„Лиш в снах додому повертаюсь…“

…свіжий сніг рипить під бóтами…
Я перший заходжу в наш двір — цього зимового ранку ще ніхто з сусідів не встиг ні вийти, ні виїхати з двору. Повертаю у двір і чомусь починаю дуже хвилюватись, ніби я тут не був вже багато років…
Та вчора ж тільки був…

Я озираюсь…
Навпроти, через залізницю, яку я щойно перейшов, стоять два величні сторічні топóлі з неосяжними кронами, окутаними білою казковою сніговою шапкою. Білі топóлі… Колись таких велетнів на станції було багато — їх саджали Німці при будівництві нашої Велико-Токмаківської залізниці в 1914 році. Залишились лиш ці два дідугани…

Залізничні будинки ще сплять. Ще трішки, останні метри і я нарешті піднімусь на другий поверх та тихенько відкрию двері затишної батькíвської квартири — тихенько, щоб нікого не побудити.

Раптом з-під старої верби назустріч вибігає наша кицька Кася. Біла й пухнаста — її просто непомітно на білому снігу. Кася завжди зустрічає з радістю і одразу проситься на руці. Та цього разу Кася повéла за будинок, до нашого літнього бунґало. Я вирушив за нею…

З-за рогу будинку вже видніється наше вщент вкрите диким виноградом бунґало. Влітку це суцільна зелена казка, а взимку це суцільна біла казка. Справжні хащі, як у фентезі. Щоправда, завжди доводиться щодня збирати по цеберці опалого листя, окрім зимової пори, то ж це фентезі хоч і красиве зовні, проте сміття з нього… Втім, взимку замість листя прибирається сніг. Так, треба буде прибрати сьогоднішній сніг…
Дивно, але такої ранньої пори біля бунґало вже стояв наш сімейний „Москалик“ — старий олдтаймер „Москвіч-407“ (який насправді „Opel“) блакитного кольору з блискучим хромом.
Батько забув поставити на ніч в гараж? Чи куди зібрались так зранку?
То ж, Кася не дарма повела одразу сюди?

Кóвана залізна хвіртка, схована у виноградних заростях, була відкрита — отже, хтось тут таки є.

З бунґало вийшов Батько і посміхнувся…
Посміхаюсь у відповідь і рушаю назустріч, але Батько повертається і знову зникає в глибині виноградних хащів.
Мені хочеться чомусь обійняти Батька та порозмовляти. Не знаю, про що, але хочеться. Може, вибачитись…
Гукаю, у відповідь тиша… До відчуття хвилювання додалась якась туга…
Я сідаю на холодний засніжений ослін, дивлюсь на нашого „Москалика“. Ми, певно, кудись зібрались їхати, отже, зараз з-за рогу будинку вийде Мама.
Кася нечутно заплигнула на ослін поруч зі мною та почала лещітись. Вона полюбляє, коли я її обіймаю, пестю, чухаю за вушками та пузико.

— Ти рано прийшов…
Це голос Батька з глибин виноградного бунґало…
— Та я думав ви ще спите…
Мені подумалось, що Батько зараз почне лаяти мене за те, що я так довго гуляв і вештався до ранку, а вони переймались через це…
— Не спимо…
— А ми кудись їдемо зараз?
У відповідь тиша…
— Пá…

Батько раптом вийшов з бунґало.
— Та ні… Вже всі вдома.
Посміхнувся…

Нічого не розумію…
Несподівано Кася сперлась мені на руку і лизнула язиком у обличчя! Гарячім та шершавим язиком, відчув це знайоме і давно забуте відчуття…

…я знову прокинувся…

Щодня повертаюсь додому в снах… запам’ятати хочу сни…
Завжди маю можливість побачити рідних, які вже здійнялись у Зáсвіти… Батько, Бабуся Дуся, Бабуся Марія, Дідусь Михайло і наша Кася мені сняться постійно… Хоча я практично не думаю про покинуті рідні стіни та намагаюсь зайвий раз не згадувати, не тривожити думками рідних…
Але я щасливий, що Ви приходите у снах.
Я безмежно щасливий…

Сни — це місточок у Минуле, місточок до рідних, які вже пішли у Вічність…
І якщо є зв'язок, то цей місточок відкритий…
Навіть коли вже немає можливості повернутись в рідні стіни, навіть коли старі білі топóлі-велетні вже знищені, коли довоєнний щасливий побут лишився давно у минулому житті, коли навколо війна й невідоме Майбутнє, навіть коли Час вже знищив все навкруги — сни лишаються тим місточком, який приводить до рідних людей, до рідних стін…
Запам’ятовуйте Ваші сни…