100-ті роковини загибелі
Дмитра Вітовського

Дмитро Вітовський — легендарний провідник Листопадового Чину — боровся за Україну до останнього подиху!…
Вже в якості українського дипломата, під час повернення з ганебної Паризької мирної конференції, звідки українську делегацію буквально виставили за двері, Дмитро Вітовський загинув при остаточно не з'ясованих обставинах…
Близько 10-ї години ранку 2 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…
Дмитро Вітовський загинув разом із вірним ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895—1919)…

Дмитро Вітовський — Провідник Листопадового Зриву, український політик і військовик, сотник Леґіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР.
Історія недовгого життя Провідника Листопадового Чину претендує на гостросюжетний блокбастер.
"Щонайменше 4 рази він має згадуватись у підручниках з історії України та Східної Європи" — пише пластовий історик Юрій Юзич.
Дмитро Вітовський, між іншим, був пластовим виховником у „Пласті“ Станиславова. І не дивно, адже найбільш сміливих і звитяжних Українців концентрував в собі саме „Пласт“. Отже, учасник бою за гору Маківка і Провідник Листопадового Чину:
1 — Організував втечу з в'язниці Мирослава Січинського, який ліквідував лютого українофоба, намісника Галичини, польського графа Анжея Потоцького;
2 — Нагороджений офіцерським військовим Хрестом за заслуги ІІІ кляси австрійської армії, хоч за австрійськими законами добровольці не могли ставати офіцерами;
3 — Провів збройний перехід влади в руки Українців, без жодного пострілу. Ця подія отримала назву Листопадовий Чин;
4 — Будучи держсекретарем військових справ ЗУНР, наполіг на об’єднанні з УНР, і став одним із тих, кому ми завдячуємо Святом Соборності України.

Варто зазначити також, що як дипломат, Дмитро Вітовський до останнього подиху боровся за Україну на ганебній мирній конференції в Парижі, звідки дипломатичну делегацію дипломатично визнаної України фактично виставили за двері…
Виснажений і втомлений, повертаючись до України літаком, був умисно й підступно збитий поляками на німецько-польському кордоні над німецьким містом Ратибор…

➥ ЖИТТЄПИС Дмитра Вітовського
(до 130-річчя з Дня Народин)

„Хоч би з нас сотня мала вернутися до дому, ми мусимо виконати свій національний обов’язок“
— Дмитро Вітовський

„Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра його візьмуть поляки!“
— Дмитро Вітовський

За Україну до останнього подиху!

Дмитро Вітовський боровся за Україну до останнього подиху!

Дипломатична праця в Парижі. У березні 1919 року Державний Секретаріят відряджає полковника Вітовського до складу української делегації на мирну конференцію в Парижі. Вітовський вирушає в дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я.
В Парижі Дмитро Вітовський рішуче й переконливо ставить вимоги щодо звільнення від польської окупації західних теренів України.

Прикладними є уривки з листа Вітовського до Президента США Вільсона:

“Удержання польської окупації в Галичині кине ту територію в вир безупинних неспокоїв, збройних розправ, партизанки… Насильства, арешти і розстріли наших людей польськими військами показують, якими методами будуть послуговуватись поляки, щоб удержати своє панування там, де не мають до того ніякого права, хиба право сильнішого…”

Проте 25.VI.1919 Найвища Рада конференції надає полякам право зайняти захід України до річки Збруч. (Французи малювали мапу повоєнної Європи на свій розсуд і не бачили ніякої державності для України). Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест в якому заявляє:

“Український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами Незалежність й цілість своєї держави…”

Керівник української делегації мав помилкове і надміру оптимістичне бачення справ. А Дмитро Вітовський, що "ходив у тих днях, як із хреста знятий", вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїхав до Кам’янця, щоб особисто повідомити про дійсний стан справ Верховного Отамана Української Держави Симона Петлюру.

П'ятимоторний літак "Zeppelin-Staaken" R.XIVa на летовищі у Кам'янці-Подільському

Вітовський свідомо нехтує безпечним шляхом в Україну і вибирає найкоротший — повітрям.
Вітовський поспішав додому в Україну побачити новонародежного сина! Він найбільше х'тів побачити сина…
Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У німецькому Бресляві (Бреслау, нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами й українськими грішми. Перед вильотом механіки й інженери оглядають літак та підтверджують його здатність до лету…

…Близько 10 години ранку 2 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…
Дмитро Вітовський загинув разом із вірним ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895—1919)…

Уламки літака "Zeppelin-Staaken" (борт № R.71/18), в якому загинув Дмитро Вітовський…

НЕ з'ясовані обставини загибелі…

Донедавна вважалось, що "літак впав сам 4 серпня 1919 року", але лише два роки тому українські історики завдяки праці в німецьких архівах встановили точну дату і перебіг подій.
Точні дата і час загибелі Дмитра Вітовського і Юліяна Чучмана
— 10 ранку 2 серпня 1919 року.

Обставини загибелі Дмитра Вітовського остаточно так і не з'ясовані.
За одними джерелами, зокрема, часопис Диктатури Західньо-Української Народньої Республіки „Український Прапор“, що видавався у Відні, [„Український Прапор“, ч.3, Відень, 20.VIII.1919, с.2], наголошується що це поляки свідомо збили літак українського дипломата!
За іншими, сучасними джерелами, зокрема, історик Гай-Нижник, який і досліджував обставини загибелі Дмитра Вітовського та встановив точну дату, літак дійсно міг впасти сам через несправність.
Втім, плутанина з літаками й датами пояснюється тим, що саме в ці дні початку серпня 1919-го на німецько-польському кордоні під Ратібором було два літаки "Цеппелін-Штаакен", які здійснювали польоти до УНР, а також напередодні один з літаків було заарештовано у Відні, де його було розтрощено буревієм, а ще один літак було захоплено над Буковиною та інтерновано в Румунію.

Варто зауважити й розходження інформації сучасних істориків щодо маркування "Zeppelin-Staaken".
Саме після інцидентів на початку серпня 1919-го, в тому числі й падінням літака, на борту якого був Дмитро Вітовський, — саме після цього німецька сторона вирішує прибрати німецьку символіку й натомість змалювати Тризуб Повітряної Фльоти УНР поруч з абревіатурою фірми "Дойче Люфт-Рідерай" ("Deutsche Luft-Reederei GmBH" — "DLR", буквальний переклад — "Німецька повітроплавна компанія"), якій належали літаки "Цеппелін-Штаакен".
Про це стверджує завідувач кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрій Харук у своєму матеріялі „Гіганти в небі УНР“.
Задля уникнення інцидентів, схожих на віденський, на бортах останнього з "Штаакенів" (номер R.70/18) замалювали хрести, а замість них зобразили дивне поєднання українських розпізнавальних знаків Тризубів і абревіатури фірми "DLR". Наявність Тризубів призвела до появи легенди про приналежність цього "Різенфлюґцойґа" до Повітряної Фльоти УНР, однак насправді він залишався власністю німецької компанії.

"Zeppelin-Staaken" борт R.70/18 з українським Тризубом і абревіатурою DLR

Очевидці так змальовували трагічну подію:
„…В далекій висоті почувся нечайний вибух і літак у виді огненної кулі почав спадати вниз, за ним потягнулася тільки струйка чорного диму, як у хвості комети. …Одна особа вискочила із горіючого літака в апараті для спаду, але апарат не відчинився…“

Слідча комісія, створена німецькою владою, виключила з переліку можливих причин катастрофи технічні несправності й терористичний акт. На думку комісії, літак збили польські прикордонники.
Польща натомість стверджувала (і дотримується нині позиції), що ця причина є малоймовірною: у той час лінія кордону ще не була остаточно визначена, та й поблизу Ратібора "не було польських військ", а були, мовляв, "сілезькі повстанці".
Таким чином, причини загибелі літака досі залишаються нез'ясованими…

Варто звернути увагу на цікаву деталь щодо "сілезьких повстанців".
100 років поспіль Польща категорично не визнає своєї провини й причетності до збиття літака з цінним вантажем та до вбивства українського дипломата, який відстоював дипломатичне визнання Незалежності України у Версалі на ганебній Паризькій мирній конференції. Натомість, обережно висловлюється теза про те, що літак, буцім-то, могли збити "сілезькі повстанці".
Це нагадує ситуацію зі збиттям пасажирського авіалайнера MH-17 у 2014 році — збили війська РФ установкою "Бук-М-1", котру привезли з Курска саме для цієї мети, але спихують на "донбасскіх повстанцев".

Власне, й сам метод застосування "сілезьких повстанців" в 1919 році теж потребує звернути увагу. Метод ведення гібридних війн з так званими "повстанцамі" та квазіреспубліками з 1918 року застосовується тільки москалями. Та, схоже, поляків надихнули чисельні совєтські квазіутворення на теренах України, створювані Совєтами для окупації теренів України. І, схоже, цю ж методу Польща вперше застосувала щодо німецької Сілезії.
Справа в тому, що після програшу І Світової війни Німеччина опинилась у вкрай скрутному становищі — держави Антанти на правах переможців безсоромно грабували Німеччину, обкладену контрибуціями буквально на століття вперед, вивозячи увесь індустріальний потенціял програвшої країни. Проте, ніхто не зазіхав на терени Німеччини, окрім Франції і Польщі! Франція, звісно ж, першочергово "повернула" собі "ісконно французькі" Ельзас і Лотаринґію (де чомусь вся топоніміка виключно німецька до наших днів, включно зі Страсбургом), а Польща ласо облизувалась на індустріально розвинуту Сілезію та морський порт Данциґ. Ось тільки була одна невеличка "прикрість" — Німці там мешкали, причому, майже 100% Німці! Бо це споконвіку німецькі землі! Проте, у прикордонні Горішньої Сілезії трішечки було й поляків, змішані серед корінного німецького населення. Й тому у Версалі на тій самій ганебній Паризькій мирній конференції, вважаючи що це "свято роздачі земель і слонів", Польща почала вимагати щоб їй "віддали" Данциґ, ледь не всю Померанію і Сілезію та половину Ост-Прусії! Поляки скромністю не страждали, як ми знаємо. Щоправда, що робити з корінними Німцями, поляки не знали, бо все ж Німців вони боялись, на відміну від Українців, Білорусів і Литвинів, яких вважали "неісторичними народами, що не мають права на державність".

"Перша скрипка Європи" Франція, котра робила ставку на Польщу як на майбутній плацдарм зі сходу Німеччини, оголосила Польщу своєю "фавориткою" і всіляко догоджала. З мовчазної згоди Антанти, Галичину і Волинь пообіцяли одразу віддати Польщі, половину Литви і Білорусі також, а ось щодо теренів Німеччини вирішили діяти обережніше. Тому, оголосили "плебісцит і референдум", мовляв, якщо більшість населення Верхньої Сілезії та решти "спірних" земель захочуть до складу Польщі, то так воно й буде.
Ну а щоб створити видимість "народного протесту", Польща, озирнувшись на досвід Совєтів, розбурхала "сілезьке повстання"!

Щоправда, виникає питання стосовно збиття українського “Цеппеліну”.
Навряд чи Польща озброювала "сілезьких повстанців" так добре, щоби вони могли збити гігантський на той час літак! Звісно, "сілезькі повстанці" вештались по прикордонню з обох боків, особливо навколо Ратибору. Проте, звичайною рушницею такий літак не збити. Отже, збивали більш потужною зброєю, якщо літак одразу ж вибухнув, і збивали український дипломатичний літак саме польські прикордонники або ж польські війська, бо чудово знали, що це за літак, який на борту вантаж, і які на борту пасажири.

Польща збивала український дипломатичний літак, переслідуючи дві мети: не допустити прибуття коштів в Україну і з помсти вбити українського дипломата, який заважав Польщі в окупації Галичини і Волині.

Втім, до уваги Вельмишановного Панства пропонується обидві версії загибелі Дмитра Вітовського — дослідження історика Гай-Нижника і публікацію в часописі „Український Прапор“ 1919 року, одразу по тому як трапилась трагедія…
Гай-Нижник спирається на архіви польської Народної Бібліотеки та тогочасні за 1919 рік висновки української Ревізійної комісії, встановивши точну дату загибелі Дмитра Вітовського і розв'язавши плутанину з ідентичними “Цеппелінами” під різними номерами, збитими в одній місцевості поблизу Ратібора з різницею у два дні. Щоправда, Гай-Нижник не взяв до уваги польських "сілезських повстанців", на яких Польща й перекидає провину за збиття літаків, наголошуючи, що на кордоні не було ані польського війська, ані польських прикордонників. Тож, висновки, які, спираючись на архіви польської бібліотеки, робить Гай-Нижник тотожні польській позиції: "літаки самі попадали".
Втім, дослідження Гая-Нижника публікується повністю.

Павло Гай-Нижник

Дмитро Вітовський: встановлення історичної дати та обставин загибелі

Досліджуючи документи з архіву уряду УНР, що нині зберігаються у Варшаві в архіві Biblioteky Narodowie, я виявив безпосередню дату загибелі Дмитра Вітовського.

Отже, 2 серпня 1919 року над Польщею з якоїсь причини загорівся аероплан, що перевозив для уряду УНР українські грошові знаки з Німеччини до Кам’янця-Подільського, і впав вже на терені Німеччини (в околиці Ратібора у Сілезії). Загинули усі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полковник Дмитро Вітовський, якого згодом поховали в Берліні.

Суть помилки полягає в тому, що на той час, фактично один за одним (протягом двох діб) катастрофи зазнали два біплани виробництва “Zeppelin Staaken”. Подібність літаків в очах пересічних випадкових свідків, близькість подій, розголос у пресі, ажіотаж і політична кон'юнктура (доцільність/недоцільність розголосу події в умовах постверсальської Німеччини, протистояння Польщі та УНР тощо) досить швидко заплутали головні деталі (відмінності) катастроф і сприяли виникненню низки подальших плутанин і навіть вигадок у визначенні головних ознак та, зокрема, дат трагедій.

4 серпня 1919 року розбився інший літак, а саме – “Zeppelin Staaken” (R-VI) під маркуванням № R-39/16, який не належав УНР і не був перероблений на цивільний [1]. З вісімнадцяти зазначених бомбардувальників “Zeppelin Staaken” (R-VI) (R-25 – R-39 та R-52 – R-54) шістнадцять літаків було використано безпосередньо на Західному фронті Світової війни у 1918 році, чотири машини було збито винищувачами та зенітною артилерією супротивника, а вісім — розбилися в аваріях.

Один з уцілілих тоді літаків (R-39) і який у 1919 році став фігурантом плутанини із датою загибелі Дмитра Вітовського, здійснив рекордний об’єм бомбардування. В перебігу двадцяти бойових польотів цей літак скинув на ворога 26 тисяч кг бомб, в тому числі 3 тисячі кг бомб, подібні до тих, що були скинуті протягом війни на Англію. Після війни цей літак не був проданий УНР, проте після встановлення перемир’я здійснював поштові та дипломатичні перевезення з Німеччини в Україну, і саме його було збито польською зенітною артилерією близько 9-ї години ранку під Ратибором у Верхній Сілезії (Ober-Schlesien), коли біплан якраз перелітав р. Руду, що являла тогочасний кордон між Німеччиною та Польщею. Літак мав розпізнавальні знаки німецького військово-повітряного флоту, а, отже, не міг бути одним із куплених українською Фінансовою агентурою літаків для доставки товариством „Deutsche Luft-Reederei“ („DLR“) українських грошей для уряду Директорії.

Це був саме „Zeppelin Staaken“ R-VI (R-39/16) і летів він усталеним повітряним маршрутом між Бреслау та Станіславовим (згодом – Кам’янцем-Подільським), проте Дмитра Вітовського та Юліяна Чучмана на його борту не було. Про те, що літак було збито, а також про відсутність на його борту міни або сторонніх осіб заявила й спеціальна слідча комісія німецьких повітряних сил, як і начальник летовища в Бреслау, який особисто контролював підготовку машини до вильоту.

Натомість, як свідчить розслідування української Ревізійної комісії в Німеччині, 2 серпня 1919 року з Бреслау до Кам’янця-Подільського о 3:30 ранку збиралися відлетіти два літаки „Zeppelin Staaken“ R-XIVa під маркуванням R-70 та R-71 з українськими грішми. Перший літак (R-70) крім грошей узяв на борт ще й Ю.Бачинського і своєчасно вилетів. Інший літак (R-71/18) з вантажем у 3 мільйони крб., на якому мав відлетіти Д. Вітовський та його ад’ютант Ю. Чучман, не вилетів через несправність двигуна. Вилетів він із Бреслау (з Д. Вітовським на борту) того ж дня але близько 10-ї години ранку (про це свідчив спеціальний рапорт Фогта, "котрий подаючи відомости про відправку грошей пише, що аероплян полетів тільки в 10 годин, бо мотор був несправний і його приходилось лагодити"). Цей факт офіційно занотований у звіті Ревізійної комісії в Берліні для уряду УНР.

Таким чином літак на кордоні тогочасних Німеччини і Польщі міг зазнати катастрофи лише 2 серпня 1919 року, позаяк не робив зупинок на цьому відрізку шляху, а отже – саме ця дата і є днем загибелі Дмитра Вітовського. Пізніше, вже почалися розмови та пересуди, що ніби-то польський літак напав на цей аероплан і знищив його, або, що його збили, чи, що у літак було підкладено міну з метою вбивства Д.Вітовського, і, що з українського боку не було зроблено спроб розслідувати цей інцидент тощо. Все це, безумовно, вигадки. Літак впав у ліс під Ратібором і розбився через несправність у моторі. Як свідчать документи, в даному випадкові висновок Ревізійної комісії Міністерства фінансів УНР в контексті розслідування діяльності української Фінансової агентури в Німеччині, Д.Вітовський загинув 2 серпня 1919 року внаслідок катастрофи літака „Zeppelin Staaken“ R-XIVа (R-71) під час перельоту з Бреслау до Кам’янця-Подільського.

Взагалі-то всі літаки цього виробника мали проблеми з двигунами ще з часів Світової війни. Спочатку замість майбахівських на літак було встановлено п’ять двигунів фірми „Австро-Даймлер“ (найпотужніші – 237 кВт – на той час двигуни в Німеччині), проте двигуни виявилися нерозробленими і часто відмовляли під час польотів. У травні 1918 р. їх замінили на двигуни „Бассе унд Сельве BuS.IVa“ (потужністю в 220 кВт), проте ці двигуни виявилися ще гіршими за попередні. Так на літаки знов було встановлено двигуни „Майбах Mb.IVa“ потужністю в 180кВт.

Угоду про доставку українських грошових знаків урядові УНР було укладено з товариством „Deutsche Luft Reederei“ („DLR“) і зроблено це було за пропозицією Міністерства закордонних справ Німеччини. Перемовини з “DLR” від імені Фінансової агентури Міністерства фінансів УНР на чолі з Г.Супруном вели Ф.Гершун, представник державного контролю УНР Вронський та Аристархів й контролювалися безпосередньо фінансовим агентом Г. Супруном. Таку угоду було оформлено 4 квітня 1919 р. Йшлося про фрахтування трьох п’ятимоторних важких бомбардувальників-біпланів „Zeppelin-Staaken“ R-XIVа із конструкторськими номерами R-69 (реєстраційний номер D.129), R-70 (реєстраційний номер D.130), R-71 (реєстраційний номер D.131), які за умовами Версальського договору були виведені зі складу військово-повітряного флоту Німеччини, і які були придбані Фінансовою агентурою УНР по 120 тисяч марок за кожен. Згідно угоди “DLR” брала на себе зобов'язання перевезти до Станіславова 20 тисяч кг вантажу (українських грошових знаків), за що українська Фінансова агентура мала сплачувати товариству “DLR” по 40 німецьких марок за 1 кг вантажу.

Українська сторона також повинна була внести власні кошти на організацію і купівлю аеропланів. Українська сторона закупила (зафрахтувала) три п’ятимоторних важких бомбардувальників-біпланів “Zeppelin-Staaken” R-XIVа із конструкторськими номерами R-69 (реєстраційний номер D.129), R-70 (реєстраційний номер D.130), R-71 (реєстраційний номер D.131). Ці літаки, хоч і були продані УНР й мали українські розпізнавальні знаки, але обслуговувалися німцями. З України та від української авіації з ними тримав регулярний радіозв’язок радист Першого Запорізького окремого авіа-дивізіону в Кам’янці-Подільському хорунжий Володимир Пилипець. Перший літак відлетів з Німеччини до України 20 червня 1919 року і привіз до Кам'янця-Подільського 760 кг грошей, за що в Берліні Фінансовою агентурою УНР було сплачено “DLR” 33 тисячі 462 марки.

Б. Мартос додає, що для перевозу було вжито три п'ятимоторних літаки та два дещо менших тримоторних, "але всі вони вже були досить з'їжджені". Це дійсно було так. Чотири щойно придбані літаки невдовзі потребували ремонту двигунів. Б. Мартос оповідає, що літаки часто псувалися, "інколи вдавалося направити їх своїми засобами, але частіше літак мусів чекати, поки через другого літака давали знати про це в Берліні, і аж третій літак привозив мотор чи яку іншу запасну частину". За такого стану літальних апаратів не обійшлося й без аварій та прикрих інцидентів за час перельотів. Аероплани, бувало, падали і часто давали осічку. Ця катастрофа була не одна серед цих літаків, а отже й не являла собою винятковий випадок в історії доставок для уряду УНР грошових знаків повітряним шляхом.

24 серпня 1919 року зазнав катастрофи й упав в м. Раудені інший літак, а гроші, що були на його борту, згоріли.
8 жовтня 1919 року один з літаків, що вже повертався з Кам’янця-Подільського, упав і розбився над територією Польщі. Про інший випадок підполковник Я. Макогон свідчив, що 25 жовтня 1919 р. поблизу Кракова польськими жовнірами "із озорства" було збито один з таких літаків. Всі пасажири і пілоти загинули, гроші ж невдовзі було повернуто українському урядові.

Старший пілот іншого літака “Zeppelin-Staaken” R-XIVа – R-70 / D.130, німецький офіцер, повертаючись із Кам’янця-Подільського до Берліна, самочинно, без відома української сторони, взявся підвезти пасажира до Відня, де в аеропорту Aspern 29 липня його літак арештували і конфіскували французькі солдати від імені антантської контрольної комісії (IAACC). Ще один аероплан, через зіпсутий двигун, змушений був приземлитися в Галичині, не долетівши до Кам’янця.

Інший літак “Zeppelin-Staaken” R-XIVа – R-69 / D.129, який перевозив гроші для українського уряду, чомусь летів не над Галичиною, а над Буковиною і, знову ж через паливні проблеми у всіх п’яти двигунах, не долетів 10 км до Дністра. 19 вересня 1919 року бомбардувальник змушений був здійснити аварійну посадку на румунській території. З українського боку Дністра було спрямовано машини на той бік річки, але два румунські вояки 37-го Піхотного полку підоспіли першими й, загрожуючи зброєю, конфіскували і літак, і гроші – 303 мільйони гривень, що виготовлялися в Німеччині для Української Держави ще за часів Гетьманату П.Скоропадського (5, 6 та 24 жовтня 1918 р.). Румуни заарештували також трьох німецьких пілотів (капітана Ганса Вольфа фон Гарага (Hans Wolf von Harah), Генріха Шмільця (Heinrich Smiltz) та Генріха Треткена (Henrig Tretken), а також українського урядовця та його помічників, що летіли з ними. Згодом Українців звільнили і переправили на український бік Дністра, а німецьких пілотів інтернували пізніше – після відбуття арешту в румунській в’язниці.

Жодні заходи української місії в Бухаресті щодо повернення хоча б коштів (303 млн. грн) не мали успіху. І. Мазепа пояснює таку позицію тим, що на той час Румунія ще не мала підписаного мирного договору з Німеччиною, проте додає, що згодом ці гроші, які перевозив аероплан, все ж було передано українському представництву в Бухаресті, але потрапили вони в розпорядження уряду УНР аж у 1920 р.

Що ж до літака, то “Zeppelin-Staaken” R-XIVа – R-69 / D.129 так і не повернули ані українській стороні, ані німецькому товариству “Deutsche Luft-Reederei”. Румунські авіаційні інженери полагодили його і екіпаж пілотів на чолі з 1-м технічним лейтенантом Петре Макавеєм (Petre Macavei) перелетів на ньому до Бухаресту. Зазначимо, що і в польоті двигуни літака завдали чимало клопотів румунським пілотам. Цей літак більше так ніколи й не злетів у небо. Протягом кількох років він перебував на летовищі і, врешті, був демонтований, а його дерев’яні гвинти опинилися у Військовому музеї в Бухаресті.

Достеменно відомо також про зафрахтування українською стороною ще чотирьох легких бомбардувальників “Gotha” [2] (три літаки “Gotha” G-V та один – “Gotha” GL-VII).

Двомоторний бомбардувальник “Gotha” GL-VII з українськими розпізнавальними знаками, відомий під бортовим іменем “Олена”, наприкінці 1919 року під час перельоту до Відня (пілот – німець Клаузен) здійснив вимушене приземлення в околицях Братислави й був інтернований чехословацькою владою.

Загалом із Бреслау до Кам’янця-Подільського було здійснено 18 польотів, що, до речі, спростовує твердження Б. Мартоса, нібито аероплани з грішми здійснили лише кілька перельотів. Загалом же за усі 18 перельотів з Німеччини до Кам’янця-Подільського було перевезено грошових знаків на суму в 1 млрд. 242 млн. 140 тис. гривень, які, безумовно були вкрай потрібні урядові та війську УНР у складні часи літа–осені 1919 року. Разом з тим значний об’єм вантажу – більш як 200 скринь – так і не був перевезений і зберігався у Бреслау до листопада 1920 р. Якщо врахувати, що уряд УНР замовив у Німеччини 3,5 млрд. грн., то трохи менше двох третин суми німецькі літаки не перевезли.

Таким чином, Дмитро Вітовський загинув 2 серпня 1919 року і згодом був похований у Берліні 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів. Того року йому мало виповнитися лише 32 роки. Після похорону Дмитра Вітовського в ресторані готелю “Едем” у Берліні відбулися поминки по ньому, на яких були присутніми 20 осіб. Принагідно зазначу, що замовлені для вечері страви, квіти, ликери, фрукти і цигарки були оплачені (5 тис. 558 марок 35 пфенінгів) коштом Фінансової агентури УНР у Берліні.
1 листопада 2002 р. у Львові відбулося урочисте перепоховання Дмитра Вітовського.

[1] — То був модифікований військовий бомбардувальник “Zeppelin Staaken (R-VI)”, 18 машин якого типу R-25 – R-39 та R-52 – R-54 зібрали у 1918 р. на фірмах: “Staaken” – 8 машин; “Аутомобіль унд Авіатік АГ” (Лейпциг) – 8 машин; “Люфтшиффбау Шюте-Лянц” (Цессен) та “Остдойче Альбатросверке ГмбХ” (Шнайдмюль) – по 3 машини. Крім того цей літак мав не п’ять, а чотири мотори. То були не надто надійні 6-циліндрові двигуни “Мерседес D.IVa” (потужність – 190 кВт) та “ Maybach Mb.IVa” (потужність – 180 кВт). Двигуни стояли попарно у двох мотогондолах й обертали дерев’яні дволопастні гвинти “Гаруда” – штовхаючий й тягнучий. Не вдаючись до технічних характеристик подібних літаків, додам, що ці двигуни Були обладнані автоматичними електричними стартерами фірми “Бош”, пов’язаними з акамуляторами. При цьому в гондолах між двигунами знаходився механік, що стежив за роботою моторів у польоті. І для цього були підстави, адже попри високі досягнення німецьких авіатехніків, ера будови літаків тільки-но починалася.

[2] — Бомбардувальники типу “Gotha” мали замінити дирижаблі, що стали уразливими для досягнення винищувачів, й вже 13 червня 1917 року серед дня скинули бомби на Лондон. Внаслідок цього нальоту загинуло 162 людини й більш як 400 були поранені, що склало найбільшу чисельність постраждалих від повітряних бомбардувань Великобританії за весь час тривання Першої Світової війни. Згодом продовжилися нічні бомбардування, які тривали до травня 1918 р. Загалом бомбардувальники “Gotha” здійснили 22 нальоти на Англію й скинули на її територію понад майже 85 тон (84.745 кг) бомб. Досить скоро ці літаки стали називати “повітряними монстрами”. Спроектовані Гансом Буркгардом (Hans Burkhard) й розроблені компанією “Gothaer Waggonfabrik AG”, вони дійсно були грізною зброєю. Розмах крила “Gotha” G-V становив 23,70 м., довжина – 11,86 м., висота – 4,30 м., площа крила – 89,50 кв.м. Вага порожнього літака складала 2740 кг. (взлітна – 3975 кг.), а двигуни типу 2 ПД Mercedes D.IVa (потужність – 2+260 п.с) дозволяли розвинути максимальну швидкість у 142 км./год. (крейсерська швидкість – 126 км/год.) й набирати висоту до 6500 м. Три пілоти екіпажу мали в своєму розпорядженні, окрім бомб загальним вантажем у 500 кг., два 7,92-мм кулемета “Parabellum” MG14, що були встановлені на шарнірних кріпленнях у носовій та надфлюзеляжній позиціях.

Публікація в часописі „Український Прапор“
від 20.VIII.1919

[мовою ориґіналу]

Дня 4 серпня 1919 згинув траґічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожю літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський.

Смерть — звичайна річ; смерть в бурливі революційні часи — буденна і щоденна справа і не сталоби нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в імя збудування кращого завтра. Але жертва, яку український народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з молодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військової орґанізації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти.

Дмитро Вітовський родився в 1887 р. в селі Медуха станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської ґімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), проживаючи в нищих класах в бурсі О. Николая; в вищих класах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і пробивався з року в рік уділюванням лекцій.

Вже в гімназії перевищав своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енерґією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка станиславівських гімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята розїздилися по доокресних селах з відчитами і концертами.

По зложенню матури записався Покійний на права на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-орґанізаційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом орґанізував в Станиславівщині та на Покуттю товариства „Січ“, де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в памятній демонстрації на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочини учасниками демонстрації дістався до львівської вязниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; права покінчив в Кракові.

Ще одна подія з політичного життя Галицької України є звязана з особою Покійника. Є це утеча зі станиславівського карного заведення в падолисті 1911 р. Мирослава Січинського, з котрого руки згинув дня 12 цвітня 1908 р. у Львові один з катів українського народа, намісник Андрій Потоцький. Покійний належав до ініціяторів цеї утечі, він ще з кількома товаришами її приготовив і перевів в діло.

Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канцелярії адвоката дра Партицького в Станиславові. Не кидав ні на хвилю громадянської роботи, поборюючи завзято станиславівських чорноризців, що під проводом станиславівського єпископа дра Хомишина клали свою тяжку руку на місцеве українське життя. За перепони, роблені чорноризцями станиславівській шкільній молоді в справі святковання роковин Шевченка, Пок. Вітовський публично чинно зневажив одного впливового Хомишинівського чорноризця, за що Його австрійський військовий суд здеґрадував з хорунжого на кадет-аспіранта.

З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського леґіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незвичайну відвагу. В часі відвороту Москалів в червні 1915 на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю українських володарів — Галич і на галицькім ратуші завісив український синьо—жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим городом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для нього година дійсного визволення. Цим своїм кроком наразив собі Покійний начальну австрійську команду, котра за це хотіла відобрати Йому офіцерську ранґу.

Ранений в битві, вицофується на якийсь час з фронтової служби і по виліченню обіймає з початком 1916 р. вербункове бюро в Ковлі на Волині, де кладе при тім початки орґанізації українського народнього шкільництва на Волині серед безнастанних польських інтриґ і перешкод в боку австрійських військових властей.

Оженившися з молодого учителькою, не мав часу зазнати родиннього щасття. Вертає в стрілецтво, і тут застає Його розпад Австро-Угорщини.

Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілецтвом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради присвячених справі переведення перевороту і коли в дни 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним Намісником Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Нац. Раді розбилися,. Вітовський видає послідні зарядження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим нейтральність німецького і угорського штурмового батальону.

Памятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітовського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки Січових Стрільців і 1,200 старих українських ополченців.

Прийшло у Львові до оружньої розправи з Поляками. Перемучений і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства — державного секретаріату — під проводом дра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секретар залишається Покійний першою орґанізацією української армії в Галичині, уступаючи опісля місце полковникови Курмаловичеви. Цілою душею був за сполукою західньої України з Наддніпрянщиною в одну народню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю.

Коли опісля прийшла справа завішення оружя з Поляками, Покійний разом з дром Мих. Лозинським виїхав з кінцем цвітня ц. р. до Парижа для переговорів в цій справі. Поляки відкинули предложення ґенер. Боти, переговори розбилися і в половині мая ц. р. розпочали Поляки свій кровавий похід на східню Галичину.

Вважаючи свою місію в Парижі за покінчену, Покійний недавно вернув до Відня, а немаючи иншої дороги дістатися до своїх, вибрав дорогу до Камянця под. воздухом. Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан.

І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його імя золотими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів.

Похорони павшого героя відбулися недавно в Берліні разом з другим молодим героєм четарем Чучманом. Прийде хвиля, коли останки обох героїв спровадять на вічний упокій на рідню, вільну землю.

[℗ „Український Прапор“, ч.3, Відень, 20.VIII.1919, с.2]

Похований Дмитро Вітовський був у Берліні 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів.
1 листопада 2002 прах Дмитра Вітовського і його вірного ад'ютанта Юліяна Чучмана урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова; перепохованням опікувався багатолітній Пластун, член куреня „Ватага Бурлаків“, ветеран Першої Української Дивізії Української Національної Армії „Галичина“ Юрій Ференцевич.

Гідний син гідного батька!

Не менш трагічною виявилась і доля єдиного сина Дмитра Вітовського…
Дмитро Вітовський загинув 4 серпня 1919 року, так і не побачивши довгоочікуваного сина.
А його син, названий в честь батька, теж виріс гідним Українцем!…

Дмитро-Ярóслав Вітовський народився 7 липня, за місяць до загибелі батька.
Мати згодом вийшла вдруге заміж за відставного польського офіцера і переїхала до Вільнюса (окупований Польщею, називався Вільно), де й пройшло дитинство Дмитра і де в 1937 році він завершив гімназію.
Файний світловолосий блакитноокий юнак, як і батько, став пластуном українського „Пласту“, виховувався на пластових ватрах „Сокола“, учасник пластового новацького табору в Підлютому, волонтерив обозним (бунчужним) на новацьких пластових таборах Остодору, де став виховником.

У 1938 році Дмитро-Ярослав Вітовський переїжджає з Литви до Львова і до червня 1939 навчається на географічному факультеті Львівського університету. Одразу приєднується до національного руху, стає членом Організації Українських Націоналістів. Навесні 1939 року стає організаційним референтом географічного факультету і керує осередком ОУН.
Після совєтської окупації Західної України Дмитро-Ярóслав Вітовський у лютому 1940 року був мобілізований до "красной арміі". Навчався у авіаційному училищі в місті Енґельс біля Саратова. В березні 1941 закінчив училище у званні молодшого лейтенанта та був відправлений для несення служби у 273-тю спеціальну ескадрилью.
Влітку 1941, напередодні совєтсько-нацистської війни, отримує відпустку і приїжджає до Львова, де відновлює зв'язок із ОУН і більше не повертається до "красной арміі". Працював на господарських посадах у лісництві митрополита Андрея Шептицького.
Влітку 1943 Дмитро-Ярослав Вітовський вступає до лав Української Повстанської Армії, стає ад'ютантом командира Старшинської школи УПА „Олені“.
В листопаді 1944 року Дмитра Вітовського призначають комендантом Військово-польової жандармерії УПА воєнної округи УПА „Говерля“. Дмитро-Ярослав Вітовський був автором дисциплінарного статуту УПА.
У травні 1945 року функції Військово-польової жандармерії було передано Службі безпеки ОУН, у зв'язку з чим його призначають командиром Тактичного відтинка „Маківка“.
В жовтні 1945 року хорунжий УПА Дмитро-Ярослав Вітовський — командир Першого словацького рейду, завданням якого було провести пропаґандистську роботу на теренах Словаччини та налагодити співпрацю із місцевим антикомуністичним підпіллям.
19 березня 1946 біля села Кам’янка Сколівського району Львівської області важко поранений, у непритомному стані заарештований большевиками. Важко пораненого, але ще живого Дмитра Вітовського чекісти забрали із собою і протягом кількох місяців надавали медичну допомогу в тюремній лікарні. Більшовики сподівались отримати від нього цінну інформацію, тому лікарі врятували йому життя. "Слідство" тривало з 25 червня по 16 грудня 1946 року. Дмитро-Ярослав Вітовський заявив під час судового процесу:
«Ціль наша і завдання — безжальна боротьба з органами безпеки СРСР, в звинувачувальному висновку неправильно вказано, що ми боролися проти "красной арміі".»
4 лютого 1947 Дмитро-Ярослав Вітовський був розстріляний совєтськими окупантами.
Гідний син гідного батька!…

Ось такі славетні Українці боролись за Волю України в буремному і кривавому ХХ столітті…

Матеріял укладався з відкритих джерел:
© «Zbruč» — Дмитро Вітовський
© Павло Гай-Нижник — Дмитро Вітовський: встановлення історичної дати та обставин загибелі
© «На Скрижалях» — „Дмитро Вітовський: життєпис полковника“
© «WikipediA» — Дмитро Вітовський (батько)
© «WikipediA» — Дмитро Вітовський (син)
Постери містять портрети Дмитра Вітовського авторства художників: Михайла Дяченка з арт-серії „Військова еліта Української революції 1917—1921“ та Andrij Mochurad з тактичної гри „ГАЛИЧИНА — Невідома війна 1918“.
Всі світлини, постери та ілюстрації цієї публікації мають ілюстративний характер без мети комерційного використання.
З ґречною вдячністю і повагою до авторів матеріялів і ілюстрацій