедливості. Їхня задача – захоплювати і знищувати все, що намагається протистояти. А наша – продовжувати робити своє – захищати, берегти і розвивати свою мову, свою країну, адже зараз, як це не гірко, її існування дійсно під загрозою. Ви хочете жити в резервації, якою опікуватимуться "добрі росіяни", які тепер по-модному називаються "русскоязичниє украінци"? Я – ні. Я хочу жити у свої Україні. А гості нехай не забувають, що це вони в гостях.

© OLENA TATYANCHENKO