Злочин без терміну давнини:
75 роковини спалення Сагрині

 
Польсько-українське протистояння розпочалось ще у 1918 році і з часом перетворилось у справжній польський геноцид Українців на українських етнічних Західних Теренах.
Під кінець ІІ Світової війни поляки взялись активно провадити етнічну чистку і влаштували справжній геноцид Українців…
В березні 1944 року поляки розпочали так звану "Грубешівську революцію" ("Rewolucja hrubieszowska") — етнічну чистку Українців на Холмщині.
Упродовж двох днів 9 та 10 березня 1944 року в селі Сагринь, що на Холмщині у Польщі, було убито і закатовано, за одними даними, понад 800, за іншими — 1240 Українців, в тому числі понад 100 дітей. Це зробили 800 добре озброєних кінних та піших бойовиків польської "Армії Крайової" та відділів "Батальйонів Хлопськіх" під командуванням Станіслава Басая (псевдо "Рись").
Польща не визнає свої злочини…
Злочини лишились безкарними…
«Порохівниця»

 

Віталій Бака
співробітник Українського Інституту Національної Пам’яті

11 липня 2018 року на офіційній сторінці у Фейсбуці польського прем’єр-міністра Матеуша Моравецького з’являється офіційне повідомлення, пов’язане з польським днем пам’яті жертв Волинської трагедії. Цей допис було доповнено дуже символічним знімком, на якому тліли залишки села. Але ще більш символічним виявився той факт, що зображення насправді ілюструвало не українську, а польську військову акцію, яка відбулася у селі Сагринь 75 років тому.
Протягом наступних місяців цю помилку ще кілька разів повторили польські політики чи польські медіа.

Події, які відбулися 10-11 березня 1944 року Українці Холмщини будуть пам’ятати як найчорніший день свого життя. Здійснювали акцію польські підрозділи "Армії Крайової" під командуванням Зенона Яхимека разом з "Батальйонамі Хлопськімі" (польськими "партизанськими силами", які складалися переважно із місцевих селян, фактично — "іхтамнєти" того часу, неофіційні мілітарні угрупування) на чолі яких був Станіслав Басай. Імена цих командирів досі увічненні в назвах вулиць тепер вже польських міст Грубешува та Томашува (в минулому українські міста Грубешів і Томашів).
Польські бойовики атакували українські села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел, у ході операції було щонайменше вбито від 1500 до 2000 Українців…
Що ж передувало цим жахливим подіям?

Етнічна мапа Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період була доволі строкатою, кордони новоутворених після Першої Світової війни центральноєвропейських держав рідко коли повністю співпадали із межами проживання етносів. Багатонаціональні західноукраїнські терени не стали винятком, тут вістря протистояння проходило між Українцями та поляками. Друга Світова війна знову актуалізувала цю етнічну проблему, додавши до розбурханого котла ще й питання відсутності в Українців власної національної Держави, а у поляків — її руйнації внаслідок німецько-совєтської війни. Основними дійовими особами цієї боротьби з українського боку виступила Українська Повстанська Армія (УПА), з польського — Армія Крайова (АК). Жорстокість військових дій тільки підвищували градус протистояння, в якому людське життя цінувалося щоразу все менше. Першою спалахує у 1942 році Холмщина, далі епіцентрами україно-польського протистояння стають Волинь, Східна Галичина, знову Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина…

З протоколу свідчень Зіни Малимон про знищення села Сагринь, 26.IV.1944
Дня 9.ІІІ.1944 ціла моя родина і я всю ніч не спали. Побачила я, як польська банда нападала на Сагринь і стріляла із запальних куль. Мама моя Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Л. і я втікли на станицю. По дорозі на станицю мене ранили в обидві ноги. Мама взяла мене на руки і занесла мене на станицю. На станиці було багато людей. За якийсь час прийшли бандити і почали бити в двері, і кричати, де є поліція. Поліції на станиці не було. Бандити забрали з хлівів станиць свині і від’їхали. Друга група бандитів підійшла під станицю і кричала, щоб відкрити їм двері. Лякали, що будуть підкладати міни під станицю. Люди почали втікати нагору. Тоді бандити почали стріляти по горі. Вирубали двері на долині і вдерлись нагору. Побили всіх мужчин. Вбиваючи, проклинали. Забрали все згори, а жінок з дітьми зігнали на діл, а нагорі запалили. […] Вбили також мою маму Ольгу і сестру Ліду… Коли мама впала, за нею впала моя тітка. Бандити думали, що вбили також тітку, але тітку навіть не ранили. Після того прийшли до мене, один з них стрілив в мене. Ранено мене в голову і я впала. Бандита стріляв ще раз в мене і попав в руку. Я лежала, не ворушилася зовсім… Бандити думали, що я вбита, й відійшли. Сестра моя Ліда була тільки ранена в руку, встала і хотіла втікати. На цей раз надійшов бандита і стрілив її в голову… Сестра моя впала і сконала…
[документ]

На початку 1944 року "красная армія" СССР починає наступальну операцію на Волині, вступаючи на землі міжвоєнної Речі Посполитої. Це активізує польські підпільні націоналістичні сили, які вирішують "радикально вирішити українське питання" на теренах так званого Закерзоння (Західний Терен України за так званою Лінією Керзона), зокрема на теренах Холмщини. Виникає план проведення спеціальної акції під назвою "Буря". Військовики "Армії Крайової" мали б активізувати свою діяльність проти військ Вермахту, щоб опанувати ці території до приходу совєтської влади, а також засвідчити її приналежність до Польської держави. Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух. В рамках цих процесів, у березні 1944 року силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить в історію під назвою "грубешівська революція" (від назви міста Грубешів). Метою цією акції було не поголовне винищення Українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення.
(Доволі складно погодитись з тезою співробітника УІНП пана Віталія Бака, позаяк цілком очевидно, що "остаточне вирішення українського питання" ставило на меті тотальне винищення Українців на західних українських етнічних теренах. Навіть наведені в публікації УІНП факти й свідчення виживших протирічать тезі, що "метою польської акції було не поголовне винищення Українців" — сотні українських сіл знищено разом з Українцями, вижити вдавалось одиницям… І те що відбувалось від 1918, 1920 та з початку "пацифікації" в 1930-х роках і під час Волинської трагедії — це була етнічна чистка, а якщо говорити прямо — польський геноцид Українців. Чверть століття ляхи завзято й методично винищували Українців, впевнені у своїй повній безкарності, — чверть століття!… Вони не каялись, не каються і ніколи не покаються! На жаль, наші історики все ще сподіваються шукати порозуміння з тими, хто не бажає визнавати свої злочини… Варто нарешті згадати застереження Василя Вишиваного: „Ляхи й кацапи — найлютіші вороги Українців!“ — ремарка — Дмитро Дзюба, «Порохівниця»)

З протоколу свідчень Ольги Шидловської про знищення села Сагринь, 26.IV.1944
Дня 10.3.1944 р. рано, біля 4-ої години, побачила я, що село горить і сильно стріляють запальними кулями. Я зібрала своїх дітей, Софію, літ 9, Марію, літ 3, Анну, літ 6 і старого батька, літ 69, і сховалася до зовсім знищеного льоху. З льоху видно було, що діялося кругом ас. Я бачила, як польські бандити шукали сховищ, кажучи: «треба шукаць, бо тут може биць». Я бачила і чула, як нападали бандити на мою сусідку, Марію Носаль. Вбили її, віддаючи в неї три стріли. Хотіли кинути ще Марію Носаль в огонь, але один з них сказав, що вона і так згорить. Дитина Марії Носаль Евфрозина, літ 7, почувши, що мати її вже вбита, почала дуже кричати. Була вже в схроні. Бандити підійшли до схрону і наказали вилазити зі сховища, проклинаючи. Вилізло троє: Тимощук Антоніна, Евстахій Тимощук і Ліда Тимощук. Всіх їх бандити постріляли. Пізніше трупи їх погоріли, а решта свині порозтягали. […] З льоху чула я, як банда вбивала людей. Чула, як 6-літній хлопець просив, щоб його вбили, бо його маму вже вбили. Казав: „Моя мама не живе і я не хочу жити“…
[документ]

Кривавим апофеозом так званої "грубешівської революції" стали події у Сагрині…
Українське село Сагринь (сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства, Республіка Польща) було повністю спалене поляками 10 березня 1944 року. За свідченнями джерел, під час знищення польськими військовими цього села було убито та закатовано від 800 до 1240 Українців. Серед них більшість були жінки та діти. Загиблі перед смертю зазнали нещадних знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині.
Відділу УПА та німців у Сагрині не було.
Польські нападники використовували запальні кулі, які потрапляли у висохлі солом’яні стріхи будівель і за декілька хвилин перетворили село у вогнянне море. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель…

Жахливі картини того дня виринають з історії завдяки протоколам свідчень, що їх по гарячих слідах було записано зі слів очевидців тих подій, жителів Сагрині, яким пощастило вижити. Таких виявилося небагато: тих хто зумів заховатися від ворожої кулі у лісі, схронах, льохах або ж отримати несмертельне поранення, прикинувшись вже неживим. Драматизму ситуації додавав той факт, що віднаходити місця схованок допомагали місцеві польські дітлахи…

З протоколу свідчень Ольги Шидловської про знищення села Сагринь, 26.IV.1944
Банда мала місцевих провідників. Ця партія бандитів в числі 7-ох мала за провідників 2-ох малих хлопців, поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру зарплату, тільки щоб показували їм сховища. Обидва хлопці поляки виховувалися в Яцюка, господаря – Українця. […] Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. В сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища.
[документ]

Через 75 років 660 прізвищ тих, кого було замордовано того жахливого дня видніються на гранітних плитах місцевого сільського меморіалу. Декілька сотень людських доль, які навіки залишилися у 1944 році. Цей список не є повним, нинішнім та майбутнім історикам ще доведеться доповнити його новими встановленими іменами. Людина живе доти, допоки є в пам’яті нащадків, а відтак пошукова робота є нашим обов’язком.

© Віталій Бака, співробітник Українського Інституту Національної Пам’яті
Першоджерело:
© Український Інститут Національної Пам’яті