✠ Повітряна Фльота України — 100 років

13 грудня — дата, яку варто було би відзначати на офіційному рівні. Адже саме в цей день 100 років тому перший український незалежний уряд проголосив створення військово-повітряних сил — Повітряної Фльоти України...

На жаль, в Міноборони навіть не згадали про визначну дату, попри наказ Головнокомандувача і Президента України про відзначення 100-річних дат визначних подій України. Замість того, аби підготуватись і широко на державному рівні відзначити сторіччя українських військово-повітряних сил та нарешті перенести офіційне свято авіаторів з "совєтської" дати на 13 грудня, ані Міноборони, ані профільні відомства навіть не згадали.
Привітання зі сторіччям Повітряної Фльоти України висловили лише Головнокомандувач і Президент України Петро Порошенко на своїх офіційних сторінках, пара-трійко публікації присвятили історики на деяких сайтах, і хіба що короткими згадками згадали деякі військові відомства. Решта промовчали...
Ганьба ганебна...

«Порохівниця» — не профільне військове відомство, всі дати за рік в голові не тримаються, на жаль, тож, на власний сором, вчасно не згадали і публікуємо вже надвечір, фактично "вчорашнім днем"... Але краще присвятити час на добірку матеріялу і нагадати витоки нашої авіації, аніж промовчати.
Мовчанка може стать ганьбою!

„Зродились ми великої години...“

Повітряна Фльота УНР — військово-повітряні сили Української Народної Республіки в 1917–1921 роках. (Повітряний флот УНР — за правилами тодішнього правопису — Повітряна Фльота).
Повітряна Фльота України створена як і Військово-Морська Фльота України та І Український полк для оборони Самостійної України від зовнішніх ворогів.

Військово-повітряні (авіаційні та повітроплавальні) формування існували в структурі Збройнил сил України на усіх етапах Української Революції. Представники авіації і брали посильну участь у цій боротьбі на початку XX століття. Саме з них почалися перші кроки до створення військово-повітряних сил України.

13 грудня 1917 року (30.ХІ. за старим стилем) Центральна Рада України офіційно оголосила про створення Повітряної Фльоти. Командувачем авіації Армії УНР наказом Генерального секретаріату військових справ було призначено підполковника Віктора Павленка. Йому підпорядкувались інспектори (командувачі) авіації та повітроплавання: перший завідувач усіма справами пов'язаними з літаками, другий — діяльністю повітроплавних частин, які на повітряних балонах ("ковбасах") піднімалися на велику відстань над землею та здійснювали розвідку і корегування артилерійського вогню.
Ця подія засвідчила факт створення управлінської структури нового роду зброї Армії УНР — Повітряної Фльоти. Передумови для цього поступово визрівали упродовж попередніх місяців.

У роки Першої Світової війни завдяки бурхливому розвиткові авіації бойові дії з двовимірної площини були перенесені у тривимірний простір. В збройних силах воюючих держав з'являються авіаційні служби, які під кінець війни налічували вже сотні й тисячі літаків різноманітного призначення: розвідників, винищувачів, бомбардувальників, навчальних та інших. Держави, які виникли у 1917-1918 роках внаслідок розпаду імперій, "успадкували" особовий склад і майно цих служб, використавши їх для формування власної військової авіації.
Не була винятком у цьому сенсі й УНР.
На території України станом на осінь 1917 року дислокувались досить значні, як на той час, сили россійсько-імперської військової авіації — більше половини діючих авіазагонів, що нараховували до 330 бойових літаків.

Формування і українізація

Формування перших централізованих елементів управління Повітряним флотом армії УНР почалось вже після проголошення Третього Універсалу й перетворення УГВК у повноцінне міністерство — Генеральне Секретарство військових справ. Авіацією в структурі Військового секретаріату спочатку займався Технічний відділ, очолюваний суто цивільною людиною — архітектором Миколою Шумицьким. Задля покращення керівництва авіаційними частинами було створене Управління Повітряної Фльоти. Точна дата створення цього Управління невідома, можна лише припустити, що створене воно було одночасно із призначенням його керівником Віктора Павленка, тобто 14(1).ХІІ.1917.

Управління штабу української авіації розмістилось в Києві за адресою Хрещатик, 42.
Відповідно до усталеного у ті часи порядку у складі українських військово-повітряних сил створювались паралельно дві структури, одна з яких займалась авіаційними частинами, а інша — повітроплавними. Інспектором повітроплавання призначено Українця — полковника Миколу Гинейка, а інспектором авіації було призначено россіянина Баранова.
Важливим завданням українського військового керівництва стала передислокація авіаційних частин з прифронтової смуги, де відчутними були впливи большевиків, до внутрішніх районів України.

Формування українських військово-повітряних сил в часи Центральної Ради відбувалось у надзвичайно складних умовах і ускладнювалось цілою низкою внутрішніх і зовнішніх факторів, а насамперед — відсутністю у політичного керівництва країни чіткої концепції розвитку Збройних Сил в цілому і військово-повітряних формувань зокрема, браком кадрів, незадовільним технічним станом і недостатньою кількістю літаків та іншого авіаційного майна, а також аґресією Совєтської Росії, протидією большевиків, підривною діяльністю, саботажем, диверсіями і зрадою з боку етнічних россіян.

Першим командувачем української авіації став військовий льотчик підполковник Вячєслав Баранов — "донской казак", себто, россіянин за походженням, він не був прихильником Незалежності України і розглядав своє призначення як тимчасове явище. Помічником Баранова став прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко — нащадок українського поета.
Уже за часів гетьмана Павла Скоропадського Баранов зорганізував масове вивезення з України до білогвардійських армій літаків, авіаційного матеріалу, а також сприяв масовому дезертирству льотчиків на Дон.
Підполковнику Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими, насамперед чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й у Полтаві. Щоправда, коли тут почалася організація української авіації, тут майже не лишилося військовослужбовців: демобілізовані, вони роз'їхались по домівках. Відтак, надзвичайно цінним інженерно-технічним обладнанням цих авіапарків нікому було опікуватись.

Формування авіації армії УНР взимку 1917/1918 років йшло двома шляхами. Перший з них — утворення нових авiацiйних частин, укомплектованих Українцями. Другим шляхом мала стати українізація.

Так, відповідно до наказу Військового Секретаріату від 25(12) грудня 1917-го у Києві на базі 5-го авіапарку із добровольців, які належали до різних частин старої россійської армії та заявили про своє бажання служити у військах Центральної Ради, почалось формування 1-го Українського (Запорізького) армійського авіазагону. Командиром цього підрозділу було призначено члена Центральної Ради, відомого авіатора — Олександра Наконечного. Крім нього до загону належали три військових льотчики: штаб-ротмістр, а в Армії УНР сотник Олександр Єгоров, підпоручик В.Чудновський, прапорщик П.Качан, а також п'ять льотчиків-дозорців: штабс-капітан Ф.Кудря, поручики І.Морей де Моран, М.Поготовко підпоручик Веревський та прапорщик В.Чечет.

У той же час (за деякими даними раніше — 17(4) грудня) почалось формування на базі Авіаційного артилерійського відділення при польовій офіцерській школі 1-го Українського гарматного авіазагону.

Серед тисяч військовослужбовців Повітряного флоту Россійської Імперії було чимало Українців, які намагались долучитись до творення власного війська. В першому складі Українського генерального військового комітету (УГВК) їх представляли підполковник Віктор Павленко (в минулому — командир дивізіону повітряної охорони россійської Ставки Верховного головнокомандування), полковник Олександр Пилькевич і прапорщик Михайло Полоз. У червні 1917-го до УГВК увійшов солдат С. Колос (Колосов) — майстер Центральної аеронавігаційної станції у Києві. Одним з перших командирів української авіації став Василь Янченко (уродженець Далекого Сходу з родини українських переселенців) — уславлений ас россійської армії, що зголосився на службу до військ УНР.

Попри "українське" розташування більшості авіаційних загонів українізація в авіації, у порівнянні з тими ж піхотними з'єднаннями, відчутно гальмувала. Річ у тім, що рядовий склад авіації, з огляду на специфіку служби, традиційно комплектувався переважно робітниками з центру Росії та з русифікованих українських промислових районів. Зрозуміло, що серед них українська національна ідея мала не надто багато прихильників.

Гальмувався національний рух і розпорошеністю особового складу авіації по відносно невеликих підрозділах, що перешкоджало гуртуванню військовослужбовців-Українців. І навіть у тих частинах, де Українців було порівняно багато, російський елемент, буквально тероризуючи особовий склад, все одно зводив нанівець зусилля з українізації. Типовим прикладом цього може служити ситуація в розташованому у Полтаві 6-му авіаційному парку. В телеграмі до Центральної Ради від 30(17).VI.1917 відзначалося, що у цій частині було майже 400 Українців, але внаслідок російської агітації усі вони "бояться визнати себе такими"...

Хоч до листопада 1917-го українізації жодного військово-повітряного підрозділу не відбулося, у деяких з них ще влітку виникли українські громади. У списках делегатiв Третього Всеукраїнського військового з'їзду фiгурують прiзвища представників українських громад кількох авіаційних загонів. Iнодi вони представляли досить численні українські громади. Наприклад, делегат Л.Бондаренко на з'їзді промовляв від імені 355-ти вiйськовослужбовцiв-Українцiв 2-ї передової авіабази.

Українізація Повітряного Флоту УНР стала другим шляхом формування українських авiацiйних частин із колишньої россійсько-імперської армії. Найкращим прикладом тут став виведений на початку січня 1918-го з Румунського фронту i розташований на аеродромi Пост-Волинський під Києвом 6-й авiацiйний дивiзiон (командир — капітан Роман Шоманський). До його складу входили чотири авiазагони: 10-й винищувальний, 6-й, 20-й i 36-й корпусні. Під час українізації командуванню дивізіону вдалося зберегти більшу частину кадрів, i в його складі нараховувалось близько 70-ти одних лише пілотів, без врахування допоміжного персоналу. Окрім того, відбулася українізація 9-го, 12-го корпусних, 8-го і 13-го армійських, 6-го винищувальногого (перейменованого у 1-й Український винищувальний) авіазагонів, низки повітроплавних підрозділів.

Далеко не скрізь українізація була успішною. Спроба перетворити Ескадру повітряних кораблів у частину Повітряного флоту УНР закінчилися цілковитою невдачею: на службі залишилось з попереднього складу усього 33 особи — 16 офіцерів та 17 урядовців Пояснення просте: більшість особового складу у ній становили вихідці з Россії, доля УНР їм була байдужою. Хоча в Ескадру i був призначений український комісар — лікар Базилевич, нi вiн, нi тi нечисленні кадрові офіцери, що залишились в Ескадрi, не змогли зберегти її від розкрадання. Особливо при цьому "вiдзначились" бійці 7-го полку iм. гетьмана Дорошенка, котрі при потуранні своїх старшин розтягли на дрова спеціально підготовлену авіаційну деревину. Серйозних збитків завдала Ескадрі і природна стихія — сильна буря в листопаді 1917-го знищила 8 літаків "Ілля Муромець".

4 грудня (22 листопада) 1917-го наказом Військового секретаріату було оголошено про українізацію Одеської авіашколи. Цей же наказ передбачав формування на базі школи двох бойових авіазагонів, однак реалізувати цей план не вдалося. Загалом же тилові авіаційні частини було складно перетворити на підрозділи Повітряного флоту УНР. Вагомою завадою стали пробільшовицьки налаштовані росіяни, які мали великий вплив у київських 3-му і 5-му авіапарках. На територію першого з них в ніч з 12 на 13 грудня (з 29 на 30 листопада) були введені українські підрозділи. 3-й авіапарк отримав нового командира — підпоручика Мефедовського — і увійшов в підпорядкування Управління Повітряного Флоту УНР.

Не зважаючи на значну кількість формально українізованих авіазагонів, технічний бік справи української військової авіації виглядав кепсько. 6-й авіаційний дивізіон та 6-й винищувальний загін прибули до Києва залізницею зі спакованими у ящики літаками. Щоб їх зібрати, були потрібні фахівці-механіки, але останні, як і в київських авіаційних парках, переважно були кваліфікованими робітниками з Россії, часто — большевиками. Отже, коли частини оголосили про українізацію, більшість механіків відбула на Совєтську Россію, тобто розпаковувати та збирати літаки було нікому. Така ситуація спонукала Баранова звернутися до керівництва Дарницького табору військовополонених з проханням розшукати серед захоплених німецької та австро-угорської армії 35 кваліфікованих робітників. До пропозиції командувача української авіації полонені поставилися вороже, а зголосився лише один — чех, інженер-механік Йосип-Альберт Прохашка, якого 10 січня 1918 року відправили у розпорядження 5-го авіаційного парку.

Перемоги і поразки

До моменту початку большевицької агресії Повітряний Флот УНР ще перебував у стадії організації — центральні органи були сформовані, однак чіткої системи управління частинами й підрозділами не існувало. Українізація у багатьох випадках була проведена лише формально. Тож коли орди Муравйова рушили на Україну, більшість "українських" авіаційних частин оголосили про свій "нейтралітет". Активну участь у протидії агресії взяв лише 1-й Український армійський авіазагін, яким у той час командував сотник Олександр Єгоров.

Його екіпажі здійснювали розвідувальні польоти, а коли більшовицькі війська підійшли до Дарниці — бомбили ворожі панцирні потяги та важкі батареї, які обстрілювали Київ. 8 лютого (26 січня) 1918-го загін разом з іншими частинами Центральної Ради залишив столицю України. Один із пілотів за наказом Петлюри розкидав над Києвом листівки із закликом до киян спокійно перетерпіти "господ більшовиків" та обіцянкою, що гайдамаки ось-ось повернуться до Києва та помстяться ворогам УНР.

Якою ж була доля решти українізованих авіаційних частин? Після захоплення більшої частини України большевиками вони були підпорядковані штабові, очолюваному коміссаром Васільєвим (колишнім авіамеханіком). Більшість авіазагонів ще зберігало належну техніку, однак особового складу було обмаль. Нові хазяї намагались вивезти авіаційне майно в Совєтську Россію, однак до вигнання з теренів України встигли зробити це лише частково. Те ж, що залишилось, в березні-квітні 1918-го стало базою для відновлення Повітряного Флоту УНР, а згодом — Української Держави гетьмана Скоропадського.

Часи Української Держави (Гетьманату) стали єдиним в історії української авіації 1917–1920 років періодом мирної розбудови. Велось планомірне формування бойових та допоміжних авіаційних і повітроплавних підрозділів, вживались заходи щодо комплектування їх технікою і особовим складом, розгорталось бойове навчання. Зокрема, було утворено вісім корпусних авіаційних дивізіонів, понад 30 авіаційних та кілька повітроплавних загонів. Влітку 1918 року у вказаних підрозділах нараховувалось майже 200 літаків різних типів, в тому числі і важких бомбардувальників.

Станом на січень 1918-го в реєстрах управління української авіації перебувало 188 літаків. Найпоширенішими серед них були винищувачі "Н'юпор" різних модифікацій (загалом 48), а також розвідники "Анаде" (35), "Вуазен" (33) та "Фарман" ХХХ (22). Для підготовки власних кваліфікованих кадрів у Кам’янці-Подільському діяла авіашкола (з 11 жовтня 1919 року протягом 7 місяців). Командування української авіації вживало також максимальних зусиль щодо збереження матеріальних та кадрових ресурсів.

Головним завданням авіаторів були розвідка, кур’єрські польоти, евакуація майна і техніки, дипломатичні місії. Основу авіації УНР становили літаки переважно німецького та австрійського виробництва: розвідники DFW, «Ганза-Бранденбург», винищувачі «Альбатрос», багатомоторні бомбардувальники «Цеппелін-Штаакен».
Авіація Української Галицької Армії (УГА) була заснована 1 грудня 1918 року. Командиром "летунського відділу" призначався Петро Франко, син письменника Івана Франка. Ключовим місцем дислокації авіаційних сил УГА було летовище поблизу Вінниці — головна база стратегічного авіаційного з'єднання — Ескадра повітряних кораблів, а на Півдні й у Криму перебували підрозділи Повітряної дивізії Чорноморського флоту. До цього слід додати численні тилові й навчальні частини, а також повітроплавні загони, які мали на озброєнні не літаки, а прив'язні аеростати ("ковбаси").

Військово-повітряний флот Директорії УНР активно використовувався у Перших Визвольних Змаганнях, себто, у війні за Незалежність 1919—1920 років. Поряд з бойовими операціями (ведення розвідки, нанесення бомбоштурмових ударів з метою підтримки наземних військ) не менш важливим напрямком діяльності військово-повітряного флоту УНР було здійснення кур'єрських польотів для зв'язку із закордоном. Передбачалось навіть створити цілу мережу регулярних авіаційних ліній, що з'єднали б Україну з іншими країнами. Однак даний план, як і багато інших, так і не був реалізований в повному обсязі.

Найбільшої могутності було досягнуто напередодні наступу українських армій на Київ—Одесу в серпні 1919 року, коли в розпорядженні Директорії було, за деякими оцінками, до 26-ти літаків. Надалі сили авіації УНР поступово зменшувались і восени 1920 року були зведені до єдиного авіазагону — 1-го Запорозького, який нараховував 3-5 літаків. Однак і цей мізерний у кількісному відношенні підрозділ брав активну участь в бойових діях до останніх днів боїв в листопаді 1920 року. Навіть після остаточної поразки у війні за Незалежність та інтернування підрозділів армії Директорії в польських таборах, командування військово-повітряного флоту УНР вживало максимальних зусиль для збереження авіаційних підрозділів, сподіваючись на продовження боротьби в майбутньому...

Символіка Повітряної Фльоти України

Повітряна Фльота України звісно мала власну символіку.
При перших бойових діях з большевиками була змінена символіка россійських літаків. Поверх россійських кокард наносили українські у вигляді жовтого і синього кіл або стилізованих чорних Тризубів на крилах, хоча за часів Гетьманату означення бойової техніки здебільшого лишалося россійсько-імперським (з огляду на прихильність "прінципіально русскоязичноґо монархіста" Скоропадського до "єдіной нєдєлімой Россіі").
У Збройних Силах Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки часів Директорії вже чітко виявлялося намагання стандартизувати військове означення, хоч почасти й далі зберігалися між ними деякі відмінності.
В Українській Галицькій Армії за основу бралися барви національного прапора, проте розміщення кольорів на кокардах, які наносили на колишні россійські, австро-угорські й німецькі літаки, було прямо протилежним. Якщо в першому випадку це пояснюється тим, що жовтий колір залишається яскравим, коли лягає на білу основу, то у другому — на темнішому тлі камуфляжу чи підоснови вони краще читалися. У Наддніпрянській Армії більше використовувався герб Тризуб. Він міг бути звичайним або стилізованим.
Часто на сучасних реконструкціях помилково плутають синій і жовтий кольори, з огляду на особливості передачі кольорів чорно-білою фотографією, де блакитний здається світлішим за жовтий.

Стратегічний бомбардувальник «Цепелін Штаакен» XIV P.70 Переобладнаний під транспортний літак, на борту намальований білий тризуб, блакитний серійний № та абревіатура назви німецької авіаційної компанії «D.L.R.» — «Deutsche Luft-Rederei», літо-осінь 1919 року. (на реконструкції помилковий порядок барв на хвості)

Історіографія Повітряної Фльоти України

Історія українських військово-повітряних сил періоду 1917—1920 рр. дуже довгий час не була безпосереднім об'єктом спеціального дослідження. Певною мірою вона висвітлювалась у науково-історичних та мемуарних працях, які торкались військово-політичних аспектів національно-визвольної боротьби українського народу 1917—1920 роках. Перші такого роду праці з'являються в 20-30 роках. і видаються на західноукраїнських землях. До них слід, в першу чергу, віднести дослідження І.Крип'якевича, Б.Гнатевича, З.Стефаніва, а також спогади П.Франка, Р.Земика, І.Лемківського.

Історію української авіації, як і події українських національно-визвольних змагань, совєтська (вибачте) "історіоґрафія" ігнорувала або ж подавала їх у вкрай спотвореному вигляді.

У період після Другої Світової війни дослідження з історії українського війська проводились виключно за кордоном. До найцікавіших праць українських військових істориків, виданих в той час, слід віднести дослідження Л. Шанковського, О. Удовиченка, М. Капустянського.

За совєтських часів жодних досліджень українських Збройних сил періоду 1917—1920 років не здійснювалось. Однак після відновлення Незалежності України з'являється цілий ряд праць, присвячених даному питанню.
У 2009 році у Києві видавництво «Темпора» видало змістовне дослідження української авіації Андрія Харука «Крила України: військово-повітряні сили України 1917—1920 років», у наступному році теж саме видавництво продовжило тему авіації УНР книгою Ярослава Тинченка «Герої Українського неба: пілоти визвольної війни 1917—1920 років».