Україна на Паризькій мирній конференції 1919-го: проти течії

100 років тому на Паризькій мирній конференції 1919 року українська делегація зіткнулася з проблемами, які до сьогодні залишаються невирішеними…

По завершенню Першої Світової війни здобули Незалежність Латвія, Литва та Естонія, відродилася Польща, з’явилися на мапі Югославія, Чехо-Словаччина та Угорщина. Але Україні, попри вже дипломатично визнану низкою країн Незалежність після укладання Берестейського Миру, та попри активні зусилля української делегації на міжнародній мирній конференції в Парижі у лютому 1919 року, не пощастило тоді вибороти Волю…
«Тиждень» у № 8 за 21.ІІ.2019 публікує матеріял Алли Лазаревої.

Алла Лазарева

Чому так сталося? Причин, як завжди в таких ситуаціях, кілька. Архіви української делегації, що зберігаються в паризькій Бібліотеці імені Симона Петлюри, а також спогади учасників тих драматичних подій дають змогу знайти кілька об’єктивних та суб’єктивних пояснень тодішнього неуспіху.

За свідченнями очевидців, а пізніше за оцінками істориків, найбільш негативним фактором для України був несприятливий для неї політичний контекст.
«Антанта цікавилася лише війною з Німеччиною та зонами впливу, — писав у книжці «Українська трагедія» французький журналіст і дослідник Жан Пелісьє. — Петлюра міг би стати українським Ґарібальді, якби його почули та підтримали на шляху створення національної армії. Армія ця могла врятувати Україну й, можливо, Росію від внутрішньої анархії та зовнішнього поневолення».

Jean Pélissier
(1883-1939)

Жан Пелісьє був першим французом, якого МЗС Франції за посередництвом посольства в Пєтроґрадє спорядило в 1917 році до України розібратися з прихильниками тоді ще автономії в складі Россійської Республіки.
Журналіст, соціолог, етнолог, письменник Пелісьє на той час уже мав за спиною розвідувальну місію в Греції та журналістську на Балканах. Він сумлінно підійшов до справи й одразу налагодив прямий контакт із Центральною Радою України, зокрема Генеральним Секретяріатом, а також персонально з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Олександром Шульгіним та іншими діячами українського Визвольного Руху.

«Пелісьє чудово розібрався в тому, що відбувалося в ті часи в Україні, — зазначає французький історик Даніель Бовуа. — Він зрозумів і підтримав Українців із двох причин. По-перше, Пелісьє був послідовним прихильником права націй на самовизначення, а по-друге, вважав, що український Визвольний Рух можна й треба поставити на службу інтересів Франції, щоб разом подолати більшовицьку загрозу. На жаль, попри численні звернення та листи до МЗС, публікації у французькій пресі, його не послухали».

Дипломатичне фіаско

Українська делегація прибула до Парижа в дуже складний період. Мирна конференція переможців почала працювати з 18 січня 1919 року, а на теренах України вирувала війна. В Одесі перебувала французька військова місія, яка відкрито підтримувала "Добровольчєскую армію" білогвардійського генерала Дєнікіна, на Галичині польські загони під командуванням генерала Юзефа Галлера та за прихованої підтримки Антанти воювали проти Української Галицької Армії. Головний Отаман УНР Симон Петлюра, відбиваючись від "красной арміі", що поглинала Україну зі Сходу, якось устигав писати звернення, що публікувалися французькою в "Інформаційному бюлетені", який видавало Українське пресове бюро в Парижі.

Для переможців Першої Світової війна скінчилася. А Україна фактично рухалася проти течії, яку намагалися використати у своїх інтересах переговірники. Українська делегація не змогла здобути офіційний статус. Чому так сталося?

Кандидат наук, співробітник НАН України Сергій Блавацький тлумачить причини поразки української делегації так:

— Українській дипломатії не вдалося стати повноцінним учасником переговорів унаслідок комбінації геополітичного, ідеологічного та людського факторів. Геополітичний фактор — це несприятлива геополітична кон’юнктура для роботи Надзвичайної дипломатичної місії (НМД) УНР на Паризькій мирній конференції. А саме несприйняття, обструкції її роботи з боку вищого політичного керівництва країн — членів Антанти, насамперед Франції (яка твердо й послідовно дотримувалася в східноєвропейському векторі зовнішньої політики доктрини "єдиной нєдєлімої Россіі") та Сполученого Королівства, союзників Россії в Першій Світовій війні, особливо після укладення УНР Берестейського Миру із державами Четверного Союзу в лютому 1918 року.

Ідеологічний фактор дипломатичного фіаско місії мав два складники. Перший (внутрішній) — наявність ідеологічних розбіжностей між цілями, завданнями різних українських політичних груп та організацій. Тут паралельно працювали Українська національна рада в Парижі (заснована Федором Савченком ще 1918 року), найчисленніша з усіх НДМ УНР на Паризькій мирній конференції українська місія (розпочала свою роботу в січні 1919-го, її особовий штат налічував спершу 57 осіб, потім збільшився до 60, згодом склад зменшився до 27 осіб). А також Комітет української дії, Український національний комітет (русофільська організація, що частково фінансувалася російською амбасадою в Парижі та обстоювала, зокрема у своїх франкомовних виданнях (бюлетені та журналі-ревю «La Jeune Ukraine»), альтернативну модель державотворення України в складі конфедерації з небільшовицькою Росією. Були присутні делегація Східної Галичини, карпато-руська делегація (або Комітет карпато-русинів у Парижі, який складався з представників галицьких емігрантів у США, підпільно фінансувався російською амбасадою й також вів інформаційно-пропагандистську та дипломатичну кампанію, приміром, видавав у 1919 році франкомовний інформаційно-аналітичний бюлетень). Ці суперечності в діяльності різних українських політичних груп, організацій у Парижі грали на руку ворогам української державності — росіянам і меншою мірою полякам, які використовували конфлікти між українцями у власних геополітичних цілях (зокрема, інформуючи представників Вищої ради Паризької мирної конференції про наявність цих розбіжностей). Окрім того, варто згадати й особисту неприязнь, конфлікти, інтриги між членами НДМ УНР у Парижі, про які пише у своїх мемуарах граф Михайло Тишкевич (ці документи наявні в Центральному державному історичному архіві (Львів)".

«Bureau Ukrainien de presse»
Український "паблік". Пресове бюро оперативно, наскільки це було можливо на ті часи, інформувало Паризьку конференцію про перебіг подій в Україні.

Українські незгуртованість, зацикленість на внутрішній ворожнечі та конкуренція мали трагічні наслідки. Попри старання нечисленних прихильників Незалежності України, таких як журналіст Жан Пелісьє, вчений Поль Пенлеве, депутат Анрі Франклін-Буйон, її опонентам вдалося на повну скористатися тотальною непоінформованістю політичних еліт країн-переможців про події в Україні, їхні причини та наслідки. Порожнечу активно заповнювали власними змістами поляки та росіяни кожен у своїх експансіоністських цілях. Польський національний комітет Дмовського вкупі з білогвардійською еміграцією, а також кілька промосковських французів, які працювали в Яссах, Києві та Петербурзі, зуміли переконати і міністра закордонних справ Франції Стефена Пішона, і тодішнього голову французького уряду Жоржа Клемансо, що Директорія УНР на чолі із Симоном Петлюрою є більшовицькою структурою. Дезінформація не вчора стала зброєю. "Клемансо був затятим антибільшовиком, але він так і не зміг повірити, що й Петлюра ним був!" — наголошує французький дослідник Даніель Бовуа. Його український колега Сергій Блавацький зазначає, що антипатія союзників, особливо Франції, до ідеологічної лінії УНР була ще одним важливим фактором, що унеможливив повноцінну роботу української дипломатії на мирних переговорах у Парижі.

Уроки і здобутки

Дався взнаки й особистісний чинник.
Науковець Сергій Блавацький розповідає про один з таких чинників:

— Діяльність Григорія Сидоренка, інженера шляхів, колишнього міністра пошти та телеграфів в уряді УНР, на посаді очільника НДМ УНР на Паризькій мирній конференції можна загалом оцінити як неефективну та контрпродуктивну, — вважає Сергій Блавацький. — На мою думку, головною причиною цього була невідповідність дипломатичній посаді його фахової підготовки (про це мимохідь згадував у своїх мемуарах «L’Ukraine à la Conference de la Paix» і український професор Сорбоннського університету, вчений, дипломат, журналіст, публіцист Ілько Борщак, характеризуючи його як особу, "що слабо орієнтується в міжнародних питаннях"). Імовірно, це призначення було однією з ключових причин неуспіху роботи надзвичайної дипломатичної місії. Наведу такий факт: Жоржем Клемансо пізніше згадував, як Сидоренко під час однієї з аудієнцій у Єлисейському Палаці в розмові з президентом Франції, головою Вищої ради при Мирній конференції в Парижі Раймоном Пуанкаре на знак заперечення йому різко гримнув рукою по столу.
Здобутками Григорія Сидоренка були створення місії, розбудова її структури (складалася з політичної та дипломатичної секцій), налагодження повноцінного фінансування в перші місяці, запуск інформаційно-пропагандистської кампанії в Парижі (хоча це насправді була більше заслуга Федора Савченка, директора Українського пресового бюро, редактора українського франкомовного інформаційно-аналітичного бюлетеня УПБ). Загалом робота Сидоренка на цій посаді призвела до того, що влітку 1919 року українська місія де-факто опинилася в міжнародній ізоляції.

Особистий внесок графа Михайла Тишкевича, другого голови НДМ на Паризькій мирній конференції, важко переоцінити. Його дипломатичний хист, освіта, виховання, манери, тактовність і широка ерудованість у міжнародних відносинах, особисті знайомства з представниками французького політичного істеблішменту допомогли активізувати роботу української дипломатичної місії. До здобутків Тишкевича як очільника НДМ УНР у Парижі можна зарахувати активізацію інформаційно-пропагандистської кампанії Українців, популяризацію української справи у Франції (як через особисті інтерв’ю французькій пресі, так і через поліпшення роботи УПБ, української пресовидавничої справи в Парижі (зокрема, видання нового українського журналу французькою («L’Europe Orientale») та англійською («The Eastern Europe») мовами. Журнал об’єднав представників східноєвропейських народів та ознаменував "інтернаціоналізацію" українських національно-державницьких прагнень у регіональному контексті боротьби "поневолених народів" колишньої Російської імперії.

З різних об’єктивних та суб’єктивних причин українській дипломатії не вдалося 100 років тому створити спільно з Антантою дієвий антибільшовицький блок.
— Проте цей гіпотетичний шанс домовитися про альянс із Антантою існував, — вважає Сергій Блавацький. — Найкращий момент для цього був у січні 1919 року, коли український генерал, тодішній міністр військових справ УНР Олександр Греків відбув до Одеси для проведення дипломатичних перемовин із французьким командуванням про матеріальну, військову та політичну підтримку альянтами Директорії. Однак французи озвучили вимоги, неприйнятні для вищого політичного керівництва УНР: усунути від влади в Україні соціалістів, зокрема Винниченка та Петлюру. Гадаю, якби було досягнуто компромісу в цьому питанні, історія могла б піти іншим шляхом… — підкреслює історик Сергій Блавацький

Другий гіпотетичний шанс був восени 1919-го — на початку 1920-го, коли активно обговорювалася (зокрема, на сторінках L’Europe Orientale) ідея створення антибільшовицького союзу східноєвропейських країн, "буферної зони", "санітарного кордону" між радянською Росією та Західною Європою. Однак і він був утрачений, оскільки французи тоді були більше зацікавлені в зміцненні Польщі за рахунок Східної Галичини в межах стратегії стримування та противаги Німеччині.

У своїх телеграмах і звітах з України, а пізніше в статтях у французькій пресі Жан Пелісьє переконував французів, що визнати право колонізованих народів Росії на самостійність було б вигідно європейцям.
Україну він розумів як "укріплення", "східну браму", захист Європи від агресивного більшовизму.
«Якби Україні допомогли зброєю, Перша Світова мала б кардинально інший результат…» — писав Жан Пелісьє в «Українській трагедії». Цю книжку було видано через 40 років після смерті автора. А нині, коли п’ятий рік триває друга українсько-російська війна, європейці знову не хочуть бачити, що їхній мирний сон від неситої Россії захищає саме Україна. Якість української комунікації, як і 100 років тому, залишає бажати кращого. Західні столиці так само мінімізують россійську загрозу та не навчилися їй протистояти. Україна як може бореться за право на існування, залишаючись для Європи таким собі експериментальним майданчиком, де свобода малими силами протистоїть великому авторитаризму.