Ⅱ Зимовий Похід Армії УНР
100-ті роковини трагедії

До 100-річчя Ⅱ Зимового Походу (Листопадового Рейду) Армії УНР

Трагедія під Базаром…
Ⅱ Зимовий Похід Армії УНР (Листопадовий Рейд) — остання відчайдушна спроба врятувати Україну від совєтської окупації…
17—21.Ⅺ.1921 трагедією під Базаром завершився Ⅱ Зимовий Похід (Листопадовий Рейд) Армії УНР…
Розстріл понад півтисячі Захисників України…
Трагедія під Базаром стала останнім трагічним і сумним акордом Ⅰ Визвольних Змагань…

✠ ✠ ✠

Ⅱ Зимовий Похід Армії УНР (Листопадовий Рейд) — військова операція Армії УНР проти совєтських окупантів з терористичного квазідержавного утворення "РСФСР" ("Совєтская Россія") у жовтні-листопаді 1921 року. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн.

Стратегічною метою Ⅱ Зимового Походу Армії УНР було підняття всенародного повстання і повалення совєтського окупаційного режиму большевиків в Україні. На зиму 1921—1922 року прийшовся перший голод Великого Голодомору, влаштованого совєтськими окупантами. Совєтський окупаційний режим "воєнноґо коммунізма" влаштував "продразвьорсткі", розграбовуючи села і Україну. Щоби врятувати Українців від голоду, Армія УНР спробувала розгорнути партизанський рух та перешкодити вивезенню продовольства з України на "РСФСР", проте, зазнала поразки…

Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий Зимовий Похід Армії УНР або Листопадовий Рейд.

Ⅱ Зимовий Похід був останньою відчайдушною спробою врятувати Україну, проте, став фатальним і завершився трагедією під Базаром 21.Ⅺ.1921, де совєтські окупанти з кулеметів розстріляють 359 полонених Українців…

ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ

100 років тому, 18.Ⅲ.1921, між Польщею і "Совєтской Россієй" було укладено сепаратний “Ріжскій мір”, котрим було пошматовано Україну, Литву і Білорусь.
Так поляки "віддячили" Армії УНР за порятунок Польщі від совєтської окупації, уклавши за спиною сепаратний “Ріжскій мір”.
Пошматування дипломатично визнаних незалежних України, Литви і Білорусі між Польщею і ніким невизнаним терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР - Совєтская Россія" відбулось з мовчазної згоди Антанти — 8.Ⅻ.1919 на ганебній Паризькій мирній конференції Рада послів Антанти прийняла таке кулуарне рішення, для початку встановивши “Лінію Керзона”.
Старий "тигр європейської політики" Жорж Клемансó — президент Франції у 1919 році, розмальовував на свій розсуд мапу повоєнної Європи, і на тій мапі не було місця для вже дипломатично визнаної України!
"Перша скрипка Європи" Франція пестила свою фаворитку Польщу!
15.Ⅲ.1923 Антанта остаточно передала Польщі окуповану Галичину…
Такою була кривава згода Антанти проти України…

Пошматуванню України передував між всима іншими факторами також підписаний від безвиході пакт Пілсудського—Петлюри, за яким Польща змогла собі відтяти західні терени України, наче погоджувалась на "мир", але не визнавала Державність і Незалежність Української Народньої Республіки, попри підписання цього міждержавного договору.

Ⅱ Зимовий Похід — це не Ⅰ Зимовий Похід Армії УНР…
Звитяга, самовідданість і самопожертва у Захисників України звісно ж була, але це вже була відчайдушна самопожертва вояків Армії УНР, виснажених польськими концтаборами, нелюдськими умовами, голодом, холодом, епідеміями тифу та "іспанки", при тотальній нестачі амуніції, озброєння і набоїв…
Після пошматування України, Польща цинічно наостанок познущалась над Армією УНР, яка врятувала Польщу від совєтської окупації, спочатку принизивши гідність вояків Армії УНР концтаборами, а потім "великодушно дозволивши" йти звільняти Україну від совєтських окупантів, фактично викинувши залишки обеззброєної й знесиленої Армії УНР в пащу чисельному до зубів озброєному ворогу…

В Україні вирували Перші Визвольні Змагання…
Ⅱ Зимовий Похід відбувся вже наостанок і став останнім трагічним та сумним акордом Ⅰ Визвольних Змагань…

Україна втратила Державність і Незалежність в 1921 році…

ПЕРЕДУМОВИ Ⅱ ЗИМОВОГО ПОХОДУ

У жовтні 1920 року Польща порушила умови польсько-української військової конвенції від 24 квітня 1920 року і пішли на сепаратну угоду з терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР" ("Совєтская Россія").
Українська Армія ще більше місяця продовжувала війну з "РСФСР", але під тиском ворога 21.Ⅺ.1920 року була змушена відступити на терени окуповані Польщею, і там скласти зброю. Захисники України опинились інтернованими в польських концтаборах…
18.Ⅲ.1921, між Польщею і "Совєтской Россієй" було укладено сепаратний “Ріжскій мір”, котрим було пошматовано Україну, Литву і Білорусь.

Наприкінці 1920 — на початку 1921 років терени України зі сходу окуповувала "красная армія" "Совєтской Россіі" чисельністю до 1 200 000 окупантів!
Совєтські окупанти встановили режим "воєнноґо коммунізма" та влаштували "продразвьорсткі", розграбовуючи села і Україну.

У січні 1921 року при Головній Команді військ УНР засновано Партизансько-Повстанський Штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в Україні проти окупаційного московсько-більшовицького режиму. Справу підготовки до походу в Україну Головний Отаман Симон Петлюра доручив відомому військовому діячеві генерал-хорунжому Юрку Тютюннику. Підготовка рейду в Україну здійснювалась в координації з ІІ Відділом Генерального штабу Польського Війська. Зокрема на нарадах з поляками інтереси С. Петлюри представляв полковник Олександр Данильчук. Поляки, зокрема: а) погодилися на організацію Головного Повстанського штабу у Львові; б) зобов'язалися постачати необхідні засоби для штабу та його станиць, через які переходитимуть посланці в Україну; в) дозволяли використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну; г) обіцяли видавати документи на безкоштовний переїзд залізницею для службовців Штабу. Одночасно поляки погодились випустити 2000 інтернованих старшин і козаків, які на добровільній основі погодяться повернутися в Україну для продовження боротьби з совєтськими окупантами.

У квітні 1921 року Партизансько-Повстанчий штаб на чолі з генералом Тютюнником виїхав з Тарнова до Львова з дорученням — розробити там план організації повстанської армії. Штаб розміщувався у Підзамчі.
У другій половині жовтня 1921 року з таборів інтернованих осіб у Каліші, Вадовицях та з Александрова-Куявського перевезено у Волинські ліси понад 1200 вояків. Їх розміщено у лісах на північ від міста Рівного. Незабаром приїхала бриґада добровольців з колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Р. Сушка, а вслід за тим і численний штаб генерала Юрка Тютюнника. Почалася організація Повстанчої Армії, зокрема її головної частини — Волинської групи.

У жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Стратегічною метою Ⅱ Зимового Походу Армії УНР було підняття всенародного повстання і повалення совєтського окупаційного режиму большевиків в Україні. На зиму 1921—1922 року прийшовся перший голод Великого Голодомору, влаштованого совєтськими окупантами. Совєтський окупаційний режим "воєнноґо коммунізма" влаштував "продразвьорсткі", розграбовуючи села і Україну. Щоби врятувати Українців від голоду, Армія УНР спробувала розгорнути партизанський рух та перешкодити вивезенню продовольства з України на "РСФСР".

27 жовтня 1921 року у селі Мицьках відбулася нарада командного складу, на якій обговорено план походу в Україну. Як виявилося на цій нараді, більшість була переконана, що цей похід буде кінцем комуни в Україні та що ніхто вже не буде повертатися до Польщі до таборів інтернованих. Однак були й скептики. Зокрема підполковник Микола Шраменко висловив думку, що кілька добрих боїв з ворогом і великі переходи в холоді зроблять Повстанчу Армію небоєздатною, і тим самим уся акція засуджена на невдачу.

Незважаючи на всі побоювання Тютюнник видав наказ першій, другій, третій, четвертій і п'ятій Повстанчим групам в Україні проголосити загальне повстання, згідно з інструкцією, виданою 15 серпня 1921 року. Друга Повстанча група під командуванням отамана Орлика мала знищити залізничні лінії на північному Правобережжі, які пов'язували північ з півднем, щоб перетяти шляхи комунікації "красной арміі" з Києвом і не допустити відступу на північ.

Третій Повстанчій групі під командуванням отамана Левченка, яка діяла на північному Лівобережжі, наказано було знищити шляхи комунікації в її районі, підірвати залізничний міст у Кременчуці, захопити Полтаву та зробити рейд на Харків, щоб знищити радянський окупаційний центр України.

П'ята Повстанча група, під командою отамана Брови, діяла на півдні України й мала перерізати шляхи комунікації між Україною і Доном, захопити місто Катеринослав та висадити в повітря мости на Дніпрі. Кожний наказ закінчувався фразою: "Всіх членів чека і комуністів розстрілювати".

Українська Повстанча Армія поділялася на три армійських групи: 1-ша, найбільш чисельна, — головна Волинська група, якою мав командувати сам генерал Юрко Тютюнник; 2-га, Подільська, утворювала відділ окремого призначення — нею командував підполковник Михайло Палій-Сидорянський, випробуваний старшина, який у 1920 році командував полком у 4-1 Київській Стрілецькій дивізії; 3-тя група, чисельно найменша, формувалася на терені Бессарабії, під румунською окупацією, й тому називалася вона Бессарабською. Назви цих груп виводилися з назв теренів, на яких вони формувалися і з яких вони проривалися на терени України, окуповані Совєтами, себто, на територію совєтської квазіреспубліки "УССР".

29 жовтня 1921 року Повстанчий штаб на чолі з ген. Юрком Тютюнником, у складі: полковник Ю. Отмарштайн, полковник Осип Добротворський, полковник Кузьменко, поручник Рибальчук і особистий ад'ютант командарма Тобілевич-Садовський — заладувався на станції Підзамче у Львові перед 4 годиною пополудні.

Втім, окрім командування, решта учасників Ⅱ Зимового Походу не знали про таємну нараду Повстанчого штабу.
1-2 листопада 1921 року проведена нарада комдивів УНР в Тернополі, прийнято рішення — "на даний час совєтську владу в Україні перемогти неможливо, тому наступи й повстання з цією метою не проводити, обійтися лише маленькими виступами, щоб таким чином викликати повстання. Тоді до весни анархія в Україні посилиться, Росія буде заклопотана Поволжям, і тільки тоді піднімати повстання."

ПЕРЕБІГ Ⅱ ЗИМОВОГО ПОХОДУ

Усі три групи перейшли "совєтський кордон" у різних місцях. Перші відомості про перехід кордону українськими військами командування правобережного угруповання "красной арміі" отримало з Києва опівдні 28 жовтня 1921 року. Водночас з-поміж населення розійшлися чутки про численність українських сил і про початок масового антибільшовицького повстання.

До Другого зимового походу долучилися партизанські загони отаманів Хмари, Литвинчука, Святенка та Орлика. Одночасно з рейдовими групами проводили допоміжні акції повстанці отаманів Заболотного — у районі Балта–Ольгопіль, Шепеля — між Брацлавом та Вінницею, Лиха — поблизу Липівця, Брови — в районі Кременчука, Гайового і того ж таки Орлика — під Києвом.

Бессарабська група

Командир — Гулий-Гуленко. З усіх трьох груп — найменша та найслабша. Сформована на території Румунії. На Правобережну Україну пробивалась першою. Головне завдання групи — демонструвати на півдні України "основний наступ", відвернути на себе увагу більшовиків, тим самим полегшати операцію прориву головній Волинській групі. За ціль Бессарабська група мала захоплення міста Тирасполя і прямування на Одесу, щоб здобути доступ до моря. Поставленої цілі не було досягнуто.

Найбільший відділ Басарабської групи налічував 150 чоловік і був під командою підполковника Йосипа Пшонника, який перебував при румунському штабі в Бендерах. Вояки, котрі складали цю групу розміщувались в околицях міста Бендери.

19 листопада 1921 року Басарабська група вирушила у похід трьома відділами. Перший відділ прорвався на лівий берег Дністра за вісім кілометрів на захід від Тирасполя та зайняв села Паркани, Тернівку, Бичок і Красногірку. Тут відділ поповнився повстанцями, зліквідував захоплених комуністів і 13 "красноармєйцев" та вирушив на Тираспіль. Близько 9 години ранку повстанці навіть захопили західне передмістя Тирасполя, але здобути міста їм не вдалося. На зустрічі групі вийшов ІІ батальйон 451-го полку "московской дівізіі" та частини полку особливого призначення під командою міронова.
Повстанці відступили перед чисельнішим ворогом.

Другий відділ, менш чисельний, під командою отамана Батурина перейшов Дністер біля містечка Гура-Бікулуй, на північ від Бендер, зайняв село Плоску й вирушив у північно-східному напрямку на місто Тираспіль. На зустріч йому вийшов "тіраспольскій ґарнізон красной арміі", і після короткого бою відділ мусив відступити, втративши багато вбитими і пораненими. Частина повстанців потрапили у більшовицький полон, у тому числі двоє старшин, були втрачені летючки-прокламації та блакитно-жовті Державні Прапори України.

Третій відділ кількістю близько 50 чоловік, під командою самого-таки Гулого-Гуленка намагався перейти з Басарабії на територію України в районі міста Дубосари вранці 18 листопада 1921 року. Про долю цієї групи немає інформації. 19 листопада совєтські "прикордонники" звітували про відбиття збройного нападу біля Паркан Тираспольського повіту.

В ході операції відділ Басарабської групи під командою сотника Пшонника втратив, за совєтськими даними, 79 вояків, які здебільшого потрапили в полон. Інші пішли вплав через Дністер і декому вдалося дістатися румунського берега.

До виступу на Україну готувався ще один відділ з 200 бійців під керівництвом капітана Фролова, який дислокувався у районі Акермана; однак він так і не перейшов румунсько-совєтського "кордону".

Подільська група

Подільську повстанську групу сформовано з інтернованих козаків та старшин 4-ї Київської дивізії (Калішський табір) та 5-ї Херсонської дивізії (Стржалково) і 260 українських вояків з табору в Олександрові-Куявському. Створення відбувалося поблизу містечка Копичинці. Її командиром став підполковник Михайло Палій-Сидорянський, помічником командира призначено Сергія Чорного, начальником штабу Василя Оксюка, начальником оперативного відділу Пустовойта, командиром куреня Пащенка, кулеметну сотню очолив Дищенко, кінну чоту Павло Сумароків. Незважаючи на попередні домовленості, на всю групу польська сторона видала лише 200 рушниць, 11 тис. набоїв, 3 кулемети "Максим", 100 австрійських ручних гранат. Перед Подільською групою стояло завдання пройти між підрозділами "красной арміі" у районі Бар — Хмільник — Вінниця — Житомир та відвести увагу від головних повстанських сил. Згодом планувалося з'єднання Подільської і Волинської груп у районі Малин — Чоповичі — Радомишль. Початок рейду Подільської групи пришвидшив приїзд до Копичинецького КПП офіцера польського Генштабу поручника Ковалевського з наказом-вимогою залишити територію Польщі; у випадку невиконання їх мали заарештувати і відправити до таборів інтернованих.

Подільська група вирушила в похід 25 жовтня 1921 з містечка Гусятина на Тернопільщині. Першим польсько-совєтський "кордон" перейшов о 23-й годині розвідувальний відділ Павла Сумароківа; головна частина Подільської групи перейшла кордон поблизу села Бондарівка близько 2-ї години ночі 26 жовтня; полонено 6 совєтських "прикордонників", за кілька годин повстанці обеззброїли ще 40 "красноармєйцев". Під селом Гусятин (навпроти містечка Гусятина, розділеного Збручем і кордоном з россійсько-імперських часів) в ніч з 27 на 28 жовтня 1921 року 4-ий кінний корпус 4-ї київської петлюрівської дивізії під командуванням полковника Михайла Палія-Сидорянського в кількості 600 вояків, подолавши опір совєтських "прикордонників", перетнув українсько-польську межу по Збручу. Українське населення не отримало достатньо інформації про початок походу, тому не змогло надати суттєвої допомоги. Так, один з найбільших на Поділлі повстанських отаманів Гальчевський-Орел, який мав запаси зброї, коней та повстанців, не знав про маршрут руху групи, тому не приєднався до неї; він здійснював диверсійні акти проти частин "красной арміі", які переслідували групу Палія-Сидорянського. В перших боях група розбила кілька загонів "красной арміі" і сама стала кінною групою. 28 жовтня 4-й кінний корпус зайняв станцію Ярмолинці, захопив містечка Купіль і Городок. У селі Згарок група Палія-Сидорянського напала на 8-й кінний полк "красноґо казачєства". Частину окупантів повстанці знищили, проте деяким "красноармєйцам", у тому числі й командиру 8-го полку, вдалося врятувалися втечею. В бою під Авратином 1 листопада 1921 поранено командира групи Палія-Сидорянського. Під охороною кіннотників його відправили за Збруч; керівництво групою перейшло до Сергія Чорного. 2-4 листопада на північних околицях містечка Хмільник відбувалися бої 4-го кінного корпусу 4-ї київської петлюрівської дивізії, українські сили відступили на північ. 6 листопада 1921 Подільська група перемістилася у визначений наказом Тютюнника район, для з'єднання з головними повстанськими силами. Група пройшла маршем через Потіївку, Нянівку та рушила в напрямку Радомишля. Проводилася розвідка для встановлення місцезнаходження Волинської повстанської групи.

Однак лише 9 листопада 1921, під час переходу через села Великі Кліщі та Рудня-Базарська, вояки дізналися, що Волинська група зазнала поразки у бою під Коростенем і відійшла у напрямку села Чоповичі. Командування Подільської групи вирішило наздогнати головні повстанські сили і наказало рухатися в напрямку містечка Базар; по дорозі розсіяно більшовицький каральний відділ до 50 бійців. В часі походу до групи приєдналися потріпані й виснажені загони отаманів Антончика, Струка та Орлика. 18 листопада 1921 біля села Блитчі вояки довідались про поразку Волинської групи.

Загалом, з важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов у район Бородянки (60 км від Києва). Тут, втративши надію з'єднатись з Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, подільський загін був змушений повернути на захід. 29 листопада 1921 Подільська група перейшла польський "кордон" між містечками Острог — Милятин 6 грудня 1921 року.
Після переходу кордону вояки змушені були здати зброю польській владі та знов були інтерновані до польських концтаборів.

Волинська група

4 листопада 1921 в рейд вийшла Волинська група з району Олевська — під головуванням генерала Тютюнника, подолавши опір совєтських "прикордонників", перетнула польсько-совєтський "кордон" і пройшла в Коростенський район. 7 листопада здобула Коростень (6 стрілецька дивізія полковника Вержбовця), однак совєтська "історіографія" це заперечувала. Проте під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступити на захід. Після бою відбулося об'єднання решток 4-го кінного корпусу 4-ї київської дивізії під командуванням полковника Палія-Сидорянського та 6-ї стрілецької дивізії полковника Вержбовця. 10 листопада 1921 об'єднаний загін захопив станцію Чоповичі, але після прибуття стрілецької дивізії та бронепоїзда "красной арміі" був вибитий. В районі селища Базар (тепер Житомирська область) група була оточена совєтською окупаційною кавалерією під командуванням одеського кримінального злочинця ґріґорія котовскоґо.

17 листопада 1921 в бою під селом Малі Міньки повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила у полон, і після рішучої відмови перейти на службу до "красной арміі" 359 бійців Повстанської Армії 21 листопада 1921 було розстріляно під Базаром… Тільки невеликий загін зі 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і перейти польський "кордон". Совєтські "прикордонники" звітували, що відбулося "прикордонне зіткнення" біля с. Тернівка із "контрреволюційними силами".

ТРАГЕДІЯ ПІД БАЗАРОМ…

17.Ⅺ.1921 відбувся останній бій Армії УНР з совєтськими окупантами поблизу села Малі Міньки, Овруцький повіт, Волинська губернія (нині Житомирщина).

У ході цієї битви в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами зазнала поразки Волинська група Повстанської армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюника в ході Другого Зимового Походу (Листопадового Рейду) Армії УНР…

15.ХІ.1921 між зайнятими московсько-більшовицькими окупантами селами на морозі українські сили Тютюнника форсували річку Тетерів. Уранці 17.ХІ.1921 глибоким снігом українські сили дісталися до села Малі Міньки. Останній бій із московсько-більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада 1921 року під Малими Міньками. У ньому 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному московсько-більшовицькому війську.

2-га і 3-тя бригади 9-ї кавалерійської дивізії московських окупантів під командуванням одеського кримінального злочинця котовскоґо оточили українські сили. Комбінованим ударом вони відокремили від решти колони авангард, при якому перебували Тютюнник, Отмарштейн, Янченко, два комбриги та десяток саней із пораненими. Другим ударом відступні українські сили знову поділені навпіл. Українські воїни боролися до останнього набою. Окремі вояки, аби не потрапити до московсько-більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою. Так вчинили урядовець, міністр Військово-Морських Сил Української Держави Михайло Білинський, ройовий Андрієвський та інші.

Після того, як українські повстанці витратили всі набої, московсько-більшовицькі "красноармєйци" почали рубати безборонних українських козаків. Убивали всіх: поранених, тих, хто здавався, людей, які ледве трималися на ногах. Тривало це доти, поки не приїхав їх командир котовскій.

Совєтські окупанти під Малими Миньками теж зазнали значних втрат.
Як свідчать спогади, вони декілька днів возили своїх поранених до Овруча, а шпиталі в Базарі, Хабнім і Народичах були вщерть заповнені.

Вдалося врятуватися і повернутися до Польщі штабу Армії, кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах. Для переслідування Тютюнника і штабу сформовано "лєтучій атряд" з 90 вершників із наказом знищити відступних і захопити генерала, проте, "красноармєйцам" це не вдалося; штаб, кінна сотня й важкопоранені числом до 120 осіб під керівництвом Тютюнника, пробиваючись через села теперішніх Овруччини й Олевщини, 20.ХІ.1921 перейшли на польську територію.

Московсько-більшовицький кримінальний злочинець котовскій пропонував полоненим повстанцям перейти на службу до совєтської окупаційної "красной арміі", але всі українські вояки відмовилися від цієї пропозиції поневолювачів.

18.ХІ.1921 полонених, оточених кінним ескортом, перевели до села Базар, де над ними відбувся "суд". Допит проводили кримінальний злочинець котовскій та співробітник ЧК ґарькавий. Полонених Українців підводили до ям і розстрілювали з кулеметів. Близько 22-ї години 21.ХІ.1921 розстріляли перших 25 старшин. Протокол "чрєзвичайной комісіі" (ЧК) совєтських окупантів свідчить, що під Малими Миньками вбито понад 400 бійців, до полону захоплено разом із пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. До "найвищої міри покарання" — розстрілу — "засудили" 360 повстанців. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість із них було страчено. Упродовж тижня 95 полонених "померли від ран", 83 відправлені на допит до Києва, решта, серед них молодший брат міністра військових справ УНР Олексій Петрович Сальський, "засуджені" до розстрілу.

Представник московської маріонеткової квазіреспубліки "УССР" у Польській республіці алєксандр шумскій, прочитавши "пріґовор ЧК", пропонував перетворити цей "суд" на великий політичний процес, інформацію про який поширити в європейській та американській пресі. Водночас дії совєтських "красноармєйцев" під Базаром він прохав замовчувати, адже "…способ ліквідациі етоґо набєґа, прінятий кієвскімі товаріщамі, сложит невиґодноє для нас впєчатлєніє".

22 і 23.ХІ.1921 "суд" продовжувався, українських повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали.

За даними, які наводить український історик Роман Коваль, серед вояків, що загинули під Базаром, були не лише Українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили Українці, 9,41% — московіти (це не менше 32 осіб), поляки — 1,47%, Білоруси та Євреї — 1,18%, Німці — 0,59%.

Бойовий генерал Армії УНР Олександр Вишнівський у своїй монументальній праці „Повстанський рух і отаманія“ про причини поразки I Визвольних Змагань і втрати Державності та Незалежності України 100 років тому, в 1921 році, завершує огляд I Визвольних Змагань реквіємом за полеглими під Базаром…
Глава “Самогубний рейд” опублікована на «Порохівниці».

Зокрема, Олександр Вишнівський Ⅱ Зимовий Похід про писав:

“Дата 21 листопада ввійшла до новітньої української історії як фатум, як нещасливий, впрост трагічний день.
21 листопада 1918 року УГА залишила Львів, 21 листопада 1920 року Армія УНР залишила Україну; 21 листопада 1921 року сталася трагедія тих, що їх світлу пам’ять Українці в діяспорі незмінно вшановують, а в Україні старше покоління, що ще пам’ятає про трагедію під Базаром, лише молиться в її річницю, нишком, не вимовляючи слів, за упокій душ розстріляних…”

“Ю. Тютюнник не знав, що після того, як зв’язок поміж його штабом і повстанськими організаціями в Україні відновлено, серед зв’язкових, що приходили до нього з України, були большевицькі агенти-провокатори.
Сталося це тому, що большевики змусили декого з арештованих повстанців, під загрозою знищення їхніх родин, відігравати ролю провокаторів. Їх завданням було удавати зв’язкових між, ніби, повстанськими організаціями в Україні та штабом ген. Тютюнника. Свою ролю вони відігравали добре, бо були в курсі повстанських справ. Перед своїми, в Україні, удавали, що втекли з в’язниці й повернулися до повстанської організації. Це спричинилося до витворення до них серед правдивих повстанців навіть опінії „героїв“.
Інформації цих „зв’язкових“ були інспіровані большевиками. Завжди оптимістичні, вони залишали в отамана Ю. Тютюнника враження, що повстанські організації поволі відживають від розгрому, набирають на силі й будуть готові до вибуху, як тільки в Україні з’явиться ген. Ю. Тютюнник зі своїми партизанами. Одержавши інструкції в штабі Тютюнника, ті „зв’язкові“ верталися в Україну й передавали їх большевикам. Через них большевики докладно знали, де саме міститься штаб.
Чи ж міг хто-будь з Армії УНР, включно з ген. Ю. Тютюнником, підозрівати чи припускати, що, наприклад, такий довірений старшина повстанського штабу Тютюнника і його особистий приятель підп. Добротворський, що був весь час в його дивізії та відбув з ним перший Зимовий Похід, водночас працював на користь комуністичної Москви як її агент-провокатор або став таким під час його активної участи в праці повстанського штабу Тютюнника у Львові?”

“…У цій трагедії хочу звернути увагу на один рішальний момент, поміж життям і смертю 359-ох старшин і козаків Армії Української Народньої Республіки. Большевицький комісар робить кілька кроків уперед, стає й прочитує вирок „Чрезвичайної комісії“. Всіх 359 засуджено на розстріл. Хвилинна павза… Засуджені на смерть вояки не реагують на вирок ні рухом, ні словом. Вони, як і перед тим, – нерухомі й скам’янілі. Вони хочуть бути гідними синами України, на вівтар якої складають життя…
Комісар забирає знову голос. Звертаючись до 359-ох, він обіцяє дарувати життя тим із них, хто покається й перейде на службу до комуністичної влади. Відповідати, каже, коротко: „так“ або „ні“. Пообіцяв і замовк, чекаючи на відповідь. З виразним зворушенням і напруженням чекали на відповідь і зігнані українські селяни. Наступив момент моторошної тиші, що нагадувала тишу перед смертоносним гураганом.
У той момент у всіх 359 вояків – а були це молоді ще люди – мусіло блискавицею пронестися-промайнути, перед їхніми духовними очима, як у калейдоскопі, все їхнє життя; мусіли повстати в їхній уяві обличчя й по-статі найближчих і найдорожчих їм людей – батьків, дружин, дітей, братів, сестер, наречених і друзів. Мусіло вибухнути з непереможною, здавалося б, силою прагнення радости життя, жадоба жити, жити за всяку ціну. Аджеж вони ще молоді, аджеж та радість приваблює-стелиться перед ними ще довгими-довгими роками. А досягнути її, ту спрагнену радість життя, стоячи перед обличчям смерти, так легко. Треба вимовити лише одно слово: „Так“! „Так“! – це життя, „НІ“! – це смерть.
Блискавичні були думки й блискавична була внутрішня боротьба почуття національного обов’язку й національної гідности зо стихійною силою волі до життя, зі зрозумілим інстинктом самозбереження. Під час цієї блискавичної внутрішньої боротьби засуджених на смерть 359 українських вояків секунди здавалися їм вічністю. А навколо них панувала все та сама несамовита тиша. Здавалося, що й червоний кат занімів перед маєстатом смерти, бо терпеливо чекав на відповідь.І ось ту тишу порушує голосне, горде й рішуче „НІ!“ – 359 героїчних партизанів воліли смерть, ніж зраду своєї Батьківщини. Зараз же за тим виявом неперевершеного героїзму, за тим фатальним для них „НІ!“, з грудей приговорених на смерть, останнім напруженням знеможених сил, у передсмертній екстазі, виривається нестримно-голосно „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА“! На це негайно слідує рівнож голосна роззлощена команда червоного ката: „ОГОНЬ“!…”

НАСЛІДКИ Ⅱ ЗИМОВОГО ПОХОДУ

Ⅱ Зимовий Похід відбувся вже наостанок і став останнім трагічним та сумним акордом Ⅰ Визвольних Змагань…
Ⅱ Зимовий Похід був останньою відчайдушною спробою врятувати Україну, проте, став фатальним і завершився трагедією під Базаром 21.Ⅺ.1921, де совєтські окупанти з кулеметів розстріляють 359 полонених Українців…
Протокол "чрєзвичайной комісіі" (ЧК) совєтських окупантів свідчить, що під Малими Миньками вбито понад 400 бійців, до полону захоплено разом із пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443.
Достеменно точна кількість загиблих не встановлена…

Проводячи паралелі з нинішньою війною проти України, можна зазначити, що трагедія під Базаром є Іловайськом 1921 року, тільки жахливішим…

Ⅰ Визвольні Змагання Української Революції 1917—1921 років зазнали невдачі…
З поразкою Другого Зимового походу Армії УНР збройна епопея Дієвої Армії УНР завершилася…
Україна втратила Державність і Незалежність в 1921 році…
Перші Визвольні Змагання зазнали поразки…