Запорожський козак Гаврило Гордієнко
в боротьбі за Вільну Україну

До вшанування світлої пам’яті Гаврила Гордієнка…

Запорожський історик, кандидат історичних наук, керівник запорожського науково-дослідного центру „Спадщина“ пан Юрій Щур (Yuriy Shchur) уклав нарис про життя борця за Незалежність України Гаврила Гордієнка — запорожського козака, активного учасника Перших Визвольних Змагань на Запорожжі, педагога, науковця і мемуариста.
Книжкова серія „Повернута спадщина“ містить в собі два видання спогадів Гаврила Гордієнка: „Вовнизький повстанський відділ“ та „Повстанський курінь “Чорна Хмара”“.
До уваги Вельмишановного Панства — нарис про життя славного запорожського козака Гаврила Гордієнка з Калантирівки, який лишив нащадкам у спадок безцінні спогади про Перші Визвольні Змагання на Запорожжі…

Гаврило Максимович Гордієнко — активний учасник Перших Визвольних Змагань на Запорожжі, вояк Запорожського корпусу Дієвої Армії Української Народньої Республіки, вояк запорожських повстанських загонів: «Лисогірський Повстанський Партизанській Курінь», «Вовнізький Повстанський Відділ», «Український повстанський Хортицький курінь», бунчужний повстанського загону «Чорна Хмара»; а також український науковець-ботанік, журналіст, педагог, викладач УТГІ (Український Технічно-Господарський Інститут) в Мюнхені, чільний член УРДП (голова Партійного Суду), мемуарист, автор тритомних спогадів «Під щитом Марса».

Гаврило Гордієнко, Семен Грищенко і Людвиґ Янсен, 1914 рік

Гаврило Гордієнко народився 7 квітня 1902 року в родині спадкових міщан (торговців й ремісників), яка проживала у робітничому селищі Карантинка біля залізниці у тодішньому передмісті Олександрівська (Запорожжя). Про назву свого місця народження сам Гордієнко писав у спогадах так:
„Назва Карантінка, чи Карантинка, затяжка для українського вуха й язика тому… український нарід замість слова "карантін" вживає слово "калантир" … Тому й назва мого рідного передмістя Калантирка, а населення його калантиряни…“

Хата родини Гордієнків на Калантирівці по вулиці Мідній, 5
(світлина 1970-х років з особистого архіву Гаврила Гордієнка)

Примітка «Порохівниці»: тут і надалі буде також використовуватись питомо українська назва Запорожжя — і як назва міста Запорожжя, яке на початку ХХ століття мало россійсько-імперську назву Олександрівськ (Алєксандровск), і як назва історичного краю Запорожжя. У випадках, коли мова йде про місто — вживається "в Запорожжі, у Запорожжі", у випадках коли мова йде про край — вживається "на Запорожжі".
Запорожжя — саме так звався козацький край в добу Запорожської Січі, і саме так звалось місто серед Українців на початку ХХ століття. Запорожжя — бо за Дніпровими Порогами.

У 1916 році Гаврило Гордієнко закінчив вищу початкову школу, а наступного року вступив до учительської семінарії. Учні тут навчалися переважно з українських родин Олександрівського повіту, здебільшого притримувалися демократичних поглядів й були національно свідомими, „в кожному разі, більш свідомі, ніж учні інших шкіл у місті, які були переважно міського походження. Крім того, семінаристи були й політично більш розвинені, бо були більш начитані в недозволеній літературі, ніж учні в інших школах…“

Із початком революційних подій в Россійській Імперії, оживало політичне життя і в місті Запорожжі (тодішньому Олександрівську). Після зречення царя Ніколая-ІІ, містом прокотилася хвиля маніфестацій. І хоча вони проходили в основному під червоними прапорами, „де-не-де тихо непомітні, несміло, показувався й український жовтоблакитний прапор і банти на грудях…“

З настанням весни 1917 року український рух на Запорожжі розгорнув крила по повну. В одну з неділь квітня у місті Запорожжя була організована маніфестація:
„…щось такого великого й величнього як була та українська маніфестація в моєму рідному місті, мало коли доводилося бачити … з усіх кутків міста ішли організованими групами учасники, або просто валили валом тисячі й тисячі Українців, бо всі учасники тієї маніфестації уважали себе Українцями і своє українство підкреслювали жовтоблакитними стрічками…“
Поруч з маніфестантами разом зі своїм товаришем Миколою Фокіним йшов і юний патріот Гаврило Гордієнко. Обоє на грудях мали великі жовтоблакитні банти.

На хвилі патріотичного піднесення в місті Запорожжя відновило свою діяльність товариство «Просвіта». Бути членом товариства Гаврило Гордієнко не міг з огляду на свій юний вік, тому користувався батьківською членською карткою для відвідування бібліотеки. Читати юнак любив і читав багато, паралельно занурюючись у вир українського громадсько-політичного життя, яке нуртувало в «Просвіті». Гордієнко на еміґрації згадував, що окрасою запорожської «Просвіти» були два уродженця західньо-українських земель, Кметь і Осадчий, які будучи вояками австрійської армії потрапили в россійський полон.

В силу свого віку, Гаврило Гордієнко не міг брати участь у перших актах боротьби за українське Запорожжя. Маючи лише 15 років, Гаврило був перш за все глядачем. Власне, на його очах відбувалися перші українські військові паради, як наприклад присвячений проголошенню ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради, або ж і перші бої з большевиками, коли під час першої совєтської окупації місто Запорожжя (Олександрівськ) намагалися захопити большевицькі матроси під керівництвом Мокроусова. І незважаючи на те, що об’єднаним українським частинам вдалося відстояти місто, "жовтоблакитним" воно пробуло недовго. Як згадував Гордієнко, перша ейфорія від створення УНР пройшла, як часто це буває. Крім того, Олександрівськ наповнювався біженцями (не забуваймо, що 1917 року ще тривала Перша Світова війна), які були далекі від ідей Української Державності, що "розмивало" відсоток свідомих міщан. Це, зокрема, призвело до того, що міська влада балансувала про принципу "і вашим і нашим" між самостійниками, "єдінонєдєлімцамі" й "большевікамі". А крім того, „…при кінці 1917 року й військо розпорошилося, просто тобі випарилося, що ані сліду по ньому не було. Колишнє російське військо розійшлося по хатах … Гайдамаки, які приймали участь у поборюванні матросів у грудні, відійшли до свого коша в Катеринославі. Місцеві вільні козаки, це були одиниці, які перебували по домах, а не військо…“

Відповідно, не дивно, що перші три місяці 1918 року Олександрівськ і околиці прожили під окупацією большевиків, котрі просуваючись з Півночі, захопили місто у січні. Совєтські окупанти за нетривалий час свого перебування у місті виявили себе "у всій красі". В Олександрівську розпочалися репресії та розстріли, гоніння на церкву та елементи українського відродження. Доходило до того, що портрети Шевченка паплюжили, виколювали очі тощо. Гаврило Гордієнко робить остаточний вибір на користь боротьби за Незалежність Української Народньої Республіки.
Перша спроба проявити себе у боротьбі випала на останні дні "перших большевиків" у Олександрівську, коли на місто наступали частини Запорожського Корпусу Дієвої Армії УНР та союзницькі для УНР німецькі й австро-угорські війська (а з ними й Леґіон Українських Січових Стрільців).
Гаврило Гордієнко в цей час був залучений до підпільної повстанської організації, яку створили в Олександрівську місцеві вільні козаки:
„Завдання наше було сполювати й не дати зникнути з міста большевицьким головар’ям, як воєнний комісар та інші головарі в цивільному. Вони мали до диспозиції воєнні áвта. Напрям їхньої втечі був на південь, але з міста їм лежала дорога головною вулицею міста — Соборною. В призначений день я вірно відстояв на розі Соборної й Покровської вулиць біля Собору. За пазухою я мав ручну гранату, меншого розміру, яку я мав кинути в авто будь якого голованя, який першим появиться в полі мого зору…“
Очікування були марними, большевицьке керівництво потікало з міста ще на світанку.

Після встановлення української влади в Запорожжі, з ініціативи коменданта міста Гемпеля, почалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорожського пішого полку Запорожського корпусу Дієвої Армії УНР. Фінансуванням новоствореного підрозділу займалися місцеві жителі, організаційні моменти лягли на плечі сотника Ширяя. Протягом двох тижнів до сотні зголосилися 150 юнаків з учительської семінарії, чоловічої гімназії та з навколишніх сіл. Базувалася самокатна сотня в новому будинку колишньої Романівської народньої школи. Озброєнням сотні також заопікувалися мешканці Олександрівська:
„…як почали нам приносити кулемети, які були поховані по різних горищах, то у нас зібралося аж чотирнадцять кулеметів "максимів", "кольтів" і "шассі". …Наносили люди нам і ручної зброї, різних рушниць різних систем, різної якости та різної придатности…“
Щоправда, невдовзі бійці отримали новенькі кавалерійські рушниці зі складів.

Романівська народня школа в Запорожжі, де року 1918-го стояла ІІ Самокатна сотня ІІ Запорожського пішого полку Запорожського корпусу Дієвої Армії УНР.

Самокатна сотня, в лавах якої з таким завзяттям козакував Гаврило Гордієнко, проіснувала недовго. Після гетьманського перевороту, за небажання присягнути новому керманичу України, військовим міністром Рогозою вона була розформована, а старшини та козаки перейшли до інших військових частин. Сам же Гордієнко повернувся додому на Калантирівку.

Загальна ситуація у Олександрівську після зміни влади була досить сумною, як для процесів українського відродження. Здобутки Української Революції ще сяк-так мали видимість допоки у міста залишався Запорожський Корпус Армії УНР та комендант. Після від’їзду останніх ситуація мала ось такий вигляд (подамо бачення ситуації від очевидця):
„…незабаром появився в місті повітовий староста Ключніков, з невеличких панків нашого повіту. Замісць міліції часів ЦР настала в місті поліція під назвою Державна Варта. До неї належали бувші поліцаї з дореволюційним досвідом. …Тепер же вони були спеціяльно наставлені проти Українців необ’єктивно, неприхильно й навіть часто й ворожо. … І до нашого повітового міста насунуло багато людей з далекої півночі Росії, з Москви, з Петрограда. … всі вони були наставлені до Української Держави байдуже, неприязно, й навіть вороже…“

Українські військові частини в Олександрівську часів Гетьманату не створювали. Уваги вартий лише 47-й Хортицький полк, але він формувався за кадровим принципом із військовослужбовців колишньої россійсько-імперської армії. Як згадував сам Гордієнко, із усіх старшин і підстаршин полку лише двоє були національно свідомими й відвідували місцеву «Просвіту». Владу Гетьмана Скоропадського в повітовому центрі боронити особливо не було й кому. Тому зміна влади під час повстання Директорії відбулася тихо, майже рутинно. В Олександрівськ з навколишніх сіл прибували повстанські загони, місцеві семінаристи й вільні козаки тим часом без бою роззброїли Державну Варту. Місцеві жителі зміну влади сприйняли спокійно, подекуди "з великою радістю та одушевленням". Єдиний, хто сприйняв заняття Олександрівська військами Директорії без радості, був Нестор Махно, який, за спогадами Гаврила Гордієнка, „…з півдня від села Балабиного відізвався … деякою стріляниною, а найбільше матюками, які він диктував бідній телеграфістці, щоб вона передала їх на станцію Олександрівськ…“

Після зайняття Олександрівська, Директорія оголосила про набір до війська. Гордієнко, маючи певний негативний досвід з козакування часів Центральної Ради, залишився осторонь цих процесів продовжуючи здобування науки, але був уважним спостерігачем. І те, що відбувалося особливого оптимізму не додавало: до війська прибуло багато молоді, але грошей на їх утримання, одяг та зброю не було. Відповідно, усі мобілізовані розійшлися по домівкам. Хортицький полк відійшов з міста, а вільні козаки приєдналися до махновської армії. Тому большевики, що просувалися з півночі, із захопленням Олександрівська труднощів не мали.

Після приходу большевиків, які продовжували політику репресій і терору, весною 1919 року у Олександрівську небайдужою молоддю було створено підпільний гурток, основний кістяк якого складали 7 осіб, з них 5 – старшини. Задля проведення вишколу й підготовки повстання вирішено перебратися на Лису Гору (7-8 км вниз по Дніпру від міста). Точкою відправки було обрано село Вознесенку (нині центральна частина міста Запорожжя), звідки молодь групами перебиралася на місце дислокації. Новостворена формація отримала назву «Лисогірський Повстанський Партизанській Курінь», на чолі якого був отаман Олександр Чайковський, а його заступником Іван Марков (пізніший отаман Чорна Хмара), двоюрідний брат Гаврило Гордієнка. Останній також був у складі куреня, належав до групи організаторів. Сам об’єкт перебування наш герой описував наступним чином: „…На вершку Лисої Гори виконано окоп проти заходу. …Нижче по схилу були окопи проти півдня, від сторони села Біленького, проти заходу від сторони Мар’ївки, проти півночі від Розумівки, на схід, від Дніпра був крутий берег Дніпра природною охороною…“ Особовий склад куреня – добровольці (учні олександрівських шкіл, із заводів, особливо із залізничних майстерень, із сіл – особливо із Вознесенки – нині це центральна частина міста Запорожжя).

Козаки Лисогірського куреня проводили широку роз’яснювальну роботу серед мешканців навколишніх сіл із закликами до боротьби проти большевиків. Зокрема, відбулися мітинги у Мар’ївці, Біленькому, Тарасівці. Агітація мала успіхи, але приєднатися до підпільників місцеві обіцялися лише у випадку широкого повстання. Серед основних успіхів повстанців, як писав Гаврило Гордієнко, було переривання сполучення по Дніпру з Олександрівськом. Це відбулося завдяки вдалому розташуванню відділу, який міг контролювати рух по річці.

Така ситуація не могла задовольняти большевицьке керівництво Олександрівська. На Зелені Свята 1919 року проти лисогірців була відправлена каральна експедиція, яка завдяки вдалій роботі повстанської агентури серед керівництва операцією, успіхом не увінчалася. Большевиків чекали і зустріли "максимально гостинно". Разом із тим, під час бою з’ясувалося, що деякі молоді повстанці не вміють стріляти і зброю тримають в руках перший раз, від чого сам Гордієнко був просто шокований. Відмітимо, що не зважаючи на успіх під час бою, лисогірський курінь все ж був змушений залишити власні позиції, вже викриті ворогом, й перебратися у плавні. Звідси, на запрошення керівників антибільшовицького повстання у Нікополі, загін, що налічував вже близько 200 козаків, вирушив на допомогу побратимам.

З того часу як відділ лисогірських повстанців вирушив на Нікопольщину, Гаврило Гордієнко з козаками неодноразово брав участь у боях з "краснымі" під Томаківкою, Марганцем, Кам’янкою. Вояцька доля відвернулася від Гордієнка і разом із 27 побратимами він був заарештований у Верхньому Рогачику (нині – Херсонська область). Дивом вдалося уникнути розстрілу та через три тижні втекти з Мелітопольської в’язниці. В серпні 1919 року Гордієнко повернувся до вже зайнятого "дєнікінцамі" Олександрівська, де повною мірою надивився на "дєнікінщіну" та її ставлення до українства в цілому. (Дєнікін був ярим українофобом.) Чергова зміна окупантів, з "бєлых" на "красных", особливо не змінила ситуації з українським рухом.
Як згадував сам Гордієнко, стан українства був ледь не безнадійним:
„…«Просвіта» розгромлена, не було за що ухопитися, й наші старші громадяни вказали нам стежку, й помогли нам, себто українській свідомій молоді, організуватися в «Юнацьку Громаду», організацію культурно-освітнього напрямку…“

Зимою, до весни 1920 року, «Юнацька Громада» об’єднувала в своїх лавах 200-220 членів, зокрема учнів середніх шкіл й робітничу молодь. При організації діяли різні секції, особливо активною була театральна. Совєтський окупаційний режим поки що ситуативно підтримував діяльність «Юнацької Громади», а відділ Народної освіти для неї, як для культурницької організації, виділив Народний Дім, де донедавнього знаходилась запорожська «Просвіта».

У червні 1920 року Гаврило Гордієнко закінчив учительську семінарію й отримав звання "Народний вчитель". Але замість освітньої діяльності знову опинився у повстанському відділі. Кістяк загону склали бійці лисогірського відділу, зокрема крім Гордієнка тут був Іван Марков й Олекса Ренґевич з Августинівки та ще десяток хлопців:
„…остаточно ми отаборилися на острівку, який відрізав від материка канал вздовж Вовнізького порога. Був там пісок, каміння й скромні кущі лози…“ У відділі, який сам Гордієнко неофіційно називав «Вовнізький Повстанський Відділ», були хлопці з сіл Вовніги, Никольське, Військове та Августинівки. Основна діяльність полягала у недопущенні аґентів совєтського окупаційного режиму на місцевість, зокрема для виконання "продразвёрсткі": „…Одного разу з Катеринівки дали знати, що там аж два продагенти, ночують один в одній хаті, другий в іншій хаті. Біля півночі ми їх відвідали й тишком нишком забрали одного й другого. Не помогли їм нагани під подушками. Відвезли їх до Дніпра й пустили їх плавати понижче Вовнізького порога…“

Дім Бадовського (світлина 1970-х років)

Наприкінці серпня 1920 року Вовнізький Повстанський Відділ потрапив під обстріл і був розгромлений. Гаврило Гордієнко повернувся до Олександрівська, в якому формувалися українські збройні загони в складі вранґелівської армії. До нового відділу записувалися колишні гайдамаки, вільні козаки, бійці Самокатної сотні, Лисогірського повстанського партизанського куреня та Вовнізького Повстанського Відділу. Таким чином в Олександрівську був сформований Український повстанський Хортицький курінь на чолі з отаманом Чорною Хмарою (Іваном Марковим). Бунчужним першої сотні був призначений Гаврило Гордієнко, який разом із відділом брав участь у спробі форсування Дніпра біля села Біленьке, де отримав поранення в груди.

Загалом, Гаврило Гордієнко повною мірою відчув увесь трагізм останньої спроби формування українського підрозділу у складі регулярної армії на Запоріжжі доби УНР. Разом із Хортицьким куренем у складі Катеринославського повстанського коша вільнокозачих військ відступав приазовськими степами до Криму, звідки евакуйований до Стамбулу. Далі — важкі будні військових еміґрантів: острів Лемнос, Румунія, праця на важких роботах, нелегальний перехід кордону й — Прага…

У Чехо-Словаччині Гаврило Гордієнко вступив до Української господарчої академії, навчався на агрономічно-лісовому факультеті. Загалом, усе подальше життя Гордієнка було пов’язане з науковою діяльність в царині ботаніки й агрономічних наук.

У 1932 році Гаврило Гордієнко переїхав на Закарпаття, де працював народним вчителем. Із активізацією процесів боротьби за Незалежність Карпатської України, Гордієнко бере участь у цих подіях, стає активним членом Карпатської Січі:
„…До Карпатської Січі в нашому відділі належали всі учителі, молодші селяни й часом до сорокалітнього віку. …Моя освіта, моя начитаність спонукали мене стати в нашому відділі КС тим, що просто й ясно можна би означити "політкомом", себто політичним комісаром. Я взявся за національне й особливо політичне освідомлення членів нашого відділу КС. Мої доповіді були з української історії, спеціально з воєнної історії, з історії революцій взагалі та української зокрема. Соціальні питання, спеціально земельне питання…“

Після того, як угорські війська окупували Карпатську Україну, Гаврило Гордієнко разом з дружиною виїхав до Праги. Зважаючи на бідність подружжя Гордієнків „…жодного іншого виходу не було, як тільки записатися на фізичну працю до Німеччини, поки ще вік та здоров’я сприяли розв’язанню такої задачі…“ Відповідно, в травні 1939 року Гаврило Гордієнко здійснив таку поїздку, й влаштувався на невеличке підприємство, яке виробляло цеглу.

Гаврило Гордієнко, 1923 рік

Подальший розвиток подій на світовій арені спричинився й до зміни у подружжя Гордієнків.
Після захоплення Третім Райхом частини Польщі, Гаврило Гордієнко із порозумінням з Українським Центральним Комітетом, який організовував суспільно-політичне життя української громади в "Генерал-губернаторстві", влаштувався на педагогічну роботу на українських етнічних теренах в околицях Перемишля. Тут же його застала звістка про початок війни між Третім Райхом та Совєтським Союзом.

Сам Гордієнко мав намір скористатися ситуацією на німецько-совєтському фронті:
„…зимою 1941-1942 року захотілося нарешті відвідати рідне Запоріжжя, й звернувся я до УЦК в Кракові, щоб допомогли мені одержати відповідну перепустку, а мені звідти відповіли: сиди, чоловіче, тихо й не рипайся, бо саме почалася нагінка на Українців та ще спеціяльно на еміґрантів з 1920 року. Так я "засів і не рипався"…“
А в цей час у самому Запорожжі та районах області саме розгорталися репресії нацистських спецслужб проти свідомих Українців, особливо членів Організації Українських Націоналістів.

У липні 1944 року, зважаючи на наступальні операції "красной арміі", Гаврило Гордієнко разом з дружиною Неонілою виїхали з Перемишля й відправилися в нелегкі мандри Європою. Певний час працював на різних роботах у Німеччині. Після завершення Другої Світової війни Гаврило Гордієнко разом з дружиною опинився у західній зоні окупації Німеччини, у травні 1946 року отримав запрошення викладати ботаніку для студентів агрономів і лісників в Український технічно-господарський інститут у Реґенсбурзі. На професорській раді Агрономічно-лісового факультету обраний доцентом ботаніки інституту. Вже перебуваючи у Сполучених Штатах Америки, у вересні 1954 року Гаврило Гордієнко отримав звання професора від Українського технічного інституту в Нью-Йорку.

Будучи активним у суспільно-політичному житті на рідних землях, таким Гордієнко залишився і на еміґрації. Був одним із засновників Української революційно-демократичної партії, яку очолював відомий письменник Іван Багряний. В основному партія складалася із вихідців з Наддніпрянської України, які з тих чи інших причин опинилися на еміґрації. В УРДП Гордієнко довгий час був головою партійного суду, з часом добровільно залишивши цю посаду. Серед іншого політикуму української еміґрації, він також прихильно відгукувався про ОУН (бандерівську), з членам якої мав змогу познайомитися під час вчителювання на Закерзонні під час нацистської окупації.

З нагоди 80-ліття Гаврила Гордієнка у 1982 році була опублікована неповна бібліографія праць ювіляра, яка нараховувала 505 одиниць. Звичайно, що немало праць біли присвячені подіям Української Революції, але питома вага все ж мала відношення саме до його наукової діяльності. Назвемо лише кілька із них: «Аграрна реформа на Волині в XVI столітті», «Історія культурних рослин», «Хліб наш насущний (монографія про хліб)» та «Червона калина (етно-ботанічна студія)».

Серед праць Гордієнка, які не мали стосунку до його наукової діяльності, необхідно виокремити його мемуари «Під щитом Марса» (в трьох томах), які є безперечно цінним джерелом до історії не лише нашого краю на початку ХХ століття, але й України в цілому.

Запорізький вільний козак Гаврило Гордієнко відійшов у Зáсвіти 29 серпня 1982 року в Філадельфії, похований на православному цвинтарі цвинтарі Св. Андрія у Савт-Бавнд-Бруку…

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

До нарису запорожського пана історика Юрія Щура про життя і боротьбу за Вільну Україну запорожського козака Гаврила Гордієнка варто додати мабуть найбільш щемливу частину спогадів славного запорожця.
Юний Гаврило Гордієнко вирушив від рідної хати на Калантирівці восени 1920 року, пообіцявши матері, що повернеться навесні разом із лелеками… Та не судилося більше побачити Гаврилові ані рідної матері, ані рідної хати, ані рідних Калантирівки і Запорожжя…

„…Я ще встиг змотатися додому, розпрощатися. Дома була лише мати. Розпрощався з нею з тим, що на весну повернуся в переможному поході! Це було таке самозрозуміле, що в цьому ніхто й не сумнівався!…“

„…Розпрощався я з матір’ю й погнав скоренько через річку на Той Бік, все вгору та вгору, стало оглядаючись назад на Калантирівку, яка мальовничо розкинулася на прирічній терасі. Майже в центрі краєвиду червоніла черепицею моя рідна хата, яку я все бачив і бачив при кожних дальших огляданнях назад…“

„…Була розкішна сонячна днина, синіло бездонне небо, а в ньому мов на параді, ключ за ключем пливли журавлі й курликали: "На південь, на південь"!…
…Ніхто тоді нам не прозрадив, що не всі журавлі вертаються із вирію. А ми самі не хотіли й не могли про це думати! Бо така думка напросто була поза сферами нашої спроможности думати…“

„…Кажуть, що в очах людини перед її смертю залишається навіки той образ, який вона востаннє побачила! Може, не знаю! Але я певний, що в моїх очах навіки відбився образ: соняшний день, червона черепиця на моїй рідній хаті, в яку я збираюся повернутися!…“

Як не дивно, але хата родини Гордієнків все ще стоїть!
Так, через сотню років, на все тій же Мідній вулиці за номером 5 на Калантирівці стоїть хата, де народився й виріс запорожський козак Гаврило Гордієнко, звідки він юнаком пішов і куди більше не зміг повернутись…

Цю хату легко знайти на інтерактивних мапах, ба більш того, можна на неї поглянути у стрітв'юз. Звісно, старовинну хату Гордієнків не впізнати нині: обшита сайдингом, високі ворота та огорожа, в куті обійстя стоїть вочевидь продуктовий яток, в задній частині двору збудовано котедж. Сама вулиця вельми розбита, спускається, як і сотню літ тому, вниз до Мокрої Московки, на обрії видніється Шензеє. Саме туди, в той бік, і поїхав восени 1920-го юний козак Гаврило Гордієнко, озираючись невпинно на рідну Калантирівку та червоний дах своєї хати, щоби більше ніколи не повернутися додому…

Хата козака Гордієнка на Калантирівці по вулиці Мідна, 5 — 2015 рік, GoogleMaps Views

Калантирівка — хата козака Гордієнка позначена маркером

Калантирівка — біля літери "К" знаходиться хата козака Гордієнка

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

До уваги Вельмишановного Панства — огляди випусків книжкової серії „Повернута спадщина“ зі споминами Гаврила Гордієнка.
В оглядах представлено добірки ключових цитат з книги та ілюстрації історичних світлин, які містить книга, обкладинка і світлина самої друкованої брошури.

✠ Гаврило Гордієнко
„Вовнизький повстанський відділ“
(„Повернута спадщина“ випуск 9)
Спогади мешканця міста Запорожжя (тоді — Олександрівська) Гаврила Гордієнка, очевидця та учасника Визвольних Змагань і подій Української Революції, про життя в місті у першій половині 1920 року та про діяльність Вовнизького повстанського відділу.

✠ Гаврило Гордієнко
„Повстанський курінь “Чорна Хмара”“
(„Повернута спадщина“ випуск 10)
У книзі подано спогади безпосереднього учасника подій Української Революції, уродженця та мешканця Запорожжя (тоді — Олександрівськ) Гаврила Гордієнка про життя у місті в другій половині 1920-го року та формування й боротьбу місцевого повстанського відділу «Чорна Хмара».
Представлені в книзі світлини з особистого архіву Гаврила Гордієнка.

Світлини з особистого архіву Гаврила Гордієнка та ілюстрації з книжкової серії „Повернута спадщина“.
© Запорожський науково-дослідний центр „Спадщина“
© Юрій ЩУР
© «Порохівниця» — Книжкова серія „Повернута спадщина“
© «Порохівниця» — Гаврило Гордієнко „Вовнизький повстанський відділ“ („Повернута спадщина“ 9)
© «Порохівниця» — Гаврило Гордієнко „Повстанський курінь “Чорна Хмара”“ („Повернута спадщина“ 10)
© «Визвольні Змагання»
© "Час новин" ("Время новостей")
Матеріял укладено до вшанування світлої пам’яті Гаврила Гордієнка…
Укладач матеріялу:
℗ Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2019.VIII.29