❃ Не зрікайтесь Матері…

 
…28 листопада у нашої Бабусі Дусі День Народження — 80 років… …мало би виповнитись у 2016… 🙁
7 листопада 2010 року Бабусі не стало…
Нашої доброї, веселої, душевної, простої, відкритої, улюбленої Бабусі, котра віддавала всю себе близьким і рідним для неї людям — її більше немає…
Бабуся Дуся померла …від образи… Від гіркої материнської образи…

 
…І не дивлячись на те, що останній рік ми були поруч з нею, намагаючись втішити, підтримати, — все одно ми відчуваємо провину за те, що не змогли зменшити біль цієї материнської трагедії…
Немає слів, щоб розповісти цю трагедію — складно їх підібрати…
 

Ми називали її Бабуся Дуся.
Не Євдокія чи Явдоха, а так, як і вона себе називала — Дуся.
Чому її Батьки дали їй це нетипове для українського села ім'я — ми не знаємо. Батька її звали Левко Галенко, Матір звали Оляна Довгаль (Галенко) — звичайна українська родина зі звичайних українських сел Олексіївка та Вершина-Друга на Запорожжі під Більмаком.
Бабуся Дуся — це Мама мого Батька. Тата немає з нами вже більш 15 років — він загинув у автокатастрофі 4 червня 2001…
Залишився у Бабусі один син — в сусідньому місті Мелітополі, куди вона й перебралася, щоби втішатись та гледіти онуків.
 

…Останні 15 років свого життя Бабуся Дуся присвятила вихованню онуків, жила у свого молодшого сина (мій …"дядько"), була у них в будинку "куховаркой-прибиральницею".
— П'ятнадцятий рік у них зад на поворотах заносю! — сумно жартувала згодом Бабуся…
Постійно віддавала йому свої скромні гроші на задоволення його амбіцій (побудувати крутий будинок, зимовий сад, "офіс" там же, зареєструвати "ЧП", "панты-кєнты", "паґулять в кафе" — адже життєвим кредо у дядечки було "Панты дароже дєнєґ!"…)
Його зверхність та негативні риси промальовувались ще тоді — одне лиш панібратське звернення до рідної Матері "Дуся"! Не Мамо, а як до хатньої робітниці якоїсь, бо його жона так вирішила — "так модна і саврємєнна, в сєріалах вон так ґаварят"! Останнім часом навіть нахабні онучата так собі дозволяли звертатись — не Бабуся, чи там "бабушка Дуся", "ба", а як до прислужниці…
Дядечко, звісно, розраховував отримати у спадок бабусину квартиру тут в Токмаку у залізничному будинку, вартість якої копійчана. Та, власне, ніхто й не заперечував, претензій не мали. Він часто пропонував "Прадать халупу паскарєй", та Бабуся ніяк не погоджувалась, ніби відчуваючи щось…
— Це моя оселя, рідні стіни. Коли що, я хоч додому, в рідну хату повернусь…
Та все одно дядечко зі своєю жіночкою наполегливо тиснули "прадать халупу", засипали обіцянками-цяцянками: "Вон у нас лєтняя кухня і живі сєбє! Калупайся сєбє в палісаднікє, єду ґатовь нам, чєво тєбє єщё нада? Дасмотрім на старасті лєт, нє баісь! Мы же дактара, всєґда падлєчіть-падлатать сможем, с намі нє прападёшь!"
— Ні! Вона копійки коштує та квартира, жрать не просить, нехай буде. А як виженете, я хоч там здохну, в рідних стінах, в рідній хаті…
Бабуся Дуся завжди була прямолінійною й казала відверто, що думає…
 

А коли Бабуся злягла, то рідний син …вигнав її!…
Спочатку прямо в очі заявив рідній Ненці:
— "Тєбє жить асталась два мєсяца, давай пєрєпісывай на мєня сваю квартіру пабыстрей!"
А потім просто вигнав!…
Рідні онуки, яким вона 15 років дупи підтирала …"пєрєсчіталі" копійчану бабусину пенсію та заявили їй, що вона повинна була щомісячно їм віддавати по 200 гривень (пенсія була всього 700 гривень)… "Ты же живёш в маём домє! Эта была бы справєдліва!"…

В "іх домє", який вони відбудували завдяки коштам Бабусі, помешкання для Бабусі Дусі спочатку виділялось в старій "літній кухні" у дворі, згодом там розташувався "свєчной заводік", який швидко прогорів, а Бабусю переселили до "староґо офіса" — тісної та холодної кімнатки 2х3 метри, яка була фактично прибудовою і слугувала задніми сінами в хаті, колись там була сира і пліснява кладовка…
Там вже хвора і не потрібна їм Бабуся тулилася на топчані — коли ми з Мамою приїхали на останній її День Народження туди, вона тихенько і беззвучно плакала:
— Як я хочу додому…
— Бабусю, поїхали додому, благаємо!
— Ні, синочок вилікує, він обіцяв, він мєдік, він знає, до кого звертатися, він же обіцяв…

Та вже було зрозуміло, що Бабуся їм не потрібна…
 

І коли після всього цього Бабуся наважилася у рідного сина попрохати повернути хоча б частину тих грошей, що він у неї брав (щоби вона змогла зробити операцію на очах), то той …цинічно роздрукував в своєму "офісі" на принтері "распіску" — мовляв, "...я, Стоян Сєрґєй Владіміровіч ... получіл от Стоян Євдокії Лєонтьєвни 13 000 грн в счёт своєй долі наследства ... претензій нє імєю..."
Приніс "на подпісь" в тісну кімнатку, де мерзла Бабуся, кинув ці бумажки на вікно мовчки та вийшов.

Бабуся принципово нічого не стала підписувати.
Востаннє, коли я туди приїхав, я побачив ці "распіскі" та очманів! В голові геть не вкладалась сюрреалістичність ситуації!… Я лиш сфотографував їх швидко, як доказ.
— Бабусю, поїхали додому! Швидко! Давай, зараз зберемо всі речі…
— Та я давно зібрала ті оклунки…
— Ну так поїхали! Ти ж бачиш…
— Ні, він схаменеться. Не може бути… Він таким не був раніше…
І плаче…
— Бабусечка, ріднесенька, поїхали… Зараз зберемося, потихеньку підемо…
— Я ще почекаю, котичок, я вірю, вірю… Він же синочок мій…
 

Наступного дня це сталось…
Матір свою рідний "син" викинув на вулицю! Як непотріб…
Просто зайшов того "прєкрасноґо сємєйноґо" ранку в ту тісну кімнатку та з порога в ультимативній формі заявив:
— "Так, Дуся, с панєдєльніка — на Токмак!!!"

— Як жандарм зайшов… У нас у війну на селi полiцаї так по хатах ходили… — плакала згодом вдома Бабуся… — А потім і не вийшов, засів у своєму охвісі, хоча б з двору провів…

І напівсліпа Бабуся, з ціпочком та скромними пожитками в оклунках на старому розбитому дитячому візку зі зламаним колесом, САМА, ОДНА, пішки й навпомацки йшла на залізничний вокзал, спотикаючись розбитими тротуарами та заливаючись сльозами, сама навпомацки повзла на високу 4-ту платформу мелітопольського вокзалу, сама лізла в вагон електрички, сама пересаджувалася по потягах на Федорівці, бо їхала додому, "до рiдної хати"…
…нам ніхто не зволів навіть зателефонувати й повідомити, що Бабуся їде — зустрічайте, хоча зв'язок тримався постійно, я раз на тиждень завжди їздив, а за день до цього я теж приїздив до них і, усвідомлюючи, що повітря в їх будинку наелектризоване, підкреслено прохав зателефонувати, щоби я приїхав і забрав Бабусю, коли вона вирішить їхати додому!
Та я й забирав її з собою, але вона ж все сподівалася…
— Бабусю, поїхали додому.
— Та обіцяв же операцію на очах, я ж не бачу майже нічого, ще почекаю…
І так щоразу в ті останні місяці перебування в Мелітополі.
— Він же мій синочок…
Але не їхала — чекала, що син схаменеться… А він вигнав…

Це було для 73-річної Мами наскільки потужним потрясінням!…
 

Завжди оптимістична, весела, душевна, зі здоровим почуттям гумору — наша Бабуся змінилася…
Бабуся миттю змарніла, враз постаріла, почорніла ніби…
Вже вдома вона постійно думала… питала ледь не щодня — чи телефонував синочок, чи дзвонили внучата… "може у Iнтернетi писали щось?"

…Бабуся ковтала свою материнську образу, потайки перебираючи старі дитячі фотографії свого жорстокого сина й не менш жорстоких онуків — намагаючись розгледіти їхні обличчя майже сліпими очима, гладячи руками ці фотографії та ховаючи назад альбом до шухляди… Вона жалілася старшому синові Олексію — портрету мого Батька, який висів на стіні коло бабусиного дивану в її кімнаті… Коли залишалась одна, то вона завжди розмовляла з портретом…
— Альошенька, ти любив мене по-справжньому…
І жалілась на свій материнський біль…

Одного разу в розпачі Бабуся (потайки від нас) на клаптику старого конверта спробувала згадати, скільки ж грошей у неї висмоктав рідний менший синочок з невісточкою, щоби зрозуміти, в яку вартість було оцінено Матір…
《 Лена 400 рублей на торговлю… Сергей 200 доларів на курник… Лена 200 дол. мінять отдала… Серёжа 13 тис гривнів…》
Цей клаптик паперу ми знайшли вже після похорону… Він залишиться в нашому сімейному архіві, як свідчення материнського болю, образи і черствого безсердеччя деяких "родствєнніков"…

Ми відвідували її по кілька разів на день — мешкали через залізницю — Мама або я забігали до Бабусі постійно: постачали харчування, готували попоїсти, доглядали — адже не можна покинути рідну людину, а тим паче, Бабусю!
— Здрастуй, онучок!
— Здрастуй, Бабусю!
— Заходь до хати, посидь трохи зі мною, скучно…
Звісно ж, двічі на день прибігав, ще й Мама з роботи заходила.
— Старий телевізор зовсім не працює, я хоч і ледве бачу, та хоч слухати б, щоб не збожеволіла, щоб веселіше було щовечора.
Поїхали, швиденько невеликий телевізор придбали, якраз їй в кімнату біля дивану в куточок.
— Ой, так цукерок хочу, отих, "Корівка", зі згущеним молоком. Такі ж смачні…
Біжу швидко до крамниці, накупую Бабусі цукерок, смаколиків, зефіру, цитрусових, води "Боржомі" — все, що їй так хотілось скуштувати…
Звісно ж, возили по лікарях, на обстеження — хоча, на жаль, в такому віці з її слабким здоров'ям робити операцію на очах вже було доволі ризиковано, лікарі відмовлялись…
Ми підтримували морально наскільки це було можливо, але вона вже замкнулася в собі.
Ані той телевізор їй вже не був цікавий — "гадость одну показують". Не було особливої радості у неї навіть коли повідомили, що вона стала прабабусею… Розгледіла лиш фото новонародженого Євгена на моніторі ноутбука, мовила "Таке ж ловке!", всміхнулась та й усе…
Вона все думала, думала, думала…
"ЗА ЩО?" "Що я зробила не так?"…
На нервовому ґрунті букет вікових хвороб все сильніше брав її в полон…
 

Через кілька місяців, 4 листопада, Бабуся потрапила до реанімації. Раптово впала, втратила свідомість, повний параліч… Їсти, говорити й рухатися вже не могла — лиш дивилась…
 

Зателефонували "дядечку"… повідомили, звісно ж…
Реакція сина на страшну новину про матір, що лежить на смертному одрі, була сюрреалістичною!!!
Воно навіть не поцікавилося ані її здоров'ям, ні навіть не запитало за рідну Неньку ані слова… Його цікавила тільки …квартира… Квартира, яку можна продати! Хоча ціна цієї квартири від сили тисячі три доларів — більше за неї ніхто не дасть і не дав би, позаяк нікому не потрібна квартира на околиці міста в аварійному будинку з проблемною каналізацією, яку щомісяця заливало лайном… А коли воно дізналося, що квартиру Бабуся залишила тим, хто за нею доглядає, то оскаженіло й скинуло на телефон люту СМС:
"Сюда большЭ не звоните, наследство получено - продайте и лечите бабушку"!..

Ось так рідний син розтоптав життя власної Матері…
На щастя, Бабуся не дізналась вже про реакцію "сина" на страшні новини…
В ніч на 7 листопада 2010 року Бабуся Дуся пішла від нас у Зáсвіти…
 

Коли недолюдку повідомили про смерть матері, воно жбурнуло обвинувальну репліку: "Паздравляю! Далєчілісь!" і скинув дзвінок…
…те, що сталося до сих пір не вкладається в наших головах, і, напевно, ніколи не вкладеться! Люди запитували, чому її син не приїхав на похорон, а ми не знали що відповісти — говорили як є… Всі сусіди з того будинку, котрі знали ще маленького товстенького Сєрёженьку, були вражені.
Втім, зрештою ту квартиру ми продали за бéзцінь, аби якомога швидше позбавитись такого пекучого "наслєдства", за яке мене й Маму, певно, щодня проклинали жадібні та жорстокі вбивці рідної Матері…
 

…Тепер наша Бабуся Дуся десь там, у Вічності — зустрілася зі своїм улюбленим і чуйним сином Олексієм (моїм батьком), зі своїм середнім сином Сашенькою, котрий помер при народженні, з чоловіком Володимиром, з сестрами Ніною, Марією й братом Василем, зі своїми батьками, зі своїми свекрами — нашими Бабусею Марією й Дідусем Михайлом — всі тепер ТАМ, у Вічності, у Зáсвітах та спокої… Їм тепер спокійно…
Вони тримають для нас Небо…
А ми будемо пам'ятати нашу милу, добру і душевну Бабусю Дусю все життя… Як і інших наших рідних…
 

Щомісяця ми з Мамою ходимо на цвинтар, доглядаємо могилки.
Ми пам'ятаємо всі Дні Пам'яті та Дні Народження, на всі ці дати навідуємось, у нас завжди охайно, встановили нові чорні гранітні пам'ятники усім, завжди квіти, завжди чистенько…
Цього дня знову навідаємось в гості до Бабусі.
— Здрастуй, онучок! Здрастуй, доню!
— Здрастуй, Бабусю!
— А знаєте, шо я хочу?… — по-дитячому запитає Бабуся, як питала останні місяці, — А купіть цукерок, отих, "Корівка", зі згущеним молоком. Такі ж смачні…
…кладемо "Корівку" на край пам'ятника…
 

На одній з останніх світлин, де Бабуся ще посміхалась постійно та не була змарнілою від власного горя — це ми удвох з Бабусею Дусею повертались додому з Мелітополя у Токмак 8 жовтня 2009 року. Раптом у вагоні приміського потягу Бабуся попрохала:
— Ти сфотографуй мене хоч, на пам'ять вам!
Без зайвих зволікань я зробив декілька кадрів.
— Я ж там красива вийшла на фотографії?
— Так, Бабусю, красива. Ти у нас найкрасивіша і найвеселіша Бабуся!
Посміхається… Показую світлину на моніторі цифровика.
— Стара вже стала… Як конотопська відьма…
— Та чого це ти стара. Бабусі Марії 90 було, а ти на двадцять років молодше, ще жити й жити!
— У них покоління інше, сильніше, заґартованіше…
Обоє зітхнули важко… Бабусі Марії та Дідуся Михайла вже не було декілька років…
— Ти ж і у Інтернеті своєму напічатаєш?
— А ти хочеш?
— Аякже! На пам'ять. Тільки щоб я там красива була…

СТОЯН Євдокія Леонтіївна
(❃ 28.ХІ.1936 — ✞ 7.ХІ.2010)

❃ ❃ ❃

P.S.:

Не зрікайтесь Матерів, Батьків, Бабусь і Дідусів…
Якщо Ваші близькі ще живі — віддавайте їм всю свою любов, позаяк дуже жалкувати будете, коли їх не буде не вистачати…
Якщо Ви далеко — просто зателефонуйте, просто так… Не забувайте про найрідніших…

На жаль, таких життєвих трагедій, нікому не помітних, у нас безліч — саме тому вирішив розповісти, як наочний приклад…

За ці роки жоден з тих недолюдків навіть і не згадав дні народження й смерті Бабусі Дусі, жодного разу навіть на могилу не приїхали, хоча їхати годину. Огидно було спостерігати, як в дні народження чи смерті Бабусі вони по своїм соцмережам не те що не згадували, а інколи взагалі в ці дні постили якісь розважальні веселі картинки, "пріколы" на кшталт "бабушка психанула и свитер связала"… Бабусині в'язані панчохи ще не зносили? Вона багато вам, гаспидам малолітнім, нав'язала… Щоб ніженьки не мерзли. Певно, на ганчир'я одразу повикидували, еге-ж? Чи згадали ви, юныє матєматікі, про рідну Бабусю в ту мить, як "пєрєсчітывалі" її копійчану пенсію? Чи згадали, що саме в цей день вона померла? Звісно ж ні…
Внучата тепер "салідныє рєбята": менший хірург (недайбоже потрапити до такого на операційний стіл), старшенький тату-салон відкрив. Чи вистачає вам, рєбяткі, заробітків, чи все ще злидні заїдають без бабціної пенсії?…
Нарешті вам тепер ніхто не заважає "в вашем домє с зімнім садам і офісам", нарешті "бабка нє путаєтся пад наґамі"…
Бабуся, котра віддала вам, виродкам, половину свого життя, і у якої ви забрали решту…
Та Бабуся ще б жила й жила…

Ні, у нас немає відчуття ненависті до цих жорстоких "родствєнніков" — ці родинні зв'язки перервались з тією "распіской" та сумнозвісним смс "Сюда большэ нє званітє…". Нам таких "родствєнніков" і задарма не треба!
Час і Життя все розставить на свої місця.
Життєва карма неминуча — Зло завжди повертається…
Не можна зрікатись святого — рідної Неньки!…
Втім, ні я, ні Мама — ніколи не вибачимо й не пробачимо їм це фактичне вбивство!

Ніколи не буде прощення!…

℗ D.O.S. 2016.ХI.28
 

✔ Материні сльози дарма не пропадуть.
✔ Без любові до матері немає і любові до людей.
✔ Матері ані купити, ані заслужити.
✔ На світі знайдеш усе, крім рідної матері.
✔ Як матір покинеш, то й сам загинеш.
✔ Без матері й сонце не гріє.
(народна мудрість)