Перейти до контенту

„Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“

„Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“

 
„Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“ — естетична історія Ерцгерцоґа імператорської родини Габсбурґів — Вільгельма фон Габсбурґа, в Україні відомого як полковник Леґіону Українських Січових Стрільців Василь Вишиваний.

Роман Наталки Сняданко „Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“ — вдалий приклад белетризованої біографії надзвичайно цікавої особистості, про яку мало що відомо пересічному Українцеві. До того ж, роман Наталки Сняданко є вдалим симбіозом реально історії з альтернативною — реальні історичні особи й події, біографічні факти й щоденникові записи художньо переплітаються з альтернативною реальністю…

Історія кількох родин, країн, епох і воєн — історія ХХ століття…

…Юний Ерцгерцоґ Вільгельм Франц фон Габсбурґ — нащадок трону Австро-Угорської Імперії, несподівано для численної Габсбурґської родини обирає українську ідентичність: вивчає українську мову, історію, літературу, звичаї й традиції. Після втечі з дому у Живці й самовільної поїздки інкоґніто потягом аж до Ворохти 17-річний Віллі буквально закохався в Україну! Для тогочасної Імперії (до якої входила західна Україна) Українці стабільно асоціювалися з неосвіченим, голим-босим селянством. Зовсім не престижно було перейматися долею Українців, а тим паче, наслідувати культуру, вивчати історію, мову. Але Вільгельм був надзвичайно неординарною особистістю і одразу роздивився в Українцях певну родзинку.

Більш того, згодом в парламенті Австро-Угорської Імперії він відстоював українське питання (автономія в складі імперії), намагався хоч якось покращити життя: й побутове, й освітнє, й культурне. А під час Першої Світової війни очолив Леґіон Українських Січових Стрільців, які й подарували йому вишиванку та назвали Василь Вишиваний.

Після розпаду Імперії Василь Вишиваний співпрацював з головними діячами УНР та Січовими Стрільцями, він щиро вірив у відродження України. Але совєтські табори проковтували й не таких діячів. Така доля чекала й на Вільгельма…

…Саме з цього моменту Наталка Сняданко подає нам альтернативну історію Ерцгерцоґа, розширивши українську ідентичність Василя Вишиваного уявною — ймовірною — частиною біографії. У романі „Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“ головний герой не помирає в 1947 році у стінах Лук’янівської в’язниці (або в 1952-му у "Владімірском централє", як свідчать інші джерела), як відбулося насправді, а опиняється в окупованому Совєтами Львові, одружується, виховує сина й онуку, разом із дружиною, яка походила з давньої львівської родини, намагається пристосуватися до нової суворої дійсності, якось вижити в зміненій реальності в окупованому Совєтами Львові. Як може пристосуватись до совєтської дійсності аристократична особа, яка звикла до цілком іншого побуту, комфорту й умов? Пані Наталка настільки достовірно й проникливо описала не тільки зовнішні зміни в новому способі життя містян, а й заглибилася в особистий простір на прикладі Вільгельма. Історія, котру подає авторка, виглядає часом комічно, часом трагічно, але безперечно вона розповідає багато досі невідомих фактів. Цей твір майже історія цілого двадцятого століття, бо особистісна історія героя доторкається до глобальної…

„Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“
(уривок роману)

… — Я мав бути в Києві того дня, — писав у своїх мемуарах Вільгельм. — Я більше ніж переконаний, що якби я був у Києві в сей історичний для України момент, то все потім поточилося би по-іншому.

Та 20 березня 1917 року, під час проголошення Центральної Ради, Вільгельма в Києві не було. Він був на віллі Райнер у містечку Бадені, що біля Відня, де заліковував чергове загострення туберкульозу. Суворий родинний лікар і чути не хотів ні про які поїздки в такому стані, а надто до охопленого революцією Києва. Аж коли надійшло повідомлення, що німецький кайзер Вільгельм ІІ хоче особисто нагородити австрійського ерцгерцога пруським військовим орденом Залізного Хреста І ступеня, лікар пом'якшав і обіцяв відпустити пацієнта на вручення нагороди, — та не раніше, ніж через два тижні.

— На звістку про визнання самостійної Української держави всі Українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках, — розповідав Вільгельм. — Я особисто послав капрала Назаркевича до барона Казимира Гужковського, щоби барон допоміг капралові купити для моїх хоробрих Українців 225 літрів пива і 15 літрів рому з найвищою якістю. Що ж стосується німецького ордену, то я тут зовсім не здивований. Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе, мимо того, тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, — з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу. Так я і сказав кайзерові Вільгельму ІІ на врученні мені ордена. І сказав, що буду носити цей орден із цих політичних причин, хоча досі ніколи ніяких відзначень не носив. Хоч мав їх аж п'ять, але носив тільки синьо-жовту відзнаку "УСС 1914", за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить.

А незабаром Вільгельмові зателефонував його кузен, новоспечений імператор Карл І фон Габсбурґ, і запропонував удвох здійснити поїздку Галичиною, щоб Українці побачили в цьому знак лояльності Габсбурґів до України. То була саме та діяльність, до якої Вільгельм надавався найліпше. Він любив подорожувати, любив робити на людей добре враження, а також і вмів — на відміну від надто несміливого та закомплексованого Карла, який, ще не промовивши слова, вже боявся, що його неправильно зрозуміють і через це потому виникнуть проблеми. На тлі Карла Вільгельм виглядав дуже виграшно. Високий, із ефектно зачесаним назад білявим волоссям і з еротичною ямкою на підборідді, стрункий, в ореолі військової слави, вбраний у вишиванку, на комірі якої було видно краплю крові — справжньої цісарської крові, що витекла Вільгельмові з кінчика вуха, коли випадкова куля просвистіла повз його голову.

Трапилося це так. Вільгельм із вояками їхав на підводі. Один із вояків випадково не забезпечив свій кріс і поставив його на підводу дулом догори. Приклад кріса зсунувся в діру днища, де були педалі. Педаль зачепилася за гачок – і кріс вистрілив. Куля пролетіла на відстані міліметра від лівого вуха Вільгельма і продірявила його шапку, а крапля крові з подряпаного вуха впала на вишиванку. Більше крові не було, та Вільгельм уперше відчув близькість смерті, — власної смерті, бо до чужої він уже встиг звикнути. Кров не відіпралась, і Вільгельм спершу хотів поміняти вишиванку, та потому вирішив, що на цю пляму можна ефектно вказувати за певних нагод, аби могти виглядати романтично. Cаме так він і робив, скромно ступаючи за Карлом і даючи йому першість як коронованому монархові. Карл невиразно бубонів собі під ніс, що габсбурзькі війська та відновлена габсбурзька влада поводитимуться з Українцями справедливо. Перекладач замість "справедливо" казав "як належиться", що разом із невпевненими жестами, тихим голосом і згорбленою поставою Карла лунало радше підозріло, ніж оптимістично та переконливо. Здавалося, Карл сам не вірить у те, що каже.

Відразу після завершення цієї промови Вільгельм ефектно виступав наперед, лівою рукою поправляв неслухняну біляву чуприну і кидав кілька по-військовому коротких фраз про те, що він, ерцгерцог, почувається в душі Українцем, що він був на фронті, де очолював український полк, що цілий той час він не знімав вишиванки і що на ній навіть досі залишилася крапля крові від поранення. Ця крапля крові для нього – наче калина: червоне на білому, — символ українських надій…

Панночки верещали від захоплення, поважні панни мліли від спеки та від не надто пристойних мрій, чоловіки міцно стискали кулаки, й усі в єдиному пориві вірили ерцгерцогові, бажали зробити його своїм цісарем, справедливим і прихильним до Українців, котрі так давно про це мріяли і так заслужили це своєю неперевершеною покорою та лояльністю до цісарської влади. Здавалося, що Карл на габсбурзькому троні — це лише якесь тимчасове непорозуміння, яке він сам усвідомлює і мусить негайно виправити, поступившись своїм місцем Вільгельмові, — а той, відразу видно, справжній володар і полководець, котрий справуватиметься значно ліпше. Та й виглядає — ніде правди діти — ефектніше за Карла. А це важливо! Подорож двох молодих Габсбурґів Східною Галичиною тривала два місяці: липень і серпень. Вони переїздили в задушливому вагоні від міста до міста, пили лимонад і привезене з Відня біле вино. Вино швидко нагрівалось, і на кожній станції служники бігли шукати глибокої криниці, з якої набирали в діжку крижаної води, щоби його охолодити. Вечорами Вільгельм і Карл грали у преферанс, курили і були сповненими гордощів за себе та за важливість своєї місії. Уперше обидва почувалися не як неслухняні хлопчики, котрі виборсалися з-під контролю родини і бавляться в самостійність, а як серйозні державні мужі, зайняті потрібною справою. Обоє були франти, і чималу приємність приносив їм процес вибору гардеробу. Карл поволі вчився у Вільгельма говорити виразно та коротко, запам'ятав навіть кілька українських слів, перестав сутулитися й затинатися під час виступів і навіть підстригся так, як Вільгельм, хоча його ріденьке каштанове волосся і близько не виглядало так ефектно, як густа білява кузенова чуприна.

Ця подорож сприяла зміцненню авторитету нового цісаря Карла серед Українців. Але цілком можливо, що в пам'яті слухачів частіше залишалися не сором'язливість і невиразність постави чинного цісаря, а спогади про голубі очі, енергійну жестикуляцію та про вишиванку, заплямлену кров'ю мужнього ерцгерцога, а ще про те, як добре Вільгельм говорив українською.

Через декілька тижнів Карл викликав Вільгельма, щоби вирядити його на знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Вільгельм хвилювався. Він розумів: якщо зараз не зможе зробити гарного враження на митрополита, то його українським планам настане кінець. Він не знав, чи чутки про його особисте життя і сексуальну орієнтацію вже докотилися до Шептицького, який досить довго перебував у російському ув'язненні й лише тепер повертався до Львова. Вільгельм старанно готувався до зустрічі, та до останнього моменту так і не визначився, яку роль йому зіграти: законослухняного помічника чинного цісаря чи амбітного ерцгерцога, котрий має плани посісти власний трон. Урешті-решт, вирішив не готувати нічого заздалегідь, а зорієнтуватися відповідно до обставин…


На написання роману „Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“ Наталку Сняданко наштовхнув австрійський режисер, що попросив написати сценарій для документального фільму «Der König der Ukraine». Але окрім сценарію Наталка Сняданко вирішила написати ще й роман. До речі, уже в цій історії Ерцгерцоґа Вільгельма важко назвати головним героєм — Вишиваний та його щоденникові охайні прописи є одними з головних героїв роману. Тут важливішими постають жінки та місця, особливо львівські.
Але це не обов'язково той очікуваний Львів, що хоче з'явитися в уяві читача заздалегідь: з пляцками, кавою і традиційною надмірністю. Окрім габсбурзького походження, вишуканих імператорських смаків і сексуальної орієнтації Вільгельма, авторка описує, за що особа з такими вподобаннями могла полюбити Львів, Україну, інший, неоднозначний побут і навіть жінок, з якими хочеться мати спільну справу.

„Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“ — це розлога сімейна сага про нащадка трону, де контрастують роки дитинства й юності (розкішні помешкання, морські подорожі, елітарне товариство аристократичних друзів) й малозабезпечена зрілість та старість убогої реальності окупованого Совєтами Львова — маленькі кімнати, скромна обстановка, дефіцит найнеобхідніших речей — все це антагоністи буття Вишиваного…

Водночас цей роман — історія кількох родин, країн, епох, воєн і міжвоєнь. Це — віддзеркалення австрійського в польському, польського — в австрійському, українського — в совєтському і навпаки. Це — галицький мікрокосмос у кількох поколіннях і кількох епохах із притаманними лише цьому закутку Європи химерними поєднаннями мовних, кулінарних, звичаєвих реалій та людських доль, пере­повідання яких часто є набагато химернішим і фантастичнішим за будь-яку літературну фікцію…

Цей роман надзвичайно цікавий як і з точки зору альтернативної історії, так і з точки зору сімейної історії. Вельми вдалий белетризований твір.

До уваги Вельмишановного Панства — інтерв'ю, в якому пані Наталка Сняданко розповідає за свій роман „Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“, а також, після інтерв'ю — відеорецензії від оглядачів книги.

Історико-освітній портал «Локальна Історія» публікує вельми цікаве інтерв'ю з пані Наталкою Сняданко в день 125-х Народин Ерцгерцоґа Вільгельма фон Габсбурґа — Василя Вишиваного.

Наталка Сняданко: “Хочеться історії людей, а не пам’ятників”

 
А що було б, якби Василь Вишиваний не загинув у Лук’янівській в’язниці, а втік, оселився у Львові, одружився і дожив до 90-річчя? Так, як у романі “Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма”, де він — затятий прихильник української справи, готовий заради України на найбільші жертви — водночас постає схильним до істерик авантюристом. Авторка цієї книжки Наталка Сняданко розповіла про неготовність українців пізнати приватне життя відомих історичних постатей і чому вже не цікаві історії, позбавлені усього людського

«Локальна Історія»
Текст: Аліна Брода
Фото: Катерина Москалюк

— Після прочитання “Охайних прописів” у мене склалося враження, ніби йду на зустріч із родичкою Вільгельма Габсбурга. У вашому тексті так багато деталей із його біографії, звідки Ви це черпали?

Наталка Сняданко

— Для мене було важливо створити художню фікцію, але, крім того, я також хотіла, щоб залишився просвітницький момент. Усі деталі, які стосуються біографії чи подій, є історично вивіреними, наскільки це мені вдалося.

Листи в романі — документальні. Є добірка, яку зібрали українські дослідники Юрій Терещенко та Тетяна Осташко, — це листування між Василем Вишиваним і середовищем тодішніх українських діячів. Збірка — невеличка, але адресатів — багато. У частині, де йдеться про дитинство Віллі, — реальні спогади його англійської гувернантки. Мені дуже пощастило знайти її мемуари 1905 року. Однак, з іншого боку, не знаю, наскільки це правда. З історичним матеріалом взагалі важко працювати, бо постійно боїшся помилитись із якоюсь дрібною деталлю. Також є автобіографія Вільгельма, хоча це радше маленький заповіт. Коли він працював в уряді Симона Петлюри, одним із міністрів був Іван Огієнко. І от вони вирішили, що там разом працює настільки багато видатних особистостей, що це треба зафіксувати. Іван Огієнко записував їхні автобіографії.

Фундаментальне дослідження про Василя Вишиваного написав і Тімоті Снайдер. Він один із небагатьох західних фахівців, який досліджує нашу історію на такому рівні, до якого нам ще далеко. Дослідженням Тімоті Снайдера пасувало б мати більший розголос в Україні. Я прочитала його блискучу книжку вкотре і подумала, було б класно, якби існував фільм, серіал, роман, що завгодно про Вільгельма фон Габсбурґа. Через деякий час до мене звернувся австрійський режисер, який знімав документальний фільм про Василя Вишиваного. Я перекладала опис того, що він збирається робити, це був десь 2015 рік. Подумала, ну це справді ж якось соромно, що ніхто нічого в Україні досі про Василя Вишиваного не зробив.

Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний

— І чому ж Вільгельм фон Габсбурґ заслужив стати героєм роману?

— Це той випадок, коли матеріал настільки яскравий, що переростає тебе. Те, що з ним відбувалося і як він реагував на певні життєві ситуації — вже готовий роман. Його емоційність, розшарпаність і розхристаність між світами й ментальностями дуже мені імпонують. Хотілось мати такого персонажа, який дав би змогу працювати з історичним матеріалом не як з чимось святим і недоторканим, а як з чимось живим.

Мені імпонує його концепція — вибрати собі ідентичність. Це дуже сучасно. Вибрати світ, у якому живеш, вибрати ідеали, вибрати те, у що віриш, а не тому, що тобі це вигідно чи так сказали батьки, а тому, що тобі це близьке.

От у нього так і сталося. Дитяче романтичне захоплення горами Гуцульщини та гуцулами, не змінилося з часом, а стало тим, за що він був готовий іти на великі жертви.

Та попри це, звичайно, він — трагічна постать. У нас узагалі нема нетрагічних постатей. Наша історія має такий шаблон: або героїзм, або зрада. І література теж цим грішить. Але в житті так не буває.

Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний

“Він посилав своїх офіцерів учителювати у школах, аби ще ліпше налагодити взаєморозуміння з місцевим населенням. Усі газети писали про українського Габсбурґа, що він співчував усім покривдженим, захищав селян від реквізицій і допомагав партизанам чинити спротив власному війську. А в європейських часописах навіть з’явилися статті про те, що Скоропадський начебто зрікся гетьманства на користь Вільгельма”…

— У романі Ви описуєте, як Василь Вишиваний любив співати перед сном “Ще не вмерла Україна”, займався просвітництвом серед селян, влаштовуючи театр і, відправляючи офіцерів до учнів у школи, захищав українських солдатів перед армійським керівництвом. Видається, він був ідеальним, щоб очолити Україну наприкінці 1910-х. Але чому цього не сталося?

— Він мав такий пасіонарний запал — “Створімо державу” — у той момент, коли це було реально. Василь Вишиваний справді був ідеальною постаттю, яку сприйняли б, яку б слухались, бо він мав авторитет. За ним стояли дуже впливові люди — митрополит Андрей Шептицький, усі українські монархісти. Доки існувала Австро-Угорщина, його підтримував його кузен Карл І, останній імператор Австро-Угорщини.

Але, мені здається, що він сам як політик не був готовий очолити Україну. Стати намісником Галичини у складі Австро-Угорщини — можливо. Уся його діяльність, як ви кажете, — ідеальна — це діяльність освіченого монарха в державі, в якій усе добре. Він розуміє, що треба розвивати культуру, освіту, так як його вчили. Батько готував його до думки, що імперія неминуче розпадеться і залишиться окрема Польща, окрема Угорщина. Тільки ж він і у страшному сні не думав, що для Вільгельма це буде Україна. І що Україна буде у Львові, але це вже інша річ.

Timothy Snyder — „Der König der Ukraine“

“Соціялістом прозвали мене не тому, що я ширив соціялізм, а тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, а се тоді вважалося в Австрії зрадою, бо всіх українців числили за русофілів. Моя сотня, зложена тільки з українців, безумовно, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили у згоді. Старшини в сотні були самі німці, був оден поляк, але я усунув його. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити”…
Василь Вишиваний — МЕМУАРИ

— І Ви вирішили вигадати продовження його життя саме у Львові …

— Мені від початку не хотілося писати біографічного роману про Василя Вишиваного, і він, на мою думку, таким і не є. Мені хотілося створити роман про Львів, у якому будуть органічно поєднані і австрійська, і польська, і українська, і радянська складові. І щоб це можна було показати в біографії однієї людини.

Василь Вишиваний насправді мав дуже мало спільного зі Львовом. Це не було його місто, але це мало бути місто, у якому він міг очолити Українську державу, якби це сталося. І це дуже романна літературна ситуація, тому мені здавалося, що так можна і навіть треба. Як людина, яка мала такі можливості, жила в радянському безчассі.

— Ви пишете, що Вільгельм був схильний до істерик, мав постійну потребу в чиїйсь любові, у першості й інакшості. Може, тому він захопився української справою — на знак протесту проти поглядів більшості своїх родичів?

— У жодному з фрагментів його біографії, навіть тоді, коли він уже втратив свої політичні надії і залишався лише постаттю, яка могла когось із кимось познайомити, — ніколи не відчувалося його меркантильного зацікавлення в українській справі. Це завжди було щире захоплення, а не “що я з цього буду мати”. І ця його риса теж страшенно симпатична, особливо нетипова для вихідців з його аристократичного кола.

Він справді був дуже емоційною людиною, що на той час вважалось радше жіночою рисою, а не чоловічою, через що, думаю, його і не сприймали як серйозного політика.

Вільгельм мав синдром вічного молодшого сина, який хоче, щоб його любили. Зрештою, це випливає із його сімейної ситуації — він шоста дитина, яка рано розчарувала своїх батьків. Потім батько його взагалі відрікся і з ним не контактував. Стереотип “лузера”, який нав’язала родина, з якого йому так і не вдалося вийти.

Я не сказала б, що він є сильна чи успішна постать, з якої хочеться зробити бронзовий пам’ятник на коні. І слава Богу.

— Та чи готове наше суспільство сприймати приватне життя історичних героїв?

— А звідки ми про нього дізнаємось, якщо вчимо вихолощені біографії діячів. Хочеться історії людей, а не пам’ятників. Це радянський підхід до історіографії, який у нас продовжується, оскільки з радянської матриці виросли всі, хто сьогодні створює підручники.

Чому? Перерваність у культурі, совєтська закритість, більшість наших гуманітаріїв не володіє іноземними мовами, не їздить за кордон працювати з тамтешніми джерелами. Усе вариться у своєму сокові і зрозуміло, що моральні стандарти з ХІХ століття у нас досі актуальні, ба більше — нас переслідують.

Мене завжди тішить, коли маю зустріч з читачами десь у провінції, і мене з осудом в голосі питають: “Як же так? Наталю, як ви могли?”. Їм не подобається, що Василь Вишиваний у моєму романі має нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Однак є достатньо спогадів, які це підтверджують. Є публікації Українця Романа Новосада, який був його близьким другом. Він, як багато українських студентів, навчався у Відні, де його застала війна, там він познайомився з Василем Вишиваним.

Взагалі першим це розкопав Тімоті Снайдер. У своїй книзі він покликається на документи, які засвідчують орієнтацією Вільгельма. Якби таку книгу, яку написав про Василя Вишиваного Тімоті Снайдер, створив якийсь український історик, його б закидали камінням. Але Тімоті Снайдер все ж таки авторитет міжнародного рівня і з ним важко сперечатись.

Але рано чи пізно це зміниться. Ще недавно тривала суперечка, чи можна вживати у літературних творах нецензурну лексику. Минулося.

Це доволі тривалий процес: від повного табу, коли скандал — це єдине, що цікавить, і до моменту, коли можна говорити про все. Ми наразі підійшли до фази скандальності. Але поступово втрачаємо до скандалів чутливість. Скоро вже і Шевченка чи Франка можна буде малювати як завгодно.

Приємно знати, що в нас були такі постаті, як Василь Вишиваний. Бо, як правило, в історії зберігаються сильні, позбавлені усього людського беземоційні “вікінги”, які сміливо йдуть до своєї мети й переступають через все, що потрібно. Це набридло. Хочеться історії, яка написана з побутового, емоційного кута зору.


 

Матеріял укладено з відкритих джерел:
© „Видавництво Старого Лева“
© „Видавництво Старого Лева“
„Охайні прописи Ерцгерцоґа Вільгельма“ — Наталка Сняданко
2017 ISBN 978-617-679-446-2
© «Локальна Історія»