Живопис — Юрій Нагулко

 
До уваги Вельмишановного Панства — Український Всесвіт від козаччини до сьогодення у неймовірному живописі, який створює філософ і художник Юрій Нагулко…

Юрій Нагулко — автопортрет

Як людині отримати повагу до себе від оточення… Ближнього… і далекого… Як створити, і увійти в хмару власної харизми… Як добитись рівності з сильними цього світу, і їхньої уваги до себе… Шлях знаний, і один для всіх… Через самоповагу… Через повагу до своїх коренів… До Батька з Матір'ю… До землі, яка тебе годує і напуває, і є твоїм домом… До мови, яка стверджує твою приналежність до етносу… І є, повинна, бути загальною для твоїх теренів… До свого війська… До родини, друзів… Самоповага, — безкрая духовна територія, втративши яку, ми втрачаємо себе… І тоді ні наші статки, ні наш інтелект, ні наші таланти не прихилять до нас уваги світу… Нас, як і кожного з землян, індентифікують по мові… По нашій увазі, і нашій любові до свого… Бо споконвіку тримається постулат, — якщо людина не любить себе, то як може любити ще когось… Як може чекати поваги від когось… Щоб прочитати книгу, спершу вивчають азбуку… Щоб пізнати всесвіт, спершу пізнають себе… Без самоповаги, самоідентифікації людина скрізь буде духовним невігласом… Байстрюком, нехай і з високим інтелектом, і крезовим багатством… Не все можна купити… Повага якраз з тих цінностей…
© Юрій Нагулко

2013 — „Пагорби для всіх вітрів“

2013 — „Свято“

2014 — „Вишні цвітуть“

2014 — „Гроно“

2014 — „Перехрестя“

"Як досягти миру в серці?" — запитав мене якось один мій товариш… Я замислився… Серце — інструмент тонкий, в якому відлунюється все, що довкола нього… І те, що поза можливостями нашого ока, але досяжне нашій душі, також в полі сердечного зору… Бо душа мандрує світами поза небажанням тих її мандрів нашим розумом… Він противиться духу, і часто бере верх над серцем… І тоді людина, на час, чи довічно, приземляється… Прикипає, прилипає до своїх статків, своїх матеріальних здобутків… Пишається здобутою славою, чи стидається своїх падінь, і слабкостей… Прагне влади… нехай і над однією людиною… Але влади… Розум — практик земний… Але міра його в кожного різна… В когось він потужний і лукавий, бо земне буття спільноти, як не крути, просякнуте лукавством… І людина з таким розумом успішна в цьому світі… У когось же розум не дуже… І тоді людина не дуже… Але часто дуже заздрісна… І геніальні в побутовому, і обділені високим інтелектом, — люди земні… Керуються земним, живуть земним… І вже на порозі вічності раптом схаменуться, і то не всі… А час пішов… Канув… Стерся… Лише декларація вчинків, дій, думок і пристрастей людини розтяглася невиправним рукописом на довжину прожитих днів… Як досягти миру в серці, коли воно, як струна реагує навіть на чужу погану думку про нього… От стало раптом тривожно на душі… Ніби і причини немає… Є… Завжди є та причина… І наш відгук, невидимий розуму… Знаєш… сказав я тоді товаришу… Мирне серце — це міра святості… І навіть у святих воно вібрує час від часу, тривожиться, і закипає… Ми люди… А наш спокій, той мир, — є мірою любові, яку ми назбирали на полях повсякдення… Міра любові… А її мало… Мала наша любов… Хоча, інколи нам видається, що вона обіймає, якщо не увесь світ, то щонайменше родину… Ми часто не можемо опанувати наш гнів, осуд, образу… А образа, як змія, — заповзе в серце… Сховається там в темних закапелках, і ти неначе й забув про неї… До часу… Як же опанувати свої пристрасті… Любов'ю… Щоденною, безперестанною боротьбою зі своїм земним розумом… З бажанням помсти… З образами… З ненавистю… І так важливо, не вимагати від інших бути ідеальним… Бо вони, як і ми, — люди земні… Вони люди…
© Юрій Нагулко

2015 — „14-41-14“ („1914-1941-2014“)

2015 — „Код Нації“

2015 — „Переяслав“

2015 — „Село“

Мир в твоєму домі — це коли твій гарний сусід з добрими намірами заходить до тебе на гостину, і ти з радістю святкуєш разом з ним його свята… А він святкує з тобою твої… І ви разом стаєте проти когось, хто ворогує з котримсь з вами… Бо, як той хтось, — ворог твоєму доброму сусіду та другу, то і тобі він ворог… Інакше дружба ваша, — лукава… І від такої показної щирості приходить велика біда… сказав мені якось один мудрий чоловік… А ще добрий мир, це коли інший твій сусід… той, що ненавидить тебе, і прагне загарбати твоє обійстя, проте, в очі посміхається, і тихцем підбиває твоїх рідних встати на тебе, буде страшитись сказати навіть зле слово тобі, бо сила в твоїй руці, воля в твоєму серці… І сини твої потужні стати з тобою проти зла… І добрий сусід на твоєму боці… І немає страху в твоїх очах… І ти не принижуєшся, випрошуючи спокою для свого роду за всяку ціну, а присилуєш ненависника вітати з тобою, хочаб і крізь зуби… І, нехай і улесливо, але посміхатися тобі… Бо тупа сила кориться лише силі… А всяке слово, і всяка клятва для неї, — пусте місце…
© Юрій Нагулко

2016 — „Запорожська Покрова“

2016 — „Дукачі“

2016 — „Вишня“

2016 — „Золоте коріння“

"Що ти так печешся про Україну?" — сказав мені якось давній товариш… Буде у нас дім, будуть гроші… Будемо творити… І переживемо все… Я задумався… А дійсно… Коли матиму все, і можливість працювати… що мені до дідівських теренів… Що вони значать для мене… І так стисло серце, що не сила була вдихнути… Нічого не значать… І все… Бо без них я ніхто… Сирота… Байстрюк… Перекотиполе…
Сьогодні запитали: "А що вона тобі дала?"
Україна… Дивне запитання… Що дала?… Все!… Життя!… Батьків!… Свої простори… Друзів… І ворогів немало… Навчила радіти… Бути щасливим… Тримати удар… Стояти на крайньому рубежі без страху, коли ти останній, а за твоєю спиною увесь твій світ… Кормила своїм хлібом, і поїла своєю цілющою водою… Не давала впасти в прірву… І підіймала в небо… Вчила мудрості, і ширила розум… М'яко так вклала в серце любов… до світу через любов до себе… Що дала… Все… І більше всього…
© Юрій Нагулко

2016 — „Подільський Великдень“

2016 — „Червоний празник“

2017 — „Жасмин“

2017 — „Золота нитка Долі“

Чи пускають бандита і злодія в квартиру, щоб показати йому замки, сейф… Що де лежить… І який мудрий господар дозволить сусіду, що силиться пограбувати його, і нападає на нього, вільно заходити і заглядати в потаємні закутки свого дому… І чи то ґазда тоді, а чи той, що випадком потрапив на господарку… У англійців… мій дім моя фортеця… А у нас…
© Юрій Нагулко

2017 — „Цвіте терен“

2018 — „Замріяна осінь“

2018 — „Золоте бароко“

Яка коротка у людей пам'ять… Як швидко ми забуваємо хто ми, і звідки… Хто наш Батько, і хто наша Мама… Підлаштовуючись під чуже, мислимо, що воно, те чуже, прийме нас за своїх… Поставить в рівень з народженими в ньому… Не прийме, і не поставить… Бо шукає своєї користі від когось, заграючи з ним до пори… А використає… і викине геть… Та й навіщо нам чуже, як маємо свого доста… Зібрати лише треба те, що розікрали імперські щурі… Розтягли по своїх норах… Привласнили чуже, і виставляють скрізь за своє… Зберемо… По крихті… Нам чужого не треба, а свого не віддамо… Проте, поділитись можемо, як попросять… Дивно, але перехід, повернення до рідної мови на своїй землі сьогодні потребує від багатьох мужності… Бо страшно… Бо звичне оточення не сприйме… Скажуть, що селюк, простак… Насміхатися будуть… Не будуть, якщо твердо триматися прямої лінії… А повага до себе повернеться… Бо яка може бути повага до себе у пристосуванця… Коли все нестійке… Понти, випендрьож, загравання… Ні щирості, ні чеснот, ні любові… Такий собі зашкарублий провінціал з окрайця вже мертвої імперії… З дредноута, що тоне… Повага до себе з'являється разом з повагою до своїх коренів… До роду, до теренів, де виріс… До тієї землі, що напоєна кров'ю і потом поколінь, що вже відійшли… Що дали тобі життя… А ти їх не зрадив… Заклав наріжний камінь свого дому на дідівщині, вкопав тотем-хрест біля того дому… Осів… І дивишся, як несе повз твій тотем перекотиполе, що летить, куди вітер дме… Бо ні кореня, ні духу волі, ні вірності предкам не має… Шукає долю за небокраєм… Забув, що доля його… в його серці… І тільки там… А, може статись, що не навчили його батько-мати тій душевній науці… Не навчили любити, бо й самі тої любові не пізнали… І дивно тобі, що поряд з твоїм каменем заклав свій дім на твоїй дідівщині пришлий, що полюбив твої терени серцем… і став тобі земляком і щирим другом… А інший, як зайда, осів на твоїх теренах, притаївся, неначе вовк, і чекає… Чекає, коли ти оступишся, щоб вдарити тобі в спину… Складні часи, що потребують мужності бути собою… Не прогинатися з догідливою усмішкою під ворога… Не бути блазнем, і не вчити блазнюванню власних дітей… Бо виростуть, схаменуться… Пізнають правду, і ким ти станеш для них… Бути собою важко, але інакше… в чому сенси твого буття тут…
© Юрій Нагулко

2018 — „Ріка“

2018 — „Яблуневий цвіт“

2020 — „Весна“

© Юрій Нагулко