Севастополь — спомини Дитинства
про совєтський "закрытый ґорад™"

 
Оповідання про "сєвастопольскіє скрєпы", товаріща сталіна у віночку зі страусячого пір’ячка, а також про бурную молодость совєтскіх строітєлєй комунізма в Африці та їхнє житіє на пенсії у Севастополі.

Розповім спомини Дитинства про свою подорож в "заповєднік Совка" — "закрытый ґорад Сєвастополь™" — де чи не вперше у житті зіткнувся з еталонною сталінщиною, з ватяністю, "совком головного мозґа" та махровою українофобією і ненавистю до жертв Голодомору зокрема та до Українців взагалі…
Так, про сумне і веселе, як і належить в будь-якій історії…
Ласкаво прошу Вельмишановнє Панство любителів читати чужі історії та спомини, вмощуйтесь зручненько, налийте собі філіжанку кави або горнятко гарячого узвару — кому що до душі, кутайтесь в коцик та читайте…

До споминів надихнула публікація севастопольця про своє місто та містян.
→ "Севастополь — погляд зсередини очима севастопольця"
"Горожане везде подчеркивают свою исключительность и с презрением смотрят на всех иногородних." — зазначає автор публікації, виходець з Севастополя, ветеран війни і Захисник України Роман Ковальов.
Підтверджую, так і є.
Відтак, розповім свою історію.
Цей есей зі споминів…

Дитяча подорож
в совєтський "закрытый ґорад Сєвастополь™"

 

Було це десь в останні роки існування "СССР".

Ми з Мамою ходили до Бабусі на сусідню вулицю повз хату батьків її однокласниці та шкільної пóдруги. Це була поважна сімейна пара похилого віку, які мешкали у Севастополі, а ця хата в Токмаку у них слугувала "дачєй", куди вони регулярно приїздили саджати й прибирати городину, бо в їхньому "закрытом ґорадє™" банально не було чого жерти. Взимку їздили "за картохай" на прямій електричці до Мелітополя, і далі в Токмак добирались приміським, а на літо приїздили на шикарному ретро-автомобілі “Волґа” ГАЗ-21…
Голова сімейства був родом з нашого міста Токмак, а його мініатюрна і жвава господиня з характерним "владімірскім" акцентом завжди підкреслювала: "сама-то я із-пад Мурома".
Скажімо, звали їх Алєксандр Іннокєнтієвіч та Алєфтіна Ґаврііловна.
(Насправді, ніт, але я вирішив змінити їх імена).

Мама завжди зупинялась привітатись та розпитати за свою шкільну пóдругу, а я тим часом міг погратись з їх хлопцем мого віку — мені тоді було 9 років.
Ці поважні пенсіонери взяли з дитбудинку собі цього хлопчика на виховання, "чтобы скрасіть старость", бо їх дорослі вже діти "разлєтєлісь із ґнєзда": син десь капітан далекого плавання, донька (мамина шкільна пóдруга) теж "вышла замуж за моряка і оні ходят в дальніє плаванія".
Прямо, сімейка капітана Врунґєля, Хрістофор Боніфатьєвіча.

Хлопець на ім’я Слава — він був майже моїм однолітком із дещо незвичною зовнішністю — за походженням він був чи то турок, чи болгарин, а ймовірніше — ґаґауз. Славкó був старшим десь на півроку і трохи вищим на зріст. Чорнявий, смуглявий, чорне, мов смола волосся, емоційність та жестикуляція під час розмови — все в ньому видавало його південне походження.
Веселий, жвавий, емоційний, запальний — саме таке вражіння про Славкá.

Славкó був радий тій дружбі, що зав’язалась між нами, і я навзáєм теж.
Ми швидко здружились, й позаяк мешкали на сусідніх вулицях, Славкó прибігав у гості, ми розважались так, як могли розважатись діти у цьому віці, весело проводили час і стали справжніми друзями Дитинства.

Достеменно не знаю, як саме й де ці пенсіонери надибали цю дитину і яким чином та робом у своєму похилому віці отримали право всиновлення (втім, в Совку все можна було "порішать"), але знаю з тогочасніх розповідей, що Славкó народився десь під Болґрадом, від нього відмовились як від небажаної дитини й покинули в "домє малюткі" у Одесі, а звідти згодом переправили до дитбудинку-інтернату в Інкермані — це передмістя Севастополя. І останні пару років він вже був всиновлений цим поважним подружжям.
З цим же хлопчиною поважна сімейна пара приходила до нас час від часу, аби телефонувати до себе у Севастополь, щоби не їздити зайвий раз у центр міста на переговорний пункт.
О, це були часи, наприкінці 1980-х, коли не було ще мобільних телефонів, мобільного зв'язку та інтернету, і кожен, хто мав стаціонарний наборний "городський" телефон, був у пошані.

Отже, "по добротє душевной", і "дабы показать рєбьёнку мір", запропонували ці поважні люди звозити мене у Севастополь.

— У нас оччєнь красівый ґород, пусть посмотріт рєбьёнок, і с нашим Славіком будєт кому поіґрать, у нашиво рєбьёнка нєт друзєй совсєм, мы только вот поді уж второй ґод как взялі єґо к сєбє із дєтдома, он у нас такой замкнутый, скованный, а тут вона чё — оні так сразу подружилісь, Славік наш ожил, вєсёлый стал, разґоворчівый, шебутной — как подмєнілі!
І кромє тоґо, вєдь у нас "ЗАКРЫТЫЙ ґорад Севастополь™"!
Вєдь коґда вырастет, уже нє сможет увидєть… Ну, вы же понімаєтє…
А так, мы покажем достопрімєчательності: Памятнік Затопленным Кораблям, Історічєскій Бульвар, Панораму, Малахов Курґан, Сапун-Ґору… — переконували моїх батьків доброзичливі Алєфтіна Ґаврііловна та Алєксандр Іннокєнтієвіч.

Що таке "закрытый ґорад" я не знав, єдине, що асоціювалось в той момент у фразі "ЗАКРЫТЫЙ ґорад Севастополь™", котру з неодмінним "с прідыханієм" вимовляли ці севастопольці, — це цитата з фільму "Діамантова рука":
„— Сєня! У тєбя нє закрытый, а открытый пєрєлом!“
Але побачити далеке південне місто, Чорне море, кіпаріси та античне місто Херсонес, за яке я вже встиг прочитати, вельми хотілось.

Мама, звісно ж, доволі сильно переживала і боялась відпускати одного в такому ранньому віці так далеко, та ще й в "закрытый город" (це вважалось у Сов’єтах чимось страшно-секретним). Проте, сімейна пара пенсіонерів була переконлива, тож, врешті-решт, подорожування до Криму розпочалось.
(Мої Батьки звісно ж надали кошти для мого утримання.)

У Крим!
"Сєвастопаль — ґорад, дастойный пакланєнія!"

Шикарний, поважний, абсолютно новенький блискучій олдтаймер кольору морської хвилі “Волґа” ГАЗ-21 з чорними совєтськими номерами “02-46 кря” — ця красуня елеґантно виїхала з нашого двору під заздрісні погляди сусідів, та стрімко помчала на південь.
Всьо, як в кіно! )))

…“КРЫМ край партізанской славы” — сповіщала стела.
— А вот і НАШ КРЫМ! НАШ КРЫМ! — у два голоси буквально проспівали Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна.
— “МЫРК” — прочитав я, коли стела лишилась позаду й з того боку гігантської стели великі літери “КРЫМ” читались саме як “МЫРК”.
— Чонґар — ґраніца Крыма! Вот Сіваш, Ґнілоє морє. Фу, ванючєє!
— То біле — сіль?
— Ну нє снєґ же, ґлупєнькій! Да, ватэта соль!
— Яка краса, наче сніг влітку!
— Джанкой, тут мы всєґда астанавліваємся і пакупаєм áрбузы!
— Кавуни?
— Да нєт же, дурачок, áрбузы! Ну да, па-вашему "кавуны".
— Сімфєропаль, но здєсь астанавлівацца нє будєм.
— А вот дєрєвня Пріятнає Свіданіє!!! Сама імпєратріца Єкатєріна Втарая тут астанавлівалась, встрєчалась с князєм Патьомкіним-Таврічєскім і назвала ватэту дєрєвню Пріятнає Свіданіє!!!

Проїхали Бахчисарай, гори Мак-Кензі, тунелі, Інкерман…
На в’їзді в місто “Волґа” севастопольців зупинилась біля першої "достопрімєчатєльності" — це була в’їздна гігантська стела з написом "СЕВАСТОПОЛЬ" з величезною "красной звєздой" та купою ордєнов-мєдалєк.
— Добро пожаловать в наш Ґород-Ґерой Сєвастополь!!! — пафосно в один голос вимовили поважні сивочолі Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна та …вклонились стелі! Славіка теж тицьнули личком униз…
"Сєвастопаль — ґорад, дастойный пакланєнія! В пєрєводє с ґрєчєскава!" — пихато й високопарно заявили Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна.
Я дещо зніяковів — цей "рітуал" був дивним і геть не зрозумілим, як на мене.
„Мабуть вони дуже люблять своє місто“, — подумав я.

Екскурсії містом відбулись вже після того випадку, про який розповім.
Спробую укласти розповідь так, щоби й висвітлити постаті героїв цих споминів і льокації, де опинився. Хоча й не стану докладно розповідати про чисельні прогульки містом, яке мені, дитині, дійсно сподобалось.
Прогульки Севастополем були згодом.
Спочатку стала сі подія!

Подія, котра мене, дев’ятирічного хлопча, вразила найбільш у цій подорожі.
Щойно я зайшов до їх оселі, відбулось те, через що ледве не завершилось "ґостєпріімство", та я ледь кулею не вилетів "абратна в сваю Украйну!" Дякувати "закрытому рєжиму" та боягузливості цих "добрєнькіх" совків, котрі побоялись закинути малолітнє хлопча за шкірку в електричку на Мелітополь.
Але, все по черзі…

Для цього ми спочатку оглянемо квартиру наших "добрєнькіх" совєтських пенсіонерів. І щоб Ви зрозуміли, що це за люди, які є взірцем абсолютно всіх севастопольських совєтських пенсіонерів, дозвольте по оглядинах оселі розповісти про їх життєвий шлях та детально зупинитись на деяких нюансах.

Севастопольська квартира

У самому центрі Севастополя, на розі Великої Морської та проспекту Нахімова, в добротному сталінському будинку з усією цією ліпниною сталінського ампіру й деко на фасаді, була розташована сталінська квартира, де мешкали наші добродії Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна. З вікон було видно і жваву площу Лазарєва, і навіть трішечки Адміралтейської бухти…

Квартира у старому сталінському будинку нагадувала щось середнє між бібліотекою та музеєм. Можна було одразу зрозуміти що в цій "сталінкє" мешкають справжні сталіністи. Ця сталінка була сталінкою у самому прямому сенсі: зі сталінським декором інтер’єрів, зі сталінськими масивними меблями, шафами, диванами, стільцями, й неодмінною "стєнкою".
"Стєнка" складалась з двох половин — "для кніґ і хрусталя" — книги були дбайливо розкладені по кольорах на верхніх полицях, і вже тематично якось на нижніх. Стелажі з книжками займали переважно совєтська ідеологічна література — карл маркс, лєнін, сталін, тезіси партсъєздов; вся збірка "Большой Совєтской Энциклопєдії", томи збірок Юліана Сємёнова — пропаґандонські опуси про развєдчіка Максім Максімича Ісаєва-Штірліца; купа морської воєнної та воєнно-морської макулатури, купа (псевдо)"історічєскої літератури" — все це я розгледів вже згодом…
Й з усього цього "добра" єдине, що було цікаво мені — це всілякі ґеоґрафічні атляси, в тому числі й старовинні французькі, англійські, російсько-імперські, які викликали неабияке зацікавлення у мене, але власникам бібліотеки здавались "нє очєнь інтєрєсным чтівом как для малєнькоґо мальчіка".
Високі вікна закривали масивні важкі штори-пилюкозбірники "с рюшикамі", на стінах були клясичні совєтські шпалери "по-багатому" — червоні із золотим візерунком — "Абоі у нас моющіє!" — лагідно гладила рукою раз за разом Алєфтіна Ґаврііловна, підкреслюючи своїм муромським говором важливість цього моменту.

У просторій великій залі посередині під типовою совєтською великою висячою і "с рюшикамі" люстрою-"колокольчіком" стояв великий круглий стіл з кліткою де жив папуга. Стіл був завалений кіпами газет "Слава Сєвастополя", "Правда", "Ізвєстія", "Красная Звєзда" та журналами на кшталт "Совєтская Жизнь", "Работніца", "Крєстьянка", "Совєтская Женщіна" і канєшна "Кракаділ"!
Обабіч столу одне на одного дивились великий шкіряний диван сталінських часів з одного боку й малий диван-сталінка із дзеркальцем навпроти, такі ж великі шкіряні сталінські крісла стояли під іншою стіною. Між шкіряними кріслами стояв високий сталінської епохи напольний годинник з гирями і боєм — "Ватэта наши куранты!" На стіні висіла велика картина Пєрова "Охотнікі на прівалє" над малим диваном і навпроти над великим диваном така ж велика картина де лєнін с рабочімі і матросамі на тлі великої мапи, де Україна ще позначена Незалежною, але без Криму! Коло виходу на балкон у одному кутку стояло крісло-качалка з подушками, над креслом на стіні висіла якась африканська маска. У іншому куті стояв кольоровий телевізор "Бєрёзка", що вдень ніколи не вимикався, і строкатий папуга від знічев’я інколи намагався кривлятись в телевізор.

А центром уваги в цій великій залі був “КРАСНЫЙ УҐОЛ”!!!
Об'єкт непомірної гордості у Алєксандра Іннокєнтієвіча і Алєфтіни Ґаврііловни!

Приблизне відтворення “сталінскоґо іконостасу” сучасними засобами

“КРАСНЫЙ УҐОЛ", Карл!!!
Знаєте, у школах біля бюстів сіфілітіку були такі "бархатныє флаґі"? Зазвичай, принаймі в нашій школі, піанєри витирали шмарклі об ці "бархатныє флаґі"! М’якенько, ніс не натирається, а "бархатных флаґов" аж 15 штук! Хоч затрись!
Так от, у цьому “Красному Уґлу” на тлі оксамитового ("бархатноґо") алоґо флаґа з ліком лєніна стояла така собі сюрреалістична експозиція — в центрі композиції, "обрамлённый" страусячим та павлінячим пір’ячком, у масивній, як ікона, рамці, стояв писаний портрет товаріща СТАЛІНА!
Типовий такий сталін — з вусіщами, в кітєлє, з люлькою, з пріщуром…
Під цією "іконою" на тумбі у два рядочки стояли білі слоніки — як клясичні совєтські фарфорові, тільки ці були зі слонової кістки; поруч стояли різьблені африканські фігурки з чорного дерева, а на красивій різьбленій скринці ("шкатулка із краснава дєрєва") "торжествено возлєжалі" люлька і кисет для табака ("как у таваріща сталіна трубка!").
Поруч зі скринькою лежав африканський пробковий шолом, а між шоломом і скринею на підставочках стояли великі плямисті страусячі яйця!!!

Я був шокований цим "красным уґлом" з величезною картиною зі сталіним.
Але ми ще повéрнемось до продовження історії, яка розгорнеться далі…

А зараз, дозвольте я розповім спочатку, хто були ці люди…

Африка і "строітєльство коммунізьми" в Сомалі

Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна — еталонний взірець севастопольських пенсіонерів! В палату мєр і вєсов!

Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна в своїй яркой бурной молодості будували морські порти в Африці, будучі якимись начальниками якогось там "Воєнспєцстроя СМУ-5".
Вони пихато, як британські колонізатори, ходили по піщаному сомалійському будмайданчику у пробкових шоломах, — у точно такому ходив прораб СМУ-5, герой Пуґовкіна у комедії Гайдая.
“Пробка! Подарок із Афрікі!”

В ті часи квазідержавне утворення "СССР" активно "обхажувало" Африку і кремль мріяв "пастроіть камунізьм" аж до клятого Південно-Африканського Союзу, де "свірєпствовал аппартеід і фошызды заживо єлі нєґров".
Або хоча б до Родезії — тої, що Зімбабве. (не плутати із ЗЄмбабве).
Тому активно "пятілєткамі" будувалась і гребля Асуан в Єгипті, переживали за Чад, і жрачку возили вертольотами у високогір’я Ефіопії, і молодому ще бєдуїну Муаммару аль-Ґаддафі допомагали строїть Лівійскую Джамахєрію.

Терористичне квазідержавне утворення "СССР" намагалось за будь-яку ціну отримати контроль над Африкою в цілому і над стратегічно важливим морським шляхом через Червоне море зокрема.
У 1967 році "СССР" руками "ОАР" (Об’єднаної Арабської Республіки Єгипту і Сирії) роздмухало Шестиденну війну проти Ізраїлю. Попри те, що проти крихітного Ізраїлю виступила в рази чисельно переважаюча армія всіх сусідніх арабських країн, підсилена совєтськими "іхтамнєтамі", Ізраїль зміг гідно дати відсіч і за тиждень Армія Ізраїлю отримала контроль не лише над Синайським півостровом, котрий історично належить Державі Ерец-Ізраель, але й взяти під контроль Суецький канал! Здавалося б, перемога в руках Ізраїлю! Тим паче, що Ізраїль підтримували США і Велика Британія. Проте, "лучший друґ товаріща тухачєвскоґо і сталіна" Шарль де Голль здійняв таку істерику, що під тиском Франції та "СССР" західні країни перетворили звитяжну перемогу Ізраїля на поразку й змусили Ізраїль вивести війська з Суецу та Синаю.
Це розв’язало руки Сов’єтам і надалі кремль почувався в Африці як господар.

Єгипет і Сомалі були пріоритетами для "СССР", бо це був контроль над важливим морським шляхом: Суецький канал — Червоне море — Аденська протока. Фактично, "СССР" почало проксі-війну проти США за контроль над Африканським Рогом і морським шляхом від Суецького каналу до Індійського океану. Відтак, терористичне квазідержавне утворення "СССР" перекинуло на Африканський Ріг до Сомалі цілий військово-морський флот, танки, літаки, безліч зброї на сотні мільйонів долярів безвідсоткових кредитів для Сомалі, тощо. Розв’язали війну між Сомалі і Ефіопією, щоб тут же стати "міротворцем", поставляючи зброю, танки й літаки обом країнам. Все як завжди.
На всі закиди щодо роздмухування війни та перекидування зброї, літаків, танків, десантників-"іхтамнєтов" та військово-морського флоту, "СССР" відповідало, що то "бульдозєры, трактора, строітєльная тєхніка і строітєлі, в помощь братской Сомалі, порты тут строіть будєм".

"СССР" швидко розгорнуло на березі Аденської протоки "ґородок научных сатруднікав", де розташували базу ВМФ, техніку, оснащення для будівництва порту і комунізму у окремо взятому Сомалі.
Власне, у пафосному звіті "Совєтскоє прісутствіє в Сомалі" не приховується факт ведення гібридної проксі-війни зі США за Африканський Ріг.
(Згадано там і одного з героїв цих споминів, але під справжнім іменем.)
Наші ж герої керували будівництвом морських портів у Сомалі.

“У вас нєсчастныє случаї на стройке былі? Будут! Пшлі…”

Спочатку у тій Сомалі все йшло вельми файно.
Совєтскіє строітєлі коммунізьма швидко налагодили "дружбу народов" з аборігенами та вимінювали у них на всілякий непотріб тих же слоніків зі слонової кістки й скриньки та фігурки з чорного дерева. Аборігенам роздавали октябряцкіє звёздочкі і "самає вкуснає в мірє марожинає".
За слоніків, наприклад, можна було потім виміняти квартиру в Лєнінґрадє.
А совєтскіє ваєнныє красіві-здоровєнныє обучалі, значіт, братьєв-бербер владєть автоматамі калашнікова, чтоб строіть коммунізьму і асвабаждать Афріку ат праклятущіх буржуєв-капіталістав каланізатарав.

І воно б може й продовжувалась ця "дружба народов" вєчно, якби одного разу вночі злыє бербери з автоматамі калашнікова не прискакали на кемелах з пустелі та не розхєрячіли к kуям "ґородок научных сатрупнікав"!
І погнали під сраку "строітєлєй комунізьми" з Бербери, Харґейси та Могадішó.
Шо? )))

Совєтскіє строїтєлі комунізьми так бодрєнько накивали п’ятами з Сомалі, що кинули там геть все: і "ґарадок научных сатрупнікав", і техніку, і обладнання, і "праворульні" експортні "Волґі" ГАЗ-21, і навіть кремлівський лімузин "ЗіС" для зустрічі поважних ґостєй із Масквы!

Найсмішніше те, що "СССР", вваливши космічні суми безвідсоткових кредитів у Сомалі (як і в Ефіопію, Анґолу, Конґо, Зімбабву, Лівійську Джамахєрію та решту африканських новоутворених країн, котрі неодмінно хотіли зробити совєтськими), у більшості випадків кремлядські комуняки одразу по самі вуха загрузали у тих війнах, що роздмухували в цих африканських країнах і потім все кидали та ледве забирались звідти.
В Сомалі вийшло те саме. Під’юживши сомалійців напасти на Ефіопію з метою включити у склад Сомалі населений сомалійцями схід Ефіопії, "СССР" щедро давав озброєння обом сторонам, а в Сомалі "СССР" хвацько будувало свою військово-морську базу, щоб контролювати Африканський Ріг і Аденську протоку. Проте, коли сомалійці розібрались, як користуватись совєтьскими автоматамі калашнікова, й допетрали, що такі самі є й у ворожих ефіопів, ці чорні бестії помолились Аллаху, сіли на верблюдів і прискакали в порт Берберу, розгромили там все що громилось й дали добу совєтським строітєлям комунізьми, щоб забратись геть! Причому, все совєтське майно, збудована вже база ВМФ, катери, літаки, танки та решта техніки — все було конфісковано. Ба більш того, голодні й злі товаріщі нєґри навіть шмоття у совєтскіх "научных сатрупнікав" відбирали!
Евакуювати своїх "іхтамнєтов" Совок надіслав "спецназовцев-дєсантніков", безліч вертольотів і безліч ще казна якої фігні, бо в Сомалі вже такий "звєздорєз" почався, що навіть американці звідти давно евакуювались.
От шо з дикунами робить автомат калашнікова!

Що там сі стало далі з тим Сомалі зокрема та Африкою взагалі — нашим героям геть нецікаво. "Послє нас — хоть патоп, хоть камні с нєба!"
"Мы свой долґ Родінє атдалі!" — безапеляційно та одностайно підкреслювали Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна при будь-якій нагоді — "Эта всё проклятые амєріканцы натравілі на нас бєрбєров!".
Власне, після совєтської "дружбы народов" Сомалі тааак рознесло за ці декілька десятилітть, що там вже сам чорт ратички зламає!…

Хто зна, як там нашим героям вдалось втекти з того Сомалі, проте їм вдалось притягнути звідти навіть отих слоніків, страусячі яйця та ще купу барахла.
Чудом-дивом вдалось нашим героям у чумадані захопити оце все африканське барахло, яке вони на згадку про "бурную молодость" і виставили навколо іконостаса товаріщу сталіну!

Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна "за свайо счастлівоє дєтство и бурную молодость бєзмєрно до ґлубіны души блаґадарны таваріщу сталіну!"
Хоча, вочевидь, сталін здох ще до того, як їх відправили до Африки, позаяк навряд чи Сов’єти призначали б 25-річних молодих фахівців начальниками СМУ в Сомалі. Вочевидь, вони проєктували й будували порт Берберу в період з 1966 по 1969 роки.
Втім, вони "безмежно вдячні" чомусь не брєжнєву, а саме таваріщу сталіну, пабєдітєлю і атцу народав! Зрозуміло, що вони насамперед вдячні Сов’єтам за отримані чисельні привілеї. А ще за те, що після повернення з Сомалі їм одразу вручили велику квартиру в самому центрі Севастополя!
І автомобіль “Волґа” ГАЗ-21 з номером “02-46 кря”!
І великі пенсії!

“ЩЄНОК!”

Повернíмось, Вельмишановнє Панство, до моєї першої реакції на феєричний “КРАСНЫЙ УҐОЛ” і "сталінскій іконостас в страусіных пєрьях".

Коли я, дев’ятирічний Українець, побачив величезний портрет сталіна та ще в такій сюреалістичній композиції, — я закляк!
Що таке карґо-культ я ще не знав, про Голодомор, злочини сталіна та інші історичні події докладно дізнавався вже з часом, ретельно вивчаючи та досліджуючи те, що мені було цікаво.
Але короткі розповіді Бабусі про три штучних голоди Великого Голодомору — я вже чув, і хто в цьому був винен, — я вже знав…

Я закляк, а потім, здається, якось так нервово засміявся й з безпосередньою дитячою наївністю запитав у господарів оселі:
— А что у вас дєлаєт портрєт кровавого тирана і убійцы?
(Так, наприкінці 1980-х ще всі розмовляли мовою окупантів.)
(І, так, у 9 років я був начитаною дитиною.)
(Читати й писати я навчився ще у три роки.)
Питання зависло у наелектризованому повітрі…

Описати рефлексії затятих сталіністів просто неможливо!
Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна спочатку зблідли, потім спітніли холодним пóтом, Алєфтіна Ґаврііловна схопилася за серце, зм’якла та кволо осіла на диван, у Алєксандра Іннокєнтієвіча випав з рук додолу масивний совєтський портсіґар з папіросами "Казбєк" всередині, гулко дзеленькнувши та розсипавши на килимі ці цигарки, Славік кинувся до шафи за валєр’янкою для Алєфтіни Ґаврііловни, а побілівший Алєксандр Іннокєнтієвіч трусився, хапаючи повітря роззявленим ротом, наче викинутий на суходіл сом, мєтнул очамі молнії так, що у мене заворушилось волосся, папуга перелякано крякнув!…
Чомусь у мене перед очима встав той їх чорний держномер “02-46 кря”.
Десь щось скрипнуло — „Мабуть двері…“ — стрімко майнула думка у дитячих мізках, але лише тепер я точно знаю, що то тріснули "сєвастопольскіє скрєпы" в головах цих пришелепкуватных совків.

— Да… ДА КАК ТЫ СМЄЄШЬ, ЩЄНОК?!? — рявкнув Алєксандр Іннокєнтієвіч.
— КРЯ! — заметушився в клітці переляканий папуга.
— Ватэта же… ТОВАРІЩ СТАЛІН!!!
— КРЯ!!!
— Да ты… Ты знаєшь КТО ТАКОЙ ТОВАРІЩ СТАЛІН?!?
— КРЯ!!! КРЯ!!! — істерично вже верещав папуга.
— Атвєчай, Щ-ЩЄНОК! КТО ТАКОЙ ТОВАРІЩ СТАЛІН?!?
— ДА, знаю!!! Вбивця ваш сталін!!! Це він влаштував Голодомор… Мені моя Бабуся розповідала як за його наказом все забирали, і хліб, і зерно, і всі люди вмирали, і Бабуся так втратила своїх дітей… — раптом затараторив я українською…
— Нємєдлєнно! Слышишшшь… — шипів з виряченими очима старий совок, — Нємєдленно ты отправляєшься назад в сваю Украйну! Элєктрічка на Мєлітополь і чтоб ноґі тваєй в маём домє… Щ-ЩЄНОК!!! Слышишшшь…
Йому стало зле, він також схопився за серце, коли раптом з-під руки вислизнув Славік і простягнув йому ґраньоний стакан з водою та рюмку із завчасно накапаною валеріяною.
Старий совок вибив те з рук у малого та шмигнув у іншу кімнату.
Тим часом, на дивані вже оклигала Алєфтіна Ґаврііловна, почала квоктати:
— Саня, Санечька, успакойся, ну эта жи всєво лішь дєті…
Бабця хутко почимчикувала за дідуганом у його "кабінєт".
З "кабінєту" було чутно здавлене шипіння та перелякане бубніння:
— Нє, ну ты слышала? Ватэта жи аґалтєлая бандеравщіна! Да за такоє…
— Сашенька, он же іщо рібьёнак, он же ґлупєнькій і нічіво нє панімаєт, патаму і ґаваріт всякіє глупасті…

Ми залишились зі Славіком одні у великій кімнаті…
Перші хвилини в Севастополі, але я вже не хотів тут лишатись…
Мені одразу дуже сильно закортіло опинитись якимось дивом вдома…
Нащо мені теє море з кіпарісами або ще якісь принади, коли я раптом відчув, що я повністю беззахисний, і не можу себе захистити. Що зараз буде? Відведуть в "дєтскую комнату міліциі" й здадуть мєнтам? Чи дійсно таки за шкабарки вкинуть у електричку?… „Ці й на Маґадан би відправили…“
Мені стало лячно, я почав рюмзати, а потім мені стало боляче від того, що я усвідомив, і я почав плакати…
— Ніякі це не "глупості"… Ніякі це не "глупості"… Скільки людей померло від Голодомору… Які ж це "глупості"?…

Славкó безпорадно сів поруч на долівку, по-дитячому втішаючи…
Навряд чи він розумів українську мову…

Врешті-решт, ображені сталіністи заспокоїлись, про щось там "в кабінєтє" довго й здавлено бубоніли та гомоніли. Певно, дідуган хотів на емоціях відправити мене швидко назад електричкою, а баба переконувала діда у зворотньому: "как бы чаво нє вышло!"

Трохи заспокоївшись, мовчки повечеряли.
Ну, як, — вони вечеряли, а я, ковтаючи сльози, копирсав ложкою у помийках.
Вони наколотили традиційну, мабуть, для себе "єду" — помиї, які називались "акрошка". Чавкали, аж за вухами лящало!
Мені ця свиняча "єда" звісно ж не лізла у горлянку, бо це не борщ, не картопля, а натуральні холодні помийки. Коли спитали, чому я не їм "вкусную акрошку", я, все ще захлинаючись від несправедливості та обрáзи, сказав:
— Я свинячу їжу не їм!

Насправді, мені хотілось вже щоб вони дійсно відправили мене додому.
Проте, на диво, цього разу вони не вибухнули емоціями, а вирішили пітти іншим шляхом. Почалась "політбєсєда"!
Почали здалеку — патяканням про "праклятую Амєріку", розповідаючи, що "там нє прінято заборамі оґораживать подворья і дома, чьтоб ворам было лєґчє воровать", або як "праклятыє капіталісты іздєваюцца над пролєтаріатом", й головне ж, що "в Амєрікє нєґров лінчуют!"
Натомість, "мудрый таваріщ сталін паднял страну с калєн!"
Обов’язковий арґумент: "атєц народав таваріщ сталін прінял страну с сахой, а аставіл с атамнай бомбай!"
Ну й звісно ж, "вєлікій ґавнакамандующій таваріщ сталін пабєділ в вайнє і спас мір ат ФОШЫЗЬМА!"

Майже увесь залишок вечора пара совєтських ватніків (яка прикрість, що тоді ще не було такого файного визначення для них), двоє сєвастопольскіх пєнсів — 60-річні дід та баба наполегливо переконували дев’ятирічного Українця, що "Нє было нікакова ґаладамора! Эта всё выдумкі бандер!"
(Що таке "бандеры" я взагалі не знав тоді).
Натомість, я намагався спокійно переконувати цих двох у зворотньому, переповідаючи те, що розповідала Бабуся, і запевняючи, що вже моя Бабуся точно ні до яких "банд та бандер" стосунку не має.
Кілька разів ці двоє старих таки доводили мене до сліз…

Звісно, переконати їм мене не вдалось і спати полягали кожен при своїх переконаннях. Вони закрились у своїй спальні, а Славік і я були у його кімнаті…

Status Quo на ворожій території

На ранок — ніби й ніц і не було!
Посміхаються: "Как спалось на новам мєстє?"
Як вихований хлопчик, я попросив вибачення у господарів оселі (так мене вчили Мама і Бабуся — бути чемним і вихованим), але підкреслив, що залишаюсь при своїй думці.
Вони відповіли: "Нічєґо страшнава, падрастёшь, всё паймёшь! Нічєво, єщё пєрєрастёшь всє эті ґлупасті!"
Лише попрохали: "Памєньше толька на укрáінскам ґаварі, патамушта мы плоха панімаєм ватэту вашу мову!"

Ех, знали б вони у тому 1988-му, що до краху Совка лишався рік-два!
Тоді вони навіть у страшних жахах уявити собі такого не могли!
Знати б та й сказати б їм, що невдовзі Україна відновить Незалежність!
Та їх би розірвало так, що вата всюдибіч шматтями розліталася б!
Але, наразі я був на ворожій території…

Отже, встановився такий собі своєрідний Status Quo на ворожій території.
Я не чіпав їх “іконостасЪ” — навіть страусячі яйця не мацав!
Вони не чіпали мене.
А на сніданок замість огидної "акрошкі" була нормальна картопля-пюре.

А далі Алєксандр Іннокєнтієвіч присвятив мені день.
Мене і Славіка він возив на своїй "Волґє" по місту, розповідаючи що й де та знайомлячи з "достопрімєчатєльностямі", котрі переважно були, звісно ж, ідеологічними, совєтськими та "ваєннымі". Тож, кілька днів було присвячено таким ідеолоґічно-вивіреним екскурсіям.
Іноді у ці прогульки приєднувалась і Алєфтіна Ґаврііловна.
Совкові сталіністи намагалися вплинути та змінити мій світогляд.
"А зря!" ))) Їм би це точно не вдалось.

Звісно ж, насамперед зводили до Пам'ятника Затопленим Кораблям, на Графську Пристань, до Нахімова, на Набережну Корнілова. Потóму звозили на Малахів Курган та Діораму, "Чєрноморскій воєнный музєй баєвой славы", звозили у Балаклаву показати "сєкрєтный бункєр для падлодак" під горою, поводили по всім пам’ятникам совєтським та російсько-імперським дєятєлям.
Показували якісь танчікі-подлодкі, хоча мене зацікавили лише трофейні німецький “Opel-Blitz” та американський “Studebaker”.
Патякали щось про "савєтскую лєварюцию, дєтєй лєйтєнанта шмідта, бранєносєц патьомкін, бронєтьомкін паносєц, пра ґєраічєскую абарону Ґорада-Ґєроя Сєвастопаля от фашыздав і пра ґород руссцкай баєвой славы!"
Насамкінець вже Історичний Бульвар з Панорамою (це їм здавалось не дуже цікавим), і наостанок вже античне місто Херсонес.

Херсонес інтеліґентним совєтським пенсіонерам взагалі не подобався, бо "далєко туда і нічіво там інтірєсноґо, адні камні". На щастя, їх всиновлений хлопчик Славік водив мене туди декілька разів, бо там був майже пустий і мілкий піщаний пляж у Карантинній бухті, поблизу античного амфітеатру. Та і вхід на Херсонес був вільним, а дітвору, яка лазила крізь дірки огорожі, ніхто не чіпав. Ми були звичайні діти і нас цікавило в першу чергу море та вільний пляж, а тут ще й історичне місто.
Це зараз там все позакривали своїми огорожами, бо реконструювали ідеологічний храм псевдорелігійної секти "РПЦ", котрий колись посеред античного міста збудувала Россійская Імпєрія "в чєсть пабєды в Крымскай вайнє", яку вона насправді ганебно програла.
А коли я там був, то стояла лиш напівзруйнована коробка цього монстра, — розбомбили під час Другої Світової війни.

Втім, мене більш цікавили мармурова колонада, античні руїни тисячолітнього античного міста Херсонес, вулиці й стіни, котрі бачили ще римських леґіонерів, та гігантський дзвін на скелі над морем, встановлений тими ж кацапами — камінці в нього пожбурляти!
Дякувати Славкóві, ми облазили той Херсонес вздовж і впоперек!

Врешті, старі сталіністи вирішили, що я маленький бандерівець та й облишили мене в спокої, лишивши цілком на увагу їхнього Славіка.
Позаяк вони були впевнені, що їх "закрытый ґорад Севастополь™" є "самым бєзапасным в мірє", то вони вільно відпускали всиновленого Славіка по місту, тим паче, що він все одно вже міг самостійно добиратися зі свого інтернату в Інкермані аж у центр міста будь-яким видом транспорту: електричка, катер чи тролейбус. Тож, Славік показував своє місто…

Ми пішки оббігали майже все Старе Місто, обійшли з краю в край Набережну, катались катерами на Північний Бік і до Інкерману, ледь не щодня їздили тролейбусами на Херсонес, купалися у Карантинній бухті та засмагали на піщаному пляжі античного міста, де століття тому був торговий порт греків й по цьому піску ще ступали сандалії римських воїнів! Ми облазили всі закутки Історичного Бульвару, були в Панорамі, катались на "Чортовому колесі", їли морозиво й льодяники, залазили на старовинні гармати у плетених редутах, зазирали у якісь печери над Південною Бухтою і узвозом до залізничного двірця, були навіть у Бомбóрах на Корабельній Стороні, куди заборонялось потикатись. Втім, це була лиш жвава дитяча цікавість.
На щастя, у тому віці наші зацікавленості були суто дитячими: збігати на море, позбирати черенки античних горщиків та мармурові уламки на Херсонесі, збігати подивитись на кораблі до бухти.
Відтак, у халепи ми не втрапляли.

Другий візит у Севастополь

Більше Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна у гості не запрошували! Втім, через другий рік, це вже був, здається, 1990-й, а мо` й 1991-й, вони таки погодились на вмовляння Славіка взяти й мене, бо хлопець страждав і скучав.
Тоді Славік дуже сумував, бо вважав мене найкращим другом.
Власне, я також вважав його найліпшим другом.
Ми ж були діти.

Другий візит у Севастополь обійшовся без пригод. Зберігався Status Quo!
“КРАСНЫЙ УҐОЛ” і "сталінскій іконостас в страусіных пєрьях", звісно ж, нікуди не поділись, втім, вочевидь через "нєпрошенноґо ґостя" масивну картину було дбайливо прикрито типово-совєтським білим кружевним рядном, не знаю, як воно там у них зветься. Втім, я у той куток кімнати не дивився, а пенсіонери мене не чіпали.
Звісно, це не означає, що ми геть не розмовляли. По-перше, я вихований бути ввічливим, а по-друге, має ж бути і повага до власників оселі, хоч і було для мене важливіше спілкування зі Славкóм.
Зрештою, не скажу що вони кепсько якось ставились до мене, просто тримали відстань і не зачіпали болючі теми та не читали своїх лекцій совєтської пропаґанди.
Алєксандр Іннокєнтієвіч зазвичай або сидів "в кабінєтє" у клубах диму зі своєї люльки, або спускався у двір дбайливо натирати до блиску свою начальніцьку "Волґу". Натомість Алєфтіна Ґаврііловна робила вигляд що в усьому хоче догодити: "Мальчішкі, а сєґодня налєпіла варєнікав і борщ! Настаящій, укрáінскій борщ!" (і хоча він нагадував щі, проте я з чемності вже мовчав, адже вона старалась!)
І, так, вони посміхались натягнутими посмішками, всіляко вдаючи, що вони радо "аказалі ґастєпріімство".
Втім, вони з помітним полегшенням віддали мене на повну увагу Славіка. Можливо, вони вважали мене такою собі живою іграшкою для їхнього Славіка, хто зна?…

Славкó був щиро радий, що у нього є друг.
Він навіть сміявся з мого жарту “У вас сталіна в уґол поставили!”
Нам навіть дозволялось копирсатись у бібліотеці, за умови, що книги будуть ставитись на свої місця, а з мапами буде обережне поводження.
Щоби не нервувати старих, ми, обравши у бібліотеці те, що нас цікавило, перебирались у кімнату Славіка, а старі навіть дозволяли зачинити двері, щоби не заважати одне одному, й не потикали взагалі свої носи у кімнату Славкá.
Відтак, ми цілком присвячували час тому, що нас вабило й цікавило.
Славкá це неабияк тішило.

Цього разу ми зі Славкóм разом вже більш ретельніше облазили чи не увесь Севастополь, від Херсонесу до Інкерману, від Північної Сторони до Балаклави. Де ми тіко не були за ті пару тижнів літа! Позаяк друзів у Славіка дійсно не було, а з дворовими хлопцями він не спілкувався, бо у дворі недолюблювали "пріёмыша інтернатскоґо", то Славкó буквально оточив своєю увагою і приділяв увесь свій час, залюбки витягавши мене вздовж і впоперек по тóму Севастополю.
Славко був чудовим екскурсоводом, особливо на Історичному Бульварі!
Приємні дитячі спогади, чудовий Друг Дитинства…
Я вдячний Славкові за цю щиру дитячу дружбу…

Кілька років по тóму…

…Вже за кілька років, як я став юнаком, Україна відновила свою Незалежність, а "закрытый ґорад Сєвастополь™" став відкритим, я знову потрапив туди.
Першочергово знайшов свого Друга Дитинства!
Славкó Хаджиóґло — симпатичний, стрункий, чорнявий юнак з витонченими турецькими рисами обличчя — він зрадів зустрічі.
Виявилось, що юнак починав жити самостійно, позаяк пішов геть від схиблених пєнсіонєров, чи-то вони його вигнали — їхні версії різнились.
Проте, на жаль, ті двоє сталіністів так загидили голову хлопцеві, що ще на початку 2000-х років цей добрий та щиросердечний юнак, на превеликий жаль, вже був настільки затятим "любітєлєм СССР", розмови якого крутились навколо теми "Крым эта Рассія! Сєвастопаль эта Рассія!", та їдкі, отруйні й зневажливі епітети в бік України, що я із превеликим жалем вирішив перервати з ним будь-яке спілкування…

Ні, не звинувачую ні в чому Славкá, він дійсно непоганий по натурі хлопець, просто, той вплив, що на нього здійснено було, та й те отруйне середовище совєтського "закрытоґо ґорада Сєвастополя™" зробили свою чорну справу, — на жаль…
Де зараз знаходиться Славкó, чи у окупованому Севастополі, чи на своїй справжній батьківщині під Болґрадом, звідки його малюком переправили до інтернату в Інкермані, чи можливо ще десь? У соцмережах його точно немає серед тієї безлічі ідентичних ініціялів, що вельми розповсюджені на теренах Буджака. Та й чи є сенс шукати?…
Сподіваюсь, що у Славкá все добре і він не ставиться вороже до України.
Щиро зичу добра й ґречно вдячний за дитячу Дружбу…

На пенсіонерів Алєксандра Іннокєнтієвіча і Алєфтіну Ґаврііловну теж не ображаюсь, радше, навпаки — вдячний їм за той урок життя, що я отримав у свої дев’ять років. До речі, я навіть встиг їм висловити цю свою вдячність. Востаннє я бачив їх десь у 2005 році на рідному залізничному двірці, вийшовши з того ж потягу. Старі не одразу упізнали мене, втім, навіть зраділи, бо було тепер кому донести їх сумки до їхньої "дачі".

Насправді я дійсно вельми вдячний їм за цей життєвий урок, який став каталізатором моєї української свідомості.
Окрім, звісно, розповідей Бабусі й Дідуся про Голодомор… Мене виховували й формували мій світогляд змалку саме Бабуся Марія і Дідусь Михайло — свідки зародження Незалежності України, свідки Перших Визвольних Змагань, свідки становлення й падіння УНР…
Проте, саме ця подія в Севастополі й стала тим каталізатором, з якого я, дев’ятирічний Українець, почав чітко усвідомлювати свою ідентичність, почав розуміти, що нас ненавидять кацапи й що вони є окупантами!

О, це був цінний урок життя!
Скільки разів у подальшому я чув оце суто совєтське “ЩЄНОК!”
“Щ-ЩЄНОК!” — шипіли у школі совєтські учітєля з виряченими очима.
“Щ-ЩЄНОК!” — коли я перший у школі зірвав піанєрскій ґалстук.
“Щ-ЩЄНОК!” — шипіли совєтські учітєля після школи.
А я нахабно дивився у їх вирячені очі й посміхався!
“ЩЄНОК!!!”

Я давно пробачив цим севастопольским пенсіонерам те, що сталось тоді у далекому 1988 році, й саме тому з ввічливості не вказав їхніх справжніх імен. Хоча, зрозуміло, що у 2014-му ці Алєксандр Іннокєнтієвіч і Алєфтіна Ґаврііловна, як і решта таких же сєвастопальскіх пєнсіанєрав, радо зустрічали РФ-окупантів, ходили на РФ-рєндум, можливо, навіть розмахували трікалорамі.
Втім, обом героям цих спогадів вже було під 90 років у 2014-му…
Якщо ще живі — най собі живуть та віку доживають.
Коли ж пішли у Зáсвіти — най з миром спочивають…
За життєвий урок їм вдячний!

Висновки

І, наостанок, підкреслю важливі для себе висновки. Резюмую цей есей.
Дійсно, мешканці Севастополя всюди підкреслюють свою свою винятковість й з неабияким презирством дивляться на всіх з інших міст навіть Криму, не говорячи вже за ставлення до Українців "з материка"…

Практично 100% мешканців цього міста — переселенці.
Більше 70% за офіційною статистикою — етнічні кацапи.
Відтак, це саме ті кацапи, котрі з 1783 року окупують півострів Кирим. При цьому, все ж таки, практично всі ці сучасні кацапи прибули до Севастополя вже після Другої Світової війни, після депортації Киримли…
Це ті "совєтскіє пєнсіонєры" та "савєтскіє ваєнныє вєтєраны", ті старі совкові пердуни, котрим давали житло за ті чи інші "заслугі пєрєд Родінай" — від "строїтєльства коммунізма в Афрікє" до "заслуг в НКВД"…
Це ті, хто чинив депортацію та геноцид Кримських Татар…
Це ті, хто чинив Голодомор і геноцид Українців…
Переважна більшість "житєлєй Сєвастополя" — це злочинці і вбивці на пенсії!
А також їх нащадки, та й понаїхавші нині.

Відтак, необхідно звільняти від них терени України.
І єдиним можливим варіантом вирішення цієї проблеми є "судетський варіант" з обов'язковим застосуванням "декретів Бенеша", як це не прикро визнавати.
Принаймі, саме у випадку з Севастополем іншого виходу не існує…
Повна депортація й декацапізація Киримського півострову!
Псевдогрецькі назви "Сєвастопаль", "Сімфєропаль" — прибрати!
Ак’Яр — ось справжня назва цього міста!

Україна має провести фільтрацію коллабораціоністів та сепаратистів, позбавлення громадянства України та депортацію окупантів.
Для цього необхідно розробляти цивілізований механізм за чинними міжнародними нормами фільтрації та депортації коллабораціоністів.

Вибачайте, ватнічки, досить безкарності.
Домой, к бєрьёзкам і к Хуйлу!
В Муром! В Мєщору! В болотá!

Україна — для Українців!
Україна — понад усе!

Слава Україні!
Героям слава!

Слава Nації!
Смерть ворогам!

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

Дмитро Дзюба
2015.Ⅺ.25
Редаґовано й доповнено:
2016.Ⅺ.4
2020.Ⅺ.4
Публіцистика містить авторські постери й коллажі.
В публіцистиці також використано суто з ілюстративною метою живопис ілюстратора Нормана Роквелла (© Norman Rockwell) та світлини з відкритих джерел.
© Dem’än Dzüba
© «Porohivnyçä»