Один час. Одна Історія. Одна Волинь. Різні фільми…

“Історія однієї людини і всієї України…” — таким є слоган стрічки «Століття Якова».
Драматична історія України ХХ століття через призму життя однієї людини — історія кохання, історія людяності, драма, трагедія — світле і драматичне кіно. Ворогами Українців є не Поляки чи Євреї, а більшовики й нацисти.
«Wołyń» — польське “кіно” про ці ж події: насилля, вбивства, жорстокість, смакуються криваві розчленування, живцем спалюють дітей, здирають шкіру, виколюють очі, кров ллється рікою і все це чинять тільки “бидло украйонці”! Ворогами Поляків в цьому “кіно” є Українці і тільки Українці, ще Євреї якість не дуже гарні, а ось кацапи-більшовики хороші, а нацисти взагалі майже друзі і якби не нацисти, то не сховалася би головна героїня Зося від “нелюдів бандеровцов”!

«Wołyń» — фільм, який вбиває

Хлопчика років десяти піднімають серед ночі дорослі і напідпитку дядьки, які прийшли, щоб спалити його хату. Сонного і наляканого малого міцно обв’язують снопами пшениці, а тоді підпалюють ці снопи.
Хлопчик кричить від болю, а дядьки, ставши в коло, штовхають ногами цей живий факел від одного до другого, поки дитина всередині нього не впаде, померши у страшних муках.
Дядьки — Українці. Вони вбили хлопчика тільки за те, що він — Поляк.

Приблизно так виглядає один із кульмінаційних моментів фільму «Wołyń» («Волинь»), який 7 жовтня 2016 вийшов на екрани польських кінотеатрів і який польські кінокритики називають “однією з найкращих історичних картин в історії польського кіно” та “найправдивiша історія справжньої трагедії на Кресах”.

 

Один історичний період, одні й ті ж історичні і трагічні події, одна й та ж Волинь, практично схожі сюжети, навіть імена героїнь схожі, а як кардинально відрізняються ці дві стрічки!

«Століття Якова» — це навіть не кінострічка, а перший телевізійний мінісеріал з маленьким обмеженим бюджетом, з мінімальними декораціями, з костюмами, що збирались де лиш можна і відзнятий швидкоруч в обмежений термін за 22 дні…
Але «Століття Якова» так вразило Українців, що про нього говорять вже другий тиждень поспіль, люди передивляються знову й знову, переживають, плачуть…
Слідом, після прем’єри «Століття Якова», в Польщі відбулась гучна й довгоочікувана прем’єра стрічки «Wołyń», який присвячений найдраматичнiшiй сторінці польсько-української історії – Волинськiй трагедії, або, як кажуть поляки “Rzeź wołyńska” – “Волинськiй різанинi”.
Гігантський бюджет, повномасштабне кіновиробництво з 2012 року, дорогі декорації й костюми, гучна PR-кампанія, істеричне очікування польского суспільства, особливо прихильників шовіністичних, нацистських поглядів та любителів так званих “всходніх кресів” (так поляки називають половину України, Білорусі та Литви, вважаючи ці терени “кресами”, “околицею” Речі Посполитої).
Прем’єра відбулась. Результат: польські глядачі виходять з кінотеатру пригнічені, з пустим поглядом і з лютою ненавистю до Українців!
Українофоб і польский шовініст Войцех Смажовський досяг своєї мети!…

Утім, режисер Войцех Смажовський цинічно стверджує, що його “фільм працюватиме на українсько-польське поєднання”, і що “фільм не проти українців, а проти націоналізму”.

«Цей фільм має бути мостом, а не стіною… Ми потребуємо добрих відносин з українцями, а українці – з нами. За якийсь час цей фільм працюватиме на очищення цих відносин.»
Войцех Смажовський, режисер фільму «Wołyń»

“Це фільм про любов у нелюдські часи”, – так Войцех Смажовський вже кілька років пояснює, чому присвячена його «Wołyń».
Варто зауважити, що українофобні ляхи, котрі мріють про “повернення сходних кресів”, називають терени України “нелюдська земля”! Щось у них все таке “нелюдське” — і сусідні нації, і землі, на які зазіхають, і пропагандистське “кіно” між іншим теж нелюдське!

 

 

“Найправдивiший фільм про різню на Кресах”

Перше, що кидається в очі у польських рецензіях на «Wołyń» – це слово “правда”, яке багаторазово повторюється.
“Фільм, який показує правду про те, як все це відбувалося”, “Правдивий і жахливий фільм”, “Найправдивiша історія справжньої трагедії на Кресах”, – такі відгуки виглядають як мінімум дивно щодо цього пропагандистського шовіністичного, антиукраїнського та псевдоісторичного фільму.

Фільм дійсно знятий дуже професійно, увагу приділено кожній дрібниці, аби він був максимально правдоподібним і викликав довіру. Загальний фон, атмосфера волинського села першої половини минулого століття, костюми акторів були відтворені з максимальною наближеністю до реалій того часу. Навіть польські актори у фільмі змушені були навчитися говорити характерним для цього регіону польським суржиком, дещо наближеним до української вимови. Натомість, українців в цьому фільмі грають актори з України (про них окремо по завершенню публікації), а на їхні діалоги накладаються польські субтитри.

Якщо кому гидко переглянути дійсно жахливе “кіно”, насичене відвертими кривавими сценами, можна прочитати коротенько сюжет.
Продукція Смажовського фактично поділяється на три частини. У першій показано життя одного iз сіл на південному заході Волині незадовго до початку Другої Світової війни.

Фільм починається зі сцени весілля дівчини-польки та парубка-українця. Непогано відтворений український весільний обряд: пісні, вечір нареченої з незаміжніми подругами, внесення короваю з деревцем, обрізання коси дружині і покриття голови хусткою. Картини мирного життя: весільні пісні співають двома мовами, всі чудово розуміють одне одного й живуть загалом у злагоді. Українці й Поляки разом готуються до весілля, разом сидять за столом, танцюють – майже ідилія.
Ось тільки священик в костелі під час меси згадує про політику, про те, як важливо бути лояльним до польської держави. Українці перешіптуються — скільки православних церков закрили в останні роки.
Хлопець, що приїхав зі Львова, розповідає, що в Українців досі немає свого університету і що Поляки взагалі не сприймають їх як рівних. З гостем з Галичини хтось погоджується, а хтось не хоче продовжувати небезпечну розмову.

Головною героїнею фільму є 17-річна польська дівчина Зося Гловацька, яка любить односельчанина-Українця Петра, однак батько за пару дiлянок поля віддає її за старшого та багатшого немолодого вдівця-поляка Мацея Скибу з двома дітьми.

Далі у фільмі представлені події від вересневої кампанії 1939 до літа 1943 року. Мацей Скиба кілька тижнів воює на фронті – капітан швидко розпускає солдатiв по домівках, відчуваючи безперспективність боротьби. Повертаючись додому, Скиба вперше стикається зі “звірствами українських сусідів”: вночі селяни жорстоко вбивають польських солдатів, з одного навіть живцем здирають шкіру.
Скибі вдається видати себе за українця, і, користуючись співчуттям одного з селян, втекти. Але перед цим він бере участь у зборах біля церкви – разом зі священиком Українці закопують в ямі польський герб, прапор і мундир, ховають Польщу, яка їх гнітила.
Вдома Скиба бачить уже радянських солдатів. Українські сусіди цілком радісно зустрічають армію, яка прийшла зі сходу.
Взимку ж починаються депортації більш заможних поляків до Сибіру.
Зосі з дітьми Мацея вдається втекти з ешелону завдяки Петру – він викуповує її за ящик горілки. Зося народжує дитину від українського коханого, а Петра за викрадення спиртного вбиває радянський міліціонер.
У 1941 році приходять німці. Українці без тіні сумлiння радісно зустрічають вже їх. Одразу ж починаються розстріли євреїв. Зося ховає кількох людей у себе, через обшук вони змушені втекти до українського сусіда. Той вимагає грошей, але, не отримавши плати, сам вбиває втікачів. У лісах збираються українські загони, молоді чоловіки дають присягу на вірність нації, декларують готовність вбивати ворогів народу.
Після поразки німців під Сталінградом все частіше приходять звістки про вирізанi польськi села. Зося налякана, Мацей, якому вдалося втекти із заслання, не слухає дружину. Голову чоловіка на поріг їй принесуть українські сусіди.

Останній акт трагедії – літо 1943-1944. Волинські поляки бояться спати у себе вдома, ховаються по сараях і льохах.
Українці запевняють, що не вчинять погано з польськими сусідами, а самі підступно збираються в лісі й готуються до нападу. В одну з ночей озброєний сокирами і вилами натовп підпалює всi польські будинки в селі. Людей, що рятуються із вогню, женуть як диких звірів, розпорюють їм животи, відрубують кінцівки, дітей загортають в солому і підпалюють.
Зосі з сином ледве вдається сховатися, вона через ліс йде пішки до подруги, яка на початку фільму вийшла заміж за Українця. Та приймає її. Чоловік-українець навіть зарубав свого брата-ОУНівція, який вимагає від сім’ї вбити польську втікачку.
Спокій триває недовго: вночі до будинку приходять вже польські партизани, які вбивають і українського господаря, і його польську дружину за те, що зійшлася з бандерівцем.
Змучена Зося знову опиняється з дитиною в лісі, геть розчавлена тими жахами, що їй довелося побачити. У маренні їй здається, що любий Петро забирає її і дитину і відвозить на захід, за Буг.

 

Увесь цей “фільм” — це фактично анатомія ненависті, українофобії і відверте смакування кривавих сцен.
Українці зображені карикатурно як криваві нелюди, які вміють лише вбивати, грабувати й пиячити, на більше не здатні.
Натомість Поляки зображені як шляхетні, освічені, героїчні але нещасні жертви.
Українець у “фільмі” «Wołyń» — це такий собі підступний, заздрісний сусід заможнішого поляка, який краде в нього усе, що потрапляє під руки. Українець у “фільмі” «Wołyń» — це бандит-колаборант, який прагне відкусити “ісконно польські сходні креси” та готовий хлібом-сіллю зустріти будь-якого окупанта, чи то совєтські більшовики, чи німецькі нацисти. Українець у “фільмі” «Wołyń» — це безкомпромісний і підступний націоналіст, який від жорсткого вбивства відчуває задоволення, чи то священик, який з церковного амвону кропить вила й коси українських націоналістів і закликає їх очистити землю від “клятих ляхів”.

Так-так, одна з найсильніших сцен картини — освячення українським священиком сокир, серпів, вил та кіс, якими агресивні “украйонці” прямо зараз почнуть вбивати по-звірячому своїх польських сусідів, котрі якраз мирно сплять. Один з найпомітніших польських дослідників Волинської трагедії Ґжеґож Мотика визнає: доказів того, що подібні речі мали місце, взагалі немає! Себто, режисер Войцех Смажовський просто вигадав такий епізод для ефектності. Але виглядають ці кадри справді вражаюче і викликають у релігійного польського глядача емоційний шок.
Багаття, жовто-блакитні та червоно-чорні прапори, крики “Слава Україні! Героям слава!”. У глядача мимоволі виникають паралелі з трансляціями з Майдану! Ця ассоціація ніби підкреслює полякам: “Майдан це бандерівці!” Знайома риторика?
Для балансу режисер намагається показати й “добрих украйонців”, як то іншого священика, який закликав зберігати людське обличчя в жорстокі часи, чи Українців, які рятували Поляків. Але повз людське око не тікає той факт, що навіть позитивні герої мають якісь свої меркантильні інтереси: один любить Польку, яку рятує від вивезення “совєтами” на Сибір, а в іншому випадку Полька є дружиною Українця.
Натомість, Поляки у фільмі — це або заможні селяни з почуттям власної гідності, або ж шляхетні офіцери, які в будь-яку мить готові віддати життя за “велику Жечь Посполиту од можа до можа”.

На тлі відносин Українців і Поляків, совєтська й гітлерівська окупація у фільмі є лише тлом, де совєтську окупацію з вічно п’яними красноармєйцями й акціями вивезення на Сибір показано більш-менш правдиво, а ось образ гітлерівця у фільмі не до кінця зрозумілий. Подекуди з фільму складалося враження, що нацисти в Польщі та на Волині зокрема були не окупантами з усіма наслідками від цього, а такими собі миротворцями Ліги Націй, функцією яких був захист Поляків від “клятих украйонців” і взагалі, Третій Райх не такий і поганий, допомагав позбавитись від жидів та хохлів, ага…
А ось “банди УПА” у фільмі виглядають як явно більше зло у порівнянні з гітлерівцями чи, особливо, совєтськими окупантами. В одному моменті Зося з дитиною на руках символічно вклинюється до строю нацистів, і тільки це рятує її від смерті з рук “бандерівців”. Ось так, йдуть собі маршем натуральні війська Вермахту, навколо бігають люті “бандити-бандеровці”, а ляшка Зося з дитиною просто зайшла в середину нацистського строю і жоден дойчензольдатен і вухом не повів! І вивели дівку з бандерівського оточення! Отакої! Асвабадітєлі!

Чи могли творці фільму обійтися без найодіозніших — аж до гротеску – сцен?

Схоже за сюжетом на «Століття Якова»? Так, дещо. А різницю вже відчули? Де світле кіно, а де криваве?..
Відчутна різниця між українським і польським? Приблизно, як між українським і кацапським, чи не так?
Українофоба і польського шовініста Смажовського цікавив дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний фільм. “Сходні Креси”, аякже ж… Запит на трагедію…
Українці, схоже, стали жертвами цього “запиту”.

 

 

“Геноцид”, або “Іншого часу для фільму «Wołyń» немає”

Останніми роками тема Волині постійно присутня в польських масс-медія і практично заволоділа інтернетом. Особливо після того, як до влади в Польщі прийшли праві сили.
Не можна не помітити, що інтерес до цієї тематики додатково підігрівається кремлівською пропагандою, яка охоче пригадує українцям Волинь з початку Майдану, але неправильно було би пояснювати весь польський інтерес до Волині лише діями агентів Кремля.
Інтерес дійсно є. Інша рiч, що поряд з якісними матеріалами та інтерв’ю з професійними істориками досить часто публікуються маніпулятивні тексти, якi швидше апелюють до емоцій, ніж до фактiв.

Градус дискусії, і раніше високий, різко зріс влітку цього року. 22 липня 2016 року Сейм Польщі, слідом за Сенатом, визнав вбивства поляків організаціями українських націоналістів “геноцидом польського народу”.
Не вдаючись до обговорень, чи можна вважати Волинь геноцидом, чи варто політичному органу давати юридичні оцінки подіям минулого, слід підкреслити – парламентські дискусії над резолюцією були свого роду фестивалем ксенофобії.
Депутати як консервативно-популістської партії “Кукіз’15”, так і правлячої партії “Право і справедливість” розповідали про “розгул націоналізму в Україні”, “жорстокість бандерівців”, які тепер масово заселяють Польщу. З парламентської трибуни навіть лунали твердження, що Україна не воює з Росією, і тому недоречно говорити про якісь особливi обставини.
Політики охоче повторювали кліше “найжахливіше вбивство в історії”, і не дивно, що їхнi слова не лишилися без наслідків.
Тренд підхопила вулиця. В останні місяці в Польщі реєструється все більше нападів на Українців та українських заробiтчан на національному ґрунті.
На південному сході Польщі (на колишніх українських етнічних теренах) зафіксовано більше десятка випадків руйнування українських пам’яток. Наприкінці червня в Перемишлі група польських націоналістів напала на українську процесію, яка йшла з церкви на кладовище, щоб вшанувати пам’ять воїнів-петлюрівців (Армія УНР в 1920 році врятувала Польщу від окупації більшовиками, до речі). На ці антиукраїнські напади польська держава реагує, м’яко кажучи, ніяк.
Прояви ксенофобії сприймаються Маріушем Блащаком, міністром внутрішніх справ в уряді “Права і справедливості”, як “витівки хуліганів”, а президент Анджей Дуда під час офіційних заходів розхвалює представників ультраправих організацій “за видатну роль в збереженні історичної пам’яті польского народу”.
Швидше за все, якби «Wołyń» вийшла не після такого напруженого періоду в польсько-українських відносинах і не в той час, коли Україна бореться з россійсько-фашистською агресією, фільм по обидва боки кордону сприймався би по-іншому.
Але Смажовський був непохитний – “правильного часу для прем’єри немає і не буде”!

 

Можна було очікувати, що рано чи пізно хтось візьметься за екранізацію трагічних подій на Волині у роки Другої світової. Вони довго залишалися темою табу в комуністичній Польщі, а в демократичній Польщі кіномитці намагалися оминати її десятою дорогою. Але все ж знайшлася людина, яка за неї взялася. Це режисер Войцєх Смажовський — режисер, відомий своїм умінням відображати найтемніше дно людської душі, понурість, безнадію, ненависть і ницість — такий собі польський Квентін Тарантіно, візитівкою якого є насичення телекартин відвертими сценами насильства, що викликають цілу палітру емоцій і загострюють сприйняття сюжету.

Відповідно, фільм вийшов нелегким з візуальної точки зору. На вересневому Гдинському кінофестивалі, де стрічку демонстрували вперше, деякі глядачі в певні моменти вибігали з зали, щоб повернутися лише коли найнатуралістичніші сцени вбивств та катувань закінчаться.
А на прем’єрному показі 7 жовтня 2016 року в усіх польських кінотеатрах навіть группами студентів і школярів водили на “найправдивіше кіно про Rzeź на Кресах”!
Глядачів, які виходили з кінотеатрів після прем’єри “Волині” впізнати було досить легко. Їхній погляд спрямований у порожнечу, вони не горять бажанням обговорювати щойно побачене з кимось — навіть із друзями, з якими разом прийшли до кінотеатру.
Та попри це в Польщі всі в захваті від “найправдивішого історичного фільму”, польські масс-медія, особливо ультраправі “кресові” з захопленням пишуть про “шедевр всіх часів”!
Хоча, варто зауважити, що не всі Поляки розділяють цей захват.

Проте, це “кіно” в очах пересічного польського глядача, не обізнаного в історичних деталях, однозначно зміцнить негативний стереотип сучасного Українця. Та ще з такими натяками на Майдан.
Весь свій двохгодинний жахливий і огидний кривавий треш Смажовський запхав в життя одного волинського села, і у глядача складається враження, що ось такі криваві події відбувались буквально в кожному селі не лише на Волині, а й загалом на “кресах”.
І що б там не говорили, про необхідність “сказати правду”, а потім про “будівництво мостів”, фільм є суб’єктивним сприйняттям автором тодішньої картини світу на базі буцім-то спогадів людей, а чи-то на базі фантазій “кресових спільнот”, а не якимось цілісним історичним документом з архівних джерел. Але більшість людей у Польщі не “заморочуються” складними причинно-наслідковими зв’язками тих історичних подій, а хочуть побачити прості відповіді на складні питання. І фактично їх отримують.
Вочевидь, Поляки сприймуть цей фільм як історичний документ, як правду в останній інстанції. І за це лячно. У Польщі проживає кількасот тисяч Українців, а в Європі антиіммігрантські і ксенофобські настрої зашкалюють.

Войцех Смажовський підкреслює, що такий фільм потрібен, аби “будувати мости”, ініціювати активний діалог між українцями та поляками щодо подій на Волині. На його переконання, картина має спонукати до рефлексій, глибоких роздумів і, врешті решт, до вивчення своєї історії.
При цьому “режиссер” цього огидного фільму ну зовсім “забув” історичні події: як Українці врятували Польщу від орди більшовиків в 1920 (оборона Замостя, “Чудо на Віслі”); як Юзеф Пілсудський зрадив угоди з УНР, БНР та Литвою і підписав сепаратну угоду з Совєтською Россією, після чого Польща окупувала терени Української Народної Республіки, Білоруської Народної Республіки і Литви, отримавши свої “сходні креси”; як поляки раділи “Львув наш!”; як Польща почала жорстко полонізувати на окупованих територіях Литовців, Білорусів і Українців з 1921 року; як Поляки в 1939 році замість оборони своєї країни від нацистсько-совєтської окупації потікали, поховалися і тишком-нишком почали здавати нацистам Євреїв та вирізати українські села — так, починаючи з 1939… І коли СССР вже почали наступ на Третій Райх, то замість звільнення Польщі від військ Вермахту, Армія Крайова в глибокому тилу долучилась до каральних акцій проти Українців на українських етнічних теренах разом з “Батальйонамі Хлопськємі” та “Армією Народовою” — це польска міліція озброювала польских селян-шовіністів і вирізались сотні українських сел на Підляшші, Берестейщині, Холмщині, Волині, Надсянні, Лемківщині… А Українці мовчки потерпали і Світ не помічав цього геноциду та етнічної чистки, позаяк Друга Світова в розпалі була. І лише в 1943 році деякі загони УПА на Волині не витримали і зрештою відповіли тим же… Але кількість жертв була в десятки разів менше, аніж від рук ляхів. І до того ж, Провід ОУН УПА, зокрема Степан Бандера, засудили дії окремих загонів УПА проти цивільного населення.

Та чомусь ляхівський шовініст і “режиссер” волів “забути”, що це саме ляхи почали етнічну чистку Українців.
Бо ж “сходні креси” дуже кортіло ляхам!
То виходить, ляхи такі ж виродки, як і кацапи?

Польський “достоєвскій”

До речі, про кацапів.
Огидний шовіністичний фільм «Wołyń» стане чудовим подарунком для Москви! Кремлівська пропаганда вже в екстазі!
Цікавий нюанс, між іншим.
Войцех Смажовський так довго (з 2012 року) працював на своїм витвором через фінансові складнощі. Кошторис великий ,а коштів не було. Спонсорі відмовлялись, розривали контракти, коли дізнавались про надмірно кривавий сценарій. Аж раптом невідомо звідки з’явились великі кошти, спонсори невідомі, найкращі кінопродакт, моцна піар-кампанія, тощо…
А чи не Кремль проспонсорував «Wołyń»?
Бо щось таке в усьому “совпадєніє”!

Після початку Майдану і війни РФ (Россії Фашистської) проти України аж занадто в Польщі активізувались ультраправі рухи, “кресові спільноти” і тема “волынской-рєзні”!
І як пафосно співають осанну кривавому “режиссеру” польські кінокритики:

«Великий, правдивий і зворушливий фільм. Цей фільм – це дослідження зла, а Смажовський для мене є сучасним Достоєвським у кіно».

«Фільм приведе в дію бомбу, яка повинна була вибухнути вже давно».

«”Слава Україні!” звучить як “Хайль Гітлер!”».

Заява відомого духовного та громадського діяча Тадеуша Ісаковича-Залеського, який на одному з передпоказів “Волині” заявив, що гасло “Слава Україні!” звучить як “Хайль Гітлер!” — готовий темник для пропагандистської машини Кремля!

Можна навіть не ворожити: кремлівська пропаганда зробить відповідну нарізку з фільму і хуйлоСМИ-РФ в режимі нон-стоп лякатимуть своїх громадян, а також й іноземців українськими “необандерівцями” і “фашистами”. Напевно, крім сцен насилля вони особливо смакуватимуть епізод, де українські націоналісти під червоно-чорними і синьо-жовтими прапорами і під вигуки «Cлава Україні! Героям слава!» ідеологічно налаштовуються на винищення польських сіл.

Будьте впевнені — кремлівська пропаганда використає фільм «Wołyń» на всі 100%! “Дєньгі нє зря уплочєны!”

А зараз настав момент відповісти на основні питання. Чи мав бути цей фільм створеним, і чи в ньому відображена правда? Звісно, Смажовський мав право на зйомки такого фільму. Утім, сумнів виникає, чи потрібно було так епатувати актами насилля, чи не достатньо було б зробити натяки на це, і хай глядач вже далі сам додумує. Адже агресія породжує агресію. Як писав колись Ніцше: «Якщо довго дивитися в безодню, то безодня почне приглядатися до тебе». Насилля породжує насилля, це — метафізика, і нікуди від цього не дінешся. Фільм також не може претендувати на якусь об’єктивність хоча б із тієї простої причини, що він відображає суб’єктивне бачення режисером цих подій, підкріплене буцім-то спогадами польських очевидців. Натомість, українська точка зору в ньому взагалі не була представлена. Адже, сам Смажовський визнав, що “фільм не є підручником з історії” та й черпав він інформацію виключно з польських джерел, фактично залишаючи аргументацію української сторони поза увагою. І, це стало його однією з основних помилок при створенні фільму.
Тому той “мост”, що там “будував” Смажовський, радше схожий на “кєрчєнскій мост”, тільки з-за Сяну.

“За шмат гнилої ковбаси ти матір рідну продаси!”

І наостанок про наших українських акторів, котрі зіграли в стрічці «Wołyń».
У фільмі Українців зіграли Українці — 30 акторів. Хоча в титрах засвічена лише одна “українська зірка” — львівський актор Василь Василик, — у масовці ж знімались десятки акторів тернопільського і львівського драматичних театрів.

“Я знаю кількох чудових українських акторів, яких запросили грати у цьому фільмі. Попри палкі симпатії до поляків, прочитавши свої ролі, вони відмовилися, сказавши, що це справжня школа ненависті”, – розповіла польському “Newsweek” українська письменниця Оксана Забужко.

Ще одна актриса зізналась, що відмовилась від зйомок, прочитавши сценарій, а коли почала вмовляти колег не приймати участь в кривавому треші, то колеги-актори дуже розгнівались на її заклик бойкотувати польський шовіністичний агітпрор: “Ти наш хліб забираєш”. “За 1 день зйомок мені обіцяли платити по 200 євро”.

Отже, покручі у нас є не лише “кацоязычныє”.
І все це не просто прикро, а вже страшно…

 

 

Коментарі

Коментарі