Перейти до контенту

Лінія Керзона

Лінія Керзона

 
Коли Держава втрачає Державність і Незалежність, хто завгодно і як їм завгодно вимальовують кордони та користуються окупованими теренами пошматованої й поневоленої Держави…
Так сталось з Україною 100 років тому. Так може статись знову…

1919 рік. Українська Народня Республіка, дипломатично визнана країна, намагається закріпити свою Незалежність на ганебній Паризькій мирній конференції у Версалі, звідки українську делегацію буквально виставили за двері й проігнорували дипломатичне визнання та Незалежність України. Так Франція помстилась за першу мирну угоду Великої Війни — Берестейський Мир.
Західні політикани перестали рахуватись з Україною і розмальовували мапи повоєнної Європи на свій розсуд.

8 грудня 1919 року Джорж Керзон запропонував провести східний кордон Польщі по лінії Керзона, за межами якого поляки не складали більшість. Але Керзон не врахував такі етнічні українські землі, як Холмщина, Лемківщина, Посяння і Підляшшя. Вони опинились на захід від лінії Керзона…
Того ж дня Найвища рада Паризької мирної конференції (члени Антанти) ухвалюють декларацію, котрою встановлено "Лінію Керзона" та юридично затверджено анексію Польщею Західного Етнічного Терену України ("Закерзоння").

Фактичне пошматування України з мовчазної згоди Антанти між Польщею і невизнаним терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР \ Совєтская Россія" відбулось в березні 1921 року.

8.ХІІ.1919 Найвища рада Паризької мирної конференції (члени Антанти) ухвалила "Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу східного кордону Польщі", яка встановила "Лінію Керзона" між східним кордоном Польщі та УНР: від Гродно на Ялівку — Немирів — Берестю (Брест-Литовський) — Дорогуськ — Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів і на захід від Рави-Руської та на схід від Перемишля до Карпат, що юридично затвердило анексію Польщею таких українських етнічних земель, як Холмщина, Підляшшя, Лемківщина та Надсяння.

Так у нашій історії та мові з’явилися терміни "Лінія Керзона", "Закерзоння", утворені від прізвища міністра закордонних справ Великобританії Джорджа Керзона, який запропонував умовну демаркаційну лінію, як можливий кордон перемир’я у війні між другою Польською республікою і невизнаним терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР \ Совєтская Россія" під час совєтсько-польської війни 1919—1921 років.
"Лінія Керзона" з поправками на користь СССР встановлено як німецько-совєтський кордон у договорі між Третім Райхом й СССР 28 вересня 1939 року таємним додатком до пакту Молотова-Ріббентроппа.
Востаннє "Лінія Керзона" прийнята з поправками на користь Польщі, як польсько-совєтський кордон на Ялтинській конференції (лютий 1945 року), санкціоновано договір між СССР і Польщею 16 серпня 1945 року.

Перша поява лінії Керзона

Станіслав Кульчицький

Як виник кордон між Польщею і совєтською Україною 1920 року

Лінія Керзона на географічній мапі відмежовує польську територію від української. В історії України та Поль­­щі вона фігурувала двічі: уперше під час совєтсько-польської війни 1920 року з негативним результатом для України, а повторно — на Тегеранській конференції глав держав антигітлерівської коаліції (1943-го) із позитивним результатом. Обидва випадки мають спільний знаменник — політику Крем­­ля щодо Польщі та України, але мусять розглядатися окремо. Українсько-поль­­ський державний кордон встановлювався в силовій боротьбі або в дипломатичних переговорах великих держав упродовж 30 років, а тому слід розуміти обставини, у яких перебували згаданий тривалий період політичні сили, що відстоювали національні інтереси своїх народів. Отже, у цій статті поговоримо про обставини першої появи лінії Керзона. Друга заслуговує окремого матеріалу.

Як формувалися кордони

Лінія Керзона, як і весь комплекс українсько-польських відносин у ХХ столітті, цікавила мене довгий час. Свою першу статтю "Лінія Керзона в історичній долі українського народу" я опублікував ще в 1991-му в журналі "Наука і суспільство". З 1993 року очолив групу науковців і вчителів в українській частині спільної з поляками урядової комісії експертів у питаннях удосконалення змісту шкільних підручників з історії та географії. Щороку ми збираємося, щоб обмінятися судженнями, чи нема в нових підручниках матеріалів, здатних негативно вплинути на образ сусіднього народу, чи не пропущені сюжети, які сприяють виробленню у школярів позитивного ставлення до нього. Багато разів брав участь в українсько-польських семінарах із "важких питань" спільної історії. Наводжу факти особистої біографії, щоб читачі з більшою увагою прислухалися до аргументації, наведеної в цій статті.

Досвід спілкування з видатними польськими істориками переконав мене в тому, що спільного погляду на наше минуле чекати не слід, але на "важкі питання" можна подивитися без зайвих емоцій. На жаль, цьому заважають крайні погляди з обох сторін, які не спираються на всю суму об’єктивних фактів. На превеликий жаль, до таких міркувань нині схиляється керівництво Польської держави, незважаючи на наявність спільної для обох країн загрози з боку Кремля.

Державотворчий процес в Україні й Польщі відбувався майже одночасно, але в різних умовах. На відміну від України для Польщі вони були сприятливими, її відродження як держави домагалися обидві супротивні у Світовій війні сторони.

У польських колах роками тривали дискусії, у яких кордонах має відроджуватися країна: п’ястівських чи яґеллонських? Династія П’ястів, що перервалася в 1370 році, володіла землями на заході. Річ Посполита Яґеллонів втратила західні землі, але істотно поширилася на схід: на землі Литви, Білорусі та України. Практично всі польські політичні сили дійшли висновку, що треба обстоювати ідею відновлення Речі Посполитої в кордонах, наближених до 1772 року (тобто до її першого поділу). Я не раз запитував польських колег, чим пояснювалася та одностайність, із якою ґвалтувалося прагнення Литовців, Українців і Білорусів встановити після розпаду багатонаціональних імперій власну державність. Адже час імперій у ХХ столітті вже минав, пригноблені громадяни прагнули жити в національних державах. Відповідь була однією: надто вузькою виявилася смуга польської етнічної території від півночі до півдня, на якій поляки становили більшість населення.

Справді, середньовічний польський західний кордон зник під впливом політичної й демографічної експансії Німців, які розширювали власний "життєвий простір", відбираючи слов’янські землі (Drang nach Osten). На своїх західних землях поляки стали національною меншиною. Після утворення Речі Посполитої вони активно колонізували величезну територію Великого князівства Литовського включно з його білоруськими й українськими землями. У литовській столиці Вільно (Вільнюсі) і галицькій столиці Львові поляки стали з ХІХ століття більшістю населення, однак залишалися національною меншиною на етнічній території Литовців, Білорусів та Українців.

"Начальник держави" Юзеф Пілсудський тиснув на Францію, щоб забезпечити найвигідніший західний кордон, але водночас докладав зусиль для поширення польської військової присутності на східному напрямку. Очільників Франції не треба було благати про підтримку. У міру того як вимальовувалася перемога большевиків у війні проти України, їхня зацікавленість у створенні могутньої Польщі ставала величезною. Франція потребувала союзника на східних кордонах Німеччини, щоб у разі нового збройного зіткнення змусити останню воювати на два фронти, як це сталося у 1914–1917 роках.

Територія, окупована кайзерівською армією на сході, залишалася під німецьким контролем і після капітуляції Німеччини. Велика Британія і Франція так розпорядилися, щоб усунути можливість встановлення в цих регіонах совєтської окупації. Однак німецькі війська на початку 1919 року стали повертатися додому, і в Білорусі та Україні розгорталася боротьба за владу. Одним із її учасників була армія Пілсудського, якій вдалося оволодіти частиною Білорусі, усією територією Західньо-Української Народньої Республіки й українськими землями в складі УНР по Збруч і Горинь.

Тим часом Антанта прагнула обмежити Польщу на сході її етнографічними землями, щоб не зачепити інтересів Росії. Йшлося, звичайно, про "бєлоґвардєйскую", а не "красную" "Совєтскую Россію", поки був шанс поразки останньої. Питання про східні межі території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирній конференції вже після підписання Версальського мирного договору. Було утворено територіальну комісію, якій конференція доручила визначити східний кордон Польщі, керуючись етнографічним принципом. Результатом її діяльності стала ухвалена 8 грудня 1919 року "Декларація Верховної Ради союзних та об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі". Ця лінія від Гродно до Бересті (Брест-Литовська), Дорогуська, Устилуга, на схід від Перемишля і до Карпат залишала Польщі населені переважно поляками землі, за винятком старовинних українських земель, заселених поляками лише частково: Підляшшя, Посяння, Лемківщини й Холмщини. Трохи згодом у зв’язку з подіями совєтсько-польської війни цей кордон був позначений ім’ям британського міністра закордонних справ лорда Джорджа Керзона.

Чинник Пілсудського

Польща не піддалася тиску Антанти й не створила єдиного фронту з "бєлоґвардєйцамі" Антона Дєнікіна, коли той ішов на Москву. Пояснення просте: Пілсудського не задовольняли східні кордони, накреслені, як наполягала Антанта, за етнографічним принципом, а в разі перемоги Дєнікіна не випадало розраховувати на щось інше. Незважаючи на те що Польща перебувала в неоголошеному стані війни з Совєтською Росією, "начальник держави" дав їй зрозуміти, що не втрутиться в боротьбу. Унаслідок цього дислоковані на Польському фронті найбільш боєздатні частини "красной армії" були спрямовані проти дєнікінців. Пізніше Дєнікін скаржився, що Пілсудський украв у нього перемогу.

Усі ми, колишні совєтські громадяни, знали, що три польські армії сукупною чисельністю в 150 тисяч бійців у квітні 1920 року вторглися в Україну й 6 травня захопили Київ. Проте з якого дива маленький польський Давид накинувся на російського Голіафа з його п’ятимільйонною армією? Невже йшлося про те, щоб відвоювати Україну в большевиків і віддати її Симону Петлюрі, із яким Юзеф Пілсудський у квітні 1920-го уклав оборонний і наступальний союз?

Ми не задумувалися над цим… Не задумувалися навіть над тим, чому поляків у Совєтській Росії називали "бєлополякамі", хоча "бєлоґвардєйцы" в прагненні відновити "єдіную і нєдєлімую Россію" не забували й про польські губернії в її складі.
А як було насправді?

Про польські губернії в складі Росії не забував насамперед Владімір Лєнін. На відміну від Колчаків-Дєнікіних у нього були честолюбніші помисли: спочатку Польща, яку треба "пощупать штыком" ("промацати багнетом"), далі Німеччина, яка "уже бурліт", потім Італія. І про Азію не забував… Це стало відомо в 1999 році, коли Федеральна архівна служба РФ наважилася надрукувати книгу "В. И. Ленин. Неизвестные документы. 1891–1922 гг.".

Поразка дєнікінців восени 1919‑го створила нову ситуацію на лінії совєтсько-польського розмежування. Кордону ще не було, Польща з’явилася у 1918 році без усяких кордонів. За розпорядженням Лєніна з інших регіонів РСФСР почалося перекидання військових підрозділів на лінію розмежування з польськими військами. Стягуючи сили на Західний і Південно-Західний фронти, він вимагав робити це в абсолютній таємниці. У телеграмі від 11 лютого 1920‑го, яка адресувалася Сталіну (той перебував на Південно-Західному фронті), Лєнін просив: "Повідомте точніше, які заходи пропонуєте для створення галицького ударного кулака й для того, щоб не тасувати дивізій; дипломатія наша повинна не галасувати, а мовчати про Галичину". Не слід забувати, що Польща проковтнула Галичину під час українсько-польської війни 1918–1919 років.
Інструкція "не галасувати, а мовчати" визначалася аж ніяк не бажанням зберегти в таємниці від противника наміри розпочати повномасштабну війну. Зрештою, обидві сторони розуміли, що усталення кордону між ними мусить вирішуватися не переговорами, а силовим способом. Лєнін робив усе можливе, щоб не здаватися ініціатором війни, оскільки народним низам остогиділи безперервні протягом шести років воєнні дії. 28 лютого 1920-го політбюро ЦК передало в розпорядження Польського бюро при ЦК РКП(б) значні кошти на підтримку комуністичного руху в Польщі та визначило основний напрям його пропагандистської діяльності такими словами: "Щоб війну з Польщею, що може виникнути, правильно зрозуміли російські й польські маси: як напад імперіалістичної Польщі на догоду Антанті на Совєтську Росію, яка бажає миру".

Можна не сумніватися в тому, що Юзеф Пілсудський мав вичерпні дані про большевицьку активність у власній країні, спрямовану на розклад державних інститутів. Готуючись до вирішальної проби сил, польське керівництво зміцнювало армію.
Вважаючи Польщу головною ланкою в "санітарному кордоні" навколо Совєтської Росії, Франція, Велика Британія і США надали їй велику кількість озброєння.
Польська армія за короткий час стала однією з найбільших у Європі, і Пілсудський наважився на превентивний удар.

Дуже повчально порівняти декларації обох урядів, опубліковані відразу після початку воєнних дій. У декларації польського Сейму йшлося: "Наші Орли несуть мешканцям Волині, Поділля та Київщини порядок, свободу, благословенний мир, несуть народу можливість спокійної праці та гарантії того, що її результати ніхто не забере… Ми ведемо війну, яку нам нав’язали, з метою, щоб над нами не постала загроза нової війни. Ми повинні встановити такі стратегічні кордони, котрі забезпечували б неможливість нової війни. Опріч цього, ми маємо пам’ятати, що за західним берегом Дніпра мешкає півтора мільйона польського населення".
(Остання теза взагалі марення — звідки на Правобережжі, себто, Київщині, "пувтора мульйона поляков"? Ну, поляки любили домалювати, це факт! — примітка «Порохівниці»)

Це звернення адресувалося лише мешканцям Правобережної України. Населення цих трьох губерній запевнялося в тому, що результатів його праці ніхто не забере: явний натяк на "продразвёрстку". Термін "стратегічні кордони" засвідчував прагнення польських політиків перетворити на державний кордон лінію розмежування сил, визначену дозволом Антанти зайняти територію колишньої Російської Імперії до річки Збруч. І, нарешті, сейм висловлював турботу про польську національну меншину на Правобережжі, але не претендував на його включення до складу Польщі. Це підтверджується укладеною між Другою Річчю Посполитою та УНР 21 квітня 1920 року конвенцією. Пілсудський відмовлявся від претензій поширитися до кордонів Речі Посполитої 1772‑го, визнаючи Правобережжя за УНР. Симон Петлюра погоджувався з кордоном між Польщею та УНР по лінії, яку зайняли польські війська, тобто відмовлявся від претензій на Холмщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся по річку Збруч і Галичину.

У день захоплення Києва 6 травня 1920-го польськими військами совєтський ВЦИК звернувся по радіо до населення Польщі. Звернення, яке передрукували газети, починалося з констатації очевидного факту: війну розпочав польський уряд. Далі повторювалася заява Совнаркому, передана по радіо 28 січня того самого року, яку підписали Владімір Лєнін, Лев Троцький і Ґєорґій Чічєрін. У ній запевнялося, що "совєтскоє правітєльство желаєт міра і потому Красная Армія нє пєрєйдёт лінію Бєлорусскоґо і Украінскоґо фронтов". Це можна було зрозуміти так, що лінія фактичного розмежування сил ставала основою під час визначення кордону. Тобто "Совнарком" нібито готовий був укласти мирний договір ціною пóступки Польщі всіх зайнятих нею українських і білоруських земель. У радіограмі від 6.V.1920 ця теза формулювалася більш визначено: перед вторгненням поляків Совєти були готові поступитися Польщі "територією, навіть не населеною переважно поляками". Усі карти Кремля розкривалися в кінці.
Хоча "красная армія" відступала, ВЦИК був переконаний в остаточній перемозі й запевняв:
"Не верьте, что Красная армія несёт вам рабство или собирается насильно навязать вам коммунизм. Разгромив ваших панов, Советская власть даст польскому народу право устраивать свою жить по собственному желанию. Хотите ли вы сохранить у себя нынешний порядок, или возьмёте землю и фабрики в собственные руки — это решать вам самим, польским рабочим и крестьянам."
Отже, проголошувалося, що "побєдоносная красная армія" поставить поляків перед вибором: зберегти в себе сучасний порядок або здійснити соціально-економічні перетворення комуністичного типу. Можна не сумніватися, що Червона армія зробила б правильний вибір замість поляків…

Мої коментарі до обох радіозвернень суб’єктивні. Вони, однак, відповідають подіям, що відбувалися раніше й пізніше. Події, пов’язані з наступом "красной арміі", особливо показові. 12.VІ.1920 армії Юзефа Пілсудського покинули Київ, 11.VІІ.1920 — Мінськ, 14.VІІ.1920 — Вільно, 26.VІІ.1920 — Тернопіль. В останній день свого наступу, 13.VІІІ.1920, "красная армія" підійшла до варшавської фортеці Модлін.

Совєтская Россія не спробувала поставити населення Другої Речі Посполитої перед вибором: чи зберегти тодішній лад, чи розпочати комуністичні перетворення. Цей вибір вона таки зробила за нього. 15.VІІ.1920 була проголошена "Галицька Соціалістична Радянська Республіка" на чолі з "Галицьким ревкомом", який видав декрети про конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію промисловості та банків. Призначені Польським бюро ЦК РКП(б) члени Тимчасового ревкому Польщі ("Польревкому") зібралися 24.VІІ.1920 в Мінську й через тиждень у першому польському місті Білостоці оголосили про початок комуністичних перетворень.

Вимушені пóступки

Керівники Великої Британії та Франції пообіцяли Польщі допомогу, але вона мусила дати згоду на східний кордон, визначений у декларації Верховної Ради Антанти від 8 грудня 1919 року. Польський уряд погодився, і 11 липня лорд Джордж Керзон звернувся до "Совнаркому" з нотою. У ній пропонувалося, щоб російські війська зупинилися на відстані 50 км на схід від лінії, визначеної 8 грудня 1919-го як східний кордон Польщі. У мирних переговорах, що мали відбутися в Лондоні, британський уряд брав на себе посередництво. Визначену Антантою лінію кордону саме тоді стали називати лінією Керзона.

У відповідь Лєнін у таємній телеграмі члену Реввійськради Південно-Західного фронту Сталіну поставив вимогу "шаленого посилення наступу на Польщу". В офіційній відповіді лорду Керзону нарком Ґєорґій Чічєрін запевнив, що "совєтський уряд готовий" проводити прямі переговори з Польщею про припинення воєнних дій і "виявляє готовність погодитися на більш вигідний польському народові територіальний кордон, ніж той, що утворився в грудні 1919 року". Він звинувачував союзників Польщі, тобто тієї країни, із якою Росія перебувала в стані війни, в ігноруванні польських територіальних інтересів на сході, що могли бути задоволені тільки за рахунок суміжних з нею радянських республік — України й Білорусі! А через кілька днів у центральних газетах було опубліковане звернення "Совнаркома РСФСР" за підписами Лєніна, Троцького й Чічєріна, у якому вказувалося: "Питання територіальне не може становити для нас жодних утруднень. Разом із дійсними представниками польського народу ми без зусиль встановимо кордон Польщі незрівнянно більш правильний і відповідний інтересам польського народу, ніж той, який маршал Фош і його споборники накреслили під тиском Сазонова, Маклакова та інших представників великоруської білогвардійщини". Склад "дійсних представників польського народу" був незабаром оголошений у Білостоці. Це були члени "Польревкому" Фєлікс Дзєржинскій, Фелікс Кон, Юліан Мархлевський та інші компартійно-радянські діячі польського походження.

Відповідаючи на ноту Чічєріна, Керзон зауважив «готовність російського уряду надати Польщі кордон, не менш зручний, ніж етнографічний, первісно запропонований Верховною Радою». Він не мав наміру дискутувати з цього приводу і заявив з іронією: "Це, однак, не є питанням, на якому британський уряд має хоча б найменше бажання наполягати, якщо совєтський уряд і далі дотримується своєї лінії". Керзон наполягав тільки на тому, щоб "красная армія" зупинила наступ.

Наступ, однак, тривав і далі. Та виявилося, що Польща, так само як Німеччина чи Угорщина, не бажала приймати диктатуру совєтського зразка. Завдяки мобілізації та записуванням добровольців польська армія в короткі строки зросла на 100 тисяч осіб. Сейм ухвалив закон про радикальну земельну реформу, який об’єднав селянство з урядом. Франція надала Польщі допомогу зброєю і боєприпасами. До Варшави прибув уславлений генерал Максім Вейґан, який розробив план контрнаступу.

Совєтський наступ на Варшаву поступово згасав, "красная армія" була знесилена втратами й відірвана від баз постачання. Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару й 14 серпня перейшло в контрнаступ. В останній декаді вересня фронт знову перемістився у район Житомира й Бердичева.

В інструктивному листі Чічєріну від 14 серпня Лєнін серед умов пропонованого миру з Польщею назвав і такий пункт: "...кордонів, більших від Керзона". Тепер це означало тільки одне: добитися згоди на укладення миру через пóступки польській стороні частини української та білоруської територій. Від життєво необхідних Україні й Білорусі кордонів по лінії Керзона, що забезпечувалися посередництвом Антанти, доводилося відмовлятися без сподівань на совєтізацію Польщі.

Станіслав Кульчицький

За матеріялами відкритих джерел:
© «Український Тиждень»
VIA © Hanna Cherkasska
VIA © Юрій Гарматний