✠ Українські діти-герої Листопадового Чину

Українські діти-герої Листопадового Чину

 
До 100-річчя Листопадового Чину як не згадати дітей-героїв Падолистового Зриву?
А що знають Українці про дітей-Українців, які стали тоді ж в обороні Львова? Юних львів’ян, дітей-галичан, які залишили свої домівки та батьків і пішли із зброєю в руках виборювати Незалежність України — від поляків, росіян, румун і угорців…
Історик і виховник „Пласту“ пан Юрій Юзич зібрав цікавий матеріял зі світлинами деяких дітей-героїв Листопадового Чину.

 

Пластуни Листопадового Зриву

Юрій Юзич
Історик, голова Крайової ревізійної комісії „Пласт—НСОУ“

…Це Маркіян…
У 1918 році Маркіян пішов неповнолітнім добровольцем в УГА воювати за Незалежність України… Таких Маркіянів було сотні, мабуть й тисячі…
Маркіян Смішко вижив в тій війні…
Маркіян Юліанович Смішко в майбутньому став науковцем і археологом та прожив 80 років.
Цю світлину родина зберегла… (подяка за світлину — Орест Смішко та Орест Круковський)
Але десятки або й сотні дітей-героїв — не повернулись додому…


 

…У Польщі чи не кожен знає та шанує "львівських орлят" як національних героїв. Молоді добровольці, підлітки боролись із зброєю в руках за "польський" Львів у 1918-1919 роках. Вони боролись і гинули у війні проти Українців.
На честь "орлят" називають свій меморіал у Львові на Личакові, куди кожного місяця приїздять десятки автобусів із Польщі.
Ця польська традиція була і є провідною у патріотичному вихованні польської молоді.

Юрек Бічан — польський скаут (харцер), учасник львівських листопадових боїв 1918 року, символ польських "орлят". Пішов воювати, усупереч волі батьків, на боці поляків. Загинув під час перестрілки на Личаківському цвинтарі (де й похований) у 13-літньому віці — від поранення в обидві ноги, які спричинив розрив снаряду.

Інколи стає соромно, як деякі Українці використовують розтиражоване в інтернеті зображення "львівських орлят" для ілюстрації… українських героїв бою під Крутами. Зображення це подавати тут не буду, але дам підказку тим, хто не хоче "попалитись". На юнаках польські військові головні убори, яких — природно — не могло бути у крутянців.
Головні убори — це дуже важливий елемент історичної пам’яті.
Під час листопадових боїв за Львів у 1918 році часто лише по шапці жертви можна було визначити приналежність до сторони протиборства.
На польському військовому меморіалі Личаківського цвинтаря є десятки могил без написів. Це означає, що в цих могилах можуть лежати як невідомі "орлята", так і невідомі вояки УГА — Української Галицької Армії…

А що знають Українці про дітей-Українців, які стали тоді ж в обороні Львова? Юних львів’ян, дітей-галичан, які залишили свої домівки та батьків і пішли із зброєю в руках виборювати Незалежність України — від поляків, росіян, румун і угорців…
Які образи виникають в уяві при думці про цих юних українських героїв польсько-української війни 1918-1919 років?

Українські скаути — пластуни, періоду Першої Світової війни і доби Визвольних Змагань.
Англійське слово "scout" (розвідник) у 1911 році почав перекладати як "пластун" (козацький розвідник) Петро Франко, майбутній полковник УГА.

Бойовий офіцер військової розвідки, один з організаторів Листопадового Чину 1 листопада 1918 року та учасник листопадових боїв за Львів Северин Левицький (який незабаром на десятки років стане Верховним Отаманом пластового руху) писав:
„Напередодні 1-го листопада 1918 р. Пласт стояв авангардом молоді. На нього розраховували організатори нового збройного чину, старша пластова молодь повнотою стала у лави УГА, молодша несла кур'єрську чи розвідчу службу, часто на самому фронті, а також — у вуличних боях міста Львова за славних листопадових днів 1918 р.“

Участь пластунів в Листопадовому Чині у Львові

Вимарш пластунів напередодні розвалу Австро-Угорської імперії.
Львів, 19 жовтня 1918 року.

Ще у 1914 році неповнолітні українські скаути (пластуни) і звичайні гімназисти масово зголошувались до лав Леґіону Українських Січових Стрільців.

У одному з львівських архівів зберігаються сотні документів, де батьки дають або не дають свою згоду на участь своїх дітей у війську.

Ця тема потребує окремого дослідження, але саме ці перші юнаки були прикладом для нового покоління, яке в листопаді 1918 року пішло здобувати і захищати Україну.

Під час Першої Світової війни і россійської окупації Галичини всі довоєнні осередки „Пласту“ самоліквідувались — увесь актив був на фронті в лавах УСС. Лише у 1916-1917 роках пластова праця почала відновлюватись у Львові, Стрию, Самборі, Теребовлі та інших містах.

Львівський гімназист-пластун Михайло Пежанський згадував:
„30 жовтня 1918 р. Дрот привів групу пластунів до дому "Просвіти" [(пл. Ринок, 10)], де австрійський поручник військової жандармерії Л[юбомир] Огоновський видав нам завдання: пройти швидким маршем, периферіями, довкола Львова та спостерігати військові об’єкти й положення австрійських військових частин.
31-го жовтня п’ять "двійок", незважаючи на дощову погоду, крученим маршем перебігли цілу околицю Львова і ще тої самої ночі склали звіт в Народному домі, де містилась Українська військова команда, от[аману] С[еню] Ґорукові із своїх спостережень.
То була остання збірна служба пластунів. Опісля кожен виконував свої завдання окремо на місці свого призначення.“

Гімназист молодших класів Михайло Пежанський-“Пезьо” у пластовому однострої, 1913 або 1914 р.

Згаданий у спогаді Михайла Пежанського виховнику “Пласту” Олександер Тисовський-“Дрот” — ікона пластового пацифізму (все життя критикував мілітаризм в Пласті) — у ті дні відчув важливість моменту, який настав.
Упевненості в цій можливості, очевидно, не було, але в ніч на 1 листопада і він ходив із своїм пістолетом, який отримав під час служби в австрійській армії.

Підавстрійські Українці після сотень років бездержавності мали шанс відновити свою державність.

Перепустка О.Тисовського-“Дрота” періоду листопадових боїв за Львів (підписана доктором права Степаном Бараном, членом виконавчого комітету Української Національної Ради від народних демократів).
З архіву Крайової пластової старшини США.

Зберігся спогад гімназиста Василя Горбая — одного із львівських пластунів, які проводили розвідку напередодні Листопадового чину:
„Кличуть пластунів. У середу 30 жовтня 1918 року сказали мені прийти ввечері до пластової домівки [(тепер — піддашшя по вул. Глібова, 15)]. Справа великої ваги…
Там був хорунжий УСС Дмитро Паліїв. Зобов'язав нас до суворої таємниці і сказав, чого нас закликав.
З наказу Українського Військового Командування ми, пластуни, маємо піти на розвідку довкола Львова.
На приділених відтинках провірити, чи і які військові частини там перебувають, рід зброї, скільки їх; до військової мапи околиці Львова зарисувати окопи.
Розвідку зробити завтра, в четвер 31 жовтня 1918 р., звіт здати о год. 6 ввечорі в пластовій домівці відпоручникові Військового Комітету. Сувора таємниця! Нікому ні слова!“

Юнак із ще одним своїм побратимом отримали відтинок: Сихів, Зубра, Сокільники, Скнилів, Кульпарків (села південно-західної околиці Львова). Вночі довго вивчав на мапі свою ділянку, щоб запам'ятати всі можливі бічні дороги і деталі місцевості.

„Весь день ми ходили щасливі і горді. Ми ж почували себе вояками української армії, хоч без одностроїв.
Є вже невидна українська влада, і ми виконуємо її накази. Ми, учні, також мали військові вправи під проводом підхорунжого УСС Поритка І[вана]. Це відбувалося тайком.“

Саме ця двійка не лише позначила на мапі для Дмитра Палієва (начштабу таємного українського командування; рідний брат відомої згодом пластунки Цьопи Паліїв) наявні військові окопи, а й "знайшла" в селі Сокільники австрійські гармати, які опісля були використані в боях за Львів.

Обкладинка видання Дмитра Палієва (Львів, 1929), оформлена 15-літнім пластуном Едвардом Козаком (16-літнім пластуном зголосився в УГА)

Дмитро Паліїв згадував гімназистів-юнаків як єдиних розвідників (наявних у розпорядженні), описуючи свої переживання в штабі повстання у першолистопадову ніч:
„Шість старшин і чотири чи п'ять молоденьких ґімназистів-розвідчиків. І чотири револьвери — це вся зброя, яка знаходилася в нас для евентуальної нашої оборони.
Панувала тяжка тиша, тільки час-до-часу входили молоденькі гімназисти і приносили вістки з міста. Звіти їх не були веселі.
В польськім "Академічнім Домі" незвичайний рух, в польськім "Соколі" збираються поляки, на вулиці Шептицьких замічено підводу зі зброєю, бережену поляками.
І все ще якийсь час приходили ті неструджені юнаки й приносили такі насторожуючі вісті, від яких кожному з нас хмарилося обличчя.“

Василь Горбай залишив докладні спогади про свою службу в якості розвідника і посильного, провідника для українських відділів під час підготовки і в перший день Листопадового Чину.

Збереглись також спогади тодішнього 15-літнього пластуна Миколи Колесси – майбутнього музиканта і Героя України, опубліковані в 2002 році у формі інтерв’ю під назвою: „Чому не говорять про українських "орлят"?“
„Вічно чуємо одне у справі поховань тих польських "орльот" на Личакові: що українська сторона до того перевороту, який стався 1 листопада, дуже готувалася. Річ полягає в тому, що якраз навпаки — поляки готувалися. Вони це розробили надзвичайно рафіновано. Я, правда, був тоді ще хлопцем — мав лише 15 років, але як пластун добре орієнтувався в політичній ситуації і прийшов до переконання, що це велика брехня. Сам був свідком того, що ці два місяці, починаючи від 1 вересня, польська сторона дуже готувалися. У який спосіб? Вони, польські шовіністи, намагалися підкорити вуличну чернь. Почали спроваджувати на вулиці задарма різні патріотичні спектаклі, відбувалася маса спорадичних віч на вулицях, наприклад, ставав якийсь чоловік і зачинав говорити, навколо нього збиралася менша купка, потім щораз більша — творилася маса людей, які були однодумцями в тому, що Львів — то є польська земля. Так що приготування йшло не тільки по лінії військових, т. зв. “стшельцув” у Львові не було багато, але всі напоготові, як і різні організації (скаути тощо), — щоби виступити збройно.“

Микола Колесса згадує день 1 листопада 1918 року:
„Десь день перед першим листопада до нас прийшла вістка, що пластуни мають зібратися на ставах, що при вулиці Пелчинській, тепер Вітовського. Сказали, що маємо бути там рано, о годині дев’ятій — на ті часи то дуже вчасно. Я вирішив піти. Тоді провідником пластунів був д-р Олександр Тисовський, людина дуже культурна, зять Кирила Студинського і великий друг його сина Юрія. Я там прийшов, але запізнився — уже нікого не було, і я пішов пішки до центру вулицею, що тепер Франка.
Там, напроти церкви, була казарма, де стояли наші вояки в австрійських мундирах і з маленькими синьо-жовтими розетками. Затримався перед Ринком: на початку вулиці Галицької, де є каплиця Боїмів, зібралася купка людей, які не могли дістатися до Ринку. А затримала їх група військових із синьо-жовтими відзнаками. Я приглядався, довго дивився на ці сцени, нарешті пішов до Народного дому. Дивлюся — рух, якийсь мужчина каже: 'Прошу, ходіть сюди. Там, нагорі, маєте карабіни — перенесіть ті карабіни на поверх нижче'. Ми кинулися, почали носити, дорогою зустрів наших професорів з гімназії. І так цілий час ми туди ходили і в чомусь помагали.“

Юнак між вояками УГА перед входом до штабу українських військ у Львові в Народному домі.
Листопад 1918 року. Фраґмент світлини з архіву Т.Поліхи, пластовий музей в США.
Можливо це навіть 15-річний Микола Колесса?

Але найбільш емоційним місцем з переживань юнаків у Львові є, мабуть, момент прощання Василя Горбая з матір'ю:
„З [головної] пошти я пішов додому. Зголоднів уже. Мати аж заплакала, побачивши мене. Знала, що у Львові українська влада, але журилася, що буде далі, бо вже польські боївки починають рухатися. У хаті батько лежав хворий: мав малярійну гарячку. Я заспокоював матір, як міг…
Поснідавши, я одягнув батьків військовий плащ. 'Куди ж ти йдеш? Тобі тільки 16 років!' — говорила мати крізь сльози. Але в цей час я мусів іти. Поцілувала мене мати в чоло: 'Чи прийдеш на вечерю?' Я обіцяв прийти на вечерю і прийшов, але це сталося аж за півтора року…“

Залишили своїх львівських батьків й інші юнаки-добровольці…

Хоробрістю та відвагою відзначились: пластун з львівської гімназії — 15-літний Антін Лотоцький і 13-літний міський хлопчик Попóвич.

Антін Лотоцький побував з УГА у "чотирикутнику смерти" на Поділлі взимку 1919-1920 років, лежав хворий на тиф в Могилеві, а дальша його доля невідома до сьогодні…

Ще один львівський гімназист — 14-літній Іван Пеленський — загинув як вояк УГА в січні 1919 року у бою з поляками під Городком…

У найґрунтовнішому наразі українському дослідженні листопадових боїв за Львів Олекса Кузьма (1931 р.) згадує два випадки, пов’язані з юнаками-героями.

У боях за Єзуїтський город (тепер парк І.Франка перед головним корпусом ЛНУ) відзначився доброволець-гімназист Евген Ляхóвич. А інший випадок описує так:
„…до команданта залоги зголошуються два молоденькі стрільці, оба гімназійні ученики і кажуть:
'Ми посвятимось за всіх і спробуємо перебитися до касарні Фердинанда за муніцією. Або згинемо, або вас урятуємо!' — в сторону противника на сусіднім подвір'ю кинено останні ручні ґранати, а тим часом оба стрільці перебігли зручно до касарні Фердинанда.
Кулі, які посилались за ними, не досягли ані одного.“

Некролог 15-літнього Осипа Шкварка, який загинув 2 листопада 1918 р. у Львові.
Календар "Червоної Калини" на 1922 рік.

Загалом у листопадових боях за Львів з українського боку загинуло щонайменше шестеро юнаків-гімназистів, зокрема двоє пластунів.

Вже 1 листопада 1918 року від ворожої кулі поляг пластун Микола Борис, вихованець гуртка "Вовк", учень 6 класу академічної гімназії.

Северин Левицький описав смерть пластуна-зв’язківця, якого вояки УГА називали "Малий".

Другого листопада загинув Осип Шкварко.

Теофіл Коструба вказує імена ще двох загиблих у боях юнаків із львівських українських гімназій: Теофіл Процик і Микола Марунчин (обоє були активістами молодіжного католицького руху).

Останньою жертвою листопадових боїв за Львів був учень перемиської гімназії Степан Негребецький — син судового радника, активіст спортивного гуртка "Сянова чайка". Смертельно поранений 21 листопада 1918 року, був похований на Личаківському цвинтарі (могила не збереглась).

Степан Негребецький
Світлина з книги "Де срібнолентий Сян пливе" (Перемишль, 1938)

Участь пластунів у Листопадовому Чині на провінції

Сотні українських юнаків, пластунів і звичайних гімназистів, організовували або брали участь у встановленні української влади в перших днях листопада 1918 року у Перемишлі, Самборі, Мостиськах, Галичі, Золочеві, Тернополі, Теребовлі, Коломиї, Стрию та інших повітових містечках.

Найбільш показовою є історія 17-річного гімназиста і пластуна Богдана Макарушки.

У жовтні 1918 року шалів штам грипу, популярно званий "іспанка". Галицькі гімназії зупинили навчання, і багато школярів роз'їхались "на село", до родичів. Богдан перебував у свого дідуся, пароха села Залуква поблизу княжого Галича.

2 листопада юнака розбудили новиною, що поки він спав, "наші зайняли Львів!".

Він швидко віднайшов одного місцевого підстаршину УСС, мобілізував звичайних сільських хлопців і повів їх на Галич.

Зі зброї мали лиш кілька крісів та старий козацький спис, який знайшов десь у дідуся. На спис причепив синьо-жовтий прапор, а "дідуньо" склав форму присяги та "заприсяжив мене й усіх інших".

Роман Зубик і Богдан Макарушка — два перші гетьманські пластуни-скоби (від "скоб", "скопа" — орел), вихованці 1-го пластового полку ім. П.К.Сагайдачного у Львові.
Праворуч — Богдан Макарушка (із нашивкою кошового/станичного м.Львів над кишенею).
Ліворуч — Роман Зубик, доброволець УГА, служив у канцелярії "Окремого залізничного загону".

У Галичі організована Богданом Макарушкою група без жодного пострілу роззброїла місцеву жандармерію, зайняла все місто (Чехи передали Українцям великий табір постачання для армії) і підняла над давньою столицею Галичини український національний прапор.

Після цього юнак зголосився добровольцем в УГА, воював як артилерист проти большевиків у Наддніпрянщині, ледве залишився живим під час епідемії тифу в українських військах.
А коли повернувся до Львова через два роки, то лиш тоді завершив навчання у гімназії, а Верховна Пластова Рада наділила його відзначенням "за відвагу і готовість боронити Рідний Край" та іменувала Гетьманським пластуном-скобом, тобто найвищим ступенем, що його може осягнути в „Пласті“ юнак.

У місті Золочів до місцевого комітету організаторів Листопадового Чину входив 15-літній пластун Михайло Ткачук, який брав участь у роззброєнні міста.
Участь у цих подіях брало ще чотири учні гімназії (Григорій Дубно, Михайло Кицяк, Микола Кульчицький, Стефан Савчук).
1 листопада 1918 року ці молоді добровольці охороняли військові об'єкти, які було перебрано у Австрійців.

Могила золочівського пластуна Мирослава Ткачука в Едмонтоні, Канада.

У Самборі 84 старші пластуни — учні гімназії і учительської семінарії — ще напередодні почали проходити елементарний військовий вишкіл, без зброї.

Провадив вишколом один з довоєнних провідників самбірського „Пласту“ Михайло Савчин, який воював в УСС і лиш повернувся з россійського полону.

У процесі вишколу юнаки склали таємну присягу на вірність Україні. Фактично ці діти і роззброїли без жертв місто, яке було під сильним польським впливом.

Старосамбірські добровольці, серед яких і юнаки, йдуть перебирати владу в українські руки.
Світлина з приватної колекції, опублікована Орестом Круковським.

У Тернополі вчителі місцевої української гімназії Семен Сидоряк і Андрій Музичка розіслали своїх гімназистів по їхніх рідних селах в повіті (тепер це села Збаразького району).

Юнаки стягнули до Тернополя сільських хлопців і в ніч на 1 листопада 1918 року А.Музичка зі своїми учнями та сільським ополченням роззброїли тернопільську жандармерію.

Близько 50-ти тернопільських 16-18-літніх гімназистів створили студентську сотню під командою сотника Івана Галущинського. Сотня охороняла Державний військовий секретаріат і на її базі згодом було створено одну із старшинських шкіл УГА.

У Теребовлі ще в жовтні 1918 року місцевий пластовий курінь — під умовою пластового слова честі — отримав таємний наказ від учня 6-го класу тернопільської гімназії Славка Мохнацького (син місцевого пароха).

Слід було готуватись до перебрання влади в українські руки, виконувати розпорядження таємного українського військового комітету. Ці пластуни бути кур'єрами по селах і мобілізувати здібних до українського війська. Юнакам вдалося мобілізувати біля 100 добровольців.

Теребовлянський пластун Іван Дурбак, який 16-літнім юнаком вступив до студентського куреня групи отамана І.Сіяка, був учасником походу на Київ влітку 1919 р., воював в дивізії Армії УНР під проводом Юрка Тютюнника. Після тифу і табору інтернованих Ланцуті повернувся додому лиш навесні 1920 року.

Один із членів цього куреня, тоді ще 15-літній Іван Дурбак, згодом згадував:
„Вночі з 2 на 3 листопада, пластуни зі зброєю в руках разом з вояками з австрійської армії, зайняли всі уряди, вивішували українські прапори. І так здійснилися наші мрії по 5 роках, від пам'ятної ватри в 1913 р., в Теребовлі.
Пластуни служили в українській міліції, потім в УГА, відбули славетний похід українських армій на Золотоверхий Київ у 1919 році, але багато з них уже не вернулися домів, вони склали свої молоді, буйні голови на степах України, або померли від поворотного тифу...
Пам'ятні слова Петра Франка [з 1913 р.] стали дійсністю: ми продовжали бій під Полтавою!“

Чота охорона залізничного двірця в Стрию, сформована із пластунів (більшість з гуртка "Пугач") та гімназистів. Стоїть шостий з ліва Володимир Татомир — майбутній пластовий виховник Степана Бандери. Лежать другий зліва: Едвард Козак-“Еко” — майбутній відомий художник і видавець.
Листопад-грудень 1918.

Пластун окремої пластунської сотні в Стрию, підхорунжий УГА Володимир Татомир, 1903 р.н. (автор книги „Юнацтво в обороні рідної землі“). На початку 1920-х років став пластовим виховником Степана Бандери.

У Коломиї місцевий провідник Пласту покликав юнацтво на допомогу новопосталій українській владі:
„…нас, студентів, викликав проф. [Роман] Шипайло й заявив нам, що дуже потрібно добровольців до артилерійського зв'язку. Ми, або пластуни, або кандидати в пластуни, знаємо напевно Морзе, а це дуже важливе…
Наш вишкіл тривав продовж листопада, а в перших днях грудня 1918 року ми виїхали на фронт під Раву Руську.“

Для перебирання влади у Перемишлі з довколишніх сіл було зібрано близько 200 осіб молоді, переважно 16-літніх юнаків (двоє із них загинуло у боях з поляками при встановленні української влади в місті).

Цікава деталь: група із села Медика захопила будинок австрійської військової команди, де в цей час був ген. Станіслав Пухальський (Stanisław Puchalski) зі своїми ад'ютантами — його обезброїв та полонив 16-літній український гімназист.

У бою з поляками 19 листопада в селі Яксманичі (нині територія Польщі) загинув Тарас-Богдан Фільц — уродженець Перемишля і учень місцевої гімназії. Його похоронили в Перемишлі на цвинтарі біля Успенської церкви на вул. Вовчанській (могила із таблицею "За волю Вітчизни" — збережена).

Пішли добровольцями в УГА і пропали без вісті у 1919-1920 роках чотири учні VII "А" класу перемиської гімназії: Степан Бичек, Степан Загородний, Тит Ковальський і Лев Савойка.

Так, наприклад, у повітовому місті Долина українці перебирали владу за підтримки 200 озброєних вояків, серед яких було 25 гімназистів. У багатьох інших повітах юнацтво теж активно допомагало у встановлені української влади.

У місті Мостиська 16-літній Витовд Дачишин із кількома гімназійними учнями роззброїв австрійську жандармерію, брав участь в бою з поляками за Судову Вишню і за хоробрість та відвагу отримав він ступінь вістуна УГА.
Витовд Дачишин загинув 5.ХІІ.1918 під час наступу на Городок. Місцевий парох який урочисто поховав свого гімназійного учня, був арештований і засланий до польського концтабору в Домб’є, біля Кракова.

У Чортківському повіті для допоміжної служби залучались старші учні гімназії віком щонайбільше 14-15 років.

У Чесанівському повіті, що тепер на території Польщі, австрійських вояків роззброювали і юнаки.

У Городоцькому повіті в пам'ять очевидців взрівся такий випадок: у містечку Янів біля Львова (тепер селище Івано-Франкове) в міськраду добровільно виконувати службу стійкового, тобто вартового, зголосився юнак Роман Чопик.

Іван Котиляк – уродженець с. Галичани Городоцького повіту; 17-літнім юнаком в перших днях листопада зголосився в УГА і після коротко вишколу брав участь в боях з дивізією ген. Ґаллера, брав участь в поході УГА на Київ.

Юнаки-добровольці (і юначки теж; збереглось свідчення, що поляки взимку розстріляли 14-літню юначку-зв’язкову із Винник під Львовом), які в ті перші листопадові дні включились до українського війська, в більшості своїй пішли воювати в УГА.

Військовий розвідник Іван Вислоцький, згадував про них:
„Головний кадр розвідчиків складався переважно з молоді довійськового віку, зо шкільної молоді до 16-17 літ, так хлопців гімназистів, як і кількох дівчат.
З великою саможертвою, з погордою смерти, йшла ця молодь на певну загибіль…
Ці діти, 15-літні, тільки що вирвалися батькам і матерям — шли служити Батьківщині, ішли в морози, дощі, пішки… Околиці Львова мають цілий ряд незнаних могил — тих нашому загалові невідомих героїв…“

Пластова юнацька сотня УГА в Стрию

Загалом в УГА було залучено близько 100 000 вояків, із яких у боротьбі — як написав у своїй пісні Роман Купчинський — "зів'яло галичанам 40 000 цвіту".

В українській діаспорі дослідники вважали, що близько 8000 юнацтва пішли добровольцями в УГА.

Вважалось, що, мабуть, немає прикладу в історії новіших часів інших народів, щоб 15-17-річні хлопці так масово брали участь у боротьбі за волю Рідного Краю.

Стрілець 13-ї етапної сотні УГА Роман Новаківський (народився у 1903 р. в с. Микитинці Косівського повіту). Освіта — початкова, селянин. Помер від тифу 13 січня 1920 р., похований у Вінниці.

Загалом жалібні книги УГА фіксують 25 неповнолітніх стрільців УГА (1902-1906 р.н.), які померли від тифу в "чотирикуктнику смерті" у Вінниці взимку 1919—1920 років.

Офіційна історія скаутингу, видана в Лондоні до 100-ліття заснування руху „Асоціація бой-скаутів Великобританії“, підтверджує це припущення. У цій книзі Україна згадується лише раз — зазначається, що саме українські скаути (пластуни) взяли масову участь у визвольних змаганнях свого народу.

Фраґмент з „An official history of Scouting“

Стрийський Пласт на тлі інших пластових осередків вирізнявся своїм бойовим характером.

За спогадами військового історика Лева Шанковського-“Куньо”, який 15-літнім юнаком пішов воювати в УГА, у роки Першої світової війни майже всі учні-українці стрийської державної гімназії та її філії належали до стрийського пластового коша (осередку).

Ще 7 жовтня вони отримали таємний наказ готуватись до перебрання влади в українські руки, що провели взірцево.

Із польського боку встигли організувати спротив тільки залізничники, і на залізничному вокзалі розгорівся короткий бій, під час якого був поранений один молодший пластун.

„Вже пізно увечорі 31.Х. пластуни й інші учні були змобілізовані… зброю [звозили] з усіх усюдів і ми озброювали нею щораз то прибуваючі гуртки добровольців — міських і сільських… формовані старшинами, вони під їх проводом відходили до касарень, де мало відбутися роззброєння австрійських частин.
І ранок 1.11. застав уже Стрий в українських руках. З усіх важливіших об'єктів нашого міста повівали гордо великі синьо-жовті прапори…“

Вихованець стрийського Пласту Юрій Кігічак — наймолодший Український Січовий Стрілець в УГА (народився 17 квітня 1904 р. у Львові). У листопаді 1918 року як 14-літній доброволець здійснював допоміжну службу. Одного дня очікував 24 години на зміну стійки, охороняючи військові склади в Стрию. У міжвоєнний період — начальник складів "Народної Торгівлі" в Стрию.

Пластуни одразу стали основою пластунської сотні, підпорядкованої Стрийській окружній команді.

Сумлінних пластунів постійно навантажували різними завданнями: охорона залізничної станції і роззброєння транспортів, роззброєння цивільного населення, охорона органів влади, пошти й телефонної станції, контррозвідка…

І робили це все 15-16 літні юнаки, які при цьому були завжди готові зголоситись на виконання найважчих обов’язків.

Стрийська пластунська сотня включала багато згодом відомих Українців.
Був тут і син розстріляного поляками в 1919 році композитора Остапа Нижанківського — Богдан Нижанківський-“Богданко”, який згодом продовжував пластову й військову кар'єру в таємній УВО.
Один митець Едвард Козак-“Еко” чого вартує!
Ось якими спогадами пізніше ділився Едвард Козак:
„Ми сходилися на таємні збори в пивницях гімназійної бурси, і тут одного разу зложили приречення.
Пригадую, я намалював труп’ячу голову, на неї положили штилет і при піднесенні двох пальців, як при присязі зложити приречення не зрадити нашої спільної тайни. Мета наша була — підготова до збройного зриву.“

Ілюстрація 15-літнього Едварда Козака до нарису Лева Шанковського про стрийських пластунів-військовиків.

У часі львівських боїв ціла сотня просилась відправити їх туди, однак військове керівництво вирішило залишити її на місці.
Однак це не завадило скерувати стирийських пластунів з пропагандивною і розвідчою ціллю в Мукачево і Хуст, прощупуючи ґрунт можливого військового приєднання Закарпаття до ЗУНР (обидві групи потрапили у полон угорцям і румунам відповідно).

В лютому 1919 року в Стрию організовано гімназію і керівництво вирішило повернути всіх пластунів до школи.
Потрібно було завершити бодай шостий гімназійний клас, щоб отримати право скороченої військової служби й право вступу у старшинські школи.

„Цей поворот пластунів до школи – згадує Лев Шанковський – відбувся з великою парадою; в школі вмуровано пропам'ятну таблицю…
До школи ми мали право ходити у військовому однострої з бічною зброєю. …ми були предметом заздрості всіх інших.“

Однак, поляки перейшли в наступ і 19 травня 1919 року Стрий опинився в їхніх руках. Пластуни-військовики відступали разом з УГА і розбрелись по різних військових школах та частинах.

Дем’ян Пеленський, засновник стрийського „Пласту“, у своєму спогаді про юнаків-пластунів, які служили телефоністами в ІІІ Корпусі УГА писав:
„Пам’ятаю їх …молоді юнаки з 5-7 кляси: Льонґин Лотоцький, Микола Бігун, Володимир Тюн, Володимир Лукомський, Роман Петріна, Славко Білинський, [Петро] Ортинський, [Іван] Пиндзин, Дидів, Влодко Білинський…
Було їх 30.
Спочатку вони були телефоністами при команді III корпусу в телефонній централі, яку тоді називали в нашій армії "телефонічна осередня"… Це був зв’язок із цілим фронтом корпусу і з Начальною Командою.“

Вояки окремої пластунської сотні УГА в Стрию. Сидять зліва: М. Ортинський, Володимир Лукомський, Роман Петріна. Стоять зліва: Євген Тюн, Іван Пиндзин, Лев Шанковський, Михайло Середницький, Омелян Колодиницький (молодший). 1919 р.

Дем’ян Пеленський завжди пригадував їх радісними і усміхненими, а водночас точними і сумлінними.
А коли лінія фронту залишала їх в тилу противника, то пластуни знаходили можливість комунікувати із своїм військом і орієнтувати його для наступу на ворога.
За результатами одного з таких випадків генерал А.Кравс в корпусному наказі відзначив геройський вчинок юнаків і в нагороду за їхнє геройське діло підніс їх до ранґи вістунів.

Більшість стрийських пластунів-військовиків, як — очевидно — й інші юнаки-гімназисти з інших міст, під час Визвольних Змагань здобули ступінь підхорунжого.
Взагалі в старшинських і підстаршинських школах УГА було дуже багато гімназистів. В одній із них влітку 1919 року навчались теж і троє 16-17-літніх Гебреїв.

Група колишніх вояків-пластунів у другу річницю Листопадового чину. Стрий, 1.11.1920.
Сидять (зліва): Роман Файґель, Володимир Хомишинець, Лев Шанковський (в однострої підхорунжого Армії УНР). Стоять: Володимир Мазяк, Володимир Лукавецький, Роман Петрушкевич, Лесько Яцкевич, Остап Микитка, Володимир Татомир, Ярослав Білинський.

„Багато з них було ранених у боях, а кожний з них перебув усі можливі роди тифу… повернулися б[лизько] 1920-21 рр. і пройшли ввесь важкий шлях української молоді того покоління: УВШ (українські таємні високі школи), УВО, ОУН…
Багатьом довелось зазнати всіх "благодатей" польських, большевицьких, німецьких та інших тюрем і таборів.“
— писав Л.Шанковський.

Але повернулись не всі.
Багато залишилися у могилах в центральних та східних українських землях, виборюючи Незалежність України.
Серед них і 6 стрийських-пластунів військовиків: Омелян Петріна, Володимир Петріна, Юрко Пеленський, Михайло Середницький, Роман Левицький, Андрій Стебельський.

Володимир Петріна (1904-1919). Член перших пластових гуртків у Стрию, учасник Листопадового Зриву. Вояк УГА. Загинув в бою з бандою Котовського у 1919 році.

Насамкінець подам список трьох наймолодших — 13-15-літніх — стрільців УГА, які померли від тифу у "чотирикутнику смерті" на Поділлі взимку 1919-1920 років (Вічна пам’ять цим юнакам-героям!):

— 15-літній Петро Іванило — стрілець господарської сотні УСС. Народився у 1904 р. в с. Черче, Рогатинського повіту. Помер 7 жовтня 1919 р. в земській лікарні у Фельштині (тепер с. Гвардійське Хмельницького р-ну, Хмельницької області).

— 14-літній Йосиф Макар — стрілець харчового обозу III Галицького Корпусу. Народився у 1905 р. в с. Нараїв, Бережанського повіту. Помер 9 січня 1920 р. у Вінниці.

— 13-літній Іван Білик — стрілець Начальної Команди Галицької Армії. Народився 1906 р. в містечку Лопатин, Радехівського повіту. Помер 31 грудня 1919 р. у Вінниці.
 

© Юрій Юзич© „Історична Правда“
Історик, голова Крайової ревізійної комісії „Пласт—НСОУ“, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І.Франка