Перейти до контенту

Стародубщина — втрачена одвічна українська земля

Стародубщина — втрачена одвічна українська земля

 
6.ХІІ.1926 совєтські окупанти остаточно анексували Стародубщину.
Анексія Стародубщини відбулась після поразки Перших Визвольних Змагань і втрати Незалежності Української Народньої Республіки внаслідок пошматування України з мовчазної згоди Антанти в березні 1921 року між Польщею та ніким не визнаним терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР \ Совєтская Россія".
Після окупації України Совєти утворили квазіреспубліку "УССР", а невдовзі оголосили про "созданіє СССР" 30.ХІІ.1922.
Одразу по тому совєтські окупанти почали відшматовувати до складу "РСФСР" українські етнічні терени від окупованої й пошматованої Соборної України: Кубань, Східну Слобожанщину, Стародубщину…


6 грудня 1926 року совєтський "орґан власті" — "прєзідія ВЦИК СССР" ухвалює "прісоєдініть" Стародубщину до "Брянской ґубернії РСФСР".

Варто зазначити, що ще у 1919 році терористичне квазідержавне утворення "РСФСР", не визнаючи Берестейський Мир та підписаний через місяць Совєтами "Брєст-Літовскій мір", за яким "РСФСР" визнавала державні кордони Української Народньої Республіки, після окупації й знищення Білоруської Народньої Республіки Совєти оголошують про створення "Ґомєльской ґубєрніі РСФСР", до складу якої "включають" 4 повіти Чернігівської губернії УНР (Мглинський, Новозибківський, Стародубський, Суразький).
Тобто, фактично, Совєти "авансом" анексували Стародубщину ще в 1919 році, а остаточно вже у 1926 році.
З усієї Стародубщини Україні (вірніше, до складу "УССР") була "повернута" в 1925 році лише одна Семенівська волость (нині Семенівський район).
З того часу на Стародубщині робиться все, щоб заперечити й викинути з історичної пам'яті місцевого населення все, що нагадувало б стародубцям про спільну долю з Україною.

ДОВІДКА
Стародýбщина — найпівнічніша з українських історичних земель.
Нині — південно-західна частина Брянской області РФ.
Історичний центр — місто Стародуб.

Стародубщина займає 12 сучасних районів Брянської області Росії — Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький.
Загальна територія цих районів становить 14 762 км².

Стародубщина — історія

Стародубщина.
Цей відірваний від нашої держави край здавна був історичною складовою Великої України. Історично Стародубщина є складовою частиною Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб вперше згадується у літописах під 1096 роком, а у ХІІ — на початку ХІІІ століття виокремлюється у Стародубське удільне князівство. У 1239 року місто Стародуб зруйнували монголо-татари.
З XIV століття Стародубщина входить до складу Великого Князівства Литовського.

У кінці XV століття Стародубське князівство окуповане Московскім Царством, і у 1522 році, невдовзі після окупації, було ліквідоване. Після приєднання до Московії, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатними захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й незалежні люди, що збиралися в загони і на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали козаками, а на Чернігівщині — севруками.

В часи послаблення Московскоґо Царства, у 1616 році Стародуб здобули польські війська і за умовами Деулінського перемир'я 1618 Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що перебували тоді в складі Речі Посполитої. Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграло міське населення.

У 1620 році, вже через 4 роки після звільнення з москвинської окупації, місту Стародубу було надано маґдебурзьке право (якщо проводити аналогії з сучасністю — безвіз). Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 році в ході національно-визвольної війни під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького українські війська звільнили Стародубщину, де утворюється Стародубський полк. З 1663 року його територія посилюється, а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом полку. З другої половини XVII століття місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарки товари привозилися не лише з усієї Гетьманської України, але й з Вільнюса, Риги, а також Москви, Санкт-Пєтєрбурґа й Астрахані.
З кінця 1650-х років у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники.
Згодом саме старообрядники стануть інструментом московської експансії.

За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли кацапізації (московізації, россіфікації) Стародубщини, що й допомогло зрештою совєтському окупаційному режиму відокремити від України цей історичний і етнічний український терен. Однак, як свідчать дані переписів, і зокрема "Генеральная перечневая табель малоросійских й Слободских полков" 1742 року, територія Стародубського козацького полку залишалася українською землею: за даними цього перепису, "великоросійских чинов и всякого званія людей" нараховувалося 212 осіб, а "малороссійскоґо", себто, Українців — 20480 душ, у тому чис­лі: отаманів і рядових козаків — 13025 душ. Ці дані красномовно свідчать на користь того, що Стародубщина завжди етнічним тереном України.

У 1917—1936 роках мешканці Стародубщини неодноразово зверталися до центральних органів совєтського окупаційного режиму з вимогами та проханнями повернути край до складу України. Згідно Берестейського Миру 1918 року Стародубщина була у складі Української Народньої Республіки. За Законом про адміністративний устрій 2—4.ІІІ.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Берестеський Мир, а через місяць і "Брєст-Літовскій мір", терористичне квазідержавне утворення "РСФСР" визнало УНР та її кордони. (Берестейський Мир і “Брєст-Літовскій мір” — дивись не переплутай!) Цілком офіційно терористичне квазідержавне утворення "РСФСР" визналало й Українську Державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Однак, большевіки з самого початку початку боролися з будь-якими проявами українського життя у краї: про це свідчить і лист С. Шелухина, голови Української делегації на переговорах з РСФСР в 1918 ро­ці: "В Мглині посадили в тюрму 150 Українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні". Тому, звичайно, не бажаючи розмежуватися за етнічною ознакою, совєтська делегація й слухати не хотіла про кордон, запропонований українською стороною: від Святського адміністративною межею Чернігівської губернії на північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець аж, до Трубчевська, потім річкою Нєрусою через Буду-Погощ до Старої Чути і далі до межі з Курською губернією біля Амона.
Врешті-решт, після поразки у Перших Визвольних Змаганнях 1917—1921 років, совєтські окупанти відірвали цю Стародубщину від України…

Після ж закріплення в Києві совєтських окупантів і після остаточної совєтської окупації України Стародубщина спочатку виявилася в складі "Ґомєльской ґубєрніі РСФСР", як це постійно оголошувалось з 1919 року.
6 грудня 1926 року совєтський "орґан власті" — "прєзідія ВЦИК СССР" ухвалює, що основна частина "Ґомєльской ґубєрніі РСФСР" буде "возвращєна БССР", а Стародубщину "прісоєдініть к Брянской ґубернії РСФСР".

Автор: © Сергій ДРОЗД
© «СПАДЩИНА ПРЕДКІВ»

Козацький собор Стародуба у стилі українського бароко

Ювілей непоміченої крадіжки

Василь ЧЕПУРНИЙ

Століття тому Стародубщину передано від України до Росії.
Цей сумний "ювілей" минає непоміченим…

Історично та етнічно Стародубщина — частина Чернігово-Сіверської землі.
Виразним був Стародубський полк Гетьманщини.

Межі Стародубського козацького полку на россійсько-імперській мапі

До прикладу згадаю, що у Мглині жив батько Лесі Українки, юрист і громадський діяч Петро Косач, у Стародубі похований генеральний підскарбій, автор «Літопису Самовидця» Роман Ракушка-Романовський, а в Почепі стоять руїни палацу українського гетьмана Кирила Розумовського. Проте коли 2001 року чернігівська «Просвiта» запропонувала тодiшнiй Чернігівській облдержадміністрації відзначити ювілей Петра Косача, у вiдповiдь не отримала навіть відписки — так страшно було нашим чиновникам нагадати про українське коріння загарбаної Росією Стародубщини… А про почепський палац гетьмана взагалі мало хто знає. Стоїть він пошарпаний і знівечений — колись Україна муситиме його відбудувати.

Гетьман Іван Самойлович та його сини Семен і Яків були стародубськими полковниками. У Погарі народився Опанас Лобисевич — український письменник, мглинський маршалок. Прихильник українських вольностей, полковник Михайло Миклашевький народився, жив і похований на Стародубщині. Список можна продовжувати.

Анексія

Сто років тому комуністи відірвали Стародубщину від рідної землі й приєднали до Росії.
Ось як про це писала тодішня преса:
"Чернигов. Стародубский, Суражский, Мглинский уезды Черниговской губернии отходят ко вновь образованной Брянской губернии, в которую войдут также Карачевский, Севский и Трубчевский уезды Орловской губернии и Жиздринский уезд Калужской губернии. Ко второму полугодию новая губерния будет утверждена (РОСТА)".
Протестувати було нікому…

Чернігівська губернія зі Стародубщиною на россійсько-імперській мапі

Де поділися Українці?

За переписом 1926-го, у Стародубськiй окрузі було 57726 Українців, у Новозибкiвськiй — 24 863, Клинцiвськiй — 15 837. Учені відзначають неправдивість цих даних у бік зменшення, але через 63 роки (під час останнього совєтського перепису 1989 року) в Брянской області РСФСР Українцями записалися лише 27 122 особи — майже на 100 000 менше! Та й із тих лише 46,9% визнали українську мову рідною.

Сьогодні в місцевому музеї, за свідченням журналіста Сергія Павленка, немає навіть окремої експозиції про козацькі часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х років у глухих селах краю були хати з проржавілими табличками зеленого кольору «Козакъ». Зрозуміло, що не російський.

1993-го у Брянську було створено Товариство української культури «Блакитна Десна», в яке входило аж 15 душ. Було ще й об’єднання «Стародубське козацтво», яке шукало контактів з Україною.

Спроби відділитися від Росії

На форумі сайту «Українська правда» проводилося опитування: чи будуть українські етнiчнi землі в Росії (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складі України? Бiльшiсть (понад 57%) вважає, що так, але за умови економічної і культурної могутності України. А в часи помаранчевої революції на території Брянської області почалося сум’яття, пов’язане з інформацією у ЗМI про те, що тут дехто хоче приєднатися до України. Микола Зiвако, голова Злинкiвської районної адміністрації, нібито запропонував усім районом відокремитися від Росії i перейти в Україну. Пропозицію він мотивував географічною віддаленістю Злинки від обласного центру, повним розвалом економіки району i тим, що "район постiйно віддає все напрацьоване у вигляді податків до федерального центру i до обласної скарбницi". Звісно, цей бунт швидко притовкли федеральна російська влада…

"Населення прагне злуки…" — 1918

Ще 1918 року до Києва зі Стародубщини писали: "Союз землеводства Стародубського повіту… прохає не роз’єднувати Чернігівщини від рідної України". А зі Стародубщини телеграфували: "Населення прагне злуки з Україною".

Стародубці повідомляли, як комуністи збирали підписи за союз із Москвою: "Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства, i 50 чоловік із цього приводу заарештовано i посаджено в Мглинську тюрму. Позаяк населення прагне злуки з Україною, підписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрiлу". Стародубський повітовий староста Кибальчич 27 липня 1918 року телеграфував до Києва: "Населення в панiцi. У зайнятiй бiльшовиками частині повіту людей вирізають, як баранiв". Україна допомогла, як змогла: 2-й Запорізький полк під командуванням Петра Болбочана було перекинуто для захисту від совєтсько-російських окупаційних військ району Новозибкiв — Новгород-Сiверський. Протягом трьох місяців Українці вели бої із большевіками. Допомагали й місцеві мешканці: для потреб української армії зібрали й передали 500 карбованців.

Та вже наступного року Совєтам вдалося відторгнути Стародубщину від України завдяки українським комуністам: у Москві представники "українського уряду" (квазіутворення "УССР") Іванов, Мальцев, Спасскій і Ґопнєр заявили про "необхідність приєднання Стародубщини до Великоросiї". Договір, підписаний Івановим, затвердив "робітничо-селянський уряд" України за рішенням ЦК комуністів. Кордон установлено "вiд злиття річок Снову й Iстрицi приблизно біля міста Гірська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоці Ревна, приблизно до хутора Косовича…"
1925 року окрайок Стародубщини — Семенiвську волость — "повернуто" до складу України ("УССР"). Село Зноб Трубчевської волості побуло в Україні …один тиждень — "прєзідія ВЦИК СССР" ухвалила залишити його в складі РСФСР.

І все ж…

Герб Стародуба

На приміщенні Чернігівської облдержадміністрації (історично — будівля земства) є герби міст, що належали до Чернігівської губернії.

Є там і герб Стародуба — кряжистий дуб.
Є герби Мглина, Почепа, Стародуба і на тріумфальній арці у Новгороді-Сіверському.

Валерій Сарана пригадував, що коли він був за президентства Леоніда Кравчука заступником голови чернігівської адміністрації і поїхав із візитом дружби у Брянськ, то попросився заїхати у Стародуб і дати там концерт українських артистів. Йому відмовили — глава Брянської області, котрий ходив у єльцинських дємократах, сказав — ви, мовляв, раз виступите, а стародубці цілий рік згадуватимуть, що вони Українці.

Коли ж було утворено невинний громадський комітет «Стародубщина — з Україною», у чернігівському архіві різко побільшало россійскіх "історіков" (це ще до нинішньої російсько-української війни), бо їм дали завдання якось знівелювати факти про українські церкви на Стародубщині. Адже там повно українських слідів — затоптаних, та все-таки живих.

Читаючи їхні сайти…

На сайті російського містечка Клинці є розповідь для туристів про Стародуб. Його історію автор подає так, щоб оминути Україну — заснування в 1080 році, монголо-татарська навала, Велике Князівство Литовське і зразу — Росія, а українського Стародубського полку, як і не бувало! Зате є якесь міфічне "Русскоє царство", що воювало з Литвою…

Проте зовсім обійти українські впливи не вдається:
"Этот край получил несколько отличную идентичность, отразившуюся в особом говоре (западная группа южнорусских говоров с влиянием украинского и белорусских языков). К примеру, такие слова, как "мурзатый" (грязный), "праяздный", "бубончик", "криница" (источник), "цвинтер" (прицерковная территория), "скрынка", "шуфлядка" (дверца шкафчика) являются примерами этого особого говора."

Та коли автор переходить до опису старовинних будівель, доводиться згадати, скажімо, Миклашевських. Хто вони такі — не пише. Доповнимо його свідому прогалину: "Миклашевські — український козацько-старшинський рід другої половини XVII — початку ХХ століття. Засновником роду вважають Андрія Миклашевського (Андрушко Миклашенко, роки народження і смерті невідомі) — реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Рід Миклашевських внесений до VI частини родовідної книги Чернігівської губернії". Це — з Вікіпедії…

Стародубську церкву Різдва Христового самі стародубці — зізнається автор опису міста — називають Козацьким собором:
"Собор Рождества Христова (1678 года) на Рыночной площади — памятник украинского барокко с элементами московского зодчества XVII века. Во времена Гетманщины (Войска Запорожского) эта церковь была полковым собором".

Лукавенькі "еківоки" автора — "Казацким, то есть Старым", залишимо поза увагою з усмішкою… Проте українських церков тут так багато, що мимоволі йому доводиться визнати: "Церковь Богоявления 1770—1789 гг. Постройки в стиле украинского барокко. Да, Брянская область является "заповедником" этого архитектурного стиля в России".

Мандруючи Стародубщиною, нема куди дітися від нетерпимого на Москві українства: "Это деревянная церковь Николая Чудотворца в селе Новый Ропск Климовского района… Село основано в 1620 году, храм возведён в 1732 году на средства гетмана Апостола. Храм этот — прекрасный памятник в стиле украинского барокко…"

Дослідники свідчать: "Полковий собор Різдва Христового урятувало лише те, що там було велике сховище колгоспної картоплі, і перемістити цей овоч звідти просто не було можливості. Але всім тим храмам, що стояли навколо, так не пощастило, і унікальний архітектурний ансамбль у стилі українського бароко тепер ми можемо побачити лише на старих світлинах. Багато загубив у своїй красі і полковий собор, залишившись відтепер на самоті, зовсім не так, як його планували у XVII ст. українські архітектори".

А в Чернігові нещодавно вийшла книжка «Присяга Стародубського полку 1718 року», впорядкована Ігорем Ситим та Сергієм Горобцем. І це надзвичайна подія, адже фактично від часу дослідження Олександра Лазаревського про Стародубський полк нічого більше в Україні не виходило. А то ж таки наше — там була Гетьманщина.

Василь ЧЕПУРНИЙ

Джерела матеріялів:
© Культурно-історичний портал «СПАДЩИНА ПРЕДКІВ» Автор: Сергій Дрозд
© «Голос України» — урядове видання Верховної Ради України
VIA Юрій Гарматний

2 коментарі до “Стародубщина — втрачена одвічна українська земля

  1. Сповіщення: Берестейщина — відмежована Совєтами – ПОРОХІВНИЦЯ

  2. Сповіщення: Як українська Холмщина перетворилась на польську “Землю Хéлмську” – ПОРОХІВНИЦЯ

Коментарі закриті.