Перейти до контенту

„Який ти в біса козак?“

 
«Пропала грамота» — фільм-легенда, який варто переглянути кожному Українцю! Фільм, який розійшовся на цитати! Фільм про Україну та славних козаків запорожських! Фільм, де зібрана плеяда акторів того часу, не кажучи вже про неперевершену гру акторів, в першу чергу, Івана Миколайчука…
Проте, є один актор у цьому фільмі, котрий буквально втілив у собі всі ті образи, зіграні у легендарній кінострічці. Михайло Голубович — нині зрадник України, сепаратист, "дєятєль культури" в квазіутворенні "ЛНР".


У фільмі «Пропала грамота» ролі Сатани і його п'яти братів за іронією долі зіграв Михайло Голубович, який в наші дні є керівником окупантського театру "ЛНР", "народным артістом ЛНР", бігав з "колорадською лєнтою" на початку війни проти України в складі окупаційного угрупування, а зараз є головним "культурным дєятєлєм ЛНР", якому дозволено (або наказано) показово грати в театрі українською мовою, ніби-то, "в ЛНР нє ущємляют эту вашу мову"!
Отже, образ хрюкающої нечисті з фільму виявився доволі точним по відношенню до виконавця цих ролей і в реальному житті.
— Я козак! Хрю! — хрюкнув з болота один з братів Сатани, оповитий мухами.
— Ти — козак? То не ганьби оселедця! — промовив козак Василь, зрізавши оселедця з псевдо-козака.
(Зрізати оселедця шаблею було найбільшим покаранням для козака, який після цього не мав права так себе називати).

У культовому для кожного Українця фільмі «Пропала грамота» уродженець Черкащини Михайло Голубович зіграв одразу кілька ролей — Сатану і братів його: зрадника-яничара, старосту, Злого чоловіка, корчмаря, пана на полюванні, Ґріґорія Потьомкіна.

„Це ти, яничаре, нам шапки псуєш?“





Михайло Голубович в часи кримінального режиму підтримував "партію рєґіонов" і від них був депутатом Луганської облради, а після россійської окупації Донбасу залишився в Луганську й надалі очолює Луганський академічний український музично-драматичний театр. У цьому театрі проходять офіційні заходи терористів “ЛНР”, сам 76-річний Голубович отримав звання "народноґо артіста ЛНР". Водночас його театр і в ОРЛО продовжує ставити вистави українською мовою, а сам актор – народний артист України з 1977 року – знімається в ролях козаків і гетьманів в українських і російських серіалах.
Голубович переконаний — "творчість не має національності".

На початку окупації, під час активних бойових дій, Михайло Голубович прийняв рішення залишитись у Луганську.
"— Хоча, звичайно, дзвонили друзі, кликали пересидіти в Москві…"

Россіянських та продажніх малоросскіх "журналістів" і ЗМІ актор-сєпар переконує в тому, що "в ЛНР нікто нє ущємляєт українську мову":
"— Ніякого тиску, обмеження, цензури ми не відчули – жодного разу. Ми відкрилися як український театр, на відкритті я звертався до глядачів українською мовою – і це абсолютно нормально. Ще раз повторюся: мистецтво – поза політикою, поза національностями.
На нараді з першими керівниками республіки було чітко сказано: в Луганську працюватимуть і російський, і український театри. У нас завжди існувала двомовність, у нас завжди були прихильники двох культур. Навіщо ж це ламати? Навпаки, влада ЛНР намагається в міру можливостей підтримати наш колектив."

Голубовичу присвоїли звання "народноґо артіста ЛНР" 9 грудня 2015 року. Відзнаку вручав особисто маріонетковий "ґлава ЛНР" Іґорь Плотніцкій, тоді ще живий.


Варто зазначити, що Михайло Голубович уже після окупації Донбасу зіграв кримського хана Іслям Ⅲ Ґерая в "українському" (насправді, фактично россійському) художньому фільмі “Гетьман”.
Уже після цього Голубович грав сибірського купця Никифора Кулешова в російсько-українському серіалі “Последний янычар” про події кінця XIX століття й стосунки між турками і россійськими казакамі.

Цікавими споминами про цього актора-покруча поділилась пані Мирослава Барчук — донька народної артистки України Ніли Крюкової, яка зіграла епізодичну роль у фільмі «Пропала грамота».

Мирослава Барчук

Десь у 1960-х роках Театр Франка збирався на гастролі в Москву. Везли якусь класику, “Наталку Полтавку”, здається. В керівництві театру переживали, що москвичі і гості столиці не зрозуміють виставу українською. Подзвонили до колег в Москву, а ті: "Да что вы, ребята, все понятно будет, это ж классика! Тут украинский только добавит волшебства". Наші таки перестрахувались, за тиждень перевчили текст російською і показали в Москві виставу в російському перекладі. Був аншлаг, дуже теплий прийом і овації. Після вистави до українських акторів підходять москвичі і кажуть: "Друзья, это было замечательно! И видите, все понятно на украинском, а вы переживали. Все отлично!".

Чогось пригадалась ця історія. Але насправді я про інше.

Дізналась сьогодні, що Український театр в Луганську називають тепер "Тєатр на Оборонной" (майже "на Малой Бронной", да?) і ставлять там російські п’єси. В цьому ж театрі проходять і офіційні заходи терористів "ЛНР". В цій історії нічого дивного нема, скоріше все передбачувано.
Мене найбільше цікавить у ній доля і життєва метаморфоза художнього керівника цього театру Михайла Голубовича, "народного артиста ЛНР".

Голубович – однокурсник і близький друг юності моїх батьків. Кремезний, дуже фактурний козарлюга з Черкащини. Всі його найвідоміші кінороботи, до речі, це козаки, гетьмани, Байда Вишневецький, Тарас Бульба. Вайлуватий добряга, душа, герой акторських байок і анекдотів. Дядько Мишко, якому я в дитинстві заплітала в косу його довгий оселедець, а він терпів.

З нього часто якось любовно кепкували кіношники, за сильний український акцент в російській, сором’язливість, сильну скутість. В студентські часи він завжди робив один і той самий акторський етюд, про роботу мінера, щоб менше рухатись по сцені. Етюд називався "Минёр ошибается только раз". І ось коли він пів години повзав по сцені, "скручуючи дротики", викладач кричав "Міша, ну нема сил, ну нехай він, сука, уже ошибеться!"

Голубович зіграв кілька ролей у легендарній «Пропалій грамоті».
Оце фото з нашого архіву: мама грає відьму, красивий чорт над нею – це Голубович.

Вони часто згадували ці зйомки «Пропалої грамоти» Б.Івченка й І.Миколайчука у Красногорівці на Полтавщині. Фактично усе те літо 1972 року, співи на Ворсклою, повне занурення в історичну атмосферу, молодість, краса, свої рідні люди навколо – найкращий спогад їхнього життя. Леонід Биков, який напередодні зйомок поламав ногу і не зміг зніматися, просто приїжджав на майданчик, сідав і дивився, щоб побути серед своїх і подихати тим повітрям.
Я сто разів слухала історію про те, як М.Голубович разом із І.Миколайчуком і Ф.Стригуном на зйомках сцен «Пропалої грамоти» у Петергофі, навмисне валялися на ліжку Катерини ІІ і пили горілку, словом, паплюжили царицю, як могли, “щоб ця курва знала, що сатисфакція відбулася”.

І ось 2014.
Екс-депутат облради від ПР, прихильник Януковича з колорадською стрічкою, "народний артист ЛНР" Голубович М.В. каже, що "творчість не має національності", що "ніякого тиску, обмеження, цензури від влади республіки ми не відчуваємо… навпаки, влада ЛНР намагається в міру можливостей підтримати наш колектив". А його Луганський академічний український театр стає "Тєатром на Оборонной" і ставить вистави російською.

Мене завжди такі трагічні життєві злами вражають і заворожують. Що сталось насправді? Коли це відбулося з людиною? Як вона сама собі це пояснює? Що відчуває? Хто для неї свої, а хто вороги?
Насправді, це доля — для роману…

Матеріял укладався з відкритих джерел:
Мирослава Барчук
© „Іван Миколайчук — сторінка пам'яті“
© «Новинарня»