“Пацифікація” — початок польського геноциду Українців…

 
90 років тому, 16.Ⅸ.1930, на окупованих Польщею Західніх Теренах України польські окупанти за наказом Юзефа Пілсудського розпочали так звану "пацифікацію" — "успокоєння украйонців".
"Пацифікáція" у Галичині ("Pacyfikacja Małopolski Wschodniej") — злочин проти людяності, здійснений польським окупаційним санаційним режимом на окупованих Західніх Теренах України — Галичині, Волині, Лемківщині, Надсянні, Холмщині, Берестейщині й Підляшші.
"Пацифікація" силами жандармів, армії та "добровольців" супроводжувалась закриттям і руйнуванням українських установ, масовими арештами, побиттям та вбивствами Українців на окупованих Західніх Теренах України.
Ця репресивна акція польських окупантів тривала до кінця 1930 року.
Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західньо-українських землях…

ДОВІДКА:
• Санáція (від латини: sanatio — оздоровлення), також "Санаційний режим", "Санацизм" — назва політичного режиму Другої Речі Посполитої в 1926—1939 роках. "Санаційний режим", створений після травневого перевороту 1926 року прибічниками Юзефа Пілсудського, згорнув демократичні інститути й перетворився на авторитарний режим. Єдиною концепцією "Санацизму" була полонізація так званих "неісторичних народів": Українців, Білорусів, Литвинів, Чехів, Словаків, Німців, Гебреїв — всіх, хто опинився в польській окупації. "Санація" проявлялася у посиленні функцій війська, школи та окупаційної адміністрації як інструментів тиску на національні меншості. Головною метою "Санацизму" Пілсудського була максимальна етнічна чистка окупованих етнічних теренів України, Литви і Білорусі; пріоритетним напрямком полонізації були окуповані Західні Терени України.
• Пацифікáція (від латини: pacificatio — умиротворення, замирення) — "пацифізм", запроваджений насильницькими методами щодо окупованих національних меншин; окупаційна політика Польщі стосовно Українців на окупованих Польщею Західніх Теренах України.
• "Пацифікáція" ("Pacyfikacja Małopolski Wschodniej" — "успокоєння украйонців") — окупаційна українофобна політика Польщі на окупованих Західніх Теренах України, що тривала з 1930 по 1947 роки, включно з "Акцією "Wisła". За період "пацифікації" польський окупаційний режим проводив етнічні чистки, що зрештою переросли у різанину та фактичний польський геноцид Українців.
• "Пацифікáція" є злочином проти людства і засуджується сучасним міжнародним законодавством (конвенціями).

Пошматована Україна в добу Інтербеллум (Міжвоєння)
УНР — зеленим кольором, ЗУНР — блакитним кольором

Окупація і "Санацизм"

Доля України була вирішена без України ще 1919 року на ганебній Паризькій Мирній Конференції у Версалі, звідки делегацію Української Народньої Республіки буквально виставили за двері… Позаяк Франція бажала "грати першу скрипку" й отримати свій "форпост" зі сходу Німеччини, то Польща стала фавориткою Франції, й, відповідно, деякі "тигри європейської політики" розмальовували мапу повоєнної Європи на свій розсуд.
Таким чином, з мовчазної згоди Антанти у 1921 році відбулись сепаратні перемовини Польщі з невизнаним терористичним квазідержавним утворенням "РСФСР \ Совєтская Россія" й подальше пошматування теренів України, Литви і Білорусі між Польщею і Совєтами.

Так поляки та їх "начальник" терорист Пілсудський "віддячили" знесиленій Армії УНР за порятунок Польщі від совєтської окупації…

Відтак, з мовчазної згоди Антанти збулась “Polska radość” — були окуповані Польщею Західньо-Українська Народня Республіка (ЗУНР), себто, Галичина і Волинь, Берестейщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина.
Також Польща окупувала західні терени Білорусі і східну частину Литви разом зі столицею — Вільнюсом, утворивши на окупованих теренах Литви квазіутворення "Мала Литва" (терорист Пілсудський брав приклад з Совєтів).
"Lwów Nasz!", "Wílno Nasz!"

"КРЬІМнаш!", тобто, "Львув наш!"
Польський плакат 1918 року

Польща обіцяла країнам Антанти надати Українцям широкі автономні права.
Зобов’язання Польщі перед Лігою Націй:
1. Дотримання прав української національної меншини (а Українці в Галичині складали тотальну більшість) на національну автономію;
2. Право на освіту рідною мовою;
3. Відкриття українського університету;
4. Свобода віросповідання;
5. Свобода політичних та культурних організацій.

Військовий парад у Львові, 1930

Але, звісно ж, цієї обіцянки Польща не дотримала. Натомість Польща вживала заходів, унаслідок яких:
— були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;
— категорично заборонялося вживати назви "Східна Галичина", "Західня Україна", "Західньо-Українська Народня Республіка";
— забороненими стали слова "Українець", "український", замість них реанімувався давній термін "русин", "русинський";
— українська мова заборонялась;
— зусиллями польського міністра освіти С. Грабського українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови;
— Українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські катедри;
— Українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західньо-Українську Народню Республіку (здебільшого Німців та Гебреїв), звільнено з керівних посад і державних закладів.

З часу окупації Західніх Теренів України Польща розпочала радикальну окупаційну політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя окупованих територій, нищення української освіти і культури та досягнення етноґрафічної переваги поляків над Українцями.

Польща і деякі нею окуповані терени. 1920

Терор польських санацистів охопив терени Галичини…
Десятки тисяч Українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув’язнень, концтаборів. Польський окупаційний режим повів наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських міст були переселені 100 тисяч осіб польського походження, а до сіл — 200 тисяч осіб польського походження — це називалось "польське осáдництво".

Відразу ж по завершенню польсько-совєтської війни й пошматуванню теренів України, Литви і Білорусі "начальник" Другої Речі Посполитої Ю.Пілсудський звернувся до польського уряду з вимогою, щоб “здобуті землі перейшли в руки тих, хто зробив їх польськими”.
У відповідь прем’єр-міністр Польщі В.Вітос заявив: “Східна Малопольща (Західня Україна — так польські окупанти обізвали окуповану Галичину — нагадує "малорóссію", еге-ж?) — одна з основ нашої держави, тому вона повинна належати тим, хто її для Польщі здобув, і чинимо ми так, бо віримо — скільки землі, стільки і вітчизни”.
(Бачте як просто у ляхів — скільки встигли заграбастати, стільки й "вітчизни"!)
17.ХІІ.1920 Польський Сейм приймає "закон про забезпечення землею солдатів польського війська і поселення військових колоністів на територіях Віленського, Білостоцького, Новогрудського, Поліського і Волинського воєводств".
За цим "законом" створювався "новий запас земель" для забезпечення ними військових колоністів — "осáдників" — по 45 га землі кожному.

Осáдники (польською osadnicy, osadnik — поселенець, переселенець, колоніст) — польські жовніри (солдати) у відставці, офіцери польської армії та члени їх сімей, а також цивільні добровольці-переселенці з числа поляків, котрим надавались величезні наділи українських земель, відібраних у українських селян. Осадників масово переселяли на окуповані терени України, вздовж основних залізниць, шляхів, на залізничні вузли, у великі, повітові та ключові міста й навколо них, а згодом по селах. Практично всі "осадніки" були затятими польськими шовіністами й люто ненавиділи "неісторичні народи" — Українців, Білорусів, Литвинів… Симптоматичними також є й назви "польських кольоній і осад" зокрема на Волині: “Воля Пілсудського”, “Пілсудчина”, “Ґаллєрово” і тому подібне. (Власне, й нині на все ще окупованих Західніх Теренах України, зокрема на Холмщині, є ціла купа топонімів на честь тих, хто здійснював етнічні чистки Українців і палив українські села: вулиці імені "батальйонєв хлопськєх", назви на честь воєнних злочинців й польських шовіністів, тощо — Польща на руках носить своїх шовіністів і кривавих вбивць!)

У міжвоєнну добу Інтербеллум на окупованих Польщею теренах України понад 312 000 гектарів землі було виділено польським воякам, а у Східній Галичині 200 000 гектарів надано польським селянам-переселенцям із західних теренів Речі Посполитої. Понад 41 % з усіх "осадників" опинилося на Волині.
Тому природнім було те, що колонізація українських земель Польщею стала причиною ескалації напруженості між українськими селянами та польськими "осадниками" — бо у виникненні польських осадницьких господарств українські селяни бачили причини свого безземелля і тому виступали проти насаджуваного польського елементу.

Мапа адмінподілу Польщі — 1930

У 1930 році, кількість поляків, котрі перебрались чи проживали на етноґрафічних українських землях, збільшилась на 300 000 осіб.
За польськими офіційними даними (спростованими ґеоґрафом і картоґрафом Володимиром Кубійовичем) "поляки складали 40% населення міст та 21% населення сіл у Східній Галичині, і відповідно 29% в містах та 20% в селах на північних землях". Ці демоґрафічні зміни спричинені не тільки припливом поляків на українські терени й економічною еміґрацією українських селян, але й польськими маніпуляціями та фальсифікаціями при переписах. Польські мапи того часу (як і нинішні) вимальовували окуповані терени України, Литви і Білорусі майже вщент "польськими", нинішні польські "історики" патякають про "мульйон поляків", щоправда, вся ця брехня розбивається об ретельно укладені в 1930—1940-х роках етноґрафічні мапи Володимира Кубійовича — Лемко-Українця і наполовину поляка за походженням.

Фраґмент етноґрафічної мапи станом на 1933 рік
„Атляс України“ — Володимир Кубійович (1937)

Уроки ґеоґрафії та історії

До речі, звернімо увагу на ґеоґрафію. Мапи вміють говорити!
До уваги Вельмишановного Панства невеличкий урок історичної ґеоґрафії з файними мапами. Не завадить, між іншим, погортати й мапи.

Нині вельми складно знайти правдиві етноґрафічні мапи Польщі, особливо періоду 1918—1947 років.
Поляки завжди ретельно слідкували, щоб на етноґрафічних мапах етнічний ареал поляків був перебільшений. Всі польські мапи доби Інтербеллум звісно ж показують польський етнічний ареал куди більшим, аніж він був насправді. Проте, навіть на сучасній польській мапі, яка показує склад населення Польщі у 1930-х роках, звісно ж із перебільшеннями на польську користь, видно які терени не належать полякам. Завжди на мапах присутній "польський хвіст" в бік Вільнюса, половину Литви і Білорусі на польских мапах "заселено" виключно поляками, а Західна Україна вся вкрита "польскими острувцями".

Етнографічна мапа Польщі 1930-х років — сучасна реконструкція

Та чи так це було насправді?
Нижче розглянемо мапи, які говорять зовсім протилежні дані щодо польського етнічного ареалу.
Варто наголосити, що це мапи 1930-х років, не сучасні, а відома мапа Стефана Рудницького взагалі за 1914 рік!

Опублікована у 1939 році у Великій Британії етноґрафічна мапа Галичини, яку уклав Володимир Кубійович, чітко показує етнічний склад населення практично всіх населених пунктів Галичини: червоним позначено Українців, жовтим — Гебреї, синім — поляки.
Лемківщина і Надсяння ще заселені Українцями…

Етноґрафічна мапа Галичини 1939
[мапа в повній роздільності]

„Оглядова мапа України“ Степана Рудницького, 1914

Фраґмент етноґрафічної мапи України Володимира Кубійовича.
Мапу укладено за даними 1933 року, видання 1947 року — „Атляс України“.

Дуже чітко видно різницю в статистичних даних 1914 і 1930-х років. Якщо у Рудницького на мапі український етнічний ареал значно щільніше і більше на заході, то вже на мапі Кубійовича з „Атлясу України“ із даними 1933 року Західні Терени України суттєво "підгризені" поляками, а всю Волинь і Галичину вкрито "польскими острувцями". Обидва ґеоґрафи вельми відповідально ставились до укладання карт, не маніпулюючи, ретельно укладаючи мапи згідно статистичних даних. Це означає, що в 1914 році український етнічний ареал був більшим, а вже в 1930-ті роки, коли укладав мапи Лемко-Українець польського походження Володимир Кубійович, частину Українців було вже винищено, а частину "пацифікували", полонізували і вносили в статистичні данні як "поляків". Бо як пояснити, куди з Волині й Галичини поділися ті "мульйони поляків" після Другої Світової війни?
Саме тому минулого року „Оглядова мапа України“ Рудницького, змальована фоновим зображенням на упакуванні дитячої історичної гри „Українська Революція 1917—1921“ викликала справжню істерію в Польщі!

Етноґрафічна мапа Німеччини 1930 року, фраґмент

Також, Вельмишановне Панство, зверніть увагу на фраґмент німецької етноґрафічної мапи 1930 року, укладений ще у Веймарскій Німеччини, себто, не нацистами, які теж малювали німців там де треба й не треба. Німці відомі своєю ретельністю і точністю, особливо у справі картоґрафії, тож, маємо перед собою доволі об'єктивну мапу. Позаяк на ориґінальній мапі було виділено червоним лише німецький етнічний ареал, а решта мали однаковий колір і різне штрихування, на представленому фраґменті жовтим кольором виділено український етнічний ареал, світло-сірим кольором виділено польський етнічний ареал. Можна порівняти з сучасними польськими мапами, які відображають етнічний склад Польщі 1930-х років. Різниця очевидна.

Міжвоєння, та не для Українців…

Доки "уставшая от войни" Європа тішилась добою Interbellum (Міжвоєння) у "золотих 1920-х", окупована й пошматована з мовчазної згоди Антанти Україна потопала в крові…
Європа робила вигляд що нічого не чує й не бачить…
Європа мовчала…
У 1930-х Європа також була сліпа й глуха до помираючих від Голодомору Українців…
Європа мовчала…
Кривавої польської окупації Європа теж не помічала…
Українці лишались сам-на-сам зі своїми бідами…

У міжвоєнну добу Інтербеллум близько 150 000 Українців мусіли залишити свої домівки та еміґрували в США, Канаду, Арґентину, Еспанію, Німеччину і Французьку республіку.

З польською окупацією не змирились свідомі патріоти України і ветерани українських армії: Дієвої Армії УНР, Української Галицької Армії, Леґіону Українських Січових Стрільців.
1920 року їх зусиллями було створено Українську Військову Орґанізацію (УВО), яка стала провісником ОУН — Орґанізації Українських Націоналістів.
Національно-визвольний Рух чинив опір польським окупантам.
До "пацифікації" більшість українських селян на окупованих теренах, з огляду на малоосвіченість та низьку свідомість, називаючи себе "русинами", або "тутейшими", не ідентифікуючи себе як Українці, лишались осторонь від національно-визвольної боротьби, покірно виконуючи всі вимоги польських окупантів. Втім, поступово, зі збільшенням "осадників", коли у селян відбирали землю на користь польських окупантів, невдоволення селян зростало.
“Пацифікація” стала чинником зародження української свідомості на окупованих Польщею теренах України.

“Пацифікація”

16.Ⅸ.1930 на окупованих Польщею Західніх Теренах України польські окупанти за наказом Юзефа Пілсудського розпочали так звану акцію "Pacyfikacja Małopolski Wschodniej" — "пацифікацію" — "успокоєння украйонців" — репресивну акцію "умиротворення" корінного українського цивільного населення.

Формальним приводом цього злочину на найвищому рівні польської держави була, мовляв, "саботажна акція" ОУН, яка проявлялась у перерізанні телеґрафних ліній, блокуванні залізничних шляхів, підпалах житлових і господарських будівель та збіжжя польських колоністів на українських землях. Втім, це був лиш привід.
Намагаючись виправдати злочини держави, яка замість гарантування конституційних свобод громадян усіх національностей навпаки брутально їх потоптала, польські історики дописались до того, що ОУН "цілеспрямовано провокувала польську владу на репресії, щоби мати привід для скарг у Лігу Націй, розгорнути протипольську пропаганду та сподобатися і підіграти німцям".

Проте справжні причини "пацифікації" все ж крились в цілковито інших подіях.
Вище перераховано передумови як "пацифікації", так і зростання спротиву полонізації на окупованих Польщею теренах України.
Зрештою це засвідчив сам характер "пацифікації", коли польський державний терор був спрямований не стільки на поборювання ОУН та "саботажників", як на тотальне застрашування мирного цивільного корінного українського люду, який в ті часи переважно був ще поза великою політикою.

Насправді реальних причин "пацифікації" є чимало і ось найголовніші з них:
— після поразки ЗУНР в польсько-українській війні та після пошматування України між Польщею і Совєтами з мовчазної згоди Антанти, Ліга Націй передала Східну Галичину Польщі у 1923 році під умовою надання Українцям автономії, що було "свято" обіцяно з боку Польщі, але на практиці не виконано й найменшого із запевнень;
— польськими окупантами було ліквідовано всі демократичні інституції Західньо-Української Народньої Республіки;
— категорично заборонялося вживати назви "Східна Галичина", "Західня Україна", "Західньо-Українська Народня Республіка";
— забороненими стали слова "Українець", "український", замість них реанімувався давній термін "русин", "русинський";
— фактично в публічному просторі українська мова заборонялась;
— після окупації української частини Галичини і на Волині українські школи та гімназії, зусиллями польського міністра освіти С. Грабського, масово закривались або переводились на двомовні з перевагою польської мови, навіть в місцевостях, де Українці складали переважну більшість мешканців (перед падінням Австрійської Монархії Габсбурґів на Західній Україні було 3600 українських шкіл — після ж польського "виконання зобов'язань по забезпеченню автономії Українців" їх кількість скоротилась до 461, з яких 41 стали приватними, і всі ці школи стали формально двомовними, фактично ж польськомовними), на державному рівні заблоковано створення українського університету, а Українцям чинились всілякі перешкоди в здобуванні освіти;
— Українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські катедри;
— Українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західньо-Українську Народню Республіку (здебільшого Німців та Гебреїв), звільнено з керівних посад і державних закладів.
— від початку окупації Західньої України Польща ініціювала політику військової колонізації Галичини та Волині польськими відставними осадниками-шовіністами, надання їм великих земельних наділів та дешевих кредитів, в той час як корінне українське населення через повальне безземелля змушене було еміґрувати за кордон;
— хронічне безробіття як простих українських селян і робітників, так особливо молоді, яка спромоглась здобути гімназіяльну чи вищу освіту — проте роботу надавали за умови переписування "в поляки" та переходу з Української Церкви до Польського Костелу;
— польський шовінізм — демонстративно-зверхнє ставлення у побуті, відверта зневага значною частиною польської меншини, яка виявилась переможцем до переможеної української більшості з повсякчасним використанням принизливих епітетів на кшталт "хамє", "бидло", "кабанє" (свині), тощо.

Оголошення про заборону вшанування козаків, які загинули в Бою під Берестечком.

Зрозуміло, що ці та інші дії, спрямовані на винищення українства, аж ніяк не сприяли зросту симпатій до окупанта, але навпаки закладали фундамент тогочасних та майбутніх міжнаціональних катаклізмів. Крім того глибока політична та економічна криза лихоманила тодішню Польщу, тож правляча верхівка вирішила розв’язати їх за рахунок жорстокої розправи з нацменшинами та придушення польської опозиції.

Рішення про "пацифікацію" прийнято 1 вересня 1930 після консультацій "начальника" Другої Речі Посполитої Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славой-Складовським.
Власне, Феліціян Славой–Складовський і був головним організатором "пацифікації" ("Pacyfikacja Małopolski Wschodniej").

Феліціян Славой–Складовський і Юзеф Пілсудський

Розправа над корінним населенням окупованих теренів України — беззахисними цивільними Українцями, а також представниками інших непольських етносів — ця кривава розправа невпинно тривала майже три місяці, від 16 вересня до 30 листопада 1930 року, і охопила до 500 населених пунктів (окремі місцевості по 2, 3, а навіть 4 рази) 30-ти повітів Східної Галичини з населенням понад 5 мільйонів чоловік силами 16 рот поліції та місцевих поліційних підрозділів, 10 ескадронів кавалерії, сформованих з кількох полків уланів та кінних стрільців.

Військові "відзначились" особливою жорстокістю.
Особлива увага каральних загонів була приділена місцевим активістам, вчителям, священикам й всім українським установам — школам, осередкам «Просвіти», кооперативам. За попередньо складеними списками проводилися арешти та екзекуції — били нагайками, принижували морально (ставили на коліна, примушували польською лаяти та зрікатися від України, кричати польською “Хай живе Юзеф Пілсудський” (“Зіґ гайль!” — нічого не нагадує?), співати польський гімн.
Карателі без огляду на стать і вік до пролиття крові та каліцтва катували селян, вигадували цинічні знущання над безборонними, грабували й свідомо нищили їх майно, громили українські читальні, школи, кооперативи, громадські організації, з пристрастю шматували портрети Тараса Шевченка та Івана Франка й українські написи, нищили українські могили й цвинтарі Українських Січових Стрільців, пам’ятки української історії та старовини, палили українські книги, особливим знущанням піддавали українських активістів, священиків, вчителів, освічених людей…
На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. З кожного села чи містечка, де проводилася пацифікація, примусово збирали контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. Каральна акція мала на меті залякування цивільного населення через терор, що мало стати карою за нелояльність до Польщі (і нібито попередження "саботажу виборів").
Нарузі піддавалися всі прояви українства — настільки сильною є ненависть ляхів до Українців!

За далеко неповними даними, згідно української петиції до Ліги Націй, жорстоко скатовано 1357 осіб, з яких 93 школярів (починаючи з 8 років), понад 40 жінок зґвалтовано, вбито 13 осіб (невідоме число померлих згодом від побоїв), заарештовано 1739 осіб в т.ч. 21 українського посла сейму та 3 сенаторів. Українська діяспора під час акцій протесту в США і Канаді наголошувала на тому, що 250 000 Українців помирають в польських в’язницях і концтаборах. Лікарів, що надавали медичну допомогу Українцям, польські окупанти піддавали "ревізіям" та арештам, українських адвокатів, які збирали свідчення та допомагали постраждалим подавати скарги до суду, польські окупанти заарештовували за "шпигунство", а збір матеріалів про каральні акції було оголошено "державною зрадою".
Польські окупанти закрили всі українські гімназії у Львові, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі, Рогатині, багато шкіл — на кінець 1930 року в Галичині залишилось лише 4 державні школи з українською мовою навчання. Ліквідовано осередки «Просвіти», «Сокола», «Лугу», кооперативи, заборонена діяльність «Пласту» (санкцію на заборону дав особисто Пілсудський). Ліквідовувались будь-які прояви освітнього, культурного чи громадського життя Українців, хоча офіційно польський окупаційний режим визначав головним об’єктом "пацифікації" ОУН та УВО.

Відтак, як бачимо, "пацифікація" мала на меті банальну етнічну чистку окупованої нації шляхом залякувань, мародерства, насильства, вбивств з подальшою асиміляцією (полонізацією) для максимального ополячування окупованих територій.
Тобто, Польща є банальним окупантом і аґресором, а поляки є банальними кривавими окупантами і вбивцями, котрі все ще не відповіли за свої злочини і корчать з себе "страшних жертв Другої Світової війни".
Насправді ж, ляхи — такі ж криваві вбивці як і кацапи.
Цих недолюдків взагалі важко вважати людьми…

Одне з численних свідчень "пацифікації" 1930 року:
„…До хати Стефана Микитового, сина Павла, прийшло 5 поліцаїв. Дома була лиш жінка, Зофія Микитів, і діти… Перешукали скрині, побили вікна, портрети Шевченка і Франка побили і подерли. "Czemu, kurwo, nie mówisz po polsku? Już 10 lat Polska, był czas nauczyć się!!!" Кричали до переляканої жінки, окладаючи її кольбами [прикладами] по плечах і по руках, так що аж руки пообтікали, також копали її чобітьми в живіт… Казали [сусідам] перекопати долівку в обох кімнатах хати. Викопали глубоко, як стрілецькі рови. Усьо білля і одіння порозкидали і ходили по нім. Опісля перейшли до комори і шпихліра. Всьо збіжжя висипали на землю. Відтак казали розшивати стріху. Розшили причолки і роги дахів у двох стайнях, розкинули верхи і середину хатньої стріхи. Також розкинули усі стіжки, змішували снопи різного збіжжя. Около 80 кіп збіжжя скинено на одну безладну купу. 10 метрів каміння, зложеного на будову, казали Рибакові Андрухові, Рожницькому Йосифові і др. розкидати. Це було понад сили Андрієві Рибакові, 60-літньому старикові. Та на це не зважали, але немилосердними ударами кольби примусили розкидати… Недалеко було зготовлено 6000 цегли на будову нової хати. Цеглу теж мусіли люде розкидати… Шукали всюди за зброєю. Не знайшли нічого. Скінчивши ревізію, казали станути вище виміненим господарям і Зосьці Микитів в ряд, дали їм поголовно по кілька кольб і порадили: "Uciekajcie!" Побили також палицями 12-літню Ольгу Микитів і маленьку Ольгу Кушнір, 3-літню дитину, щоб не плакала за мамою. Пороскидавши всьо, тріюмфували: "Teraz kaban nie będzie sterty palił, bo będzie miał co do roboty. Będzie pracował!"…“
(c. Денисів Тернопільського повіту).

«Історія Без Міфів»
Пацифікація 1930: польський терор проти Українців
10 запитань історику

Що таке "пацифікація"?
Чому поляки розпочали масові репресії проти Українців?
Чи справді ОУН спровокувала дії польської влади?
Скільки людей постраждало внаслідок "пацифікації"?
Як відреагував на це Світ?
Розповідає Андрій РУККАС — кандидат історичних наук, доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Продовження польського терору

Безпрецедентні у ХХ столітті злочини в "цивілізованій" європейській державі проти безборонного цивільного населення викликало значний світовий резонанс, що виставило Польщу у дуже непривабливому світлі. Вперше від 1923 року "українська проблема" була винесена на розгляд Ради Ліги Націй. Проте з великої бурі вислід виявився нікчемним і Європа спромоглась хіба лише задекларувати свою "стурбованість". Польща святкувала чергову "вікторію", не усвідомлюючи, що єдиною програвшою стороною виявилась сама ж Польща, яка поголовно налаштувала проти себе найчисельнішу з національних меншин — Українців і якнайбільше спричинилась до зросту серед Українців авторитету ОУН.
Внаслідок "пацифікації" та більшість малоосвічених галичан, дуже далеких від політики та з невизначеною національною ідентичністю (багато галичан на селах залишалися "русинами" чи просто "тутейшими") стали твердими й чітко свідомими Українцями, національно-свідомі галичани масово вступали в ОУН.

Іронічно, але Її Величність Історія вміє чудово розставляти дати: ще 16.ІХ.1930 польські окупанти розпочали криваву "пацифікацію" на окупованих Західніх Теренах України, а вже 17.ІХ.1939 "святе біленьке польське Орльотко" розірвали навпіл найближчі союзнички — СССР і Третій Райх.
Союзниця СССР і Третього Райху Польща отримала своє! Карма, однак!
Її Величність Історія завжди тицяє писочком у власне лайно деяких хитродупих загарбників.

В часи Другої Світової війни саме "пацифікація" стала одним з найвагоміших чинників трагедії кривавих польсько-українських протистоянь. Адже, коли спалахнула Друга Світова війна, і вчорашня союзниця Совєтів і Третього Райху Польща була між ними пошматована навпіл, то поляки замість того, щоби боронити свою країну від загарбників, завзято заходились здавати нацистам Гебреїв та палити й вирізати українські села на Волині, Підляшші, Берестейщині, Холмщині, Надсянні та Лемківщині. Зрештою, у 1943 році терпець Українців нарешті урвався і селяни, за підтримки УПА, почали чинити спротив польським шовіністам. Натомість польські шовіністи, часто за підтримки совєтського НКВД або ж нацистів, ще більш посилили свою аґресію!

Під кінець ІІ Світової війни ляхи влаштували справжній геноцид Українців…
В березні 1944 року поляки розпочали так звану "Грубешівську революцію" ("Rewolucja hrubieszowska") — етнічну чистку Українців на Холмщині.
Упродовж двох днів 9 та 10 березня 1944 року в селі Сагринь, що на Холмщині у Польщі, було убито і закатовано, за одними даними, понад 800, за іншими — 1240 Українців, в тому числі понад 100 дітей. Це лише одне село! Таких сел можна перераховувати довжелезним чорним списком не одну тисячу… В мертву пустелю зі згарищами хат перетворився за якийсь тиждень величезний український етнічний терен Холмщини в межиріччі Буга і Вепра (Західний Буг і "Вепш" — так ляхи обізвали українську прикордонну ріку Вепр). Така ж доля чекала Підляшшя і Лемківщину, палали села й містечка на Волині…
Зрештою етнічна чистка і польський геноцид Українців завершились "остаточним вирішенням українського питання" — кривавою акцією "Wisła" — насильницькою депортацією корінного українського населення з етнічних українських теренів так званого Закерзоння, котре товаріщ сталін "подаріл" вже совєтській Польской Народной Рєспублікє…

Безкарність

"Пацифікація" є всього лиш одним з епізодів тривалого польсько-українського протистояння 1918—1947 років, проте, після польської окупації 1919 року саме "пацифікація" дала старт чисельним безкарним масовим етнічним чисткам, що зрештою переросло у справжній геноцид Українців польськими окупантами.

Навіть нині оцінка пацифікації польськими та українськими істориками й публіцистами в більшості діаметрально протилежна.
Офіційна українська історіоґрафія нині толерантно зве ті події "Волинською трагедією". Офіційна ж польська "історіоґрафія" не панькається й зве ті події "Rzeź wołyńska" ("Жечь волинска"), "Ludobójstwo" ("людобуйство") — такі й тільки такі терміни використовують в Польщі! "Rzeź wołyńska" — це пресловута "волынская рєзня", а "Ludobójstwo" — "геноцид"! Винні, звісно ж, "украйонці"!

Та попри усі можливі й неможливі арґументи й тлумачення не може бути виправдання діям, коли в мирний час державні силові інституції (поліція і армія), обов’язком яких є захищати закон і конституційні свободи громадян навпаки грабували, катували та вбивали тих, кого мали захищати – тобто безборонне цивільне населення. Не існує і не може існувати виправдання перетворення охоронців закону на злочинців-рецидивістів.
Тим паче, що Польща була окупантом, а саме окупант несе всю відповідальність за свої дії на окупованих ним територіях, в тому числі й щодо ставлення до корінного етносу та національних меншин.
Польща деклярувала перед Лігою Нації певні зобов’язання, котрі не лише не виконала, а навпаки, розпочала етнічну чистку й фактичний геноцид Українців на окупованих Західніх Теренах України…

Польща НЕ ВИЗНАЄ свої злочини проти Українців!
Польсько-українське протистояння розпочалось ще у 1918 році і з часом перетворилось у справжній польський геноцид Українців на українських етнічних Західних Теренах.
700 тисяч примусово вигнаних з рідної землі Українців, півмільйона вбитих Українців за чверть століття польської окупації — все це Польща категорично не визнає!
Польські злочини лишились безкарними…
А безкарність породжує вседозволеність…

❖ ❖ ❖

До уваги Вельмишановного Панства матеріяли за теґом
➥ "Польський шовінізм"
➔ Про польський геноцид Українців
➔ Антанта — кривава згода проти України
➔ „Meč Ščežbєç — totemnyǐ symvol nepozbuvnoї mriї lähiv pro Ukraїnu“
➔ “Polska radość” або Як Антанта віддала Україну на поталу Польщі і Совєтам
➔ Договір “Пілсудський — Петлюра”
➔ Польща — забута союзниця Третього Райху
➔ 1938 — аґресія Польщі і Мадярщини проти Карпатської України
➔ Лінія Керзона
➔ Грубешівщина 1944
➔ Злочин без терміну давнини: 75 років від спалення Сагрині
➔ 70-ті роковини акції “Вісла”
➔ 75 роковини початку депортації Українців з окупованих Західних Теренів України
➔ Чин Біласа і Данилишина
➔ «НЕЗЛАМНІ» — чин Біласа і Данилишина екранізовано
➔ «Wołyń» і «Століття Якова»: різні фільми
➔ „Жечь Посполіта од можа до можа!“
➔ Звичайний польський шовінізм
➔ Як українська Холмщина перетворилась на польську “Землю Хéлмську”
➔ „Чехословацький сценарій“ для України
➔ Степан Бандера та Польща, Третій Райх, Совєти і Ізраїль
➔ Ейфорія до 100-річчя “Дива над Віслою”
➔ „100 років сусідства…“
➔ Ролик УІНП “Століття боротьби”

P.S.:
Нинішній зє-УІНП так і не згадав 90-ті роковини початку "пацифікації"…
Вочевидь, "історики" зє-УІНП побоялись образити своїх польських "колєґ".
Історико-освітній майданчик «Порохівниця» на відміну від УІНП не є державним органом, котрий існує за рахунок платників податків, також «Порохівниця» не є ЗМІ, відтак ми можемо називати речі своїми іменами: польських окупантів — польськими окупантами, польську окупацію — польською окупацією, а не цими "політкоректними термінами" на кшталт "волинської трагедії" або "польської влади на спірних територіях Галичини".
Жодної толерації для окупації!

Джерела матеріялу:
© «Календар Українця»
© «Фотографії Старого Львова»
Світлини з відкритих джерел.
Укладач матеріялу та ілюстративних постерів — Дмитро Дзюба
© Dem’än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2020.ІХ.17—16