„Люди Правди“

 
Навесні 1933-го щохвилини помирало 17 Українців, щогодини помирало 1000 Українців, щодоби помирало 25 000 Українців…
Європа мовчала… І Світ мовчав…
Але були ті, хто говорив Правду!…
Щоб Світ знав…
Люди Правди…

 

《Я бачив смерть мільйонів і я не міг мовчати…》
— Ґарет Джоунс — британський журналіст

Окупаційний комуністичний совєтський режим намагався не тільки приховати правду про Голодомор в Україні, але й назавжди знищити крихти пам’яті про цей злочин. Небезпечним було не тільки писати про це в пресі, листах до партійних "вождів" або ж родичам за кордон, але навіть згадувати в приватних щоденниках. Будь-який необережний запис міг зруйнувати життя, вилитися в десятиліття таборів ҐУЛАҐу. Однак, попри всі небезпеки, у найважчі часи знаходилися люди, що, відчуваючи свою відповідальність перед наступними поколіннями, не могли мовчати, намагалися розповісти правду…

У 2015 році ми згадували Людей Правди — тих, хто не боялися говорити та писати про Голодомор навіть у часи, коли це могло коштувати життя…
Щоб Світ знав…

Ґарет Джоунс (1905–1935) — британський і валійський журналіст. Автор понад 20 статей на тему Голодомору.
Ґарет Джоунс тричі побував в Совєтському Союзі, востаннє — у березні 1933 року. Порушивши заборону на ОҐПУ в’їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю. Ґарет записав у щоденнику про зустріч з Малкольмом Маґґеріджем у Москві перед початком подорожі. Поки Ґарет перебував в Україні, Маґґерідж написав три статті для „Манчестер Ґардіан“, однак вони були надруковані наприкінці місяця без імені автора, сильно відредаговані та розміщені глибоко в середині газети. Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року Ґарет скликав прес-конференцію в Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз був опублікований багатьма газетами, зокрема “New York Evening Post” та “Manchester Guardian”:
《Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: „У нас немає хліба. Ми помираємо!“ Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — „Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду“...》
Всього Ґарет Джоунс до 1935 року видав декілька десятків статей на тему Голодомору та побаченого в голодній Україні.
Чєкісти вислідили, викрали та вбили Ґарета Джоунса під час поїздки по Манчжоу-Ґо.

Малкольм Маґґерідж (1903–1990) — британський журналіст, автор низки статей із описом голоду в Україні та роману “Зима у Москві”, виданого у 1934 року. У 1933 році дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Великобританія дізналась про Голодомор в Україні.
У 2008 році за вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид Українського народу під час Голодомору 1932–1933 років Ґарет Джоунз та Малколм Маґґерідж були нагороджені (посмертно) орденом “За заслуги” III ступеня.

Андрей Шептицький (1865–1944) — митрополит Української Греко-Католицької Церкви. 24 липня 1933 року разом із вищим духовенством церкви проголошує відозву “Україна в передсмертних судорогах”. У ній він закликає християн усього світу поширювати правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському народові. Пастирське послання зачитали у греко-католицьких церквах як в Галичині, так і поза її межами. Про нечуваний злочин у окупованій Совєтами Україні митрополит Андрей Шептицький поінформував Ватикан. Наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій та партій об’єдналися в Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Утім, совєтський окупаційний режим від будь-якої зовнішньої допомоги відмовлявся, приховуючи факт геноциду в Україні.

Рафаель Лемкін (1900–1959) — американський юрист, автор статті “Совєтський геноцид в Україні”, книги “Правління Осьових сил в окупованій Європі”. Саме він уперше застосовував термін “геноцид” до Голодомору 1932-1933 років, визначивши його як “координоване планування різних дій спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп”. За допомогою його зусиль термін геноцид було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН – “Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду”, в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.

“Голодомор є класичним прикладом совєтського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме — винищення української нації”.
— Рафаель Лемкін — американський юрист

Йоган Людвіґ Мовінкель (1870–1943) — Прем’єр-міністр Норвегії, Президент Ради Ліги Націй у 1933 році, який виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги Націй. Успішний бізнесмен, прихильник економічного об’єднання європейських країн на основі зони вільної торгівлі. Один із предтеч Європейського Союзу. Противник нацистів. У 1933 році йому були передані матеріали про голод одразу від кількох українських і міжнародних організацій. Такий дипломатичний хід переконав його пролобіювати українське питання. Втім, зусилля Мовінкеля не увінчалися успіхом. 29 вересня 1933 року в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям окупованої Совєтами України. Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Великобританія та Франція висловилися проти. Врешті-решт вирішено передати українську справу на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, який у свою чергу звернувся до совєтського окупаційного режиму з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 року з Москви надійшла відповідь, в якій було заявлено: "жодного голоду в УССР і Північному Кавказі немає".
Ліга Націй, Interbellum і Голодомор в Україні

Джеймс Мейс (1952–2004) — американський історик, голова Комісії Конґресу США зі збору свідчень очевидців Голодомору, автор безлічі публікацій про Голодомор. У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про Голодомор в Україні. (Ці матеріали в Україні перевидані у 2008 році.)
Світ дізнався про Голодомор в Україні саме завдяки дослідженням Джеймса Мейса.
У 1993 році Джеймс Мейс переїхав до України, де одружився з Наталією Дзюбенко-Мейс. Викладав на кафедрі політології у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: “Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...”.
Саме Джеймс Мейс запропонував запалити свічки в знак пам’яті за померлими: “…щоб прості Українці запалили в цей день у вікнах свічки — вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів”.
26 листопада 2005 року Джеймс Мейс нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).
Похований у Києві на Байковому кладовищі.

“Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем”.
— Джеймс Мейс — американський історик

Олександра Радченко (1896–1965) — вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника, в якому описала перебіг тих страшних подій. Мала трьох дочок — Еліду, Віру, Діну. Сім’я пережила Голодомор, Великий терор та Другу Світову війну. Олександру було заарештовано в серпні 1945 року. При обшуку вилучено сім зошитів — щоденників 1926–1945 років. П’ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний "суд" виніс жорстокий вирок — 10 років ҐУЛАҐу.
Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 року, після відбуття повного терміну ув'язнення.
23 липня 1991 року Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства, разом із щоденниками віднайдено лише у 2001 році.

“Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм”.
— Олександра Радченко

Мілена Рудницька (1892–1976) — громадська активістка, депутатка польського Сейму, автор статей на тему Голодомору. Мілена стала неофіційним послом, яка за допомогою офіційних і приватних зустрічей із представниками різних країн світу та керівників неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Совєтський Союз. Ці сподівання ґрунтувалися на винесенні питання про голод на розгляд Ліги Націй та допомогу Міжнародного Червоного Хреста. Рудницькій вдалося приватно провести зустріч із Головою Ради Ліги Націй — Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Йоганом Людвіґом Мовінкелем. Останньому були передані матеріали про голод одразу від кількох міжнародних і українських організацій.

Нестор Білоус (1889–1972) — колгоспний сторож із Харківщини (с. Леб’яже), свідок Голодомору, автор щоденника. Щоденник вів із 1911 року, хоча мав всього три класи церковно-парафіяльної школи. Брав участь у Першій Світовій війні. Пережив голод 1921–1922 років і Голодомор 1932–1933 років, жахливі реалії якого описав простою мовою. На початку серпня 1937 року Нестора було заарештовано, а через кілька місяців засуджено на 6 років ув’язнення у ҐУЛАҐу за статтею 54–10 Карного кодексу УССР – "контрреволюционная дєятєльность, направлєнная на подрив колхозноґо строя". Білоуса визнали винним у тому, що він "неоднократно в разговорах с членами колхоза “Красный колос” проводил контрреволюционную агитацию и вел дневник, куда записывал свои контрреволюционные мысли".
30 липня 2008 року Харківська обласна прокуратура переглянула справу Нестора Білоуса і на підставі ст. 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” винесла рішення про його повну реабілітацію.

Марко Желізняк (1893–1982) — селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині. Село від початку 1920-х мало свого фотолітописця. Він знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, він лише після смерті сталіна написав коментарі до них.

Роберт Конквест (1917–2015) — американський історик-совєтолог, автор книги “Жнива скорботи” — найґрунтовнішої наукової праці про Голодомор. “Жнива скорботи” з’явилися у 1986 році у престижному Oxford University Press й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство підсовєтської України стало жертвою страхітливого експерименту — “терору голодом”. У 1993 році книга “Жнива скорботи” вийшла друком і в Україні. У 2005 році її автор нагороджений найвищою цивільною нагородою у Сполучених Штатах Америки — “Президентською медаллю Свободи”. Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні у 2005 році нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Улас Самчук (1905–1987) — український письменник. У 1934 році Улас Самчук завершує роботу над романом “Марія” — першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933”. Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно угасала на її очах, і частіше за все помирала першою. В Україні роман вийшов лише у 1991 році.

Володимир Маняк (1934–1992) і Лідія Коваленко-Маняк (1936–1993) — відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Вони одними з перших в совєтській Україні почали досліджувати Голодомор. З 1987-го збирали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й у 1991 році видали “33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал”. Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України імені Тараса Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932–1933 в УССР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.

“Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства – селянина, зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам'ять”.
— Володимир Маняк і Лідія Коваленко-Маняк

Вільям Генрі Чемберлин (1897–1969) — американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети “Christian Sciense Monitor”, історик. У жовтні 1933-го подорожував Україною. Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав із осені 1934-го, коли назавжди залишив СССР. Тоді ж вийшла його книжка “Залізна доба Росії”. В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 мільйонів, а кількість жертв становила 3–4 мільйони осіб. У 1944 році у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина “Україна: пригнічена нація”.

“Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи”.
— Вільям Генрі Чемберлин — американський журналіст, історик

Віктор Кравченко (1905–1966) — колишній совєтський функціонер, автор книг “Я обрав свободу” і “Я обираю справедливість”. У 1944-му зумів втекти на Захід та опублікувати бестселер “Я обрав свободу”, де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. У цей самий час МҐБ СССР (так зване "міністерство державної безпеки") організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Тривалий судовий розгляд, що проходив від 24 січня до 22 березня 1949 року в Парижі, був названий “процесом століття” через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були переважно безпосередні свідки злочинів комуністичної системи і окупаційного совєтського режиму. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тисяч франків.

“Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах”.
— Віктор Кравченко

Український Інститут Національної Пам’яті в 2015 році поширив серію плакатів „Люди Правди“.
Переглядайте, поширюйте! Про когось із цих людей ви вже чули, хтось стане для вас відкриттям.
Плакати українською, англійською та іспанською мовами:
➔ „Люди Правди“ 2015 УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
➔ „People of Truth“ 2015 ENGLISH
➔ „Gente de la Verdad“ 2015 ESPAÑOL

Для даної публікації серії постерів 2015 року плакати оновлено: замінено на символ Свічі Пам’яті дату вшанування 2015 року (28 листопада), з огляду на змінну дату останньої суботи листопада. Посилання на ориґінальну серію 2015 року вказано гіперлінком.
Інформація про Людей правди актуальна завжди, тож довелось прибрати дату вшанування 2015 року.

Матеріял укладено з джерела:
© Український Інститут Національної Пам’яті