Перейти до контенту

Вбитий за українську мову…

Вбитий за українську мову…

 
В Бахмуті був вбитий Артем Мирошниченко — активіст волонтерської групи “Бахмут Український”. Напад на патріота України відбувся 29.ХІ.2019 ввечері, неподалік від його будинку. Неповнолітні гопніки причепились, а почувши українську мову у відповідь, накинулись з вимогою "ґаваріть па-нармальнаму" і жорстоко побили, вдаривши на останок головою об бетонну плиту, внаслідок чого здійснено перелам шийних хребців.
6.ХІІ.2019 37-річний Артем Мирошниченко, не виходячи з коми, помер…

Нападниками виявились неповнолітні місцеві мешканці, їх вже випущено на волю рішенням місцевого "суду".
За те, що Ти в своїй країні розмовляєш рідною мовою, Тебе вбивають, а твого вбивцю відпускають на волю…
В голові не вкладається…


Українофобне вбивство в Бахмуті

Артем Мирошниченко був активістом волонтерської групи “Бахмут Український”. У 2014-2015 роках він плів сітки для військових, чистив картоплю для годування поранених у шпиталі. Артем розмовляв українською і ходив на заходи та волонтерські акції допомоги.

Як відомо, ввечері 29 листопада в Бахмуті невідомі напали на громадського діяча Артема Мирошниченка. Напад стався неподалік від його будинку. Непритомного Артема Мирошниченка знайшла продавчиня продуктового ятка, повідомила рідним і лиш після цього були викликані медична служба та поліція.
Наступного дня правоохоронці нападників знайшли. Ними виявились двоє неповнолітніх "спортсменів". Бив лише один, а інший стояв і дивився. Нападник пояснив, що просто вирішив перевірити свої навички боротьби.

У 36-річного Мирошниченка було діагностовано перелом основи черепа та проведено складну операцію. Після операції в лікарні міста Лиман активіст знаходився у комі і 6 грудня, не виходячи з коми, помер.

Як повідомляє «Новинарня», про смерть Артема повідомив 6 грудня у Facebook його брат Сергій Мірошниченко.
"Прошу припинити допомогу, Артем помер…" – написав Сергій.

Сергій повідомив про напад на Артема 30 листопада. З його слів, на брата напали 29 листопада пізно ввечері на вул. Ґорькоґо, в районі поштового відділення №7. Внаслідок важких ушкоджень Артем тиждень перебував у комі.

Як зазначають знайомі Мірошниченка, підлітки 16 і 17 років, "спортсмени", які займалися бойовими мистецтвами, побили активіста за те, що на їхні запитання він відповів українською мовою.

Згідно з повідомленням поліції, повідомлення про злочин надійшло від родичів потерпілого, які знайшли непритомним Артема на вулиці.
Одного з нападників затримали наступного дня. Його прикмети було отримано за допомогою записів з відеокамер.

"У результаті проведених оперативно-розшукових та слідчих заходів вже наступного дня фігуранта – місцевого мешканця 2003 року народження – було затримано. Також встановлено особу його приятеля, що в момент скоєння злочину перебував поруч, статус останнього в цій справі буде з’ясовано після проведення необхідних слідчих дій", – йшлося у повідомленні правоохоронців.

2 грудня Артемівський міськрайонний суд Донецької області обрав запобіжний захід 16-річному підозрюваному, який скоїв напад і жорстоке побиття — домашній арешт до 30 січня 2020 року. Його обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження) Кримінального кодексу України.
Інший нападник взагалі проходить у справі як "свідок".

Проукраїнську громадськість Бахмута обурило таке рішення суду, а також те, що засідання проходило у закритому режимі — з зали Артемівського міськрайонного суду вивели навіть родичів постраждалого, мотивувавши тим, що "прокуратура не надала документів про їхні родинні стосунки з потерпілим".
До речі, попри перейменування Артемівська на Бахмут, назва "суду" все одно лишається совєтською.

Адвокат обвинувачуваного говорила російською, а її підзахисний навіть вимагав перекладача з української мови та взагалі поводився зухвало, що помітно навіть на світлинах із зали "суду".

Детальний аналіз справи, подробиці судового розгляду, інформація про вбивць — у ретельному аналізі від аналітичної спільноти «По той бік новин»:
Артем Мирошниченко: що відомо по справі і до чого тут мова?

Бахмутський активіст Віктор Горобець поінформував про хід першого слухання. Пан Горобець схильний вірити в те, що Мірошниченка побили через його українську, втім, не виключає і "хуліганки".

Віктор Горобець звертає увагу на важливі нюанси:
„Обоє нападники — неповнолітні. Це дуже зручно. Бо менше дадуть… А там і амністія… Друге. Вони — спортсмени. При чому не просто, а саме бойових мистецтв. Це насторожує. З одного боку в нормальних клубах — виховують і навчають не використовувати такі навички. З іншого — вони підготовлені кадри саме для подібних речей. Третє. Місце і час злочину — дивне. Наче чекали його. Бахмут місто провінційне, тут після 22-ї вечора все вимирає. Тим більше — взимку. А тут — двоє лобуряк на єдиній дорозі після мосту через річку. Іншим шляхом додому Артем потрапити просто не міг. Четверте. Один з двох мешкав дуже далеко. В такий час — що він робив на місці події? Натомість інший — жив якраз неподалік від Артема і міг знати його в обличчя. Тобто, був потрібен для ідентифікації: на кого саме нападати. Так це насправді, чи просто збіг обставин — слідство виявить. Взагалі, нюансів вистачає. Втім, багато і невідомих моментів.“
© Віктор Горобець

В.о. начальника поліції Бахмута Ярослав Меженний заявляв на пресовій конференції, що Артема Мірошниченка "побив 16-річний підліток, котрий займається бойовими видами спорту і начебто хотів випробувати власні сили. Нападники були п'яні, отож місцева поліція вважає, що вони просто хотіли причепитися до когось із перехожих, а сам злочин не був підготовленим".

Брат загиблого сказав у коментарі виданню "Донбас. Реалії", що не вірить у версію про випадковість.
— Те, що поліція каже, ніби це була випадковість, не в тому місці, не в той час, я такому не дуже вірю… Все це було все-таки зроблено через проукраїнську позицію. Таке становище в нас у місті: його потрохи розхитують і перевіряють нас, — заявляв Сергій Мірошниченко ще перед смертю брата.

Українофобне вбивство в Бахмуті сколихнуло Україну та свідомих Українців і миттєво стало резонансним.
Відомі громадські й культурні діячі та про-українські політики висловлюють свої думки.
Всі усвідомлюють, що чергове вбивство за українську мову лишиться безкарним…

Просто не вкладається в голові: ХХІ століття, Українця в Україні вбито за українську мову.
В якій країні Світу таке можливо?

Відомий художник Андрій Єрмоленко змалював серію постерів з Українцями, вбитими за українську мову під загальною назвою «Я вам відповім "какая разніца"».

„Вбиті за українську мову…“



Полювання на Українців

Українофобні вбивства, в тому числі за українську мову, відбувались завжди й постійно, а особливо їх кількість зросла під час війни.

Полювання на Українців активізувалось з початком війни — від нападів "русскоґаварящіх" на українськомовних Українців, до вбивств…
Вбивство учасника АТО і журналіста Михайла Біченка в Запорожжі, вбивство юнака Владислава Бараніченка в Дніпрі, на півдорозі додому, коли хлопець у військовій формі їхав у відпуску додому до мами…
І таких прикладів можна наводити безліч!

Це полювання на Українців!

На Українців полюють понавезені після Голодомору кацапські окупанти та їх нащадки й змоскалені покручі та манкурти без роду-племені й коріння. І таких недолюдків українофобних дуже багато навколо! Кожне з них одразу шкварчить і шипить та корчами корчиться, коли чує українську мову! Кожне з цих українофобів обов'язково прошипить у вічі "ґаварі па-нармальнаму, я вашей мовы нє панімаю, зачєм выёживаться, какая разніца на каком языкє".
Але ми знаємо, що різниця є, й суттєва!

Мова не має значення?
Мова має значення!

НА СМЕРТЬ АРТЕМА МІРОШНИЧЕНКА

• Оксана Забужко

От і настав "момент істини" — історичний. Переломовий.

Коли за українську мову вбивали в ОРДЛО (і, ймовірно, продовжують убивати й далі) — ці жертви ще не мали для нас ні імен, ні облич. Можна було вмістити їх у загальну рубрику "проукраїнські" — і тим затулитись від очевидного факту (якого наш противник, до речі, й не приховує): так, в остаточному підсумку це "війна за мову" — за картину світу. Москва воює за те, щоб не стало української. А найнадійніший для цього спосіб — убити носіїв.

(Саме так вони зробили в 1933-му — і число носіїв української мови одразу ж зменшилось на мільйони).

І після 1933-го ця війна ніколи — НІКОЛИ! — не припинялась. І кожен україномовний бодай раз на віку стикався з цією професійною, "видовою" агресією вбивць — до НЕДОБИТОЇ жертви.

Це міг бути несподіваний вибух люті від незнайомця, що з ненавистю тебе перекривляє, або (якщо посуватися на схід од Вінниці) цькування в дитячому колективі, "підзарядженому" від дорослих, чи таврування "селюцькістю" (що родом із того-таки Голодомору: коли втеклих у місто від розкуркулення можна було і в НКВД здати, — і кожен нащадок вижилих, навіть і в 3-му коліні, рефлекторно лякається: "ні-ні, я нє з сєла, што ви!"…), могли бути — і є! — десятки видів щоденної "непомітної" дискримінації, від адміністративної до культурної, що її ми вже й за аґресію не сприймаємо, звикли… Кожен із нас може сказати про себе: "АРТЕМ МІРОШНИЧЕНКО — ЦЕ Я". Кожного україномовного хоч трошки в житті "били за мову" — в різних формах, з різною мірою дошкульности, хоч і мало кого вже фізично (спасибі Незалежності!)… І ніколи, НІ РАЗУ нікого за те не було покарано. (Навіть того мента з Одеської траси, що кричав на відео водієві "Ты мне тут на своей телячьей мове не говори!", — адже ж не звільнили без дальшого права на проходження державної служби?…)

Артем Мірошниченко дивиться в очі нам усім. Від цього погляду вже не затулишся, не сховаєшся. І не відмахнешся (хоча спроби, не сумніваюсь, будуть!) — мовляв, "ах, та то просто гопота", і де ваші свідки, що то "за мову"? Ми всі свідки — всі, скільки нас є, мільйони україномовних. (Спробуйте перейти на нашу сторону — і ви вжахнетесь із того, які ми живучі.)

Ця кров волає до неба (кожна безвинно пролита кров волає до неба). Це обличчя має тепер бути скрізь — на плакатах і значках, футболках і наліпках, впізнаване кожному. Як постійна пригадка нам усім: цей чоловік загинув за те, щоб Українці нарешті перестали БОЯТИСЬ своєї мови.

А для цього боятись мають ті, хто готовий за неї нас убивати.

І тому — так, Українська Держава в цьому процесі зобов'язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, — щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його "дєдамі" мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути. А медіа всіх рівнів мають якнайширше висвітлювати перебіг судового процесу — і соціально-культурний профіль убивць, і їх бекґраунд до 4-го коліна, тато-мама-дід-баба, школа-вчителі, що дивились, яку музику слухали, — громадської уваги тут має бути не менше, ніж до харківського процесу Зайцевої: іншого способу коли-небудь очиститись від задавненої зарази немає, країна мусить ясно бачити, чим вигодовується її смерть.

Бо інакше завтра-позавтра (в перерахунку на роки, не на десятиліття!) вони уб'ють ВАС УСІХ — із "провідниками толерантности", щирими адептами "какойразніци" та всією своєю аґентурою й виконавцями включно.

Спробуйте це зрозуміти, поки ще не пізно.

© Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)

• Ірина Геращенко

Це жах і дикість. Артема Мірошниченка побили до смерті за українську мову. Примітно, в той день, коли Україна отримала висновки Венеціанської комісії на наш мовний закон… В висновках , попри певні зауваження, чітко зазначено, що держава повинна і правильно робить, захищаючи українську.
Чому така дикість стала можлива?…

© Iryna Gerashchenko

• Марта Госовська

Вчора в лікарні помер Артем Мірошниченко. Його побили двоє підлітків за те, що він посмів говорити українською в Бахмуті. Перечитайте це ще раз: вбили за те, що він розмовляв в себе вдома своєю рідною мовою. Мозок відмовляється це сприймати. Але так є і від цього не сховаєшся.

Мені ніколи не було страшно, незручно чи соромно говорити рідною мовою. Я без задньої думки кажу в Києві, Одесі і Донецьку "доброго дня". І усміхаюся.

А мені у відповідь — часто поблажливо, часто зверхньо, часто з нерозумінням "зачєм?" — кажуть "здрастє". Усмішку економлять, суплять брови. А одного разу, в Донецьку, багато років тому, коли Революцією Гідності ще й не пахло, на моє питання, як пройти до зупинки автобуса, українською, звісно, бо чого б це я у своїй країні зверталась до мого співгромадянина якоюсь іншою, старший пан, віку мого тата, промовчав, а потім з усієї сили штовхнув мене в спину!

Я впала. Гепнулась на коліна і подерла колготи. До мене підбігли люди, сказали, що то "дібіл, рібьонка обідив", втішили, пожаліли і посадили в той злощасний автобус.

Образили не мене. Зреагували не на мене. В мені нема нічого триґерного для старшого пана, крім мови. Вона так скалкою в оці всім, кому "говори на нармальном язике". Я вмію, на шести. Але в своїй країні хочу своєю, рідною.

Хочу, щоб не треба було задумуватися де я і до кого звертаюся перш, ніж привітатися з людьми "здрастє" чи "привіт".

Я не хочу тої толерантності "какая разніца", бо різниця є. У Львові станьте навпроти ратуші і переспівайте хоч весь "КиШ", ще й грошей кинуть, бо ж музика старається. Не експериментуйте і не виходьте співати "Плач Єремії" у Бахмуті, бо для озлоби і кулаків іноді досить одного слова, сказаного пошепки.

© Марта Госовська

• Зоя Казанжи

Це – Артем Мірошниченко. Йому 37 років. І сьогодні він помер у місті Бахмут Донецької області.

Знаєте, чому? Тому що 29 листопада його побив 16-річний боєць ММА, не професійний спортсмен. За нападом спостерігав ще один неповнолітній. Цей спостерігач перебуває на умовно-достроковому терміні за грабіж.

Артем отримав тяжку черепно-мозкову травму і впав в кому.

Знаєте, за що було бито і тепер вже вбито Артема? За те, що він розмовляв українською мовою.

Очевидці розповідають, що нападники були напідпитку, почали чіплятися до Артема, а коли він відповів їм українською, це їх дуже розлютило. Почалася бійка і Артема кинули на бетонну плиту головою.

І справді, хіба в Україні варто/можна розмовляти українською?!

Підозрюваного затримали. Суддя вирішила відпустити його під домашній арешт. Просто така риса, як милосердя – це головна риса судді, що розглядав справу. Ну і правда, дитина ж, 16 років, що з нього візьмеш? Нехай собі йде додому, до мами.

Артем Мірошніченко був активістом волонтерської групи “Бахмут Український”. Був…

Я не знаю жодного випадку, коли били і вбивали за вживання російської мови. Зате я знаю купу випадків, коли били за вживання української мови. І вбивали. Як зараз Артема…

© Zoya Kazanzhy

• Остап Українець

Про смерть Артема Мірошниченка дуже складно написати щось, що не буде трюїзмом у моїй стрічці. 19 років минуло від смерти Ігора Білозіра, і знову гучне вбивство через мовне питання. Тут можна просторікувати, що значно більше дрібних конфліктів чи й нерозголошених убивств, що вже понад 13000 загиблих на війні, котра теж почасти ведеться на мовному ґрунті, але це зайве.

19 років минуло між двома резонансними вбивствами на мовному ґрунті. 2000 і 2019. Два вбивства через мовне питання вже припали на життя тих, хто на минулих виборах уперше проголосував. У ХХІ столітті, у Європі. Абсурд і трагізм цього самовичерпні, вони не потребують стороннього підтвердження.

Хіба з боку Венеційської комісії, котра саме вчора заявила, що український мовний закон дискримінує нацменшини, зокрема російську. І з цього я бачу два висновки.

Для носіїв російської культури (для цього необов'язково любити Росію) єдиною мовою ненависти є і буде українська мова.

Дискримінація на мовному ґрунті в Україні закінчиться тоді та тільки тоді, коли двомовна комунікація для громадян України стане моветоном.

© Остап Українець

• Станіслав Федорчук

В Лимані Донецької області помер Артем Мирошниченко. Український волонтер та патріот. Помер не від кулі російського окупанта чи їхнього посібника. Не від ворожого ГРАДу. Помер через ненависть до української мови з боку місцевих тітушок, які почувши його мову, здійснили на нього напад.

Я не бачу причин більше мовчати. Надто багато років ми мовчали про очевидне.

Українська Донеччина та Луганщина — існує. Попри війну, відсутність реальної підтримки з боку будь-кого, крім невеликого кола людей.

Право бути українцем та говорити українською - практично завжди було викликом для місцевого криміналу, орієнтованого на Росію. Для місцевої влади, яка снила Москвою та тульськими пряниками. Нафталінових керівників освітніх та культурних закладів для яких українське означало тільки маргінальне, смішне, непотрібне. Віночки і гопки скакати.

Війна Росії проти України на Донеччині та Луганщині показала, що російським окупантам кісткою в горлі стоять українці, які пам'ятають про те, хто вони. За слово українською, за знайдені жовто-блакитні стрічки в речах можна було потрапити на підвал.

Але ця війна почалася не в 2014 році. Донецька мафія та олігархи Донеччини та Луганщини робили все аби маргіналізувати Україну та її прояви. Аби система освіти та науки належала совку та вірним підлабузникам. Щоб виховували й далі людей без прапору й національності. Без знання мови та історії.

Сьогоднішня смерть Артема Мирошниченка - це черговий злочин проти України. Це не хуліганська бійка з летальним результатом, як нас будуть переконувати місцеві поліцейські. Це продовження війни проти справжніх українців.

Тому коли ви почуєте або побачите виродків, які будуть вам розказувати про те, як потерпає "російськомовне населення Донбасу", нагадайте їм про Артема та сотень тих, кого вже не повернути.

Освіта, наука та культура мають керуватися з Києва. Жодні місцеві "еліти" не мають мати впливу на виховання громадян. Якщо ми не хочемо повторення трагедії та вбивств українців на своїй землі.

© Станіслав Федорчук

• Андрій Смолій

Вбивство за мову та Україну!

Стало відомо про смерть Артема Мірошниченка. Кілька днів назад його побили на контрольованій частині Донбасу за те що він розмовляв українською мовою.

Це ще раз підтверджує той факт що мова має значення. За мову вбивають. За мову боряться. Мова це маркер того яка Україна - русскоміровська чи українська.

У Артема діагностували перелом основи черепа та проведена складна операція. Одна це не допомогло. На жаль він помер від отриманих травм.

Чому настільки осмілілі латентні сепаратисти? Чому вони тепер, на 6 році війни роблять що завгодно на наших територіях? Можливо тому що скоро буде анасований владою "мір" з Росією?!

Наші військові, волонтери, активісти зараз знаходяться в реальній небезпеці. Адже вони стають не потрібними своїй державі, яка саботує українську мову, принижує армію, втоптує журналістів та ЗМІ.

Важливо, щоб відбулося дійсно незалежне розслідування, а всі причетні були покарані.
Ми не дамо знищити Державу, мову, армію, громадянське суспільство.

© Андрій Смолій

• Тарас Шамайда

На Донеччині помер у лікарні по звірячому побитий відморозками активіст "Українського Бахмуту" Артем Мірошниченко. Це вбивство відбулося, за версією поліції "безпричинно", а на думку рідних і друзів - через українську мову і патріотичну позицію Артема.
Ця трагедія ставить руба питання, чи збирається влада реально захищати життя і безпеку Українців, нашу гідність і нашу мову?

© Taras Shamayda

• Лілія Батюк-Нечипоренко
Просто не вкладається в голові: ХХІ століття, Українця в Україні вбито за українську мову.
В якій країні Світу таке можливо?

© Лілія Батюк-Нечипоренко

Похорон
забитого до смерті за українського мову
Артема Мірошниченка

Вранці у неділю, 8 грудня 2019 року, в місті Бахмут на Донеччині відбулась церемонія прощання з відомим проукраїнським громадським активістом Артемом Мірошниченком, якого тиждень тому двоє неповнолітніх українофобів по-звірячому забили до смерті за спілкування українською мовою.

«Еспресо.TV» з посиланням на журналістку Анастасію Федченко цитує її слова:

„У Бахмуті прощаються з Артемом Мирошниченком, убитим за українську мову в українському місті…
Так вважають місцеві активісти. Свідки, які говорили це, бояться називати імена, бо бояться за власні життя.
На Артема страшно дивитися, на ньому немає живого місця…
Плачуть жінки, які прийшли прощатися, плачуть чоловіки…“

© Анастасія Федченко

Матеріял укладено з відкритих джерел.
Всі вищезазначені джерела позначені гіперлінками, також використані новинарні повідомлення з медія:
© «Портал мовної політики»
© «Новинарня»
© «Zbruč»
© «Еспресо.TV»