Акт відновлення Української Держави
✠ 30.Ⅵ.1941 ✠

30.Ⅵ.1941 — чин проголошення відновлення Незалежності України.
Акт відновлення Української Держави — декларація про відновлення Державності і Незалежності Української Держави — проголошена у Львові 30 червня 1941 року Українськими Національними Зборами з ініціятиви Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери — подія великого значення в історії Української Нації та в історії українського націоналістичного руху новітнього часу.

2021 року Україна і свідомі Українці відзначають 80 річницю з дня проголошення Акту про відновлення Української Держави.

100 років тому Україна втратила Державність і Незалежність після поразки Перших Визвольних Змагань і Української Революції (1917—1921), а її терени опинилися у складі СССР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.

Однак Українці не змирилися. Уряд УНР в екзилі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу за створення Незалежної Держави. У міжвоєнний період на перші ролі виходить молоде покоління українських патріотів, об’єднаних у лавах Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Найбільш радикальну позицію займала очолювана Степаном Бандерою ОУН(р).
[ОУН революційна, також — ОУН(б) (ОУН банде́рівська), ОУНСД («УН самості́йників-держа́вників)]
ОУН(р) планувала використати нацистсько-совєтську війну (яка вбачалася неминучою) для розгортання боротьби за суверенну Українську Соборну Самостійну Державу. Готувалися похідні групи (до 7 тисяч осіб), які вслід за Вермахтом мали просуватися на окуповані Совєтами терени України. При цьому ОУН(р) не розголошувала своїх намірів, прагнучи поставити Третій Райх перед доконаним фактом.

Акт відновлення Української Держави
✠ 30 червня 1941 ✠

м.Львів
Український уряд
Ч: 1/41

Львів, дня 30 черв[ня] 1941, год. 21-а

РІШЕННЯ ч.1
Національних Зборів Українців
Акт відновлення Української Держави після 23 років неволі

1.Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад та порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2.На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.

3.Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава,хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава!

[підпис] Ярослав Стецько –
Провідник Національних зборів

„Актом 30.Ⅵ.1941 Український народ заманіфестував перед цілим Світом і перед історією, що він бажає сам керувати своїм життям і що він готов боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній Державі перед імперіялістичними зазіханнями кожного ворога і за кожних умов.“
— П.Мірчук “Акт відновлення Української Державности 30 червня 1941 року (його генеза та політичне й історичне значення)” — Мюнхен, 1953.

„Проголошення відновлення Української Державности Актом 30.Ⅵ.1941 мало історичне значення. По-перше, це змусило нацистів ще на початку окупації частково виявити свої справжні колонізаційні плани щодо окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної частини українських політиків ілюзії про визвольну місію гітлерівських армій. По-друге, проголошення, а потім відважне відстоювання незалежницької декларації дало ОУН(б) морально-політичну перевагу для того, аби очолити національний рух опору. Актом 30 червня ще на початку війни було задекларовано бажання активної частини українського народу перетворити свою Батьківщину на суб’єкт міжнародної політики, а не лише на "мовчазне" поле бою чужих армій.“
— С.Кульчицький “Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси” / НАН України; Інститут історії України — Київ “Наукова думка”, 2005.

Передумови відновлення Державності і Незалежності України

Втрата Державності і Незалежності України

100 років тому Україна втратила Державність і Незалежність після поразки Української Революції (1917—1921) і Ⅰ Визвольних Змагань, а її терени опинилися у складі СССР, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії.

Ганебна Паризька мирна конференція 1919 року вирішила долю України без України… Українську делегацію фактично виставили за двері!
Українська Народня Республіка, дипльоматично визнана 40 країнами Світу і Святим Престолом Ватикану не входила у "пріоритети" Франції і країн Антанти, позаяк французькі політикани розмальовували мапу повоєнної Європи на свій розсуд, сподівались на подальші взаємостосунки з Россією — байдуже, "бєлой" чи "красной", а також мстилися Україні за Берестейський Мир…
Відтак, ще в 1919 році у Версалі було вирішено долю України, й з волі Франції та Антанти у 1921 році дипломатично визнана Україна була пошматована між Польщею й ніким не визнаним терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР (Совєтская Россія)".
Такою була кривава згода Антанти проти України…

За створеною у підсумку Першої Світової війни версальською системою, — за участі Великої Британії, Франції та США, — Україна була розчетвертована… Пошматували Україну з мовчазної згоди Антанти.
За наслідками революції в Россійській Імперії та "октябрьскоґо" заколоту большевиків українські землі, загарблені армією совєтсько-російських большевиків, теж були розірвані на дві частини між совєтськими квазіреспубліками "УССР" та "РСФСР" — Стародубщина, північно-східна Слобожанщина, Донщина і Кубань та Крим опинились у складі "РСФСР".
Українські етнічні терени на початок 1939 року були поділені між Совєтською Росією (767 тис. км², 42,2 млн. мешканців з яких до "Української ССР" належало 451,8 тис. км² із близько 26 млн. Українців, що складали 80 % мешканців), Польщею (132,2 тис. км², 10,2 млн. мешканців із яких близько 6,5 млн., або 64 % були Українцями), Румунією (17,7 тис. км², 1,4 млн. мешканців із яких 875 тис. або 63 % були Українцями) та Чехо-Словаччиною (14,9 тис. км², 760 тис. мешканців із яких 560 тис. або 73 % були Українцями).

Ганебна Паризька мирна конференція 1919 року і "Версальський мир" заклали підвалини для продовження Великої Війни 1914 року та підклали під Європу міну уповільненої дії, котра мала вибухнути через пару десятків років затишної доби Interbellum — Міжвоєння…
Втім, недалекоглядні політикани, особливо французькі, тоді у Версалі про наслідки своїх дій навіть не замислювались і особливо не переймались…
Головне ж, зруйновано імперію Габсбурґів та принижено Німеччину!
А якусь там Україну можна було й покласти на алтар "Версальського миру"!
Головне ж "мир"! "Версальський мир"!

Україна між двох вогнів

Україна опинилась між двох вогнів напередодні Другої Світової війни й під час неї. І це не враховуючи ницої поведінки та заподатливого політиканства "уміротворітєлєй" з Франції та Британії.
"Дивна війна" вочевидь затягувалась, британський прем'єр Чемберлен і його французький колега Делад'є "уміротворяли" Гітлера як могли — віддали на пошматування "улюблене дітище Антанти" Чехо-Словаччину. Сподівались, що після цього інтереси Гітлера і сталіна зіткнуться об Україну та їхній "медовий місяць" завершиться обопільною війною.

Терени України, пошматовані "Версальським миром" між СССР, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною, внаслідок подій 1939—1941 років були військовою силою перерозподілені між Третім Райхом, СССР, Мадярщиною та Румунією. Чехо-Словаччина була пошматована між Третім Райхом, Мадярщиною і Польщею.

15.Ⅲ.1939 була проголошена Незалежна Українська Держава на теренах Закарпаття — Карпатська Україна. Після проголошення автономії Карпатської України у складі Чехо-Словаччини (22.Ⅺ.1938), Мадярщина і Польща, за підтримки Третього Райху та СССР, вжили заходи до ліквідації Карпатської України, разом з ліквідацією Чехо-Словаччини у березні 1939 року.

Події в Карпатській Україні навесні 1939 року були першою після 1919 року спробою відновити Державність хоча б на тому куточку України, який був у складі Чехо-Словаччини, доля якої вже була вирішена у Мюнхені. Проголосивши автономію, Карпатська Україна готувалась проголосити Незалежність, сподіваючись на норми міжнародного права про самовизначення та, у майбутньому, сподіваючись закласти підвалини для відновлення Державності і Незалежності решти окупованих теренів України…
Втім, проти Карпатської України виступали значно сильніші гравці…

Пронацистська Мадярщина Горті та союзниця Третього Райху Польща, за підтримки Третього Райху і СССР, спільно напали на Карпатську Україну переважаючими воєнними силами й диверсійними групами з боку Польщі. Сили були нерівні…

Українці перші в Європі зустріли війну в березні 1939 року й перші в Європі дали гідну відсіч нацистським окупантам!
Відтак, Ⅱ Світова війна фактично почалась в ніч з 13 на 14.Ⅲ.1939…

Райхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер дозволив Мадярщині анексувати Карпатську Україну і тим показав московському керівництву, що Третій Райх не збирається розв’язувати українське питання.
Вже 10.Ⅲ.1939 "вошьдь" сталін у доповіді на XVIII з’їзді ВКП(б) відреагував на ці дії, не забуваючи втім поглузувати над прагненнями Українців до державності і обзиваючи Карпатську Україну "какой-то козявкой". В цілому сталіна цілком влаштовував той факт, що Карпатська Україна була анексована пронацистською Мадярщиною і Державність України проіснувала всього добу.

23.Ⅷ.1939 Третій Райх і Совєтський Союз підписали таємну угоду — пакт молотова-ріббентропа (гітлера-сталіна) — про поділ Східної Європи на "області державних інтересів" Третього Райху і СССР, якою, серед іншого, передбачався і поділ українських земель.

Український самостійницький рух становив загрозу для СССР, Третього Райху, Польщі і Мадярщини. Усі ці хижаки, на певних етапах розвитку подій, що передували Другій Світовій війні, розігрували у своїх інтересах "українську карту", не зважаючи на інтереси Українців

Україна та українські політичні сили напередодні Другої Світової війни, й зокрема, нацистсько-совєтської війни, опинилися у надзвичайно складному становищі. Воно обумовлювалося поділом українських етнічних земель між різними окупантами, неоднорідністю та незгуртованістю українських організацій у Європі, антиукраїнською політикою головних геополітичних гравців того часу, — Великої Британії, Франції, СССР, Німеччини, Італії, що не передбачала можливості підтримки Українців у намаганні відтворення Української Соборної Самостійної Держави, — та ворожою репресивною діяльністю щодо Українців Мадярщини, Польщі, Совєтськоґо Союзу, а також, пізніше, Третього Райху.

На тлі підготовки до війни варто розглядати Україну в різних аспектах.
В аспекті підготовки СССР "вошьдь" сталін проводив розгром України в 1930-ті роки: "красный тєррор", репресії, Голодомор…
В аспекті польської окупації Західніх Теренів союзниця СССР і Третього Райху Польща проводила свої репресії та етнічні чистки Українців…
В аспекті підготовки Третього Райху до війни — її керівництво наче й підтримували український націоналістичний рух.
Англія і Франція поступалися Гітлерові на Заході сподіваючись, що він, врешті-решт, піде походом на Совєтську Росію, щоб захопити окуповану нею Україну.
Сподіваючись, що нацистсько-совєтське зіткнення відкриє перед українським народом можливості боротьби за державне усамостійнення України ОУН співпрацювала з німцями.

Українські організації у Європі,— під час європейської кризи в роки, що передували Другій Світовій війні,— мали надію на сприятливий розвиток подій для відновлення самостійної української держави й провадили певну політичну діяльність, йдучи на взаємодію з урядовими колами та спецслужбами деяких європейських країн — Великої Британії, Польщі, Німеччини. Маючи перед собою одну стратегічну мету — створення Незалежної Соборної Української Держави — вони обирали різні шляхи її досягнення.

Надії, сподівання, ілюзії та тверезий погляд

Українські політичні сили поділялися на два фронти: інтервенційний та революційно-визвольний.

Інтервенціоністи чекали, що збройна сутичка окупантів України з третьою силою автоматично створить ситуацію, за якої питання відновлення Самостійної Української Держави стане на порядку денному і буде кимось вирішене. Отже, Українцям варто очікувати на той сприятливий момент, яким можна буде скористатися.

Прибічники революційно-визвольної концепції вважали, що Українцям в часи очікуваної сутички Третього Райху й СССР не варто займати очікувальну позицію, "чіпляючись до чийогось воза, чи плентаючись у хвості подій" з таких причин: по-перше, досвід Перших Визвольних Змагань 1917—1921 років переконливо показав, до чого доводить відсутність у провідної групи власної ясної ідеї і власної ініціативи та узалежнення української справи від того, до чого "змусять обставини"; по-друге, не було ні теоретичних, ні тим більше реальних підстав припускати, що внаслідок Другої Світової війни повториться вигідна для відновлення Української Держави ситуація, яка була 1917 року; по-третє, не було найменших ознак того, що майбутній противник СССР — Третій Райх— зініціює становлення української справи згідно з інтересами українського народу. До того ж, з принципових і престижних мотивів політичний провід мусив мати власні плани дій і сам створювати ситуацію, в якій Україна буде дієвою силою, а не слухняним знаряддям в чужих руках. І хоча революційно-визвольний шлях незрíвняно важчий і вимагає багато жертв, але вся історія України вчила, що Українська Нація може здобути Незалежність тільки власною боротьбою.

Поділ українських сил на прихильників інтервенціонізму, тобто узалежнення української справи від планів інших держав, та на прибічників орієнтації на власні сили, не тільки поставив по один бік — Організацію Українських Націоналістів, а по другий — всі інші українські політичні угрупування, але, напередодні нацистсько-більшовицької війни, виявився основною органічною причиною роздвоєння ОУН в 1940 році…

У той же час українські кола, як у Німеччині, так і в інших країнах, усвідомлювали справжню мету націонал-соціалістичного керівництва Німеччини.
Газета «Українське слово» у статті “Ганебний злочин проти України” зазначала:
„…спекулятивна німецька політика й торги стосовно пригнобленого українського народу базуються на цинізмі, віроломстві, ницості, брехні й зловживанні довір’ям інших.
Досвід Карпатської України повторився щодо українських районів Польщі у намаганнях продати їх якомога дорожче більшовикам.
…продаж західноукраїнських земель, які вважаються Українським П’ємонтом й центром сподівань Українців на Незалежність, показав диявольський план Німеччини.
<…>3аява Гітлера, що націонал-соціалісти — це "солдати німецького народу, а не захисники бідних пригноблених народів", а також заява Розенберґа, в якій стверджується, що Німеччина хоче перш за все скористатися цими народами, свідчать про те, що німці і не думали про створення Незалежної Української Держави чи про такі абстрактні рішення, як самовизначення народів. Таким чином, Німеччина думала про українську територію, про українське вугілля й залізо, про український хліб, вона думала про Україну як про німецьку колонію, — колонію, населену підданими, народом прислужників, який має працювати на народ "панів" (за висловом Гітлера), а не як про Незалежну Національну Державу, що має свій керуючий клас, свої власні культурні кола і свій уряд.
Однак хоча цей мерзенний злочин коштуватиме Україні море крові і сліз, надії Німеччини ніколи не будуть виправдані. Украінська нація житиме супереч диявольським планам Гітлера і сталіна.
<…> Украінська ідея є і залишається непереможною, її не знищать ні більшовики, ні нацисти…“

Ще до початку війни Провід Українських Націоналістів розіслав всім членам і референтам ПУН та Крайовим Провідникам тексти із “Mein Kampf”, що стосувалися України, перекладені українською, з розлогим коментарем генерала Капустянського, „щоб відповідальна українська політична думка не піддавалася ілюзіям у ставці на Німеччину…“

Совєтсько-нацистська окупація України

Адольф Гітлер був непослідовним у питаннях майбутнього України і не завжди розкривав свою позицію. Не було послідовним і його партійне оточення. Позицію партайґеноссе НСДАП після чехословацької кризи виклав посол Франції у Німеччині Робер Кулондр.

7.Ⅸ.1939, обговорюючи можливість мирних переговорів з поляками, Гітлер зазначав як одну з передумов надання самостійності Західній Україні. 22.Ⅶ.1940 на нараді з вищим командним складом Верхмату, говорячи про розчленування СССР у випадку перемоги Німеччини, Гітлер згадав "українську державу".

12.Ⅸ.1939, на нараді у пересувній ставці Гітлера в Ільґенау (Сілезія), за участі Кейтеля, Йодля, Канаріса, Лаґоузена і Ріббентропа, Кейтель говорив про три варіанти щодо долі Польщі:
1) поділ між Третім Райхом і СССР;
2) створення незалежної держави на решті території Польщі (варіант, що, за словами Кейтеля, подобався Гітлеру);
3) поділ Польщі між а) Литвою (район Вільнюса) і б) "незалежною польською і галицькою Україною". Останній варіант мав бути погоджений із керівництвом СССР.
Після того, під час зустрічі Провідника ОУН(м) Андрія Мельника із Канарісом у Відні, останній говорив про можливість самостійності Західньої України. Полковник Лаґоузен додав, що рішення ще немає, оскільки у цей час ішли перемовини між Молотовим і Ріббентропом. На 20.Ⅸ.1939 керівництвом СССР було прийняте рішення про відмову від того, щоб "допустити існування залишку Польщі", і про поділ Польщі, про що Молотов повідомив посла Німеччини Ріббентропа.

15.Ⅸ.1939 Ріббентроп вимагав від посла Німеччини у Москві Ф. фон дер Шуленбурга вказати Молотову, що "Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. <…> …без такої інтервенції совєтського уряду тут можливе утворення нових держав". Це був прозорий натяк на можливість створення української держави,— реалізацію ідеї, котру особливо підтримувало командування Вермахту. Після підписання у Москві пакту молотова—ріббентропа, себто, "Договору про дружбу та кордон" між Третім Райхом та Совєтською Росією, Міністерство закордонних справ Німеччини офіційно виступило за припинення пропаганди з українського питання.

Після вторгнення Вермахту (1.Ⅸ.1939) і "красной арміі" (17.Ⅸ.1939) до Польщі, коли Третій Райх і СССР роздерли навпіл свою третю "союзницю", між зонами окупації була встановлена демаркаційна лінія відповідно до таємного додатку пакту молотова—ріббентропа між Третім Райхом і СССР.

З частин колишньої Польщі, окупованої Совєтами (Західні Україна і Білорусь), Третій Райх очікував потік від 300 до 500 тисяч українських біженців. Не маючи можливості й не бажаючи приймати таку значну кількість біженців, Гітлер, відповідно до угоди зі сталіним, вжив обмежувальних заходів.

Після підписання пакту молотова—ріббентропа Третій Райх посилив контроль за еміґрантами та їх пресою. Від 25.Ⅹ.1939 гестапо створювало картотеку на всіх українських біженців з території, окупованої Совєтами. Одночасно українським, донським козацьким, кавказьким і російським еміґрантам було заборонено "усно чи письмово висловлювати своє вороже ставлення до Совєтського Союзу". Діяльність еміґрантських організацій на території Райху та окупованій німцями частині Польщі була практично заборонена. У звіті, складеному Бюро зовнішньої політики НСДАП, зазначалося, що німецько-російське зближення викликало в Українців почуття обурення, особливо у зв'язку із розчаруванням після подій у Карпатській Україні. Наведений у звіті аналіз свідчив про відсутність на той час у німецького уряду певного плану щодо українського питання, а також послідовної політики щодо українських політичних сил.

Декретом райхсканцлера Гітлера від 12.Ⅹ.1939 на окупованій Німеччиною території Польщі було створене Генеральне Губернаторство, до якого увійшло близько 16 тисяч км² української етнічної території з населенням більше 500 тисяч Українців.
До складу Генеральної губернії входили українські етнографічні терени — Лемківщина, Підляшшя, Надсяння, Холмщина і Галичина.
Нацистський окупаційний режим Третього Райху на окупованих теренах України планували утворення "райхскоміссаріату Україна".

На окупованих Совєтами українських землях були зліквідовані усі політичні партії, усі соціо-культурні й економічні товариства, усі допомогові установи, пресові установи, приватні школи, комерційні установи, а майно їх було частково пограбоване, а частково відійшло до державної власності. Заклади освіти, що залишилися, використовувалися як засоби совєтізації та зросійщення. Розпочалися депортації Українців до Сибіру в табори ҐУЛаг та арешти чєкістами НКВД.
Совєтський окупаційний режим здійснював анексію окупованої території, намагаючись зобразити включення захоплених земель до СССР як "воссоєдінєніє украінскоґо і бєлорусскоґо народов" та "добровільне" входження.

В часи совєтської окупації західньо-українських теренів 1939—1941 років також сильно постраждали підпільні осередки ОУН. До органів совєтської "держбезпеки" — "наркомата ґосбєзопасності СССР", НКҐБ СССР — потрапили архіви польських поліцейських установ щодо мережі і кадрів націоналістів. У вересні 1939 року до НКҐБ СССР потрапили аґентурні матеріали на 12.000 польських та українських "націоналістичних елементів", що провадили активну роботу в західніх областях "УССР" та "БССР" від часу їх утворення й "до ліквідації польської держави". На червень 1941 року ці органи розшукували майже тисячу нелегалів ОУН.
До 30 тисяч Українців,— багато хто із членів ОУН, керівники і активні діячі партій та громадських організацій, щоб запобігти переслідуванню совєтським окупаційним режимом,— перейшли совєтсько-німецьку демаркаційну лінію на захід.

28 червня — 3 липня 1940 року збройними силами СССР була окупована значна територія Румунії (Північна Буковина, населена переважно Українцями, та Бессарабія, теж зі значною часткою українського населення). Війська НКВС та органи "держбезпеки" НКҐБ СССР, що вступили на окуповану територію відразу ж після "красной арміі", разом із направленими на цю територію більш ніж 5-ма тисячами членів КПСС, розгорнули проти місцевого населення масовий терор, як проти Українців, так і проти представників інших національних груп. До початку Другої Світової війни на цих землях було репресовано від 67 до 89,5 тисяч осіб.

У протистоянні з совєтським окупаційним режимом українські кола (як на еміґрації так і на українських теренах) змушені були шукати підтримки у німецької націонал-соціалістичної держави — ворога свого головного ворога. Але їх заяви про солідарність з Третім Райхом не забезпечили, як виявилося трохи згодом, її підтримки. Одночасно ці заяви відштовхнули від Українців Об'єднані Нації — силу, яка в Другій Світовій війні була просто-таки приречена на перемогу. Комуністичне й великодержавно-шовіністичне керівництво СССР скористалося можливістю представити своє протистояння з українськими націоналістами як невід'ємну частину війни з Німеччиною та її союзниками.

3.Ⅳ.1941 на Ⅱ Великому Зборі ОУН(б) проголосила:
„…союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставлениям, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським національним рухом…“

14.Ⅵ.1941 звернулися до Української Нації 176 українських політичних та громадських діячів із закликом об'єднання всіх патріотичних сил для відновлення Української Держави:

„Великий, історичний час, в якому живемо, вимагає від нас залишити тепер на боці усякі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі — визволення українського народу і відновлення Української, суверенної, ні від кого Незалежної Соборної Держави.“

Напередодні наступу Третього Райху на СССР до керівництва Райху і особисто до Райхсканцлера Адольфа Гітлера звернулися керівники українських політичних сил: 3.Ⅵ.1941— Українське Національне Об'єднання (до Ріббентропа); 11.Ⅵ.1941 — Український Центральний Комітет з Меморандумом стосовно значення України для нового порядку в Європі; 14.Ⅳ.1941 — Провід Українських Націоналістів (Андрій Мельник особисто до Гітлера) з Меморандумом про цілі українського націоналістичного руху; 15.Ⅵ.1941 — Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з Меморандумом (переданий до Райхсканцелярії 23.Ⅵ.1941).
В усіх цих документах ставилося питання відновлення самостійної Української Держави.

Вище керівництво Третього Райху не було ознайомлене з цими документами: Райхсканцелярія підтвердила факт одержання меморандумів й відправила їх до архіву. 28.Ⅵ.1941 райхсміністр у справах східних територій Альфред Розенберґ, якому Райхсканцлер Адольф Гітлер доручив ведення політики Райху у Східній Європі, і шеф Абверу адмірал Канаріс дійшли згоди "…не вступати у переговори з будь-якими представниками народів східно-європейського простору та не визнавати жодних політичних груп серед емігрантів".
ОУН не могла знати планів нацистів щодо організації влади на територіях СССР, власне, нацисти їх і не збиралися оприлюднювати.
ОУН попереду чекали важкі й виснажливі роки війни…

Підготовчі дії ОУН(б)
до проголошення Акту відновлення Української Держави

Найбільш підготовленою з усякого погляду до початку нацистсько-совєтської війни, попри всі негаразди, що характеризували стан організованого українства на еміґрації та у Західній Україні, виявилася саме ОУН під проводом Степана Бандери. Організація мала чітку і ясну програму дій, схвалену у квітні 1941 року Другим Великим Збором, здисципліновану й зорганізовану силу членства як за кордоном, так і в Західній Україні. Вимушені задля досягнення мети йти на пряме співробітництво з німцями, мовчки погоджуючись з роллю, яка їм відводилася німцями у поході на Схід, бандерівці водночас трималися найбільш незалежно, мали власну точку зору, вміло конспірували від німців свої плани конкретних дій. Енергійність і наполегливість Степана Бандери і його прихильників у досягненні поставленої мети визнавали як їх політичні конкуренти з українського середовища, так і німці. Що бандерівці в стосунках з німецькими службами поводяться більш незалежно, ніж їхні опоненти, зазначала у своїх донесеннях і агентура НКҐБ УССР.

Певна частина керівництва Вермахту вважала плани Гітлера й націонал-соціалістичної партії — перетворити Європу на німецьку колонію і, заради цього, вести Світову війну — божевільними. Вони вважали, що Німеччина мусить мати союзників, що можливо лише при щирому шануванні суверенних прав союзного народу, яким, в боротьбі з Москвою, вони вважали Українців, і тому не заперечували права українського народу на державну самостійність. Від тих військових революційна ОУН отримувала досить докладну інформацію щодо дійсних планів гітлерівців стосовно України, які, за своєю суттю, були тотожними з планами совєтсько-російських більшовиків і, певною мірою, навіть жорстокішими.

Діяч УВО і ОУН Володимир Горбовий зазначав, що ОУН та інші українські діячі „…припускали, що Гітлер не допустить до створення нашої самостійної держави. Адже брався займати наші землі для створення там свого, а не нашого життєвого простору. Одначе це був німецький, а не український погляд на справу. Ми знали, що суспільно-політична зрілість нашого народу дійшла до вершин свого розвитку і що настала історична хвиля, яку ми повинні використати для свого народу…“

Провід революційної ОУН прийшов до висновку, що українському народові не залишається іншого, як тільки, не змінюючи свого безкомпромісно-ворожого ставлення до більшовицької Москви, виступити рішуче й відкрито проти німецьких нацистських планів замінити москалів німцями в колоніальному визиску України.

ОУН(Б) усвідомлювала, що вона матиме підтримку українського народу проти нацистів лише тоді, коли ворожість нацистів до української справи стане для народу явною і очевидною. Єдиним виходом у цьому становищі було створити ситуацію, в якій Німеччина неспровоковано була би змушена виявити своє справжнє ставлення до української справи і свої дійсні плани щодо України.
Так виникла концепція проголошення Акту відновлення Української Держави вже в перші дні нацистсько-совєтської війни.

У “Політичних постановах” Другого Великого Збору ОУН було вказано:
„Організація українських націоналістів бореться за Українську суверенну соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. Організація українських націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Європи…“

На території Третього Райху діяла заборона політичної діяльності стосовно всіх ненімецьких організацій. Попри цю заборону обидва проводи ОУН провадили у Кракові підготовчу роботу зі створення майбутніх державних структур в Україні, не взаємодіючи один з одним. ОУН(б) створила “Державну комісію ОУН” на чолі з Володимиром Горбовим, ОУН(м) — “Комісію державного планування”. В цілому прихильне ставлення нацистської окупаційної адміністрації, обумовлене планами використати кадри ОУН в органах місцевого самоврядування на окупованих Вермахтом територіях, дало змогу обом проводам ОУН розгорнути роботу щодо розбудови організаційних структур, та здійснити певні заходи військового вишколу членів організації.

У травні 1941 року були видані “Політичні вказівки щодо боротьби і діяльності ОУН(Б) під час війни”. Вони містили розділи:
Ⅰ. Діяльність ОУН до вибуху війни і в перших її початках;
Ⅱ. Збройний зрив;
Ⅲ. Вмарш чужих військ на Україну й українська державність;
Ⅳ. Будова Української Держави;
Ⅴ. Відношення ОУН до іншої революційної і державотворчої ініціятиви;
Ⅵ. Відношення ОУН до питання державної влади;
Ⅶ. Політична організація.
Це була програма практичної державотворчої діяльності.

В “Напрямних…” проводу ОУН(б) наголошувалось:
„ОУН використає війну з СССР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, за прискорення її здобуття…“
ОУН зуміла підготувати до бою сильну підпільну армію, що намагалася відіграти значну роль в прийдешніх подіях. Зроблено було немало.

Дії ОУН(б) мали на меті „поставити німецькі власті перед доконаним фактом“.

З початком бойових дій Вермахту проти "красной арміі" похідні групи ОУН просувалися на територію СССР услід за лінією фронту.

У Львові тим часом готували проголошення Акту відновлення Української Держави.

Українські Національні Збори
Проголошення Акту відновлення Української Держави
30.Ⅵ.1941

Совєтські окупаційні війська залишили Львів 29.Ⅵ.1941. А вже о 4:30 ранку 30.Ⅵ.1941, не чекаючи основних сил Вермахту, до столиці Галичини увійшов батальйон «Нахтіґаль» (Battalion Ukrainische Gruppe Nachtigall, північна група “Дружини українських націоналістів”, створеної після перемовин ОУН з Абвером, налічував 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем), який мав забезпечувати проголошення державотворчого акту.

Батальйон «Нахтіґаль» у передмісті Львова. Ранок 30.Ⅵ.1941

За кілька годин у Львів увійшла похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якому Український Національний Комітет надав повноваження для проголошення Незалежності. Були оперативно проведені переговори з провідними діячами українського політичного руху.

30.Ⅵ.1941 о 18:00 у будинку львівської «Просвіти» (Площа Ринок, 10) розпочалися Українські Національні Збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України, а також представник митрополита УГКЦ Андрея Шептицького — о. д-р Йосип Сліпий.

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

Львів’яни в очікуванні проголошення Акту відновлення Української Держави 30.Ⅵ.1941.

✠ Акт відновлення Української Держави було проголошено з балкону будинку товариства «Просвіта» у Львові 30.Ⅵ.1941.
На башті Князівської гори було піднято Національний Прапор України.
Львівська радіостанція імені Євгена Коновальця повідомила про Акт населення України і передала благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

Українські Національні Збори проголосили відновлення Української Держави:
„…волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…“ та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком — Українське Державне Правління. З дипломатичних міркувань в останній момент був доданий третій пункт, що проголошував подальшу співпрацю з "Велико-Німеччиною" (його не було у першій редакції документу). Щоправда, він не захистив від подальших репресій і широко використовується й до нині у ворожій совєтській кремлядській пропаґанді.

Антиукраїнські сили дорікають українським державникам за згадку в третьому пункті Акту про заплановану співпрацю з Німеччиною (Третім Райхом), забуваючи, що ще за декілька тижнів до цього таку ж співпрацю з Гітлером в своїх геополітичних інтересах мав сталін від імені СССР — СССР і Третій Райх взагалі були найближчими союзниками і "дружили" з 1930 по 22 червня 1941-го.
І багато інших країн теж мали дипльоматичні стосунки з Третім Райхом до початку й напередодні Другої Світової війни. США і Британія також. А лідер Фінляндії Карл Густав Маннергейм співпрацював з Третім Райхом до 1944 року.
Тобто весь час доки лідери українського визвольного руху такі як Степан Бандера і Ярослав Стецько знаходилися в німецькому концтаборі саме за проголошення цього Акту відновлення Української Держави.

Варто зазначити, що Актом проголошено відновлення, а не (первинне) проголошення Української Держави, позаяк Незалежність України було проголошено 22.Ⅰ.1918, а відтак було формально збережено правонаступництво від УНР й традицію існування УНР і ЗУНР (теж в екзилі) від доби Ⅰ Визвольних Змагань 1917—1921 років.

Бандерівці передбачали, що їм будуть робити закиди в нелеґітимності Акту відновлення Української Держави. Намагаючись забезпечити максимальну леґітимність діям похідної групи Ярослава Стецька, на яку покладалося завдання проголосити відновлення самостійності у Львові, керівництво ОУН(б) домоглося створення Українського Національного Комітету в Кракові. Останній об'єднав представників більшості еміґрантських організацій і своєю декларацією від 14.Ⅵ.1941 фактично "благословив" ОУН(б) на проголошення Акту.

Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, хоч і був несподіваний, засвідчив усьому Світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Акт закликáв Українців „не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада…“

Львівська радіостанція, яка була заздалегідь захоплена представниками РП ОУН на чолі з Зеноном Тарнавським та Юліяном Савицьким та перейменована у “Радіовисильню ім.полк. Є.Коновальця”, одразу ж по проголошенні Акту видала в ефір інформацію про відновлення Української Держави і утворення уряду на чолі з Ярославом Стецьком.
Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український Національний Комітет у Кракові наступного дня видав з цього приводу інформаційний бюлетень (перший і водночас останній).

1.Ⅶ.1941 делегація від Українських Національних Зборів відвідала Собор Св. Юра з проханням до митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького ухвалити Акт. Митрополит радо погодився і видав “Пастирський лист до Українського народу”, в якому схвалював рішення Національних зборів.
10.Ⅶ.1941 аналогічне за змістом “Архипастирське послання” видав владика Луцький (пізніше — митрополит) Української Автокефальної Православної Церкви Полікарп (Сікорський).

Українська Держава 1941 року

Після проголошення Акту відновлення Української Держави 30.Ⅵ.1941 Ярослав Стецько був обраний Національними Зборами головою виконавчого органу (власне Українського Державного Правління) відновленої Української Держави і уповноважений сформувати особовий склад УДП.

Українське Державне Правління (УДП) — головний виконавчий орган відновленої Української Держави.

5.Ⅶ.1941 Ярослав Стецько оголосив персональний склад УДП.

Склад Українського Державного Правління

До Державного правління увійшли:
— Ярослав Стецько — голова та керівник ресорту соціальних реформ
— д-р Мар'ян Панчишин — перший заступник голови і міністр здоров'я, заступники — д-р Роман Осінчук та д-р Олександр Барвінський
— Лев Ре́бет — другий заступник голови
— ген. Всеволод Пе́трів — міністр оборони, заступники — сотник Роман Шухе́вич та пор. Олекса Гасин
— д-р Володимир Лисий — міністр внутрішніх справ, заступник — д-р Кость Паньківський
— Микола Ле́бідь — міністр державної безпеки
— Володимир Стахів — міністр зовнішніх справ, заступник — д-р Олександр Марітчак
— Юліян Федусевич — міністр справедливості (судове міністерство), заступник — д-р Богдан Дзерович
— інж. Юліян Павликовський — міністр народного господарства, державні секретарі — Дмитро Яців та Роман Ільницький
— інж. Євген Храпливий — міністр сільського господарства
— інж. Ілярій Ольховий — міністр фінансів
— інж. Андрій Пясе́цький — міністр лісництва
— д-р Володимир Радзикевич — міністр освіти і віровизнання
— Олесь Гай-Головко — міністр інформації та пропаганди
— Осип Позичанюк, Ярослав Старух — державні секретарі
— Іван Климів-Леґенда — міністр політичної координації
— Н. Мороз — міністр пошти і телеграфу
— д-р Михайло Росляк — начальник державної канцелярії

Офіційною тимчасовою резиденцією УДП визначено приміщення колишньої Палати праці за адресою: м. Львів, пл. Смольки, буд. 4.

Українське Державне Правління опублікувало кілька заяв і вислало Меморіял до німецького уряду, відбуло в неповному складі кілька нарад.
Міністерством Оборони УДП було організовано 2 військові школи.
Про своє підпорядкування Міністерству Оборони Української Держави заявили обидва командири відділів Дружин Українських Націоналістів — сотник Роман Шухевич та майор Є.Побігущий.

Міністерство Закордонних Справ УДП проводило в Берліні заходи, спрямовані на визнання УДП Німеччиною, та розсилало відповідні документи до інших країн, посольства яких розташовувалися у Берліні. Є відомості і про спроби контактів з нейтральними державами та, навіть, Західними Союзниками (через нейтральну Швайцарію).

Крім того, зусиллями УДП було відновлено роботу Українського Червоного Хреста, випрацьовано державну схему шкільництва та нормалізовано рух залізниці.

Звістка про відновлення Української Державності миттю розлетілась по всих кутках Галичини і Волині. У багатьох населених пунктах Галичини були оперативно створені і розгорнули діяльність українські органи влади. У провінційних містечках Галичини і Волині розпочалися спонтанні збори Українців, на яких представники РП ОУН проголошували відновлення Української Державності. У Бережанах і Бродах у таких зборах узяло участь 20 000 осіб, у Сокалі — 10 000, у Станіславові, Радехові, Самборі — по кілька тисяч.

30.Ⅵ.1941 одразу ж після засідання Українських Національних Зборів було утворено міське управління у Львові під керівництвом Ю.Полянського.
1.Ⅶ.1941 було утворене Львівське обласне управління на чолі з д-ром Олександром Марітчаком. Заступником О.Марітчака став Я.Спольський, керівництво відділом внутрішньої адміністрації обійняв д-р Михайло Росляк. За кілька днів почали функціонувати повітові управління по всій області.
Протягом першої половини липня 1941 року було утворене Станіславівське обласне управління у складі 8 відділів. На чолі його став інженер І.Сем'янчук, а його заступником призначено д-ра Б.Рибчука.

Завдяки роботі 3 Похідних груп (Північної, Середньої та Південної) у складі 7000 спеціально навчаних спеціалістів, бойовиків та агітаторів осередки УДП з'явилися у 11 з 24 областей колишньої совєтської квазіреспубліки "УССР". Так обласні управління постали у Львові, Станіславові, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Рівному, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Вінниці, та навіть у тодішніх Кіровограді (Кропивницький) та Дніпропетровську (Дніпрó).
(“Інтерактивна мапа ОУН” — “Похід на схід” — до уваги Вельмишановнього Панства)
Повітові управління постали у кількох районах Київської області.
Наступним кроком мало стати відновлення Української Держави у Києві.
Було ухвалено до здобуття Києва вважати столицею Львів.

Так, з ініціятиви ОУН(б) постала Українська Держава 1941 року, яка проіснує з 30 червня по 12 липня 1941 року…

Реакція Третього Райху

Підготовка Акту здійснювалася таємно і стала повною несподіванкою для окупаційного режиму нацистів. Деякі офіцери Вермахту 30 червня, зачувши про збори, прибули на них вже після початку і спершу взагалі погано уявляли, що відбувається.
Представник Вермахту професор Ганс Кох (який в добу Перших Визвольних Змагань навіть воював на боці України в лавах УГА), був запрошений на проголошення і присутній на ньому, за словами Ярослава Стецька, намагався перешкодити проголошенню Акту. Після проголошення Акту виступив з промовою, в якій висловився негативно до Акту відновлення Української Держави. Ганс Кох наголосив, що у тогочасні плани Третього Райху не входило творення Української Держави й Третій Райх сподівається, що "Українська Нація працею допоможе Німцям у їхній боротьбі".

Проголосивши свій Акт, ОУН(б) сподівалась, що нацисти з цим змиряться.
Проте спроба самочинного проголошення Української Держави "на території, уже захопленій німецькими військами, отже, зрошеній кров'ю німецького вояка, в той же час як ОУН не змогла чи не захотіла організувати масштабне повстання проти сталіна" в тилу Совєтів на Західній Україні) викликала незадоволення Гітлера.
Відтак, за кілька днів дії "союзників" стали більш жорсткими.

Довідавшись про Акт відновлення Української Держави, Адольф Гітлер розлютився і видав наказ негайно знищити рух Бандери.

На ультиматум Гітлера — відкликати Акт відновлення Української Держави — провідник ОУН Степан Бандера, прем'єр уряду Ярослав Стецько і голова Українського Національного Комітету (УНК) Володимир Горбовий відповіли відмовою, потрапивши до концтабору Заксенгавзен.

3.Ⅶ.1941 державний підсекретар Третього Райху Ернст Кундт на допиті членів Українського Національного Комітету та Степана Бандери, коментуючи проголошення Акту відновлення Української Держави, зокрема зазначив:
"Оскільки тут йдеться про українські збройні сили, які пліч-о-пліч борються з німецькими солдатами. Я констатую, що українські збройні сили на даний час не воюють. Вже сам цей зворот засвідчує, що тут поширюється неправда. Тут також йде мова про те, що Німецький Райх та німецький Вермахт є їхні союзники. Це не так; єдина людина, котра веде боротьбу, — це Фюрер, а "українських союзників" не існує. Цілком можливо, що Українці особисто захоплені й відчувають себе нашими союзниками; однак в сенсі державно-правової термінології ми не союзники, ми — завойовники совєтсько-російської території."

У відповідь Степан Бандера заявив:
„Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за Незалежну і Вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу…“

Не переконавши Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, 5.Ⅶ.1941 їх заарештували і згодом направили у концтабір Заксенгавзен. Заарештували також близько 300 членів ОУН(б), з яких 15 було розстріляно (друга хвиля арештів настала з 15 вересня). 11.Ⅶ.1941 була заборонена діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні нацисти розпочали масові арешти та розстріли ОУНівців…

В подальшому Гітлер неодноразово видавав накази щодо ліквідації українського національно-визвольного руху, насамперед, з ОУН і УПА:

Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.
„Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів.“

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ
„Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації.“

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9
„В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні“

Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.
„У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: «Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!“

Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.
„Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України“

Ці документальні накази Гітлера щодо ОУН і УПА згодом відіграли важливу роль на Нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА була визнана цілим цивілізованим Світом як воююча проти Третього Райху і нацизму сторона. Нюрнберзький трибунал не визнав "коллаборантами і посібниками нацизму" ані “Нахтіґаль”, ані СС “Галичина”, не визнані "нацистами" й ОУН та УПА.

30 червня 1941 року: Акт національної гідності

Провід ОУН (бандерівців)
До 80-ліття проголошення Акту відновлення Української Держави

„В чім є історичне значення Акту 30 червня 1941 року — проголошення відновлення Незалежної України, опанованої двома великодержавами?“ — цим питанням, сформульованим Дмитром Донцовим в передмові до праці Ярослава Стецька “30 червня 1941”, переймалося багато дослідників, політичних діячів та відвертих критиканів. Останні безапеляційно намагалися применшити, або й зовсім заперечити значення цієї події, втім, як заперечували і взагалі доцільність національно-визвольної боротьби.

Спробуємо й ми, з відстані 80 років, поглянути на події буремної доби.
Українськими очима.

Власне об’єктивна оцінка подій такого історичного значення, як Акт 30 червня лише й можлива через певний часовий простір, коли задум ініціаторів та реалізаторів події і її наслідки стають очевидними не лише творцям, але й ширшому загалу. Зокрема, коли йдеться про подію 80-річної давнини, що мала місце у Львові, а саме про проголошення Акту відновлення української державності і творення Українського Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком, то слід зупинитися на кількох визначальних аспектах. Зокрема необхідно розглянути ситуацію, в якій тоді опинилася Україна, визначити мету, яку ставила перед собою ОУН і спрогнозувати можливі дії для досягнення цієї мети.

З початком Другої Світової війни Україна опинилася "між молотом і ковадлом" тоталітарних режимів і лише ОУН, засадничо відкинувши орієнтацію на чужоземні чинники як стратегію, зробила ставку на власні сили українського народу, визначивши шляхом боротьби за Незалежність України революційну боротьбу за будь яких умов, ставлячи ворога перед доконаними фактами. Ця стратегічна концепція визначення мети і шляхів її досягнення була опрацьована в ряді документів і декларацій, зокрема в грудневому Маніфесті ОУН 1940 року, Постановах Ⅱ Великого Збору ОУН в перших числах квітня 1941 року та яскраво втілена в чинах 30 червня 1941 року, створенні та діяльності Українського Державного Правління (1941), Української Повстанської Армії (1942), Української Головної Визвольної Ради (1944), Антибільшовицького Блоку Народів (1946).

Саме як відважний далекосяжний чин насамперед маємо розглядати події 80-ти річної давнини. Всупереч обставинам, кидаючи виклик страшним тоталітарним потугам, Національні Збори у Львові проголосили Акт відновлення Української Державності. І це не була лише "спонтанна акція" чи "декларація намірів". Організатори проголошення зразу ж почали явочним шляхом втілювати слова в дію і готові були відповідати за свою ідею і дію власною свободою і власним життям. Саме готовність взяти відповідальність за свої декларації, за свої слова, характеризує творців Акту і вигідно відрізняє їх від сучасних політиканів. Саме в тому, що проголошення Акту, продовжуючи державотворчі традиції, засвідчило незламну волю Українського Народу жити власним державним життям, визначило рішучу готовність захищати своє право на Державність зі зброєю в руках, наочно продемонструвало у висліді справжні наміри націонал-соціалістичних "визволителів" щодо України і є його непроминуще історичне значення.

Революційна ОУН не зреклася відповідальності за проголошення Акта, і коли дехто й сьогодні єхидно запитує, чи не знайшлося в цілій Україні когось "достойнішого" за 28-річного Ярослава Стецька, який очолив Українське Державне Правління, то відповімо: напевно були й досвідченіші, шанованіші, освіченіші, але де гарантія, що в скрутних обставинах вони би не "дали заднього ходу", не зламалися на допитах, не піддалися на умовляння та погрози німецьких окупантів?

„Коли у захист Акту 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету Нації, гідність і гордість великої духом Нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, за ніяких умов цього не заперечити, не відкликати, видержати до кінця.“
— Ярослав Стецько

Отже, аналізуючи події 80-ти річної давнини, мусимо відкинути несуттєве, відмести шумовиння наклепів і фальсифікацій. І тоді перед нашим зором постає кришталево чистий чин "лицарів абсурду", які в незрівнянно важчих обставинах, ніж у 1918 чи 1991 році, всупереч намірам агресорів, проголосили на весь Світ:

„Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…“

Ці слова вони обстояли власною свободою і власним життям.

Слава Героям!

30.Ⅵ.1941 ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності.

Редактор часопису ОУН «Шлях Перемоги» пан Віктор Рог наголосив:
„Це була визначна подія, що лишила нам свої уроки.
В боротьбі маємо покладатися на власні сили. Ніхто, крім нас самих, не здобуде нам перемогу.
Той, хто бореться, завжди матиме опір. І ми маємо розуміти, що на шляху до розбудови України, перед нами завжди будуть виклики.
Варто пам'ятати, що наша теперішня боротьба тривала та екзистенційна. Росія не залишить нас у спокої просто так. Тому Нація повинна консолідуватися, виробити єдину концепцію розвитку і не здаватися.“

Провідник ОУН(б) пан Стефан Романів з Австралії також привітав Українців з 80-річчям Акту відновлення Української Державності.

Провід ОУН (бандерівців)
© «Націоналістичний Портал»
© «Націоналістичний Портал»
Офіційний портал ОУН (бандерівців)
© Stefan Romaniw — Провідник ОУН(б)
2021.Ⅵ.29

Матеріял укладено з відкритих джерел:
© «WikipediA» — Акт відновлення Української Держави
© «WikipediA» — Українська Держава (1941)
© «WikipediA» — Українське Державне Правління
© УІНП — 1941 — проголошення відновлення Української Держави

Акт відновлення Української Держави 30.Ⅵ.1941

Акт відновлення Української Держави
✠ 30.Ⅵ.1941 ✠

Акт відновлення Української Держави
✠ 30 червня 1941 ✠

Передумови відновлення Державності і Незалежності України