Український бліцкриґ-1918:
Кримський похід Петра Болбочана

 
99 років тому, 22—25 квітня 1918 року відбувся Кримський похід Петра Болбочана — одна з найбільш звитяжних та героїчних військових операцій в історії українського війська і України.
Кримська операція 1918 року — військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном у квітні 1918 року на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострову української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту.
22 квітня 1918 року в ході Кримської операції під проводом полковника Петра Болбочана, армія УНР форсувала Сиваш і звільнила від більшовиків Джанкой, ключову вузлову станцію в Криму. Завдяки цьому українська армія отримала можливість для розгортання подальшого наступу та раніше за німців дісталася Сімферополя. Перемога була досягнута з мінімальними втратами.
Однак далі, через політичний конфлікт між керівництвом УНР і союзниками Німецької Імперії, війська УНР були змушені полишити Крим, не дійшовши до Севастополя, як це було передбачено первісним планом.

 
«Wild Fox Film» на честь роковин Кримського походу Петра Болбочана 1918 року створили чудовий мініфільм.
Перед вами — п'ятихвилинний концентрат мужності й доблесті, слави та звитяги, а також — багатьох унікальних кадрів з хронік, які до цього ніколи не публікувались.
 

 

...Глибока, майже непереможна оборона Криму зламана внаслідок спецоперації українських військових розвідників. Стрімким ударом наші полки долають півострів Чонгар, "непрохідний" Сиваш та виходять на оперативний простір...
За кілька днів – колони українських військ з піснями йдуть переможною ходою під синьо-жовтими прапорами України звільненим Сімферополем і радісне населення захоплено вітає державний синьо-жовтий Прапор України.
Передові частини українців нестримно просуваються до чорноморського узбережжя. Мета – Севастополь.
Ні, це не картини жаданого багатьом нашим громадянам майбутнього. Це — наше минуле. У квітні 1918 року українські війська увірвалися в Крим і звільнили його від влади московських чекістів — батьків організації, з якої походить майже все нинішнє россійсько-фашистське керівництво.
 

До 99-ї річниці Кримської операції, українські історики нарешті закрили питання стосовно точних дат визволення Криму.
Забігаючи наперед, розставимо крапки над "і" стосовно історичних дат.
Українські історики провели ретельний аналіз і навели історичні німецькі та американські документальні артефакти, котрі підтвердили, що саме Запорожці Болбочана першими увійшли в Крим.
Українські війська здолали більшовицьку оборону на Чонгарі та форсували Сиваш на світанку 22 квітня, ввечері 22 квітня оволоділи залізничним вузлом Джанкой, 23 квітня перемогли в бою під Сарабузом, а вранці 24 квітня захопили Сімферополь, випередивши німців щонайменше на кілька годин. Про що свідчить звіт німецького штабу.
Також Запорожці встигли до Бахчисараю і майже дійшли до Севастополя...

Тож, подальші маніпуляції стосовно дат Кримської операції 1918 року вже не варто сприймати.
Адже "совєтская і россійская історіоґрафія" задля нівелювання та приниження звитяг українського війська, стверджували, що "укрАінскіє ґайдамакі шлі в абозє нємєцкіх войск", хоча насправді за умовами німецьких окупаційних військ, українські війська повинні були були йти в аванґарді, тобто, попереду.
 

 

Український бліцкриґ-1918

Саме українські війська — Гайдамацький Кіш Слобідської України Симона Петлюри, Запорожський загін, Січові Стрільці Євгена Коновальця та Легіон Українських Січових Стрільців Василя Вишиваного — йшли попереду німецько-австрійських окупаційних військ, звільняючи терени України від більшовиків, котрі встигли окупувати значну територію, включно зі столицею.
Виступивши з Сарн, українські війська швидким рейдом досягли столиці, розбили на підступах більшовицькі загони Кіквідзе і блискавично визволили Київ 1.ІІІ.1918, вибивши зі столиці "красную армію" Муравйова.
2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном першим увійшов до Києва. Столицю звільнено!
Кияни побачили на вулицях столиці нечисленні підрозділи українського війська: Гайдамаків Симона Петлюри, Січових Стрільців Євгена Коновальця та Запорожців Костянтина Прісовського. Їм було влаштовано урочисту зустріч з церковними дзвонами та молебнями. Німецька армія вступила до міста наступного дня, прибувши залізницею. За словами очевидців, німецькі солдати здавались похмурими і втомленими, вони зовсім не нагадували бравих німецьких вояків.
 

 

4.ІІІ.1918 — Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ.
Протягом березня 1918 марш-кидками і тактикою бліцкріґу Запорожці й Гайдамаки визволили від більшовистських окупантів Гребінку, Миргород, Лубни, Ромодан, Полтаву, Харків.
10.ІІІ.1918 — штаб Запорожців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, розташований у Севастопольській бухті, який планували включити до складу українських збройних сил. Групі Петра Болбочана в ході операції поставлено також завдання захопити військове майно. таврійських портів. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.
12.ІІІ.1918 — Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала Зураба Натішвілі (Олександр Натієв за россійськими документами — легендарний український полководець грузинського походження).
Зураб Натішвілі призначає Петра Болбочана командиром 2-го Запорізького пішого полку, котрий став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії.
Ще одна група Запорізького корпусу під командуванням особисто генерала Зураба Натішвілі мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування Запорожців проводив сам генерал Натішвілі, доручивши Петрові Болбочану командування Кримською групою. Розділившись навпіл у Харкові, Зураб Натішвілі відправляється в бік Донецького басейну, а Петро Болбочан на Запорожжя.
 

 

Кримський Похід Запорожців Болбочана

14.ІV.1918 — Запорожці визволили місто Запорожжя (Олександрівське).
В Запорожжі відбувається зустріч Запорожців Болбочана з Українськими Січовими Стрільцями Василя Вишиваного.
Василь Вишиваний, він же Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ, стає комендантом міста Запорожжя і буде з тилу прикривати Кримську операцію Петра Болбочана.
Цього ж тижня малими тактичними групами на панцерних потягах Запорожці розділились та швидким рейдом звільняють Маріуполь та Бердянськ з одного боку, і Мелітополь з іншого. Звільнивши Маріуполь та Бердянськ, група вирушила через Великий Токмак на Мелітополь, на шляху змусивши тікати банди махновців, котрі "воювали" на боці більшовиків.
18.ІV.1918 — з боями визволено Мелітополь, який більшовики завзято обороняли. Запорозька піхота, під захистом панцерних потягів і артилерії, приступом здобула ворожі шанці та змусила більшовиків відступати у напрямку Криму, на сиваські позиції. У Мелітополі взято ключову залізничну станцію з депо, захоплено оперативний штаб більшовиків з шифрувальною машиною, літаки й моторні човни, а також великі комори харчів та зброї.
Завдяки захопленій шифрувальній машині Петро Болбочан зміг ввести в оману більшовиків, передаючи фальшиві шифровки в Крим про те, що українські війська ніби далеко від Мелітополя.
Просуваючись уперед, українські частини безупинно насідали на ворога, що відступав, кіннота й піхота на панцерниках і автомобілях, здійснюючи постійні блискавичні наскоки, деморалізувала більшовицькі ряди. Як наслідок, 21.ІV.1918 частини Кримської групи зайняли Новоолексіївку — останню ключову залізничну станцію перед чонгарським мостом через Сиваш — та впритул наблизилися до переправ.
 

 

Напередодні форсування Сиваша Петро Болбочан зустрівся з німецьким генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Крим слідом за групою Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу за підтримки флоту здійснити операцію та зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Таврійським півостровом раніше за німців, Запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. Петро Болбочан, як командир дивізії й офіцер нижчого рангу, змушений був визнати свою підлеглість німецькому генералу, але від запропонованої допомоги — німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилося до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом до розпорядження 15-ї ландверської дивізії. Генерал фон Кош заявив Болбочану прямо, що вважає затію нездійсненною, принаймні, без важкої артилерії: "Якщо Перекоп і вдасться взяти, то ціною величезних утрат українського війська. А озеро Сиваш взагалі непрохідне, єдиний шлях це міцно укріплений Перекоп!" Втім, Болбочан вважав інакше, і генерал фон Кош сприйняв наміри Болбочана як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити Запорожців для подальшого наступу на Крим.
 

До складу Кримської групи ввійшли 2-й Запорізький полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірська гарматна дивізія, три польові батареї та одна гаубична, автопанцирна дивізія і два бронепотяги.
1-й і 3-й Запорозькі полки, 3-й Гайдамацький полк (що спеціально прибув з Києва), гарматний та інженерний полки входили до донецької групи під командою полковника Сікевича, команданта 3-го Гайдамацького полку.
 

 

На Сиваші у більшовиків були вже більш потужні та організовані укріплення, ніж у довколишніх населених пунктах, але, попри це, а також на замінований міст, українські війська ефективно, за день, здобули ворожі позиції. Більшовики не встигли підірвати міст, і українці буквально влетіли у ворожі укріплення, звідки панічно втікали "красноармєйцы"!

Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних втрат особового складу. Перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками із Севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога Запорізькою дивізією таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша і блискавичний бліцкріґ через Чонгар. Поряд із часовим та технічним факторами був урахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті.
Таким чином, уночі 22.ІV.1918 перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах швидко переїхала замінований міст та дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги. Більшовики, не сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до оборони переправи — бронепотяги доїхали до лінії ворожих шанців та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж "красных" паніку. Сотник Зелинський зі своєю сотнею кинувся до шанців та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. Цілий 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення.
Внаслідок блискавично проведеної операції все військове майно та зброя укріплень перейшли до розпорядження Запорізької дивізії, що ще більше її зміцнило. Маючи багато технічних засобів пересування, Болбочан міг пересуватися швидше за ворога і легко маневрував кіннотою, не даючи більшовикам спочинку та відрізаючи їм шляхи відступу.
Не чекаючи надходження решти сил, полковник Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території.

Увечері 22.ІV.1918 Кримська група з боєм захопила місто Джанкой — першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой — Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Теодосію.

Головні сили групи Болбочана були скеровані на Сімферополь, який був звільнений майже без опору ранком 24 квітня 1918 року. Приблизно у той самий час Гордієнківський полк звільнив історичну столицю Киримли місто Бахчисарай. До Севастополя, де вже на кораблях Чорноморського флоту здіймали Прапори України Українці, котрих вдосталь було серед моряків, залишалось з десяток кілометрів...

Очевидець писав:

«Ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями й таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей»

Але на тому свій наступ українські війська змушені були зупинити...
 

 

Протистояння з німцями і зрада уряду

Укладаючи Берестейський Мир, УНР змушена була йти на чисельні поступки, погодившись на німецько-австрійську окупацію, позаяк самотужки впоратись з навалою більшовистських та бєлоґвардєйських військ УНР не могла. Уряд соціаліста Вінніченка без вагань віддав до сфери інтересів Німеччини Крим, дотримуючись "революційно-демократичного принципу миру без анексій і контрибуцій", відмовившись від півострова під приводом права кримських татар на самовизначення. Здивовані відмовою німці не наполягали.
Однак уже за два місяці українська влада зрозуміла, що припустилась помилки. Адже Крим давав вихід до Чорного моря та значні ресурси, вкрай потрібні молодій українській республіці. А проголошена на півострові "Совєтская Соціалістічєская Рєспубліка Тавріди" стала гніздом більшовиків, які розгорнули жорстокі репресії щодо автохтонного населення – Киримли.
Водночас і бєлоґвардєйци збирались звільняти Крим від більшовиків. Німеччина також бачила Крим своєю головною "здобиччю" в "українській кампанії". Тобто, насправді, інтереси корінних Киримли зовсім нікого з політиків не цікавили.
 

Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація цього не зробила. Однак згодом уряд вирішив провести військову операцію, хоча ще за місяць до початку походу — 9.ІІІ.1918 року — на засіданні Ради Народних Міністрів міністр внутрішніх справ ̶А̶в̶а̶к̶о̶в̶ Ткаченко заявляв: «…покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…»
Така непослідовність уряду та його членів вкотре демонструвала відсутність ясної й однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами.

Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як наслідок — військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина була вельми проста: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше.

У Сімферополі німці наздогнали Болбочана й вперше поставили вимогу вивести війська з Криму. У відповідь полковник послався на наказ свого командування. Між українськими та німецькими військовими мало не дійшло до стрілянини!
Петро Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорізької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом, до того ж, у цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою у тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель.

На тлі політичних помилок та військових поразок Центральної Ради, військовий рейд 1-ї Запорізької дивізії виглядав блискучою військовою кампанією, яка мала неабияке геополітичне значення і незабаром забезпечила для України здобуття Чорноморського флоту.
Рівень дисципліни серед запорожців був високий упродовж усієї операції — козаки й старшини високо цінували Петра Болбочана, повага до нього та його авторитет були безсумнівними. Це мало ще один, можливо, дещо несподіваний наслідок: віддане ставлення вояків Запорізької дивізії до свого командира було з підозрою сприйняте керівництвом військового відомства УНР — пішли поголоски про начебто диктаторські амбіції полковника.
Під час Кримського походу Запорізька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців, а також татарськими добровольчими формуваннями із Таврії (Таврійської губернії чи Тавриди, як називали россіяни). Полковник Петро Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з наявними домовленостями українського уряду з німецьким командуванням був змушений розпустити ці волонтерські загони.

Доки тривали переговори з Києвом, німці заблокували українські бронепоїзди в Сімферополі.
Не маючи зв'язку з урядом, полковник Петро Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень із німцями — він мав бути реалізований кінним полком ім. Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва та Кримським кінним полком. Інший — у випадку збройного протистояння з німцями — передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Єні-Кале і встановити зв'язок з українською Кубанню. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування.
Болбочан відправив кінноту під проводом Петріва в гори з наказом рухатись на Севастополь і Теодосію, але так, щоб німці не здогадалися про справжні наміри українських військ.
Цій групі вдалося дістатись Чорноморського узбережжя завдяки допомозі кримських татар. Вони не лише постачали українцям провізію та показували дорогу через контрольовану більшовиками територію, а й зголошувались добровольцями до українського війська. Часто добровольці приходили з власними кіньми та зброєю; їх було так багато, що з’явилась ідея створення окремого кримськотатарського батальйону. Коли війська Петріва мусили переховуватись від німців, Кримці охоче надавали притулок для штабів та артилерії у своїх аулах. Кримськотатарські друзі так сумлінно поставились до цієї справи, що командири, в’їжджаючи до аула, часом із подивом бачили слов’янські обличчя під кримськотатарськими малахаями, а гармати – під стіжками торішньої паші, припасеної для овець.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петрові Болбочану оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста й території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку ґрупу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою».
Тобто, уряд УНР боягузливо зрікся Героїв, котрих таємно відправив завоювати Крим!

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ з Криму були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який тривалий час намагався зв'язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. Важливим у цій ситуації було також те, що у цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед кримськотатарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної Ради та її уряду. Серед запорожців поширювалися настрої, які свідчили про їхню готовність боронити волю України. Напруження зросло ще більше з прибуттям українських частин із Бахчисарая, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. Петро Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку.

Тому командир Кримської групи висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги:
— запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь;
— про здачу зброї не може бути й мови;
— припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв'язатися з урядом;
— припинити будь-які обмеження групи.
Водночас Болбочан зазначав, що можливий рух групи, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, буде узгоджений з німецьким командуванням. Полковник також дав згоду на умову щодо необхідності розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму.

Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що "збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська". Треба підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорізької дивізії перед своїм командуванням.

Генерал Зураб Натішвілі, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію Петра Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу із кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи до взаємин командирів обох військових одиниць — 3ураб Натішвілі, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник Петра Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералові. Німці допомогли налагодити телефонний контакт із Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром Жуківським поєднували в собі заяви на кшталт: «Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці» та подібні з порадами прийняти умови німців. Усе це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи.

Унаслідок перемовин ставало все зрозумілішим, що не німці, а саме українська влада спричинила українсько-німецький конфлікт в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав Петро Болбочан, дещо пожвавив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців.

27.ІV.1918 міністр військових справ УНР Олександр Жуківський телефоном віддав наказ про негайний відхід Запорізької дивізії з Криму, який оголошено в присутності генерала фон Коша. Генерал Зураб Натішвілі отримав "догану за те, що він залишив групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі", а генералові фон Кошу повідомлено, що попередня заява уряду УНР, яка стверджувала, що в Криму немає українських військових частин, "була просто непорозумінням". Міністр зазначав: "Уряд і не сподівався, що група вже оперує в Криму, з вищим німецьким командуванням переговори тільки що почалися".
Боягузливість соціалістичного уряду УНР так і залишилась в Історії ганебною плямою на тлі звитяги українських військ!

Лише згодом полковникові Петру Болбочанові стало відомо, що ні військовий міністр, ні український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу. Наказу про місце нового розташування запорожці так і не одержали. Після нарад з командиром корпусу 3урабом Натішвілі вирішено відійти до Мелітополя, де їх застав гетьманський переворот — за допомогою німецьких окупантів владу захопив, колишній ад'ютант імператора Ніколая-ІІ, "русскоґоворящій ґєтьман" Павєл Скоропадскій, котрий був прихильником "монаршеґо союза с Єдіной Россієй".
Щоправда, за час нетривалого існування Гетьманської Держави вдалось встигнути створити такі важливі структури Дієвої Армії, як Військово-повітряна Фльота України та Військово-морська державна Фльота України.
 

 

Попри суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана, як здібного воєначальника. Основне завдання військової акції було реалізоване: 29 квітня 1918 року, під впливом подій, Чорноморський флот у Севастополі підняв український національний прапор. Керівництво флоту оголосило про своє підпорядкування урядові в Києві.
Також кампанія засвідчила, на чиєму боці були кримські татари – корінне населення півострова. Можливо, якби УНР не поквапилась поступитись півостровом під тиском німців, інакше склалася б доля не тільки Криму, а й Незалежності України...
Історія, втім, не має умовного способу...

Кримська група Армії УНР — Запорожці Петра Болбочана, яким загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу міста Запорожжя. На честь Запорожців комендант міста Запорожжя Василь Вишиваний влаштував справжній козацький парад, відкривши Майдан Волі та продовживши святкове чествування Запорожців разом з легіонерами Українських Січових Стрільців в Козацькому Куті над Великим Лугом.
Свідчення про ці дні залишились у щоденнику Василя Вишиваного.
 

 

Чорна "вдячність" й забуття

Сьогодні ця сторінка історії України несправедливо забута українськими істориками новітньої доби — кримські події весни 1918 року знайшли свій відбиток здебільшого на сторінках особистих спогадів учасників бойових дій та близьких друзів полковника Болбочана. Проведення успішної Кримської операції детально описано у 3-й частині споминів генерала Всеволода Петріва, статті Сергія Шемета «Полковник Петро Болбочан», монографії Я. Штендери «Засуджений до розстрілу» та інших. Також, походові Запорізького корпусу присвятив свою працю «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим» сотник Армії УНР Борис Монкевич. Книгу перевидано в Нью-Йорку в 1959 році накладом Товариства запорожців імені полковника Петра Болбочана в Америці.
 

Подальша доля геніальних полководців Петра Болбочана і Зураба Натішвілі склалась дуже трагічно...
Зураб Натішвілі був невдовзі заарештований за наказом Петлюри без будь-яких звинувачень, арештанта помістили у підвал і того ж дня він загинув від вибуху гранати, вкинутої через вікно льоху невідомими. Усім навколо було сказано, що "генерал Натіїв зволів раптом повернутись на батьківщину у Грузію, боротись з більшовиками", й досі офіційна історіографія вважає, що Натішвілі загинув десь на Кавказі невідомо коли у бою з більшовиками.

Петро Болбочан, уродженець Буковини, полковник армій УНР та Української Держави — його подальша доля не менш трагічно...

5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави.
Це була гідна подяка від України, і, на жаль, єдина...

Петро Болбочан був державником і патріотом України.
Він співпрацював і з першим Урядом УНР, після зради Винниченка співпрацював з гетьманом Скоропадським, і перейшов на бік Директорії УНР після того, як Павло Скоропадський проголосив що Україна "должна быть с єдіной Россієй".
Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)
Петро Болбочан категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише «за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з "Красной армієй", за Петра Болбочана ("живоґо ілі мёртвоґо") більшовики обіцяли 50 тисяч рублєй.
22 грудня 1918 року за наказом Головнокомандуючого отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів – Шостка – Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підлеглість командуючого Лівобережним фронтом отамана Петра Болбочана.
Крім того, Запорожський корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував — привіт сучасній "хробацькій журналістиці"!). Голова Директорії соціаліст і прихильник більшовизму Віннічєнко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця. Особливо масла у вогонь підливав фаворит Петлюри Ємєлька Волох.

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.
Тактичне відведення війська стало приводом до арешту легендарного полководця!..

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Ємєльки Волоха.
Перебуваючи під арештом, Петро Болбочан пише відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР:

"Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарями..."

Представники лівих соціалістичних течій на чолі з Віннічєнком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із Совєтською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування Петра Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

Запорожці не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорожської групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.
Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення.

6 червня 1919 року — очікуючи на нове призначення, Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії, з проханням про повернення Болбочана. На підставі цього звернення (відповідно до закону УНР про інспекторів) інспектор Микола Гавришко наказав Петру Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.
Проте, 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору.
28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин.

Розстрілом керував кацап Чєботарёв. Солдати відмовились стріляти в свого полководця, тому Чєботарёв власноруч з нагану вистрелив полоненому в голову, а потім добив смертельно пораненого Петра Болбочана...
 

 

Так недолугі керманичі "віддячили" найбільш геніальнішому полководцю, який власною тактикою вже практично звільнив від окупантів Україну...
Але Симон Петлюра волів більше вірити зраднику України більшовику Віннічєнку та своєму фавориту Ємєлькє Волоху.
Ціною за цю помилку була остаточна втрата державності і Незалежності України...

Пізніше улюбленець Симона Петлюри Омелян Волох вдався до низки антиурядових акцій проти Петлюри і, зрештою, викравши державну скарбницю УНР, втік до більшовиків, займав керівні посади в Наркомі СРСР, проте був розстріляний в 1930 роках як "враґ народа".
Вбивця Петра Болбочана, кацап Чєботарёв теж втік до Совєтської Россіі і загубився.
Зрадник України Віннічєнко спочатку прийняв пропозицію Лєніна попрацювати в Москві, а після смерті Лєніна з приходом до влади Джуґашвілі-Сталіна, встиг швидко втекти до Франції, де прожив до глибокої старості не особливо переймаючись Україною.
 

Тобто, коли Україна вже була практично захоплена більшовиками і лишалась лиш невелика смужка від Сарн до Кам'янця-Подільського, саме українські війська, на чолі з такими полководцями, як Петро Болбочан, Зураб Натішвілі, Євген Коновалець, Василь Вишиваний, змогли буквально за місяць, марш-кидками від Сарн, звільнити від більшовиків майже всю Україну: Волинь, Полісся, Поділля, Житомир, Київ, Полтавщину, Харків, Січеслав, Запорожжя, а далі Мелітополь і майже повне звільнення Криму від кацапів — красних і білих!
Але боягузливий соціалістичний уряд Віннічєнка зрадив своїх Захисників і зрікся, покинувши напризволяще в Криму. Найбільше непорозуміння української історії і зрадник України Владімір Віннічєнко — соціаліст і більшовик, котрий повипускав з тюрем більшовиків, які влаштували "січневий заколот" на заводі "Арсенал" перед наступом красноармєйской орди Муравйова, в той час коли діти гинули за Україну в бою під Крутами — цей любитель большевізма знову і знову зраджував Захисників України! Незрозуміло, чому на честь найбільш огидного зрадника України Віннічєнка у нас називають вулиці?..
Коли владу захопив колишній ад'ютант імператора Ніколая-ІІ, "русскоґоворящій ґєтьман" Павєл Скоропадскій, котрий був також шурином командуючого німецькими окупаційними військами генерала фон Ейхґорна, з допомогою якого й відбувся переворот, уряд УНР знову згадав про Болбочана. І вже скоро, коли Скоропадскій видав "Маніфєст о монаршем союзє с Єдіной Россієй", саме завдяки звитязі Болбочана вдалось повернути владу Директорії.
Коли "красная армія" знову полізла з півночі і сходу — знову Болбочана кинули на захист країни.
Заарештувавши після тактичного відводу військ з-під Харкова, згадали знову про легендарного полководця, коли вдруге уряд тікав до Кам'янця-Подільского та від України знову лишалась тонка смужка...
Та зрештою, недолугість, сліпота і відверте глупство керманичів переважило здоровий глузд і видатного та найбільш ефективного полководця було розстріляно... Бо Петлюра більше повірив Волоху...
І отримав зрештою "Трикутник Смерті"...
 

Уроки Історії треба вчити...
Скільки сьогодні у нас "волохів" та "руссцкаґаварящіх" в політиці, в міноборони та в інших державних інституціях?
З огляду на реваншизм "руссцкаґаварящіх" — це питання, радше, риторичне... Всюди "волохи" і "обєрвалантёры"!
Помилки Історії вже почали повторювати...
Ціна помилок буде страшною...
 

 

Постери з історичної арт-серії
✠ «УКРАЇНА — Ціна Незалежності 1917 — 2017»
 

© «Порохівниця»
© Дмитро Дзюба
22.IV.2017