«Ідентифікація себе» — Віталій Гайдукевич

Нам важко дається усвідомлення хто ми є і ким були. 70 років амнезії. Прірва безпам'ятства коли побитий-поламаний народ волів не згадувати ким є, аби не вбивали і було що їсти. Все це дарма не минає. 25 років ніби-то незалежної країни, а ми досі в тенетах імперських штампів.

От взяти 24 серпня. Це у нас що? Дата проголошення Незалежності. Але чому "проголошення"? Хіба лише в 1991 році українська держава вперше відбулася як така? А як же Визвольні Змагання 1917-1921 років? Тоді ж була держава, армія, міжнародні взаємини? Були. Де воно все поділося? Було знищено через аґресію Росії.

Українська незалежна держава вже була і загинула (в силу різних обставин) в наслідок війни Росії проти нас. В 1921 році фактично в Києві було встановлено владу маріонеткового уряду зі складу коллаборантів і почалась окупація із розстріляними відродженнями, голодоморами, придушенням усього українського. Завойовану країну окупант перетворив на колонію, муляж, симулякр, котрий було названо "УРСР".

Багатьох шокує сама постановка питання, що період СРСР, це окупація. Дивно. От коли німці захоплюють Чехію чи Польщу — усі погоджуються, це — окупація. Коли Москва руйнує державу Литву, Латвію і Естонію – окупація. Коли Німеччина завоювавши Францію робить там маріонетковий уряд Віши, це окупація і колаборанти, логічно? А коли Росія шляхом війни захоплює Україну — страшно зізнатися, що це те саме — окупація і колаборанти? Усі ми, хто пам'ятає СРСР, народилися в окупації. Порівняти не було із чим. Тішилися тим, що мали.

Так виходить зі смертю імперії в 1991 році ми повернули те, що у нас було? Так. Тоді чому ми досі не говоримо прямим текстом, що 24 серпня у нас не проголошення, а відновлення Незалежності?

Важливо розуміти, що війна 1917-1921 років проти України була така ж гібридна як і нинішня. Це взагалі російський стиль: створюєш сепаратистський осередок, він імітує власну державність, Росія постачає "добровольців" і зброю, а потім маскує під армію сепаратистів свої війська і так знищує жертву. Тактика паразита, котрий живиться вбиванням і висмоктуванням сил із жертви.

Так було у Фінляндії (вийшло не до кінця), так було в Україні на початку 20 століття. Цю карту розігрують і зараз. Як вистояти і не повторити помилок минулого — окрема тема. Зараз про інше — про те, як називати речі своїми іменами. Як відмовитися від дат, подій, символів, звичок нав'язаних окупантом і віднайти себе?

Перш за все увімкнути пам'ять. Час і історія тут на нашому боці — наступного року починається низка ювілеїв — сторіччя визначних рішень, блискучих боїв, перемог і трагедій — 100-річчя державності, котра у нас була, але котру ми не змогли захистити.

— 13-14 грудня 2017 року — 100 років бою біля станції Лозова. В нічному бою українські підрозділи вибили московито-більшовиків з Лозової і змусили тікати. В бою були потужно і грамотно використані кулемети.
— 29 січня 2018 року — 100-ті роковини героїчної і трагічної історичної події — Бій під Крутами…
— 13 квітня – 24 квітня 2018 року — 100 років Кримського походу Петра Болбочана.
— 29 квітня 2018 року – 100 років як вперше (!) український прапор піднімається над Чорноморським флотом. До слова, саме 29 квітня, а не щось там в липні, має бути днем українських військово-морських сил. Це дуже важливо…
— 1 листопада 2018 року — 100 річниця Листопадового Чину.
— 7-28 червня 2019 року — 100 річниця Чортківської офензиви — визначна, героїчна і трагічна наступальна операція в Чортківському трикутнику смерті...
— 26-27 липня 2019 року — 100 років боїв за Вапнярку. За вдалу операцію під командуванням полковника Удовиченка 3 (третя) дивізія УНР отримує назву «Залізна».
— 15 квітня 2020 року — 100 років бою за Вознесенськ. Тоді із критичного становища практично без набоїв Чорні Запорозці змогли контратакувати переважаючи сили більшовиків. Підбили один бронепоїзд, другий змусили відійти, а московитів чорношличники порубали в кінній атаці.

І так далі...

До слова, найближчі роки ювілеї не лише для подій Перших Визвольних Змагань. Якщо копнути глибше можна знайти інші, не менш важливі дати, про котрі треба говорити чітко проговорюючи кожне слово.

У 2018 році 11 жовтня буде 400 років як україно-польске військо потрощило армію московитів і взяло в облогу Москву. До того козаки під орудою Сагайдачного кілька разів громили усі наявні у царя війська. Бутурлін і Волконскій, від котрих цар вимагав зупинити просування Сагайдачного, були биті так, що в лавах царського війська почалось дезертирство… По фіналу тієї війни було укладено Деулінське перемир'я — 29 міст України та Білорусі були звільнені від московської влади. Шкода, тоді Москви так і не взяли — козаки ніби як хотіли завершити справу, але полякам було краще укласти вигідний мир.

В 2019-му буде 360-річчя битви під Конотопом. Це коли армія українців під орудою гетьмана Івана Виговського та армія кримських татар поставила на місце моковитських князів Пожарскоґо, Бутурліна, Трубєцкоґо і жменьку інших. Тоді було знищено щось біля 30 тисяч царського війська. Москалів гнали до кордону аж курява йшла. Гідна дата для відзначення на державному рівні? Ще б пак!

28 вересня 2021 року буде 400 років Хотинській битві, коли Сагайдачний, фактично, рятує Європу від нашестя Османів.
Перемога україно-польского війська примусила Османську імперію відмовитися від планів завоювання Європи.

Це лише частина знакових ювілеїв, котрі стосуються слави української зброї і чекають на нас у найближчі 4 роки. Кожна з цих дат — це удар по ворожій пропаганді (що виставляла українців гречкосіями), це підстава навести лад в НАШИХ датах (щоб нарешті професійні дні військових не вели свій початок від совєтської армії), це та сама інформаційна політика країни, котрої досі чомусь немає.

Але головне, це ліки від безпам'ятства. Ідентифікація самих себе. Бо "встановлення" незалежності і "відновлення", це таки дві великі різниці. І 100 років крові, боїв, боротьби, поразок і перемог…
Краще пам’ятати, щоб не пережити все знов…